Мукачівська греко-католицька єпархія

Герби церковних ієрархів і територіальних утворень, церковні печатки та хоругви

Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення mazeppa » 24 жовтня 2010, 02:45

Герб Мукачівської греко-католицької єпархії

На червоному тлі, на синьому пагорбі стоїть срібний восьмиконечний хрест, всередині – золотий овал з маріянським написом МР ΘY. У верхніх кутах і на пагорбі знаходяться золоті шестикутні зірки.
На щиті стоїть золото-срібна єпископська корона (митра) з червоним та синім коштовним камінням. За щитом перехрещений золотий єпископський жезл із золотим процесійним хрестом.
Походження герба:
Восьмиконечний хрест, розташований на пагорбі, символізує Хрестовоздвиженський кафедральний собор в Ужгороді, а овал з маріянським написом МР ΘY – собор Успіння Пресвятої Богородиці в Мукачеві. Три зірки перейняті з гербу Папи Клемента XIV, який підніс мукачівське єпископство на рівень єпархії (йдеться про герб роду Ґанганеллі, з якого походив цей Папа).

eparch_herb.gif
Герб Мукачівської єпархії
eparch_herb.gif (9.11 Кб) Переглянуто 8155 разів
Аватар користувача
mazeppa
 
Повідомлення: 41
З нами з: 16 жовтня 2010, 04:08

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення mazeppa » 24 жовтня 2010, 02:48

Герб Преосвященного владики Мілана, єпископа Мукачівського

Опис герба:
Щит поділений на чотири частини. В першій і четвертій частині знаходиться герб Мукачівської єпархії, в другій та третій четвертині – герб владики Мілана:
На синьому полі відкрита книга зі золотими боками та червоною обкладинкою, на сторінках якої знаходяться грецькі літери альфа і омега. За книгою – золота мандрівна палиця. У верхній частині щита – срібний грецький хрест, покладений на золотий ореол, супроводжуваний з обох боків золотою лілією.
Над щитом зелений священичий клобук зі шнурками, завершеними по обидва боки шістьма торочками. Під щитом в'ється срібна стрічка з гаслом на церковнослов'янській мові: «ПОСЛА МЯ БЛАГОВІСТИТИ НИЩЬІМЪ».
Щит покладений на червоний, золотом підшитий плащ, зв'язаний вгорі у двох місцях золотими шнурками та увінчаний єпископською короною. За плащем видно золотий єпископський жезл візантійського стилю та золотий процесійний хрест.

Походження герба:
Герб владики Мілана виражає символ св. Аманція – Мілана – мандрівна палиця з книгою, котрий доповнений символом св. Анни, покровительки храму, в якому владика був похрещений. Всередині хрест – символ Спасителя, супроводжуваний леліями – символами Богородиці і її матері св. Анни.

gerb_shashik.gif
Герб владики Міляна, Мукачеве
gerb_shashik.gif (18.34 Кб) Переглянуто 8153 разів
Аватар користувача
mazeppa
 
Повідомлення: 41
З нами з: 16 жовтня 2010, 04:08

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення mazeppa » 24 жовтня 2010, 03:03

До речі, випереджаючи можливі питання, чому Мукачівську греко-католицьку єпархію виділено в окрему тему, поспішаю зазначити, що остання є автономною, не підпорядковується Главі УГКЦ та "на даний час формально лишається окремою Церквою свого права" (матеріал з Вікіпедії).

Англомовна Вікіпедія стверджує, що Мукачівська єпархія є одним із структурних підрозділів (знову ж таки, з прямим підпорядкуванням Ватикану) "Русинської католицької церкви", до якої входять також архієпархія Піттсбурга, єпархії Парми, Пассеїку та Феніксу (усі - США) та екзархат в Чехії.

Цю інформацію подаю лише з метою роз'яснення, а не як запрошення до дискусії (тут все ж таки геральдику обговорюємо).

Сайт Мукачівської єпархії - http://www.mgce.uz.ua
Аватар користувача
mazeppa
 
Повідомлення: 41
З нами з: 16 жовтня 2010, 04:08

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 06 квітня 2011, 12:52

Цікавий матеріал до цієї теми на http://politonomia.org.ua/page/zakarpat ... -1927.html:
Закарпатський казус - SUI JURIS – випадковий анахронізм чи знаряддя антиукраїнської політики?
Любомир БЕЛЕЙ
2010-05-27
Особам, не втаємниченим у церковне право чи історію церкви в Україні, латинський правничий термін sui juris, тобто «свого права», скаже небагато. Натомість завдяки статусу sui juris Мукачівська греко-католицька єпархія, а це всі греко-католики Закарпатської області, послуговується «своїм правом» і не підпорядковується Верховному архієпископу Любомирові Гузару. Це означає, що не лише православні, а й греко-католики України виявляються розділеними між незалежними церквами. Однак факт існування в Україні двох помісних греко-католи цьких церков маловідомий, про нього воліють мовчати. Апостольський нунцій Іван Юркович в інтерв’ю Тижню (№ 3,/2010) і словом не обмовився про наявність такої проблеми. Насправді збереження статусу sui juris за Мукачівською греко-католицькою єпархією має не просто пікантний, а дуже неприємний правовий аспект: визнаючи на території України існування двох незалежних греко-католиць ких помісних церков, Ватикан таким чином або не визнає Закарпаття частиною України, або ж місцевих греко-католиків не вважає українцями. Tertium non datur. Чому окремо?
Від часу свого заснування чи визнання наприкінці ХІV століття Мукачівська греко-католицька єпархія перебувала під безпосередньою юрисдикцією угорських єпископів та архієпископів, що оберталося для місцевого українського духовенства та звичайних вірних нещадним гнітом. Тому провідні церковні діячі Закарпаття завжди прагнули усамостійнити свою єпархію від негативних угорських впливів – як церковних, так і державних. Однак такий бажаний статус sui juris Мукачівська греко-католицька єпархія здобула лише 1937 року, коли вона була остаточно виведена з-під залежності угорського Остригомського архієпископа та безпосередньо підпорядкована Ватикану, тобто здобула «своє право». Однак після окупації Карпатської України військами хортистської Угорщини єпархія втратила статус sui juris і її негайно було повернуто під контроль Остригомського архієпископа. Зрозуміло, що після насильницької ліквідації греко-католицької церкви на Закарпатті у 1948 році проблема її безпосереднього підпорядкування втратила будь-який сенс. Однак із легалізацією Української греко-католицької церкви в 1989-му та здобуттям Україною незалежності проблема підпорядкування цієї єпархії постала особливо гостро. Статус sui juris, що гарантував збереження обрядової та національно-культурної самобутності закарпатських греко-католиків в умовах чужої держави (Угорщини або Чехословаччини), став щонайменше безглуздим анахронізмом у власній державі. Однак на початку 1990-х антиукраїнське крило духовенства Мукачівської греко-католицької церкви за активної підтримки неорусинів безкомпромісно стало на захист її незалежного статусу. Ватикан, перебуваючи тоді під шаленим тиском частини місцевого духовенства проугорського або тутешняцького спрямування, а також його численних впливових зарубіжних покровителів, погоджується тимчасово зберегти статус sui juris за Мукачівською греко-католицькою єпархією. Крім того, на початку 1993 року кардинал Акіле Сільвестріні, префект Конгрегації східних церков, рекомендує навіть призначити у Закарпатській області для вірних русинського (у той час офіційно русинами записалося близько 100 осіб) та українського походження окремих синкелів. Збереження незалежного статусу Мукачівської греко-ка толицької єпархії від Української греко-католицької церкви на території Україні суперечило усталеній позиції Ватикану визначати територіальні межі окремих церков чи єпархій, зважаючи на чинні визнані міжнародним співтовариством кордони держав, на території яких діє та чи інша помісна церква. Тому на середину 1995 року завдяки активності тогочасного Апостольського нунція в Україні архієпископа Антоніо Франко Конгрегація східних церков підготувала проект Декрету про утворення Ужгородської (або Мукачівської) митрополії у складі Верховної Архієпископської церкви. З ухваленням цього декрету Ватикан готовий був визнати юрисдикцію глави Української греко-католицької церкви над усією територією України та покласти край спробам втягувати себе в різні політичні ігрища довкола існування в Україні двох помісних греко-католицьких церков. Через шалений спротив частини місцевого духовенства цей проект декрету не був ухвалений, тому Мукачівська греко-католицька єпархія досі має абсурдний статус незалежної від Української греко-католицької церкви. Такий status quo antе bellum (за двозначності заключної частини латинської сентенції) влаштовує певні впливові сили у Ватикані, зокрема ті, що пов’язані із сусідніми до Закарпаття теренами Угорщини та Словаччини. У будь-якому разі секретар Конгрегації східних церков Василь Кирило (він же Васіл Ціріл) у вельми розлогій проповіді, виголошеній у середині 2009 року з нагоди вшанування пам’яті жертв репресій греко-католицької церкви на Закарпатті, дуже детально проаналізував період другої половини ХХ століття в історії греко-католицької церкви та жодного разу не вжив слова «українець» чи «український». Усе це не вселяє великих надій щодо подолання організаційного розколу греко-католицької церкви в Україні. Привид сепаратизму Зрозуміло, світським особам зовсім недоречно розглядати теологічні аспекти незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії, проте ця проблема має дуже важливий національно-культурний вимір, який, на нашу думку, вартий на якнайпильнішу увагу загальноукраїнської громадськості. Адже під личиною дотримання суто церковної своєрідності криється звичайна політика, спрямована на дезінтеграцію української нації, деформацію її духовної культури. Так, палкі прихильники незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії, щоб продемонструвати свою інакшість порівняно з рештою українських греко-католиків, взяли на озброєння мовне питання. Ще з початку 1990-х років керівництво єпархії не втомлювалося повторювати, що старослов’янська мова є рідною для місцевих закарпатців, тоді як використання в богослужіннях української, на їхню думку, не спроможне забезпечити належної урочистості й суперечить місцевим традиціям. Дійшло до абсурду, але в кафедральному храмі Ужгорода близько 20 років діє громада, яку напівофіційно називають українською лише тому, що вірні цієї громади домоглися, щоб у неділі та святкові дні відправлялася одна літургія українською. Неприязне ставлення до української мови в Мукачівській греко-католицькій єпархії таке велике, що, як зізнаються деякі священики, їх скеровували в певні парафії лише у разі відмови від ведення нею богослужінь. Поширювані поміж закарпатських греко-католиків твердження про «рідність» та цілковиту зрозумілість місцевим вірним церковнослов’янської мови є великим лукавством. Як викладач старослов’янської мови з понад 20-річним стажем можу стверджувати, що навіть для студентів-філологів неабияк складно опанувати основи старослов’янської фонетики та морфології, тому не віриться, щоб кожен греко-католик-нефілолог без будь-якої спеціальної підготовки відчував семантичні й емоційні відтінки у значенні старослов’янських слів богослужінь. Попри декларовану вірність церковнослов’янській традиції, у Мукачівській греко-католицькій єпархії все частіше з’являються масові видання «народною мовою жителів Закарпаття (русинським язиком)» або ж «церковно-народною мовою». Як приклад: «Однажди к Ісусу прийшов чоловік і спросив его: Кто являеться моїм ближнім? Тогди Ісус розказав слідуче: Деякий чоловік отправився із Єрусалима до Ієрихону. Це було длительное і трудное путешествіе. Вдруг появилися разбойники і напали на путе шественика. Поблизости не було нікого і ніхто не зміг почути его крик о помощи. Разбойники забрали у чоловіка все, что он мав, даже одежду. Он защищався, а так як разбойники були сильніші, они ізбили его і он остався лежати коло дороги полумертвим». Окреслені лише два аспекти мовної політики Мукачівської греко-католицької єпархії виявляють справжні пріоритети керівництва єпархії: тверде бажання не допустити у місцеві храми українську мову. Адже угорськомовним греко-католикам ніхто не забороняє відмовитися від столітніх традицій церковнослов’янської мови та не лише послуговуватися у богослужіннях тільки угорською мовою, а й перейти на григоріанський календар. Немає сумнівів, що така химерна мовна політика керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії спрямована на штучне посилення відмінностей між українськими греко-католиками по різні боки Карпат. Самостійний статус Мукачівської греко-католицької єпархії провокує частину духовенства також до відвертого антиукраїнського реваншу, що нерідко набирає брутальних форм. Так трапилося, наприклад, у випадку публікації споминів Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом», які побачили світ на початку 2009 року за підтримки, зокрема й фінансової, найвищого керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії та Ужгородської греко-католицької богословської академії. Кількох цитат із цих мемуарів цілком достатньо, щоб виявити їхню неприкриту українофобську сутність. «Українців можна поділити на три групи: радянські (або великі) українці, українці-галичани і так звані волиняни, які належали до першої Росії. До цих пір я гадав, що найнестерпнішими є галичани, але волиняни перевершують їх у цьому. Найбільш терпимими ще є великі українці. За 33 роки вони позбавилися багатьох характерних для них особливостей. Серед галичан ще можна знайти винятки, але волиняни просто нестерпні» (с. 170). Ім’я автора цих споминів викарбуване на меморіальній дошці, що увіковічує мучеників Мукачівської греко-католицької єпархії, а їхній упорядник – Даниїл Бендас, священик і викладач богословської академії. Можна лише здогадуватися, яким духом просякнуті проповіді популяризатора людиноненависницьких поглядів та наскільки науковими можуть бути його лекції. Ксенофобським духом просякнуте навіть офіційне оголошення про прийом та зарахування студентів до Ужгородської греко-католицької богословської академії: «До академії приймаються неодружені юнаки віком від 18 до 30 років, які постійно проживають у Закарпатській області». Ось таке чітке окреслення канонічної території. В українському дусі Репрезентативним символом українських греко-католиків Закарпаття стала видатна постать єпископа-мученика Теодора Ромжі, якого в 2001 році Папа Іван-Павло ІІ разом з іншими 27 українськими мучениками оголосив блаженним. У Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі Ужгорода є ікона мученика, де він зображений із розгорнутим Євангелієм у руках, на сторінках якого написано грецькою і церковно-слов’янською, латинською та угорською мовами: «ДА ВСИ ЄДИНО БОУДОУТЪ». Ці євангельські слова, написані чужими мовами на іконі українського мученика в храмі на території України, на нашу думку, втрачають свій християнський символізм і мимоволі можуть сприйматися як вельми непривабливий політичний лозунг. Подвижництво закарпатських українців на тернистому шляху до України варте захоплення та широкої популяризації, однак жодним чином не може бути підставою для їх автономізації, зокрема в церковній сфері. Ні юридичний статус sui juris, ні облудні заклики до збереження старовини, ні погано приховані марення за дотріанонськими чи міжвоєнними чехословацькими реаліями не можуть змінити того факту, що Закарпаття – не від’ємна частина незалежної України, а близько 80% населення області – українці. Тому нині як ніколи актуальними є слова видатного закарпатця, уродженця Пряшівщини, греко-католицького отця-василіянина та українського поета Севастіяна Сабола (Зореслава), виголошені далекого 1935 року: «Перед закарпатським духовенством стоїть дилема: або станути одверто при свойому українському народі, шануючи його мову й національну свідомість, або самим пропасти, лишаючи Богом повірений нам народ на поталу ворогам Церкви».

Історія греко-католиків на Закарпатті.
- XIV століття. У м. Мукачевому подільський князь Федір Корятович заснував Свято-Миколаївський монастир отців-василіян, майбутню резиденцію мукачівських єпископів
- 1491 рік Перша документальна згадка про Мукачівську єпархію
- 24 квітня 1646 року З ініціативи єпископа-василіянина Василя Тарасовича, галичанина, було укладено Ужгородську унію
- 1663 рік Визначено умови, на яких Мукачівська єпархія може бути включена до Київської митрополії. Однак через спротив вдови Ференца Ракоція ІІ, Мукачівська єпархія підпорядковується угорському Ягерському єпископу
- Кінець ХVІІ–ХVІІІ cтоліття Зловживаючи фактом підпорядкованості Мукачівської єпархії, Ягерський римо-католицький єпископ вдався до систематичних спроб латинізації її обряду та насильного переведення на григоріанський календар
- 7 квітня 1707 року папа Климент ХІ призначив Перемиського єпископа Юрія Винницького апостольським адміністратором Мукачівської єпархії
- 7 березня 1715 року Єпархіальний синод висловив протест проти призначення генеральним вікарієм Мукачівської єпархії римо-католицького священика та зрікся підпорядкування Ягерському римо-католицькому єпископу
- 9 грудня 1716 року Київський митрополит Лев Кішка висвятив на єпископа Юрія Бізанція, якого Папа Климент ХІ іменував «апостольським вікарієм у Мукачівській єпархії та інших здобутих територіях Мадярщини»
- 30–40 рр. ХVІІІ cтоліття Мукачівська єпархія остаточно втратила свою церковну незалежність і потрапила під владу римо-католицького єпископа в Ягрі
- 1764 року Єпархіальний синод у Мукачевому постановив «раз і назавжди розірвати свою залежність від Ягерського єпископа»
- 19 вересня 1771 року Папа Климент ХІV буллою Eximia Regalium Principum вивів Мукачівську єпархію з безпосереднього підпорядкування римо-католицькому єпископу в Ягрі, наділивши наглядовими функціями над нею угорського римо-католицького Остригомського архієпископа
- 1773 рік Львівський єпископ Лев Шептицький запропонував об’єднати всі руські греко-католицькі єпархії Габсбурзької імперії. Найреальнішим кандидатом на сан митрополита був єпископ Мукачівської єпархії Андрій Бачинський. Проте угорські церковні та державні кола не допустили створення єдиної руської митрополії
- 1815 рік 72 парафії Мукачівської єпархії прилучено до Велико-варадинської єпархії
- 22 вересня 1818 року На базі 194 парафій Мукачівської єпархії було засновано Пряшівську єпархію
- 18 березня 1838 року У Львові львівський митрополит Михайло Левицький у співслужінні з єпископом Іваном Снігурським висвятив майбутнього Мукачівського єпископа Василя Поповича. На честь цієї події на Галичині опубліковано два панегірики
- 1888 рік Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об’єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією. Угорський примас, кардинал Янош Сімор оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців
- 1898 рік У Будапешті засновано «Краєвий комітет греко-католиків-мадярів», який поставив завдання перевести богослужіння на угорську мову, викреслити з церковного календаря імена св. Параскеви, св. Бориса, св. Гліба, св. Володимира, св. Теодосія та Антонія Печерських, бо вони, мовляв, не мають нічого спільного із Закарпаттям
- 8 червня 1912 року Папа Пій Х «у зв’язку з раптовим зростом греко-католиків-угорців та з надією на мир та єдність між вірними одного обряду, що говорять різними мовами», заснував Гайдудорозьку єпархію (сучасна Угорщина), до складу якої включено 68 парафій Мукачівської та вісім парафій Пряшівської єпархій
- 2 вересня 1937 року Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Остригомському архієпископу, надавши їм статус sui juris
- 15 листопада 1938 року Ватикан призначив Крижівського єпископа (Югославія) Діонісія Няраді Апостольським візитатором Карпатської України
- 28 серпня 1949 року Скасування Ужгородської унії
- 1993 рік Ватикан тимчасово зберіг за Мукачівською греко-католицькою єпархією статус sui juris
- 1995 рік Конгрегація східних церков підготувала проект Декрету про утворення Ужгородської (або Мукачівської) митрополії у складі Верховної Архієпископської церкви, який мав покласти край роздробленості греко-католиків України. Однак через шалений спротив частини місцевого духовенства цей проект декрету не був ухвалений.
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення ABG » 10 квітня 2011, 15:38

Закарпатська спілка імені Маргітича хоче приєднати Мукачівську греко-католицьку єпархію до УГКЦ
10.04.2011
У суботу, 9 квітня, в Ужгороді у будинку "Просвіти" відбулася установча конференція зі створення обласної громадської організації "Закарпатська греко-католицька спілка імені владики Івана Маргітича".
Майже сотня делегатів з усієї області затвердили Статут та обрали керівні органи спілки. Очолили її співголови: декан Великоберезнянщини, о. Василь Данилаш та професор УжНУ Любомир Белей. Управою організації керуватиме голова обласної організації ВУТ "Просвіта" Володимир Піпаш.
Метою Спілки, за статутом, є "возз'єднання Мукачівської греко-католицької єпархії з Українською Греко-Католицькою Церквою, із перспективою перетворення її в Український Греко-Католицький Патріархат", а також популяризація української духовної культури, сприяння утвердженню української мови під час Богослужінь, наукова, освітня, виховна робота, пропагування християнських цінностей, національних традицій, здорового способу життя.
Перед схваленням установчих документів Спілки та обрання її керівних органів доповідачі (В.Піпаш, о.В.Данилаш, Любомир Белей) зазначали, що організація не збирається боротися проти когось, знімати чи призначати. Головна мета — бути почутими, вислуханими, через громадянське суспільство мати змогу висловити думку про необхідність єдності Церкви в Україні. Адже на 20-му році незалежності маємо роз'єднані не тільки Православні, а й Греко-Католицьку Церкви. Єпископ Мукачівський не бере участі з правом голосу у Синоді єпископів УГКЦ, в єпархії культивується церковно-слов'янська мова під час Богослужінь замість зрозумілої людям української. Вказувалося, що навіть офіційний вісник Ватикану називає Мукачівську єпархію "русинською". Це при тому, що за останнім переписом русинами на Закарпатті записалося 10 тисяч осіб і далеко не всі вони є греко-католиками. Існує пряма заборона єпископа під час Богослужінь згадувати главу УГКЦ, не схвалюється й уживання української мови в церквах.
Така ситуація, за словами промовців, перетворює Церкву на музей. Однак, відомо, що до такого закладу можна прийти раз чи кілька на рік, та жити у ньому постіно неможливо. Тож члени Спілки прагнуть змінити таке становище, бо "коли не йдуть реформи, приходить реформація": уже нині на наших вулицях все частіше можна побачити людей, які пропонують "почитать" різного роду сектантську літературу. Члени Спілки хочуть спонукати церковних ієрархів з Ужгорода та Києва до об'єднання, водночас наголошуючи, що не збираються брати на себе юридичний та організаційний бік цієї справи. Його можуть виконати лише самі керівники церков.
До речі, за словами о.В.Данилаша напередодні він мав зустріч з єпископом Міланом і поінформував владику про намір створити Спілку, її мету та програмні цілі. Водночас отець не повідомив реакцію єпископа Мукачівського на таку ініціативу.
Багато під час конференції йшлося про історичні аспекти такого об'єднання. Мова про те, що свого часу Мукачівська єпархія тісно співпрацювала з іншими українськими єпархіями по той бік Карпат. Ужгородську унію 1646 року підписав виходець з Галичини Василь Тарасович, а єпископа А.Бачинського навіть хотіли обрати митрополитом Галицьким. Мукачівська єпархія УГКЦ тісно співпрацювала з іншими українськими єпархіями під час підпілля, а по виході мала єпископа-синкела для українців Івана Маргітича. Останній 1992 року як вікарій Мукачівський входив до складу постійного Синоду УГКЦ та очолоював громадську організацію ім.А Шептицького, метою якої також було об'єдання Мукачівської єпархії з УГКЦ. Власне тому іменем покійного владики члени спілки й назвали свою організацію. А ще запропонували розпочати процес його беатифікації разом з іншими подвижниками Церкви.
Учасники конференції схвалили Статут організації, запланували провести збір коштів на потреби споруджуваного патріаршого собору в Києві та запропонували звернутися до обласної влади визнати усі муровані храми Закарпаття пам'ятками архітектури місцевого значення що унеможливило б їхню перебудову, спотворення чи знищення.
(http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-8153 ... UHKTS-FOTO)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7365
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення ABG » 10 квітня 2011, 15:41

Єпископ Іван Маргітич

Народився 4 лютого 1921 року в с.Боржавське Виноградівського району у родині селянина-середняка. П'ять класів народної школи Іван Маргітич закінчив у рідному селі, де під впливом учителя Миколи Медвідя уродженця Рахівщини почала формуватися національна свідомість. Він стає членом шкільної молодіжної організації "Пласт".
Після закінчення початкової школи І.А.Маргітич три роки навчався у Севлюшській горожанській школі (тепер ЗОШ №1) і продовжив навчання у третьому класі Хустської гімназії. Навчаючись у Хусті, проживав у гуртожитку гімназії, яким опікувався професор релігії о. Д. М. Попович (уродженець с.Онік Виноградівського району), а вихователем був о.Зореслав, відомий український поет. Тут далі формувався світогляд молодого гімназиста. Навчання в Хустській гімназії співпало із становленням Карпато-української держави на чолі з А.Волошиним. Іван радів цим подіям, брав участь у демонстраціях на підтримку української державності.
Великим ударом для юнака стала гортіївська окупація краю та трагічна смерть товаришів, які полягли в боях із загарбниками. Під час навчання в Хустській гімназії Іван Маргітич вступає в нелегальну організацію юнацтва ОУН, яку очолювали М.Орос і В.Маркусь. Тут він вивчив першу заповідь декалогу: "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї".
У 1941 році Іван Маргітич закінчив Хустську гімназію і за рекомендацією о. Дмитра Поповича поступив на навчання до Ужгородської духовної семінарії. Тут, у її стінах, Маргітич вирішив стати місіонером, але не в далекій Азії чи Африці, а в рідному Закарпатті. Та його навчання в 1942 році було перерване. За належність до юнацтва ОУН, 20 липня 1942 року, його було заарештовано і відправлено в "Ковнер", де 22 липня засуджено угорським воєнним трибуналом на один рік тюремного ув'язнення. В обґрунтуванні судового вироку було записано, що всі підсудні поставили перед собою мету революційним шляхом відокремити Закарпаття від Угорщини і приєднати його до самостійної Української держави. Шостого грудня, за сприяння єпископа Стойки, регент Угорщини Міклош Горті помилував його в числі інших закарпатців. Після виходу з тюрми він продовжував навчання в Ужгородській духовній семінарії, яку закінчив у 1946 році і єпіскопом Ромжею був висвячений на єпіскопа. Був призначений помічником Севлюського декана о. Павла Карцуба. А через два місяці призначений адміністратором єпархії у Рахові на правах пароха. Початок діяльності І. А. Маргітича як священника був важким. Це був період приєднання греко-католицької (уніатської) церкви із російською православною церквою. В 1949 році почався планомірний наступ влади на греко-католицьку церкву і маже одночасно було заарештовано усіх міських священників, які категорично відмовилися підписати заяву про перехід у православну віру. 10 лютого 1949 року майор КДБ і представники райвиконкому відібрали від І. Маргітича ключі від церкви. З грудня 1949 по березень 1951 року о. І. Маргітич спільно з священником П. Оросом перебували на нелегальному становищі. Проводили богослужіння, готували молодих священників.
Арештували І. А. Маргітича 4 березня 1951 року згідно з ордером №67 від 5 березня 1951р. Замість релігійної пропаганди присудили антирадянську і дали 25 років ув'язнення. Чотири роки відбув у таборах під Омськом в умовах виснажливої рабської праці. Перебуваючи під постійним контролем, священник знаходив можливість молитися, відправляти богослужіння для ув'язнених, які вірили що настане час визволення і звільнення із ГУЛАГів. Після багаторічних звернень батька до Верховного суду УРСР 6 вересня 1955 року Іван Маргітич опинився на волі.
Повернувшись із заслання, знесилений і хворий шукав собі роботу, аби якось прожити, проте, довідавшись, що він був греко-католицьким священником йому скрізь відмовляли. Єдине місце куди його прийняли на роботу – це колгосп у рідному селі. За період з 1955 по 1989 рік, коли було прийнято постанову про свободу віросповідання, його тільки один раз засікли органи безпеки. За цей період він підпільно проводив релігійні обряди і Службу Божу, готував кандидатів у священники.
10 вересня 1987 року І.А.Маргітич був висвячений владикою Софроном Дмитерком на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Верховний суд незалежної України у 1992 році реабілітував Івана Маргітича.
Ставши єпископом-помічником, І.А.Маргітич скромно продовжує проживати в рідному селі, де за його ініціативою і допомогою побудовано величний храм, який 14 липня 2002 року був урочисто посвячений з участю багатьох священників і єпископів, у присутності кількох тисяч вірників з різних міст і сіл Закарпаття та інших областей України. Він виступав за єдність греко-католиків Західної України та Закарпаття і у боротьбі за цю єдність мав велику підтримку з боку демократичних сил Закарпаття. Не відаючи втоми, уже в поважному віці владика бере участь чи не у всіх заходах, які проводять демократичні сили краю на захист УГКЦ і молодої української держави. Його глибокі, проникнуті безмежною любов'ю до рідного народу промови слухали учасники наукових і науково-практичних конференцій у Римі, Києві, Львові, Ужгороді, Хусті, Виноградові, містах Німеччини, Польщі на численних мітингах, зібраннях з нагоди пам'ятних і національних свят, вечорах пам'яті, освяченні меморіальних дошок і монументів великим синам срібної землі всієї України.
За роки незалежної Української держави І.А.Маргітич намагався надолужити упущене. Тепер уже вільно, не у підпіллі, у 1992 році бере участь у першій зустрічі колишніх в'язнів "Ковнера", у 2000 році був делегатом ХV великого збору українських націоналістів, що проходили у Києві.
Починаючи з 60-х років ХХ ст. І.А.Маргітич – активний учасник дисидентського руху, брав участь у правозахисних акціях, зокрема на Міжнародному форумі з релігійних питань. У 1993 році папа Іоан Павло ІІ наділив його функцією єпископа-синклера для українців Мукачівської греко-католицької єпархії. У народі його справедливо назвали народним єпископом. Він завжди був у гущі народних мас, він зазнав чимало біди і горя, нестерпного переслідування, але не зламався. Він організував і особисто брав участь у поїздках до святого міста Риму. Ще за життя він став живою легендою і прикладом сповідування християнських чеснот, синівської любові до рідного краю, до України. Його життєве кредо – "Бог і Україна".
Будучи важко хворим він постійно їздив по області, де його чекали вірники. Так і помер на 83-му році життя під час освячення престолу в с. Пилипець на Міжгірщині. 10 вересня 2003 року І.А.Маргітича поховали в рідному селі Боржавське, у підвальному приміщенні церкви, яку він збудував.
(http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-8153 ... UHKTS-FOTO)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7365
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення bachynsky » 06 жовтня 2011, 21:38

МУКАЧІВСЬКА ЄПАРХІЯ

о. Юрій Сабов
Ужгород, Україна

1. Ужгородська Унія і утворення Мукачівської епархії.

Про історичні початки Мукачівської епархії годі щось точно сказати, адже перші документальні вісті про мукачівського Владику маємо щойно з ХУ століття. Однако, збереглось старинне й освячене передання, що початки епархії слід шукати ще в передтатарських часах (1242 р.).

Мукачівська епархія утворилась із спільноти парафій, які були підпорядковані ігумену манастиря в Мукачеві на Чернечій Горі. Процес цього розвитку точно не відомий. Беззаперечним є тісний духовний зв'язок епархії з місією слов'янських апостолів Кирила і Методія, проповідування яких поширилось з Великоморавських земель до Карпатських гір. Тому вірники Церков, що беруть свій початок від Ужгородської Унії, вважають себе спадкоємцями кирило-методіївської традиції. Наші предки прийняли християнство візантійського обряду й разом з ним успадкували і розкол Східньої Церкви. В історично невизначеному часі опинились поза єдністю від Апостольського Престолу, хоч відступництва від нього ніколи не виявляли. Цілком вірогідною є думка істориків про те, що Мукачівська епархія є католицького походження і священики, які 24 квітня 1646 р. повернулися до єдності з Апостольським Престолом, виконали волю її засновників.

Ужгородська Унія 1646 р. була подією, яка органічно вкладалась у процес поєднання Церков, кульмінаційним моментом якого був Флорентійський Вселенський Собор (1439 р.). Славнозвісний Київський митрополит Ізидор, повертаючись із Флорентійського Собору на Україну, проголосив на Закарпатті вістку про з'єднання. Ця спонука Собору швидко дійшла й до Карпат. Відновлення єдності в Бересті 1596 р. було прикладом, під впливом якого священики Мукачівської епархії наважились на важливий акт — прийняття Унії в Ужгороді 1646 р. Не варто ставити під сумнів легитимність Ужгородської Унії, адже ж вона відбулась, як і Берестейська, була прийнята й затверджена Апостольським Престолом, її благотворний вплив відчувається й по сьогодні.


2. Історичний розвиток та сьогодення.

Тяжким був шлях для наших предків від прийняття Унії до канонізації самостійної, незалежної епархії. Відсутність письмового свідчення про заснування епархії, неузгодженість правопорядку іменування єпископа та намагання Егерських латинських єпископів підкорити під свій вплив Мукачівських єпископів тривалий час були перешкодою визнання канонічного статусу епархії. 125 років після унії тривали намагання за канонізацію епархії. Завдяки енергійних старань цісареви Марії Тереси в 1771 р. Папа Климент ХІУ видав буллу про створення мукачівської епархії, осередок якої незабаром було перенесено до Ужгороду. Це стало початком справжнього життя, розквіту епархії. Для священиків відкрилась можливість навчатись в університетах, духовних закладах Европи. Вони стали провідниками духовного відродження, освіти, науки і культури карпатського регіону. Є це переконливим доказом благотворного впливу з'єднаного духовенства на релігійно-культурне життя нашого народу й навколишніх країн. Про це виразно сказано в апостольському листі Папи Івана Павла ІІ з нагоди 350-річчя Ужгородської Унії: "Встановлення Мукачівської епархії в 1771 р. було колискою, з якої зродились нові епархії: Крижівська (1777 р.), Пряшівська (1818 р.), Гайдудорогська (1912 р.). Згодом, з причини численної емієрації до США, засновано митрополію Пітсбурєську (1969 р.) з підлеглими їй епархіями Пасейською (1963 р.), Пармською (1969 р.) та Ван Нуйською (1981 р.).

В той час (згідно перепису 1806 р.) Мукачівська Греко-католицька епархія об'єднувала 13 доміній Австро-Угорщини; від Попраду до Білої Тиси, та від водорозділу Карпатського хребта до Великої угорської долини, площею 56800 квадрат. км. На цій території проживало 542000 греко-католицького населення — русинів, румунів, українців, словаків, поляків, угорців, циган та інших національностей, зорганізованих в 724 парафіях і 1660 філіях, які мали загалом 1310 храмів. В територіяльно-населеному відношенні був це окремішний регіон, гідний піднесення до митрополії.

Трагічним, але героїчно-славним для епархії був період чотирьох десятиріч репресій і підпільного існування. Наші священики, на чолі з єпископом Теодором Ромжею, в героїчній степені засвідчили вірність Апостольському Престолу, хоч за це зазнали жорстоких утисків. Ув'язнено й вивезено до таборів і тюрем 127 священиків, з яких 29 там і загинули. Невмирущим зразком героїчної вірності був єпископ Теодор Ромжа, який став символом опору плянам ліквідації Греко-католицької Церкви Закарпаття, за що свідомо прийняв мученичу смерть.

Вже небагато було потрібно до цілковитого знищення комуністичним режимом Мукачівської епархії. Та Боже Провидіння спасало її. Виборовши з величезними труднощами легалізацію, наша Церква вийшла з підпілля обезсиленою, але не покореною і почала титанічну роботу свого відродження. З Божою поміччю, за короткий час відновлено діяльність основних інституцій: епархіяльного управління, капітули, духовної семінарії. Зараз є зареєстровано 264 церковні громади, відвойовано 101 храм, діє 132 священиків. Але це становить лиш четверть того, що мала епархія до 1944 року.

............................

3. Церковно-правовий статус єпархії.

Внутрішнє життя канонізованої Мукачівської греко-католицької епархії, підпорядкованої Остригомському архиєпископу як митрополитові, успадкувавши кирило-методіївські традиції, розвивалось в напрямку збереження канонічної самостійності та обрядово-літургічної окремішності. Прояви цих стремлінь знаходимо в рішеннях епархіяльних синодів, що проводились єпископом Йосифом Декамелісом (1690-1700 р.) та в рішеннях Віденського Синоду єпископів 1773 р.

Ці та й деякі інші обставини обумовили те, що Мукачівська греко-католицька епархія одержала статус Церкви "власного права" (суі юріс). Це визнала й Модифікаційна Комісія Кодексу Канонів Східних Церков (1990 р.), яка визнає 21 таку Церкву. Серед них і Церкву Візантійського або Константинопольського обряду, до якої віднесені: альбанська, білоруська, болгарська, грецька, угорська, італо-альбанська, мелхітська, румунська, російська, русинська, словацька, українська та югославська Церкви. Ватиканський щорічник "Аннуаріо Понтіфічіо" до складу русинської Церкви відносить Пітсбурєську митрополію та Мукачівську епархію.

Конгрегація для Східних Церков Декретом від 30. ХІІ. 1995 р. (п. 1) визнає юрисдикцію Верховного Архиєпископа і Синоду Єпископів УГКЦ, яка, згідно з законами Кодексу Канонів Східних Церков, розповсюджується на всі спільноти греко-католицькі, що знаходяться на землях України, які дотепер не мали звичайної юрисдикції.

Декрет, залишивши статус УГКЦ, є незмінним, доручає (п. 3), щоб надалі вивчати спосіб, в який можна узгіднити відносини й співпрацю між Мукачівською епархією і Львівським Верховним Архиєпископством, щоб запевнити кращу духовну обслугу всіх вірних Закарпаття.

Виконуючи цю настанову, ієрархія, духовенство Мукачівської епархії чинять практичні кроки в напрямку тісного співробітництва з Верховним Архиєпископством та Синодом Єпископів УГКЦ в різних галузях діяльності.

http://old.ugcc.org.ua/ukr/church_in_ac ... t/reports/
Аватар користувача
bachynsky
 
Повідомлення: 6
З нами з: 24 грудня 2009, 12:24

Мученик за святу віру - канонік Стефан Бендас

Повідомлення bachynsky » 06 жовтня 2011, 21:49

Літом минулого року в Берегові відбулася знакова подія, на яку греко-католики чекали багато років: на фасаді будинку (пл. Пушкіна), де останні тридцять років мешкав разом із родиною священик-мученик Стефан Бендас (1903-1991 р. р.), встановлено пам’ятну дошку. Зберігаючи відданість батьківській вірі, богослов і дослідник старовини досяг вершин у справі служіння Богу. Тож урочисто, за присутності великої кількості духовенства та вірників, до того ж під спів церковної літургії, була відкрита меморіальна дошка, автор якої – Ж. Ортутай. Чин освячення провів о. К. Сабов, а серед вінків був і від міськради, який поклала секретар міськвиконкому В. Бендик.

Установлена меморіальна дошка за сприяння колишнього мешканця нашого міста, а зараз громадянина Угорщини А. Долмаї та президента Закарпатського угорського інституту ім. Ф. Ракоці ІІ, депутата обласної ради, члена міськвиконкому І. Орос. Ідейним натхненником виступив його син, священик, викладач Ужгородської греко-католицької богословської академії о. Даниїл Бендас. Між іншим, дослідник духовної спадщини батька.

Берегівчани і зараз пам’ятають цього ерудованого чоловіка, який наприкінці 80-х років ХХ ст. своїм самовідданим пастирським служінням наближав офіційну легалізацію греко-католицької церкви, коли вірники цієї конфесії змогли нарешті без перешкод проводити релігійні обряди. Сталося це в листопаді 1989 р. Багато років поруч із ним був його тесть о. Юліан Бачинський, до слова, власник рукопису Миколи Гоголя, про якого вже писала наша газета. Слід відзначити, що на той час у Берегові проживало багато священиків греко-католицької конфесії, які разом із ними пройшли через страхіття таборів ГУЛАГу, але їх дух не був зламаний, вони залишилися глибоко віруючими людьми. Це, зокрема, отці Й.Легеза, Й. Кампов, Є. Пасулько, В. Похил, М.Тербан, Д. Гарайда, Й.Сабов, П. Лозан, В.Маргітич. Останнього у священики особисто висвятив митрополит Йосиф Сліпий (сталося це, як відомо, за колючим дротом у таборі, а про отця Володимира теж писав наш тижневик).
Мученик за віру С.Бендас прожив довге життя. На Божий світ він з’явився 3 серпня 1903 р. у селі Бобовище на Мукачівщині. Завдяки батькам він отримав блискучу на той час освіту. Судіть самі: в першому класі навчався англійською мовою у м. Стрентон штату Пенсільванія (США), в другому – угорською мовою у Мукачеві, в третьому – русинською в с. Грушево Тячівського округу, а четвертий, із відзнакою, закінчив у римо-католицькій початковій школі в Мараморош-Сигеті. У цьому ж місті закінчив 7 класів гімназії. Подальшому навчанню завадила окупація Мараморощини румунським військом, тож середню освіту здобув екстерном у грудні 1921 р. в Шарошпотоцькій гімназії. Відтак трохи навчався на юридичному факультеті Будапештського університету, але зрозумів, що це не для нього. Маючи за плечима фундаментальну початкову освіту, досконало володіючи кількома мовами, вступає до Ужгородської духовної семінарії. Навчання пролетіло швидко, і вже 12 лютого 1928 р. єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Петро Гебей висвятив його і призначив на парафію покійного батька у с. Новоселиця Тячівського округу.

Молодий священик повністю віддається церковному служінню. Згодом єпископ Олександр Стойка у вересні 1934 р. призначає тридцятиоднорічного о. Стефана деканом (намісником) Дубівського деканату. Це була дуже відповідальна посада, адже працювати доводилося в умовах потрясінь передвоєнного часу. 1 квітня 1941 р. його переводять у В. Копаню Севлюського округу, де службу Божу виконував аж до березня 1949 р. Саме на цей рік припадають найбільші гоніння на греко-католицьку церкву: жорстоко вбито єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжу, переслідують і священиків, схиляючи їх перейти до православ’я. Усе це не обійшло і о. С. Бендаса. А коли він учергове відмовився перейти до іншої віри, після обшуку в оселі 27 травня 1949 р. його зарештували на очах одинадцятирічного сина Даниїла та дружини. Автівкою, в яку незаконно завантажили його унікальну бібліотеку (книгозбірня потім безслідно щезла), о. Стефана відправляють у слідчий ізолятор Ужгорода.

Виснажений багатогодинними допитами, він не зрадив батьківській вірі. Згідно з вироком суду, його позбавляють волі на 25 років і обмежують у правах терміном на 5 літ із конфіскацією належного йому майна. Відправили етапом, через Львів, Київ, Брянськ, Москву, до тюрми-розподільника у Куйбишев (Самар). 8 лютого 1950 р. нашого земляка разом із іншими в’язнями у товарних вагонах через Златоуст, Уфу та інші міста Уралу переправляють у табори ГУЛАГу. Працювати довелося на будівництві кам’яновугільного комбінату під Карагандою. Бог і тут його рятує, не дає вмерти від важкої праці, голоду. В одному з листів, який нелегально відправив додому 27. 09. 1951 р., він писав своїй дружині: „Дорога моя! Дуже болить і непокоїть мене та думка, що ви через мене живете у таких злиденних умовах і в постійному страху перед виселенням. Це є дуже болючим, дорога моя! Але я інакше вчинити не міг. Віровідступником я не міг стати. Якщо б я і поступив так, то вам цим би не допоміг, а сам через такий вчинок став би живим трупом, муки совісті вже давно відправили б мене до гробу. А на наших дітей показували би пальцем: „І цих батько був віровідступником, зрадником, не годним страждати за свою віру”. Хоч мої страждання є великими, але зламати мене не можуть, душевно я дуже міцний. Я так поступив, але знаю, що не заплямував ні себе, ні вас. Для вас нехай буде потіхою усвідомлення того, що ви є співучасниками мого віровизнання… Ви мені допомагайте тільки настільки, щоб ви не зазнавали нужди. І це є для мене надзвичайно болючим, бо я би мав вас утримувати, а тепер ви утримуєте мене. І вдень, і вночі я думаю тільки про вас, про вас, кого дуже люблю, хоч і по-своєму, особливо не підкреслюючи цього. Але я дуже любив і люблю вас, однак і Бога я дуже люблю. Дуже важкою проблемою було для мене прийняття рішення на користь Господа Бога, це і ви повинні зрозуміти”. (Саме цей лист зачитав о. Костянтин Сабов під час відкриття меморіальної дошки.)

У таборі таємно щонеділі і в дні церковних свят о. С. Бендас проводить святі Літургії, обряди хрещення та причастя. Бог і тут його рятує, бо ніхто не видав свого душпастиря, а нам лише залишається здогадуватися, що чекало б нашого земляка, якщо би про це дізналося табірне начальство. А вже після смерті Сталіна 5 січня 1955 р. комісія з Москви переглянула його справу й звільнила з-під стражі. До слова, за кілька місяців до цього, слідчий Закарпатського управління КДБ, ознайомившись із обвинуваченнями, які були висунені о. Стефану, констатував: „Жодних конкретних фактів проведення Бендасом антирадянської пропаганди або агітації серед віруючих, яка була б спрямована проти існуючого політичного ладу в СРСР або політики Комуністичної партії немає, і в його діях відсутній склад злочину”. Через два тижні, важко хворий, він був уже у В. Копані, в родині. На роботу довгий час влаштуватися не вдавалося, перебивався випадковими заробітками. Тому переселився до Берегова, де проживали родичі, зокрема, тесть Ю. Бачинський. Із дружиною Марією мали дочок Катерину (1929 р. н.), Магдалину (1932 р. н.) та сина Даниїла (1938 р. н.).

У 1956 р. з дозволу місцевої влади і КДБ можна було приймати на роботу колишніх священиків на договірній основі для обробки латинських документів ХV-ХІХ ст. у Закарпатському обласному архіві в Берегові. Разом із ним поруч працювали отці М. Васовчик, М. Сотак та М. Тербан. За 11 місяців роботи в цій державній установі він особисто опрацював 1437 (!) кілограмів документів латинікою, написавши 11287 пояснюючих текстів-перекладів. Ними і зараз користуються архівні спеціалісти та дослідники старовини.
Несподівано для усіх, в тому числі і родичів, о. С. Бендас разом з отцями М. Муранієм, О. Хірою у квітні 1959 р. покидає Закарпаття та їде до Караганди, де проводить місіонерську роботу. Уже 16 березня того ж року його заарештовує місцевий підрозділ КДБ. Звільняють берегівчанина за умов залишення Казахстану. У нашому місті священик пройшов через відповідні перевірки, допити. Влаштуватися на роботу вдалося лише нічним сторожем на будівництві Берегівської школи-інтернату. Пізніше він працює на такій самій посаді в харчокомбінаті. Депутат міськради Андрій Кромак згадує, що, спілкуючись зі своїм сусідом Пішто-бачієм, захоплювався його ерудицію, на всі каверзні запитання завжди отримував чіткі відповіді. Тому і звернувся до батька, з яким той товаришував, із запитанням: „Чому ця розумна та доброзичлива людина працює лише сторожем?” Отримав відповідь, що часи такі, але колись усе зміниться і його достойно вшанують, якщо ж не при житті, то вже після смерті обов’язково”. Так і сталося...
о. Стефан Бендас з онуками

Коли о. С. Бендасу виповнилося 70 років, він виходить на пенсію, отримавши 29 крб. Великою душевною втіхою було для нього проведення таємних служб уночі як у себе вдома, так і в помешканнях вірників. А ще були обряди хрещення, вінчання, похорони, катехизація молоді в Берегові та за його межами. Греко-католики і зараз пам’ятають, коли після легалізації їх церкви він підтримав морально і духовно молодого на той час священика Костянтина Сабова. Останній на міському цвинтарі проводив першу свою святу літургію просто неба (тому не випадково, що саме йому довелося освятити меморіальну дошку на честь о. Стефана Бендаса).

А ще була натхненна, скрупульозна дослідницька та літературна робота. У 1960-90 роках він опрацьовує зібрані у 1943-48 р. р. в Мукачівській єпископатській бібліотеці матеріали й пише фундаментальну працю „Біографічні дані священиків Мукачівської Греко-католицької єпархії від найдавніших часів до 1949 р.” (тут біографії аж 8000 священиків). У 1997 р. завдяки старанням сина Д. Бендаса побачило світ дослідження „Мукачівська Греко-католицька єпархія і визвольна боротьба 1848-49 років”. Слід згадати і про ще одну ненадруковану працю, яку писав у 1934-41 роках, – „Історія, хроніка с. Новоселиця”. Її фрагментами скористався доктор історичних наук, професор УжНУ Роман Офіцинський, коли готував свою монографію про історію цього села. Минулому присвячена і „Хроніка села Копаня”: короткий опис цієї роботи надруковано у журналі „Літературна неділя” за 1943 р. В останні три роки життя (після смерті дружини Марії Юліївни у 1988 р.), коли частіше давалися взнаки недуги, надбані в таборах ГУЛАГу, він підготував до друку книгу спогадів „П’ять років за дротом”, написану на основі табірних щоденників, які вів у тюрмі. Син переклав книгу угорською мовою, і вона була надрукована в Будапешті у 2000 р. А через 8 років ужгородське видавництво „Карпати” випускає її 4-тисячним накладом українською. Працю благословив єпископ Мілан Шашік, який, до слова, нещодавно отримав українське громадянство. Апофеозом наукової діяльності стали рукописи „Парохії Мукачівської Греко-католицької єпархії” та „ Додатки до історії Мукачівської єпархії”. Останню працю закінчити не вдалося. 13 серпня 1991 р. він відійшов у вічність на 64-му році свого душпастирства. Свого олтарного брата поховали поруч із дружиною на Берегівському римо-католицькому кладовищі отці М. Васовчик, В. Маргітич, К. Сабов, А. Бачкай, В. Берец, І.Грищенко, Т. Грабар, М. Товт, І. Роман у присутності сотень вірників із різних куточків нашого краю. Прикро, що мученик за віру помер, так і не дізнавшись про свою довгоочікувану реабілітацію: вона відбулася лише 23 серпня 1991 р.

ВАЛЕРІЙ РАЗГУЛОВ

http://bachynskyj.blogspot.com/2011/03/blog-post.html
Аватар користувача
bachynsky
 
Повідомлення: 6
З нами з: 24 грудня 2009, 12:24

Єпископ Теодор Ромжа

Повідомлення bachynsky » 06 жовтня 2011, 22:02

Єпископ Теодор Ромжа – натхненник віровизнання і мучеництва для греко-католицьких священиків і мирян
у Мукачівській єпархії


о. Даниїл Бендас

Єпископ Теодор Ромжа, який щойно очолив Мукачівську єпархію, в політичному житті ніколи не брав участі, тому вороги Церкви не могли висунути проти нього ніяких звинувачень, які б можна було використати для компрометації Греко-Католицької Церкви. Тодішня влада[1], відповідно до стратегічного плану знищення Католицької Церкви, намагається схилити єпископа і його оточення до возз'єднання з православ'ям. Але він рішуче ламає детально розроблений владою план, згідно з яким повинен був би просити разом із своїми вірниками про приєднання до Московської Православної патріархії, як це вже зробили ще 8 грудня 1944 р. делегація Карпато-Руської православної Церкви.

Якщо в цей час керівництво та духовенство Греко-Католицької Церкви займало абсолютно лояльну позицію до нової влади, то позиція властей була явно ворожою до Церкви. Виконуючи стратегічний план по ліквідації Греко-Католицької Церкви, Народна Рада Закарпатської України за період своєї діяльності (листопад 1944 — січень 1946 рр. ) приймає ряд спеціальних декретів, які створювали передумови для повної ліквідації Греко-Католицької Церкви. Вона, підтримуючи і ставлячи в привілейований стан місцеву Православну Церкву, послаблювала позиції Греко-Католицької і тим самим допомагала зміцненню Православної Церкви. Зокрема, ці декрети передбачали: вільну зміну релігії за поданою заявою і згідно з тими заявами, що були подані у минулому; створення Управління в справах культів при НРЗУ, яке вирішувало майнові суперечки між громадами і, як правило, завжди на користь православних; заборону публічних виступів Греко-Католицької Церкви в пресі (конфіскована друкарня отців Василіян), заборону всіх діючих раніше греко-католицьких апологетичних, харитативних і наукових організацій; передачу всіх церковних і конфесійних шкіл в управління держави.

Після визволення краю(жовтень 1944 року) кількісний склад духовенства Мукачівської Греко-Католицької єпархії нараховував 433 священики з яких 25 були пенсійного віку і 10 ієромонахів чину Василя Великого. Перші повоєнні місяці не внесли майже ніяких змін у кількісний склад греко-католицького духовенства. До початку 1945 р. 6 священиків (парох в с. Сторожниця о. Микола Бежовський, парох Берегівської лікарні о. Микола Ігнат, парох Ужгородської лікарняної каплиці о. Стефан Кіраль, канонік д-р Юлій Марина, парох смт. Рахів д-р Олександр Неймет, о. Євген Сабов покинули єпархію, троє померли (парох у с. Верб'яж о. Михайло Деяк, парох у с. Худльово о. Юлій Янкович і священик-пенсіонер о. Орест Галушкай. Таким чином на початку 1945 р. єпархія мала 424 священики[2].

І ось тепер прийшла черга згадати про декрет Народної Ради від 18 грудня 1944 р. про створення Спеціального суду Закарпатської України та слідчу комісію, яка вела справи по обвинуваченню ворогів народу. Але спочатку не робилося грубих і відкритих нападів на Греко- Католицьку Церкву, хоча всі дії Народної Ради Закарпатської України на чолі з її головою Іваном

Туряницею були спрямовані на те, щоб скомпрометувати Церкву перед народом, а особливо перед її вірниками. В Народній Раді і підвладних їй адміністративних структурах були в основному колишні русофіли, комуністи і військові, які всі свої знання, енергію і вплив спрямовували на підсилення авторитету Руської Православної Церкви. Недарма в комісію Ради по обліку втрат і встановленню та розслідуванню злочинів, що була створена на початку 1945 р., включили православного священика о. Володимира Проніна, а представники інших конфесій туди не ввійшли.

Діяльністю цих органів керував генерал-полковник Л. Мехліс, а всюдисуща "таємна поліція"[3] уже 2-го лютого 1945 р. заарештовує пароха церкви Успення Пресвятої Богородиці в селища Рахів, звинувативши в шпигунстві і зрадницькій діяльності проти свого народу. Вищезгаданий Спеціальний суд Закарпатської України під головуванням В. П. Русина (колишній партизанський командир, суддя без юридичної освіти) засудив "шпигуна в рясі до розстрілу"[4]8. Засудженого до страти (хвору 76-річну людину), щоб не встиг померти своєю смертю, у Великодню п'ятницю 22 квітня 1945 р. було розстріляно в ліжку. Наступними жертвами нової влади стали:

— канонік, прелат-протоієрей Мукачівської єпархії Олександр Ільницький, якого було заарештовано 8 березня працівниками СМЕРШу 4-го Українського фронту в Будапешті, тобто на території чужої країни, на яку не поширювалася юрисдикція радянських законів;

— д-р Стефан Фенцик, заарештований 31 березня теж у Будапешті працівниками СМЕРШу;

— 15 червня 1945 р. заарештований о. Євген Ортутай — парох Ужгородської Преображенської церкви (Цегольнянська);

— 8 листопада 1945 р. заарештований о. Рудольф Кабацій — парох смт. Середнє;

— 13 листопада 1945 р. заарештований о. Микола Монді — парох церкви Благовіщення у м. Берегові.

Єпископ Теодор Ромжа кожен крок тодішньої влади проти Греко-Католицької Церкви старався опротестувати, хоч і був свідомий того, що це в більшості випалків не дасть позитивного результату. Але він цими своїми протестами старався показати своїм священикам і вірникам, що владика не злякався світської влади і сміливо виступає проти топтання їхніх прав. Він закликав духовенство і вірників до стійкості, до вірності, готовності пожертвувати за віру навіть і життя. І щоб якомога більше людей могли його побачити, почути заклик до сміливості й витривалості єпископ Теодор вирушає в архіпастирську подорож, не дивлячись на те що обставини воєнного часу були дуже небезпечними. В березні і квітні 1945 року він з своїм секретарем на простому сільському возі відвідав багато сіл Хустського, Іршавського та Севлюшського районів. Його всюди люди приймають з захопленням, проповіді владики мають великий резонанс.

Як уже зазначалося, Греко-Католицька Церква нічим не завинила перед новою владою, а навпаки, старалась бути лояльною до неї, що підтверджує і М. Болдижар у своїй публікації: "... Лист митрополита А. Шептицького на ім'я Й. Сталіна, в якому він щиро дякує від імені всіх греко-католиків за визволення, обіцяє активно співробітничати з радянською владою, допомагати їй і т. д. Як не дивно, Сталін особисто прочитав листа, але, не маючи поняття про уніатську церкву, дав вказівку компетентним органам підготувати для нього довідку з цього приводу. Про це свідчить резолюція "вождя народів" на листі митрополита. Така довідка була підготовлена, але в ній уніатська церква характеризувалася як антирадянська, антикомуністична сила, що була на службі міжнародного імперіалізму. Хоч Мукачівська Греко-Католицька єпархія не була підпорядкована Львівській митрополії, діяла самостійно, висновок про небажаність мати її торкнувся і Закарпаття"[5]. Тому не є дивним те, що вже 15 березня 1945 р. голова Ради в справах Руської Православної Церкви Г. Карпов у своїй доповідній записці Сталіну пропонував "організувати ініціативну групу, що повинна декларативно заявити про розрив із Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу на православ'я"[6] . І тому, арештувавши д-ра Стефана Фенцика, тодішні організатори життя на Закарпатській Україні вбачали в ньому такого місцевого єпископа, який разом із своїми вірниками буде просити "повернення до віри своїх предків", після чого московський Патріарх з великої ласки прийме їх "під свою батьківську опіку". Вони вивчили попередню діяльність о. Стефана і знали про його надзвичайну амбіційність та бажання грати провідну роль у житті Підкарпаття, отож надіялися використати його для виконання такої ролі. Але він повів себе, як і належить греко-католицькому священику — категорично відмовився виконати їх намір, з обуренням сказав: "Греко-католицький священик так низько впасти не може". Всі подальші тортури й умовляння не дали результатів, і його було засуджено до смертної кари. Вирок суду виконали в Ужгородській тюрмі З0 березня 1946 р. У 1944—1945 навчальному році викладати Слово Боже в школах ще не забороняли. Але з прийняттям Народною Радою 20 квітня 1945 р. Декрету про відділення школи від церкви і розпорядження уповноваженого в справах освіти від 27 липня 1945 р. вже в наступному 1945—1946 навчальному році викладання Слова Божого було заборонено, священику не дозволялося навіть заходити в школу. На підставі цього Декрету була проведена націоналізація, тобто конфіскація, майна церковних, парафіяльних шкіл і вилучені з-під єпархіального церковного управління всі інтернати та гуртожитки.

Згідно із встановленими кордонами після ратифікації договору між Чехословаччиною і Радянським Союзом у листопаді 1945 р. від Мукачівської єпархії відійшли разом із парохіями до Адміністатури Мукачівської єпархії в Чехословаччині 93 священики.

Після прийняття 24 березня 1945 р. Народною Радою Декрету "Про вільну зміну релігії" у пресі розпочалася шалена пропаганда проти Католицької Церкви. У селах із населенням різних конфесій запроваджувалась одна віра — віра більшості. Агітатори-атеїсти, ведучи в таких селах антикатолицьку пропаганду, правдами й неправдами добивалися православної більшості. Так було передано православним багато парафій, не кажучи вже про філіали і про ті парафії, де на той час не було священиків. У селах, де ця пропаганда знайшла своїх прихильників серед православних вірників, влада відкрито примушувала передавати греко-католицькі церкви православним вірникам (Сокирниця, Стеблівка, Липча, Негрово та ін). Цією роботою керувало Управління у справах культів, яке було створено при Народній Раді Закарпатської України того ж дня, 24 березня 1945 р., і до компетенції якого входили: всі справи церковні, релігійні, включаючи упорядкування справ про майно церковних громад та вирішення майнових справ ними на території Закарпатської України. Прототип такого управління діяв до недавна , хоча його існування суперечило конституційним нормам, адже церква відокремлена від держави, і тому останній було не зовсім етично займатися релігійними справами[7]. Залишившись без парафій, деякі греко-католицькі священики мусили шукати іншої роботи (директор греко-католицького інтернату "Алумнеум" в м. Хуст, професор релігії Хустської гімназії д-р о. Дмитро Попович влаштувався службовцем у споживчій кооперації, парох с. Нересниця о. Дезидерій Добра — робітником Нересницької лікарні, парох с. Березники о. Віктор Довган — землеробом у с. Куштановиця, парох с. Сокирниця о. Іван Орос — учителем в с. Ярок і т. д. ). Бачачи несправедливість і посилення терору, ряд священиків, з відома управління єпархії і без її відома, покидають свої парохії і переїжджають до сусідніх країн: 15 — до Чехословаччини, 4 — до Угорщини, 2 — до Румунії, 6 — до США.

Коли влітку 1944 р. Західну Україну зайняла Червона Армія, то частина інтелігенції і духовенства з Галичини емігрувала на Захід, щоб уникнути репресій. П'ять священиків з Галичини: оо. Стефан Антонишин, Андрій Дубицький, Стефан Стець, Йосиф Чубатий і Ілля Янковський, пам'ятаючи про дії Радянської влади в 1939—1941 рр., в 1945 р. просять від єпископа Теодора Ромжі дозволу працювати священиками в Мукачівській єпархії і одержують його. В цьому році єпархія поповнилася ще 5-ма нововисвяченими священиками (оо. Йосиф Кнежев, Михайло Левкулич, Адальберт Орос, Микола Талабірчук І Антон Ромжа).

Якщо на початку 1945 р. в Мукачівській єпархії було 424 священики, в т. ч. 23 пенсіонери і 14 ієромонахів, то на протязі 1945 р. в кількісному складі єпархії сталися слідуючі зміни: заарештовано 6 священиків, померло 10 (парох с. Порошково о. Юрій Галайда, парох с. Богаревиця о. Костянтин Ковач, парох с. Княгиня о. Гаврило Мальованець, парох с. Кибляри о. Михайло Мейгеш, священик Ужгородської в'язниці о. Стефан Сабов і 5 пенсіонерів, оо. Андрій Камінський, Іван Мурані, Едмунд Ференчик, Олександр Янкович, Юлій Янкович), покинули територію єпархії 120, нововисвячених 4, прибули в єпархію із Галичини 5 священиків. Таким чином, на кінець року в єпархії залишилось тільки 297 священиків[8].

У результаті дій влади Мукачівська єпархія в 1945 р. понесла відчутні втрати як у матеріальному, так і в кадровому відношенні, хоч із другої половини 1945 р. відчувається деяке затишшя, яке можна пояснити невдачею в організації масового переходу до православ'я, на що надіялось Управління в справах культів і його голова П. Лінтур, а також і тим, що 22 січня 1946 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про створення в складі УРСР Закарпатської області. Тут з 25 січня 1946 р. мало бути впроваджено законодавство, діюче на території УРСР, а тому серед населення потрібно було здобути популярність для успішного проведення перших виборів до Верховної Ради СРСР і УРСР, які відбулися 10 лютого 1946 р.

Після включення Закарпаття до складу УРСР розпочався другий, ще гостріший і більш витончений наступ влади на Греко-Католицьку Церкву, бо, крім місцевого управління в справах культів, до Ужгорода приїхали спеціальні уповноважені з Києва. Можновладцям здавалося, що розправившись з Львівською митрополією, Рада в справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР і УРСР за декілька місяців розправиться і з останньою греко-католицькою єпархією на території СРСР. Для досягнення цієї мети чиниться відчайдушний тиск на єпископа Теодора Ромжу. Його хочуть змусити стати ініціатором релігійного возз'єднання греко-католиків із православ'ям. Ведеться активна пропаганда в пресі про реакційну й антинародну спрямованість Греко-католицької Церкви. Проти Греко-Католицької Церкви використовується судовий процес колишніх керівників партії Автономний землеробський союз[9]. 12 Щоб вплинути на єпископа, проти окремих священиків зібрано об'ємисту "обвинувачувальну документацію", і в другій половині 1946 р. заарештовано і засуджено до різних строків ув'язнення 9 священиків. Але всі ці намагання влади скомпрометувати Греко-Католицьку Церкву в очах вірників не давали результатів, не дивлячись і на те, що в селах агітаторами-атеїстами проводились цілеспрямовані антикатолицькі і антиунійні збори та мітинги. Ці дії влади призвели до того, що деякі священики не почували себе в безпеці, і тому, покинувши свої парафії, нелегально емігрують в: ЧРСР — 4 (парох с. Клячанова Павло Бобалик, парох с. Лінці Євген Довганич, парох с. Анталівці Іван Желтвай і професор Мукачівської учительської семінарії о. Іван Тихий), в Румунію — 1 (о. Василь Гузо), в Угорщину — 1 (парох с. Сусково о. Ревтій Іван) і в США — 2 (парох с. Тур'ї-Ремети о. Іван Неймет[10], катехит м. Мукачево, а з 1945 р. викладач Мукачівської торговельної школи о. Микола Сіладі).

В Римі він готувався до місіонерської праці в Росії і прекрасно знав, що атеістична влада на цьому не заспокоїться. Отець Теодор ще в 1939 році в листі до ректора колегіі Руссикум писав: “Вмерти за Христа – значить вічно жити”. “Цього принципу він дотримувався і в ті роки, як йому веліла совість і переконання. Він не став порушником присяни вірності Католицькій Церкві, ані на одну мить не зрадив ні серцю, ні душі, ні своїм вірникам. Владика Теодор не підкорявся владі, але в силу необхідності, життєвих обставин та власної поміркованості проявляв готовність співпрацювати з новоявленною владою у сфері культури і соціальних питань. Разом з тим духовна діяльність о Теодора , авторитет якого не знав меж, не влаштовувала тодішню владу. Перебуваючи під постійним наглядом НКВС, він, практично, був позбавлений можливості вільно зустрічатися чи спілкуватися з вірниками.Але це його не зупиняло”[11].

Якщо на початку 1946 р. в Мукачівській єпархії було 297 священиків (в т. ч. 20 пенсіонерів, а 10 працює на різних цивільних роботах), то на протязі 1946 р. в кількісному складі єпархії сталися такі зміни: заарештовано 8 священиків (парох с. Станово о. Андрій Азарій, парох с. Жнятино о. Теодор Дурневич, священик Мукачівської міської лікарні о. Михайло Микула, парох с. Білки о. Іван Попович, парох с. Великі Ком'яти о. Іван Рабар, парох смт. Рахово д-р о. Стефан Уйгелі, парох с. Мідяниця о. Теофан Скіба і парох с. Линча о. Кирило Феделеш), померло 7 (парох с. Руські Комарівці о. Юлій Желтвай, парох с. Негровець о. Петро Легеза, парох с. Волосянка о. Юлій Данкулинець і 4 пенсіонери (оо. Сте-фан Дудинський, Омелян Егреші, Василь Кофланович і Вартоломей Пак), покинули територію єпархії — 7, нововисвячених — 14 (оо. Стефан Брунцвік, Стефан Гафич, Стефан Гладоник, Іван Горінецький, Іван Гриценко, Іван Данко, Василь Дюлай, Віктор Іванчо, Стефан Кабацій, Іван Маргітич, Юрій Огар, Іван Роман, Петро Скубенич, Василь Яцкович)[12].

На початку 1947 р. Мукачівська єпархія налічувала 289 священиків, коли згідно радянського законодавства у Закарпатській області розпочалася реєстрація релігійних громад. Але заяви від греко-католицьких громад з різних вигаданих причин не приймались. Єпископ Теодор Ромжа неодноразово як в усній, так і в письмовій формі звертався з проханням і протестами проти таких дій влади. Так, 19 травня 1947 р. він направив уповноваженому у справах релігійних культів по Закарпатській області Роспутьку листа, у якому писав: "Щоб наші греко-католицькі общини і священики не постраждали юридичне і матеріально, просимо почати їх ресєстрацію"[13]. Під час перебування на Закарпатті представників Ради у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР Соколова та Іванова єпископ Теодор Ромжа разом із каноніком Олександром Хірою (він уже тоді був рукоположеним єпископом) і директором канцелярії Олександром Пуньком був на прийомі, де просив законних прав Греко-Католицькій Церкві, зареєструвати приходи і заборонити Православній Церкві самовільно відбирати греко-католицькі храми. Коли всі ці заяви і протести не дали результатів, то керівництво єпархії вирішило відправити у Москву для переговорів з керівництвом Ради у справах релігійних культів директора єпархіальної канцелярії о. Олександра Пунька. Це відрядження не тільки не допомогло вирішити справу, а навпаки — призвело до посилення репресій і переслідувань. Щоб уникнути арешту, о. Олександр Пунько мусив нелегально покинути єпархію і через Чехословаччину емігрувати у США.

Тодішній уповноважений у справах релігійних культів по Закарпатській області Л. Агафонов процес ліквідації Унії уявляв так: "Унія впроваджена насильно, і треба її насильно ліквідувати. А для цього необхідно:

1. Доручити уповноваженому у справах РПЦ по Закарпатській області через православне духовенство підібрати 2—3 греко-католицьких священиків і 2—3 авторитетних віруючих, що співчувають православ'ю та бажають до нього навернутися, допомогти організувати із них ініціативну групу;

2. Услід за переходом хоча б двадцяти уніатів до православ'я негайно передати їм церкви;

3. У випадку слабкої діяльності ініціативної групи одночасно по всій області передати греко-католицькі церкви православним двадцяткам"[14].

Таку ініціативну групу в березні 1947 р. намагався організувати директор обласного краєзнавчого музею Петро Сова, але безуспішно. Єпископу Ромжі стало відомо про цей план, і він став на перешкоді його здійсненню[15]. Таким чином духовенство єпархії на чолі з єпископом Теодором Ромжею стояло на висоті свого покликання й свідомості і було перешкодою у здійсненні планів влади по ліквідації Греко-Католицької Церкви. Такий стан справ визнавали і самі автори і виконавці цих планів. Так уповноважений у справах РПЦ області А. Шерстюк визнає, що: "Що духовенство православної Церкви якісно не може рівнятися з уніатським духовенством. Все уніатське духовенство з вищою освітою. Із священиків православної Церкви, котрі працюють на Закарпатті, тільки два мають вищу освіту. Не так просто було взяти верх над уніатським духовенством. Православний єпископ Нестор неодноразово висловлював думку, що визначальним фактором у цій справі є не місіонерська діяльність, яка може дати відчутних результатів через десять років, а пряме втручання зі сторони".[16]

Висока релігійна свідомість священиків і вірників перешкоджала атеїстичній владі у здійсненні плану ліквідації Греко-Католицької Церкви. В керівництва православної єпархії і більшості її священиків почали появлятись сумніви в правомірності своїх дій проти Греко-Католицької Церкви, бо вже самі вірники застерігали їх, що незабаром і вони можуть стати жертвою переслідувань з боку атеїстичної влади. Тому справа "возз'єднання" греко-католиків з православними вже не могла залишатися місцевою справою православних і їх священства в рамках Закарпаття, а стала великим планом московської політики. Про це свідчать архівні матеріали, зокрема "План мероприятий по воссоединению греко-католичсской (униатской) церкви Закарпатской области УССР с Русской Православной Церковью".[17]

Єпископ Теодор Ромжа став основною перепоною в здійсненні міроприємств, запланованих Радою в справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР. Його безстрашна і успішна протидія владі поставила на порядок денний: будь-якою ціною усунути з дороги єпископа. Якщо доти тільки тліла, то тепер з великою силою і люттю почала розгоратись і запалала нещадна пропаганда і агітація проти Греко-Католицької Церкви. Член Ради у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР у своїй доповідній записці писав: "Уніатське духовенство дало клятву єпископу Ромжі на вірність Риму. Треба відзначити, що серед уніатського духовенства є немало хитаючихся і навіть готових перейти до православ'я, але не роблять цього із-за боязні від єпископа Ромжі".[18] А уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер пішов ще далі. Він 1 жовтня 1947 р. писав в обком і вищестоячому керівництву: "Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу"[19].

Вищестоячі ешелони влади, одержавши таку інформацію, вирішили перейти у рішучий наступ, передумовою якого було позбавлення Греко-католицької Церкви її духовного пастиря. Про замах на отця і смерть єпископа Теодора Ромжі свідчить написане власноручно звернення генерал-лейтенанта відділу "ДР" (диверсія і терор) МДБ СРСР Павла Судоплатова до XXIII з'їзду партії: "За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я".[20]

Після свого підлого терористичного акту влада надіється, що тепер їй вдасться схилити когось із священиків для виконання плану приєднання греко-католиків до православ'я. Наприклад, канонікові і папському прелатові (так вважала влада, а насправді він уже був таємно висвяченим єпископом) Олександру Хірі пропонували єпископську митру, навіть митрополичий престол у Львові. Але ні він, ні інші священики не піддалися спокусі. Влада, щоб відвернути від себе гнів народу за скоєний терористичний акт, звинуватила греко-католицьких священиків у скоєнні терористичних акцій — о. Віктора Іванчо в організації в с. Негровець заворушень між вірниками; о. Юлія Іванчо — в організації в с. Люта антирадянської терористичної організації; о. Івана Лелекача звинуватили в тому, що він утаїв від влади факт про участь свого тестя о. Юлія Іванчо в терористичній організації; о. Семена Поппа — в причетності до вбивства голови сільської ради, комуніста Івана Черничка в с. Діброва Тячівського р-ну і т. д. Звичайно, всі ці звинувачення були підлою брехнею і вигадкою. Так у 1947 р. було засуджено до різних строків ув'язнення за сфальсифікованими звинуваченнями 8 священиків (парох с. Колочава о. Михайло Бобик, викладач Ужгородської духовної академії о. д-р Юлій Гаджега, парох с. Негровець о. Віктор Іванчо, парох с. Люта о. Юлій Іванчо, парох с. Жнятино о. Іван Кешеля, помічний священик у с. Люта о. Іван Лелекач, парох с. Чорнотисово о. Іван Міня і парох с. Діброва о. Семен Попп). Крім цього, на протязі 1947 р. в кількісному складі Мукачівської єпархії сталися такі зміни: померли 3 священики (священик-пенсіонер о. Юрій Кадар, парох с. Новоселиця Міжгірського р-ну о. Омелян Мустянович і єпископ Теодор Ромжа, отруєний у Мукачівській міській лікарні співробітниками КДБ з групи Судоплатова), покинули територію єпархії 4 священики (директор єпископської канцелярії о. Олександр Пунько емігрував у США, у Чехословаччину виїхали: парох с. Малий Березний о. Йосиф Галамб, парох с. Тур'я-Бистра о. Гаврило Копчай і парох с. Кострино о. Антон Сабад, суспендований — 1 (Іван Гумен, парох с. Новоселиця Ужгородського р-ну), нововисвячених — 13 (оо. Андрій Березнай, Мирон Бескід, Іван Василенко, Іван Гаджа, Андрій Глеба, Йосиф Головач, Іван Лелекач, Леонтін Лізак, Йосиф Сабов, Федір Самус, Іван Семедій, Стефан Федор і Гаврило Чечур)[21].

Після вбивства єпископа Теодора Ромжі з трьох греко-католицьких каноніків, які ще були на волі і проживали на території Радянського Союзу Олександр Хіра, Теодор Когутич і Віктор Хома (двоє: д-р Юлій Марина і д-р Людвик Міня уже проживали в еміграції у США) — згідно з Церковними законами члени Консисторії повинні були вибрати Капітулярного вікарія. Оскільки довірили цю посаду о. Миколі Мурані, який не був членом Капітулу, логічним висновком є те, що вони цим хотіли відвернути увагу влади, щоб ні на одного із трьох вищезгаданих каноніків, і тим більше па Олександра Хіру, не впала підозра, що він є єпископом.[22]

Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк у своєму звіті так пробує оправдати свою неспроможність виконати план по ліквідації Греко-Католицької Церкви: "... Наступ на уніатську церкву із сторони віруючих і духовенства православної церкви почався від часу звільнення Закарпатської області і не без успіху продовжувався в 1945 році... В 1946 і 1947 році уніатам вдається зупинити наступ православної церкви, використовуючи при цьому уніатів, працюючих у державних установах. В 1948 році православна церква знов відновила наступ... "[23]

І дійсно, розпочався новий наступ влади, бо знову за сфальсифікованими звинуваченнями можновладці заарештовують і засуджують священиків на різні строки ув'язнення. Серед ряду засуджених є імена галицьких священиків, яких "Ромжа також пригрів і розмістив по гірських приходах галицьких уніатських душпастирів-утікачів Чубатого, Янковського і Даниловича (можливо, автор мав на увазі замість Даниловича Андрія Дубицького — Д. Б.), а вони стали з'єднуючою ланкою між бандерівцями в західних областях України і їх однодумцями в Закарпатті... "[24]. Якщо оо. Степана Антонишина, Йосифа Чубатого й Іллю Янковського звинуватили у співпраці з бандерівцями, то о. Стефана Верб'ящука не тільки в співпраці, але й у видачі їм голови Іршавського виконкому старого комуніста Онуфрія, який був страчений у лісі, а "... уніатський священик с. Колочава Міжгірського району Михайло Бобик був одним із організаторів убивства голови сільради"[25] і т. д. Для кожного, хто тверезо оцінював хід тогочасних подій, було відомо, що священики до цього ніякого відношення не мали, але "справедливий" радянський суд, надіючись залякати греко-католицьке духовенство і вірників, виносив свої "справедливі" рішення.

У грудні 1948 р. в Ужгород приїхав уповноважений у справах релігійних культів по Україні П. Вільховий, у якого на прийомі були Капітулярний вікарій о. Микола Мурані, канонік Олександр Хіра та о. Іван Семедій. Під час бесіди Вільховий спитав у відвідувачів чи знають вони про так званий урочистий перехід греко-католиків Галичини на православ'я і яка точка зору з цього приводу вікарія і його супроводу? У відповідь прозвучали впевнені слова о. Миколи Мурані: "До останнього подиху залишаємось греко-католиками!" І тут вперше з уст Вільхового прозвучала правда, що радянська влада ніколи не дозволить реєстрації Греко-Католицької Церкви: "Тоді не знаю, що вам робити, бо ми Мукачівську Греко-Католицьку єпархію реєструвати не можемо. Уніати були проти радянської влади на протязі всієї історії. Вже два роки даремно чекаємо вашого рішення". — "Навіть більше того, — уточнив Роспутько, — вже п'ять років". — "І як гадаєте жити далі в нових життєвих обставинах?" — "Будемо працювати, як чорноробочі" — у відповідь. Вільховий закінчив розмову і сказав: "Щасливої вам дороги"[26].

Після цієї розмови управляючий у справах релігійних культів по Закарпатській області Роспутько викликав в Ужгород усіх греко-католицьких священиків і голів церковних рад і заявив їм, що греко-католицькі громади і їх священики мають тільки один вихід — приєднатися до православ'я, бо греко-католицькі громади, як такі, влада реєструвати не буде. Не дивлячись на таку заяву представника влади, жодна греко-католицька громада і їх священики не погодилися перейти до православ'я[27].

Представниками влади тодішнього Закарпаття ведуться відчайдушні спроби умовити на перехід до православ'я Капітулярного вікарія о. Миколу Мурані, який, однак, не тільки рішуче відмовився, а був у числі перших захисників нашої прадідівської віри.

На початок 1948 р. в Мукачівській Греко-католицькій єпархії було 287 священиків. Із них 12 ієрмонахів, 13 пенсіонерів, а 10 працювали на різних цивільних роботах. Щоб зламати протистояння греко-католицьких священиків, влада за сфабрикованими звинуваченнями на протязі року заарештовує 10 священиків (пароха с. Костева Пастіль о. Стефана Антонишина, пароха с. Малий Раковець о. Стефана Верб'ящука, управителя єпископської палати о. Федора Мішкольці, колишнього пароха с. Сокирниця, працюючого на цивільній роботі о. Івана Ороса, помічного священика м. Берегова о. Євгена Пасульку, пароха с. Бобовище о. Івана Сокола, пароха с. Верхнє Водяне о. Федора Ференчика, пароха с. Майдан о. Йосифа Чубатого, ієромонаха Мукачівського монастиря о. Миколу Шепу, пароха с. Малий Березний о. Іллю Янковського) і одну монахиню — Марію Манайло (Теофілу) — старшу адміністративну медсестру хірургічного відділення Мукачівської міської лікарні, яка була очевидицею лікування і наперед запланованого підлого вбивства єпископа Теодора Ромжі. В цьому році померло 8 священиків (парох с. Затисівка о. Андрій Селехман, парох с. Ляхівці о. Іван Гомичко, парох с. Боржавське о. Євген Пайкоші, парох с. Сільце о. Стефан Поп і 4 священики-пенсіонери: оо. Федір Бачинський, Олександр Стріпський, Юлій Меллеш і Василь Грабар), суспендований один священик (о. Микола Маркевич, парох с. Заднє, яке в 1960 р. перейменовано в с. Приборжавське). Повернувся додому засуджений у 1947 р. о. Віктор Іванчо і з травня 1948 р. виконує обов'язки помічного священика у м. Виноградово[28].

Коли Вільховий побажав керівництву Мукачівської єпархії "щасливої дороги", то для нього й інших можновладців стало зрозумілим, що умовляння і залякування не дадуть бажаних результатів. З початку 1949 р. в боротьбі Православної Церкви (при підтримці всього репресивного апарату влади) проти унії настав вирішальний момент. Справа ліквідації Греко-Католицької Церкви і добровільне возз'єднання з руським православ'ям на Закарпатті виглядала майже безнадійною, тому: "... Московська патріархія переміщує управляючого Мукачівською єпархією єпископа Нестора на посаду управляючого Курською єпархією. Управління Мукачівською єпархією патріархія поклала на архієпископа Львівського Макарія"[29], який вже доказав свої здібності у Львові. Під його "чуйним" керівництвом в співпраці з владою і КДБ розпочалась кінцева фаза нищення Мукачівської Греко-Католицької єпархії.

Генеральний наступ влади на Греко-Католицьку Церкву прийняли на себе діючі в єпархії на початок 1949 р. 270 священиків. Першою жертвою наступу влади став помічний священик (капелан) кафедрального храму в Ужгороді о. Ласло Пушкаш, якого працівники КДБ за відмову перейти до православ'я заарештували 21 січня 1949 р. А 26 січня 1949 р. голова Мукачівського міськвиконкому Григор'єв викликав до себе пароха Успенського собору о. Євменія Дулишковича разом із кураторами і запропонував їм підписати розпорядження, підготовлене облвиконкомом ще 25 серпня 1947 р., про передачу Мукачівського собору православним. Отець Дулишкович заявив протест і відмовився підписати таке розпорядження, а також не дав згоди взяти участь у передачі собору й категорично відхилив пропозицію возз'єднатися з православ'ям, в результаті чого тут же був заарештований. Якщо до цього часу ще тільки зрідка можна було чути про арешти священиків (на протязі 1945—1948 рр. було заарештовано тільки 32 греко-католицьких священика, яких могло бути і менше, коли б вони згодились перейти до руського православ’я), то тепер на початку 1949 р. - розпочався масовий і неймовірний шантаж і тиск на невинних слуг Божих, особливо на тих, які залишилися вірними Апостольському Престолу. Майже одночасно було заарештовано провідних священиків у містах і районних центрах. Це зокрема о. Ласло Пушкаш, каплан Ужгородського кафедрального храму, в Мукачеві — о. Євменій Дулишкович, в Берегові — о. Йосиф Кампов, в Хусті — д-р о. Дмитро Попович і о. Микола Русинко. Вони категорично відмовились підписати відозву про перехід до руського православ'я і стали першими жертвами відкритого переслідування священиків в нашому краї.

День 26 січня 1949 р., коли під тиском влади і КДБ підписали відозву про перехід до православ'я перші два священики (Стефан Данієлович та Іван Сливка) і відбулася насильна передача владою Мукачівського храму православним, може рахуватись початком відкритої ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті і її гоніння на протязі 40-ка років — до листопада 1989-го.

Одночасно із залякуванням і арештами священиків, владою чиниться й неймовірний тиск на Капітулярного вікарія о. Миколу Мурані, щоб змусити його перейти на православ'я і з його допомогою втілити в життя план ліквідації Греко-Католицької Церкви. Отця Миколу все частіше викликають для цілодобових розмов і бесід у різні владні інстанції, де з ним проводилася "роз'яснююча" робота. Особливо частим гостем він був у співробітників КДБ і вони у нього. Отцю Миколі обіцяють єпископську митру, пропонують виступити в пресі з антиуніатськими статтями або підписати лист, текст якого пропонувала йому влада. Він відкинув усі ці пропозиції. Коли владі стало зрозуміло, що Капітулярний вікарій ніколи не згодиться виконати подібне, то голова Закарпатської обласної Ради Іван Туряниця 14 лютого 1949 р. видає розпорядження про втілення в життя рішення облвиконкому від 25 липня 1947 р. про передачу Ужгородського кафедрального храму і всіх приміщень, якими користувалося керівництво і які були власністю Мукачівської Греко-Католицької єпархії, з усім майном Православній Церкві. Реалізуючи це розпорядження, місцева влада з працівниками КДБ та відповідною охороною 16 лютого 1949 р. ввірвались в єпископську палату і намагались силою примусити о. Миколу Мурані підписати складене ними послання, яке пізніше було розіслано всім греко-католицьким священикам, такого змісту:

"Дорогі брати в Христі!

Дня 16. 02. 1949 р. по прошенію вірников Кафедральний наш храм в Ужгороді й зданіє Єпархіального Правленія передані во владеніе православної церкви. По сей причині дальшеє дійствованіє греко-католицького єпархіального правленія перестало и моя діятельность Капитулярного Викарія кончилася.

Всечесна Капітула також прекратила своє существованіе.

Прошу сіє приняти к сведінію.

Обільное Божое благословеніе да снідет на Вас й прося Ваших молитв остаюся в Ужгороді, 18-го февраля 1949 года.

Брат Ваш в Христі".

(підпис)

Вдало зазначила Галина Посисень у своїй публікації "Як розпинали Унію на Закарпатті", що викликає сумнів, щоб о. Микола Мурані писав або міг підписати цей документ, бо людина з вищою духовною освітою, викладач духовної семінарії і яка на протязі багатьох років писала і складала ділові папери, не могла писати в такому стилі[30]. А о. Стефан Бендас залишив таку згадку про цей документ: "Коли я з вікарієм Миколою Мурані під час мого "добровільного" заслання в Караганді з травня по серпень 1957 року жили під одною стріхою, мали досить часу, щоб обговорити і це питання. Ці події насправді відбувались так: коли 16 лютого 1949 року радянські власті без попередження зненацька зайняли кафедральний храм і єпископські приміщення, до їх рук потрапили єпископські бланки і конверти (фірмові бланки і конверти) і єпископська печатка. Написали текст і дуже невдало підписали о. Муранія, у чому легко можна переконатись, зрівнюючи ці підписи з його (о. Муранія) підписом"[31]. Як видно, сталінська тоталітарна влада без усякого сорому використовувала всі і всякі методи для досягнення своєї мети.

Після арешту першої групи священиків і передачі православним Мукачівського і Ужгородського кафедрального храмів працівникам КДБ вдалося в лютому місяці зламати волю 31 священика, які возз'єдналися з православ'ям. Надалі арешти священиків проводилися з перервами, в декілька етапів. Вікарія о. Миколу Мурані було заарештовано не зразу, бо спершу надіялись фізично і морально ослабити й зламати на тривалих нічних допитах його волю і що він перейде до православ'я, а вслід за ним — і решта священиків. Коли ж цей задум не здійснився, то працівники КДБ заарештували о. Миколу Мурані 24 червня 1949 р. Щоб примусити священослужителів возз'єднатися з російським православ'ям, усім греко-католицьким священикам, які були ще на волі, в березні 1949 р. було заборонено проводити душпастирську роботу та всі греко-католицькі церкви були закриті. Ці заходи влада, мотивувала тим, що Греко-Католицька Церква не є зареєстрованою. Греко-католицькі священики залишилися без матеріального забезпечення і, щоб утримувати себе і свою сім'ю, стараються працевлаштуватись на різних, інколи навіть низькооплачуваних роботах. Влада ставила різні перепони при працевлаштуванні священиків на державній роботі. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк розробив заходи для прискорення ліквідації Унії:

"1. Місіонерська робота (Православного духовенства. — Д.Б. )

2. Не допускати проживання і влаштування на державну службу уніатських священиків у

містах і селах, де вони були служителями культу...

3. Боротьба з нелегальним відправленням релігійних потреб.

4. Закриття Імстичівського чоловічого монастиря та жіночих монастирів.

5. Створення кращих умов духовенству православної церкви і особливо тим священикам, що

перейшли до православ'я"[32].

Щоб прискорити возз’єднання греко-католицького духовенства облвиконком розіслав головам окружних і міських рад листа такого змісту: „Частина греко-католицького духовенства не бажає возз’єднатися з православною церквою, формально відходять від духовної служби, а фактично зберігають за собою духовний сан, продовжують різними формами обслуговувати віруючих греко-католиків і тим самим вони і надалі залишаються прихильниками Ватикану. Деякі з них не без сприяння і при потуранні відповідальних господарських керівників влаштовуються на роботу... . Виконком обласної ради депутатів трудящих категорично засуджує цю політично шкідливу практику і вважає доцільним не приймати на роботу греко-католицьких служителів культу до того часу, поки вони не матимуть довідку від уповноваженого ради у справах релігійних культів про те, що вони зняли з себе духовним сан і відмовляються надалі відправляти обов’язки служителя культу”[33]

Введення цих заходів змусило греко-католицьких священиків піти в підпілля і розпочати обслуговування своїх вірників нелегально, а молоді священики оо. Петро Орос, Іван Горінецький, Іван Маргітич, Іван Роман та Іван Ченгері організували підпільну групу невловимих мандрівних священиків, яка діяла до середини 1953 р.

У лютому і березні 1949 р. заарештували другу групу священиків із 12 чоловік. В результаті цього в березні возз'єдналися з православ'ям 30 священиків, у квітні — 16, у травні — 17. Після арешту третьої групи із 14-ти священиків владі вдалося у червні збільшити список возз'єднаних ще на 15. Арешти священиків продовжувались і надалі, але це вже не давало бажаних результатів, адже в липні погодились на віровідступництво всього 4 священики, у серпні стільки ж, у вересні тільки один, у жовтні і листопаді жоден, а у грудні — один. У 1950 р. цим шляхом пішло ще 8 священиків, а 27 червня 1950 р. перехід греко-католицьких священиків до православ'я повністю припинився, хоч арешти священиків продовжувались ще і в 1951 р.

Щоб прискорити перехід греко-католицьких священиків до православ'я, 8 квітня 1949 р. була проведена нарада священиків-"активістів" (так вони себе пізніше називали) з колишніх греко-католицьких архідияконів, намісників (деканів), настоятелів соборів і головних міських приходів області. Вони прийняли звернення до "Всечесного духовенства і всіх благочестивих віруючих Греко-Католицької Церкви Закарпаття", яке було попередньо погоджено із обкомом КП(б)У та санкціоновано ЦК КП(б)У. Це звернення було датоване 5 квітням 1949 р. і підписано: настоятелем кафедрального собора в Ужгороді, колишнім архідияконом протоієреєм о. Іринеєм Контратовичем, настоятелем церкви в смт. Вилок, колишнім архідияконом, протоієреєм о. Олександром Паппом, настоятелем собору в м. Мукачево протоієреєм о. Стефаном Данієловичем, настоятелем Цегольнянської церкви в м. Ужгород, колишнім намісником, благочинним протоієреєм о. Михайлом Пензелем, настоятелем Берегівської парафії благочинним о. Михайлом Бецою, настоятелем Виноградівської парафії, колишнім намісником о. Іваном Ленделом, настоятелем Хустської парафії о. Петром Мошаком, настоятелем Воловецької парафії о. Михайлом Бендасом, настоятелем Воловської (Міжгірської) парафії, колишнім намісником, благочинним о. Іваном Сопком, настоятелем Великоберезнянської парафії, колишнім намісником, благочинним о. Георгієм Кадаром, настоятелем парафії с. Нове Давидково, колишнім намісником, благочинним о. Антонієм Поповичем, настоятелем парафії с. Нижні Ворота, колишнім намісником, благочинним о. Стефаном Копіком, настоятелем парафії с. Заріччя, колишнім намісником, благочинним о. Варфоломеєм Балтовичем і настоятелем парафії с. Горяни, колишнім намісником о. Гаврилом Марковичем.

Тодішня влада і сам православний єпископ Макарій поспішали чимшвидше покінчити із розтягнутим процесом ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. І тому традиційне свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1949 р. на Чернечій горі біля Мукачева єпископ проголосив "Торжеством Православ'я". Він сподівався у цей день оголосити також про ліквідацію Ужгородської Унії, а тому запросив на свято станіславського єпископа Антона Пельвецького та дрогобицького єпископа Михайла Мельника (обоє колишні греко-католицькі священики, висвячені на єпископів архієреями Московської Патріархії на чолі з Блаженнішим Іоаном, Митрополитом Київським і Галицьким. Екзархом усієї України 25 лютого 1946 р. у Воздвиженській малій церкві Києво-Печерської Лаври ще до так званого горезвісного Львівського псевдособору) і всіх на той час возз'єднаних закарпатських священиків (на 28 серпня 1949 р. із 270 священиків возз'єднались тільки 32, а 41 були вже заарештовані), щоб були свідками цього "історичного" моменту. Під час літургії о. Іриней Контратович, який возз'єднався з православ'ям ще 9 лютого 1949 р., у своїй проповіді сказав, що "... з дня 28 серпня 1949 року на Закарпатській Україні перестала існувати церковна унія закарпатського духовенства з Римом, бо вона була протинародним історичним актом"[34], а єпископ Макарій підвів підсумки возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною і про історичне значення ліквідації унії. На підставі цих виступів влада офіційно стверджувала, що Ужгородська Унія ліквідована, що все Закарпаття перейшло на православ'я, під опіку Московського Патріарха, хоч у цей час Греко-Католицька Церква ще мала, як видно із вище наведених цифр, 196 підпільно діючих священиків. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк лишився задоволеним цими промовами і вважав, що свято значною мірою поставленої мети досягло, але, на його думку, недоліком послужило те, що "до кінця не було продумано і здійснено юридичне оформлення (ліквідації) унії"[35].

Якщо на 1-ше січня 1949 р. перед генеральним наступом сталінської тоталітарної влади на Греко-католицьку Церкву Мукачівська єпархія нараховувала 270 священиків (серед них — 14 пенсіонерів, 12 ієромонахів, 8 на різних цивільних роботах, 2 суспендовано), то в результаті гоніння і позбавлення священиків права виконувати священодійства в єпархії сталися такі зміни:

а) заарештовано — 49 священиків;

б) возз'єдналося з московським православ'ям — 121, в т. ч. о. Павло Кекерчені, який підписав відозву про возз'єднання 24 лютого 1949 р. і як православний священик не працював, а згодом, заявивши про відмову від свого рішення, був заарештований працівниками КДБ 14 квітня 1950 р.;

в) померли 4 священики (парох с. Гребля о. Памфіл Яцкович — 28 січня, а також три пенсіонери: оо. Іларіон Дзубай — 4 лютого, Йосиф Ковордані — 9 листопада і Павло Шуба);

г) написав на замовлення можновладців атеїстичну статтю — один священик (стаття Михайла Фізера була опублікована в журналі "Перемога" 18 травня 1949 р. ).

На початок 1950 р. Мукачівська єпархія підпільно продовжувала діяти, хоч офіційна влада рахувала її ліквідованою. Вона налічувала 95 підпільно діючих священиків. Підпільна праця, особливо підпільної групи мандрівних священиків на Іршавщині і Виноградівщині, не давала спокою можновладцям, щодо цих людей ведеться шалена травля, організовуються місцевою владою при безпосередній підтримці КДБ облави.

Протягом 1950 р. сталися такі зміни:

а) заарештовано — 36 священиків, в т. ч. двох, які раніше підписали відозву про возз'єднання з православ'ям (оо. Павло Кекерчені і Діонісій Шуба, котрий підписав відозву про возз'єднання 27. 06. 1950 р., а згодом заявив про відмову від свого рішення і був заарештований працівниками КДБ 9 жовтня 1950 р. );

б) возз'єдналось з православ'ям — 8 священиків, в т. ч. о. Діонісій Шуба;

в) помер один — пенсійний священик о. Микола Петрович;

г) написав на замовлення влади атеїстичну статтю один священик — д-р о. Іван Когут (була опублікована в мукачівській районній газеті "Прапор Перемоги'" 30 грудня 1951 р. )[36].

На початку 1951 р. продовжували підпільно обслуговувати вірників 52 священики. Особливо активно працювала невловима група мандрівних священиків, у яку входили оо. Петро Орос, Іван Горінецький, Іван Маргітич, Іван Роман та Іван Ченгері. Місцевій владі вдається напасти на їх слід, і через провокатора 5 березня 1951 р. заарештовують оо. Івана Маргітича та Івана Романа. Цього ж року були заарештовані ще два священики: ієрмонах о. Дмитро Дребітко (Діонісій) і колишній викладач Ужгородської учительської семінарії о. Віктор Хома.

З 1952 р. підпільно обслуговували вірників 48 священиків. Владі вдається вислідити о. Василя Похіла, який підпільно діяв і переховувався. Його заарештовують 5 червня 1952 р. Цим арештом завершився генеральний наступ влади проти Греко-Католицької Церкви, хоч і надалі влада не зводила свого пильного ока з тих греко-католицьких священиків, які залишилися дома і працювали на різних цивільних роботах. Протягом 1952 р. померли три священики, яких влада позбавила права священнослужіння: оо. Віктор Крічфолуші (18 лютого), Антон Ромжа (20 листопада) і Віктор Шуба-старший (25 квітня).

Нелегку працю підпільного обслуговування греко-католицьких вірників упродовж 1953—1955 рр. несли по всій території Мукачівської єпархії 44 священики. Стало легше, коли з таборів ГУЛАГу почали повертатися додому священики й включатися в підпільну душпастирську роботу.

Наші греко-католицькі вірники добре знали і знають знають історію Католицької Церкви, знайомі з подіями перших століть її існування, чули про гоніння християн, про їх мучеників і мучениць, тож тепер мають право спитати: як поводилися посли і проповідники Христової Церкви тут, у нашому краї, в XX столітті?

На це запитання можемо сміло відповісти, що вони вистояли і не піддалися тиску, залякуванню і шантажу з боку органів влади. 175 священиків вистояли. Із них 124 було заарештовано і вислано в табори ГУЛАГу, де їх фізична праця безсоромно використовувалася на різних об'єктах будівництва "світлого майбутнього". За своє віровизнання і вірність Римському Апостольському Престолу наші греко-католицькі священики приносили в жертву не тільки себе, а й свої сім'ї, які, як правило, були багатодітними. Не дивлячись на це, 132 священики виявились не на висоті свого покликання: захитались і не встояли перед тиском і шантажем тоталітарної влади — перейшли до православ'я. З часом переважна більшість їх навернулася до Греко-Католицької Церкви.

Тодішні владарі забрали греко-католицькі храми або закрили їх, а деякі знищили. Греко-католицьких священиків репресували, залишивши вірників без духовної опіки. Не було кому хрестити дітей, вінчати, хоронити померлих. Вірники це насильне возз'єднання сприймали трагічно, але здебільшого вони йшли за "своїми" священиками, які возз'єдналися з православ'ям, і переважно відмовлялися визнавати православних священиків. Більшість вірників Мукачівської єпархії правильно розуміли слова Святого Письма, що коли їх наставників примусили відійти, "... то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть, навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою... " (Дії 20. 29-30). Через це насильне возз'єднання багато вірників перейшло до римо-католицької церкви у містах, а в селах перестали відвідувати церкву, з часом ставали жертвами різних сект. В умовах підпілля дуже мала кількість вірників мала змогу одержувати духовну опіку від греко-католицьких священиків, які залишились дома. Їх було мало, а з часом ставало ще менше, але вони проявляли героїчну відвагу, коли, будучи під пильним наглядом репресивних органів влади, ризикуючи бути заарештованими, обслуговували вірників по всій області. Період підпілля Мукачівської Греко-Католицької Церкви потребує копіткого дослідження і повинен стати темою послідуючих розробок.

Оцінюючи події і наслідки репресій Греко-Католицької Церкви державною владою на Закарпатті, варто зробити такі висновки:

1. Греко-Католицька Церква виявилася небажаною для властей, які явно були проправославними, тому вони робили все, щоб греко-католицькі громади не реєструвались, а діяльність священиків правдами і неправдами старались припинити.

2. Добрий Господь завжди дбає про свій народ, який любить і прославляє Його. У важкі часи дає йому людей з визначними сильними характерами. Таким був і наш єпископ-мученик Теодор Ромжа. Єпископ Теодор на протязі недовгого земного життя заслужив собі неув’ядаючий вінець слави.

3. Державна влада при ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті зустріла рішучий опір як з боку духовенства, такі з боку вірників. Це можна пояснити тим, що духовенство єпархії, виховане на сильному фундаменті західної теологічної освіти і очолене високоідейною постаттю єпископа Теодора Ромжі, разом із вірниками великої побожності, змогло відносно довгий час протистояти тоталітарній атеїстичній владі.

4. Ліквідацію Греко-Католицької Церкви на Закарпатті тоталітарна державна влада не змогла здійснити згідно наміченого плану, а тільки з запізненням щонайменше на два-три роки їм вдалось Мукачівську Греко-Католицьку єпархію загнати в підпілля

5. На відміну від сусідніх, в Мукачівській Греко-Католицькій єпархії не знайшлося кандидата серед греко-католицького духовенства на православного єпископа.

6. Для досягнення мети атеїстична влада, на відміну від сусідніх, в Мукачівській єпархії вимушена була вдатися до терористичного акту.

7. Більшість наших священиків і наших вірників пішла за нашим єпископом-мучеником. 127 священиків стали гідними свого єпископа-мученика Теодора, ліпше вибрали Сибірську каторгу, ніж зрадити Христа, а 28 з них так і не повернулися додому, а померли в сибірських таборах[37]. Своїм прикладом відданості Христовій Церкві і своєю мученицькою смертю, вони заслужили, щоб ми їх почитали святими мучениками.

8. Єпископ Теодор Ромжа постає символом нашої Католицької Церкви. Стає ясно, що Бог приніс у жертву єпископа, як відданого свого слугу, щоб інші мали приклад відданого служіння Церкві і Її засновнику – Ісусу Христу[38].





http://logos-media.uz.ua/index.php?Item ... ew=article
Аватар користувача
bachynsky
 
Повідомлення: 6
З нами з: 24 грудня 2009, 12:24

Єпископ Теодор Ромжа - продовженя

Повідомлення bachynsky » 06 жовтня 2011, 22:04

Єпископ Теодор Ромжа – натхненник віровизнання і мучеництва для греко-католицьких священиків і мирян
у Мукачівській єпархії
друга частина

[b]о. Даниїл Бендас
[/b]

На початку 1947 р. Мукачівська єпархія налічувала 289 священиків, коли, згідно радянського законодавства, у Закарпатській області розпочалася реєстрація релігійних громад. Але заяви від греко-католицьких громад із різних вигаданих причин не приймались. Єпископ Теодор Ромжа неодноразово як в усній, так і в письмовій формі звертався з проханням і протестами проти таких дій влади. Так, 19 травня 1947 р. він направив уповноваженому у справах релігійних культів по Закарпатській області Роспутьку листа, у якому писав: "Щоб наші греко-католицькі общини і священики не постраждали юридично і матеріально, просимо почати їх ресєстрацію"[1]. Під час перебування на Закарпатті представників Ради у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР Соколова та Іванова єпископ Теодор Ромжа разом із каноніком Олександром Хірою (він уже тоді був рукоположеним єпископом) і директором канцелярії Олександром Пуньком був на прийомі, де просив законних прав Греко-Католицькій Церкві, зареєструвати приходи і заборонити Православній Церкві самовільно відбирати греко-католицькі храми. Коли всі ці заяви і протести не дали результатів, то керівництво єпархії вирішило відправити у Москву для переговорів з керівництвом Ради у справах релігійних культів директора єпархіальної канцелярії о. Олександра Пунька. Це відрядження не тільки не допомогло вирішити справу, а навпаки — призвело до посилення репресій і переслідувань. Щоб уникнути арешту, о. Олександр Пунько мусив нелегально покинути єпархію і через Чехословаччину емігрувати до США.

Тодішній уповноважений у справах релігійних культів у Закарпатській області Л. Агафонов процес ліквідації Унії уявляв так: "Унія впроваджена насильно, і треба її насильно ліквідувати. А для цього необхідно:

1. Доручити уповноваженому у справах РПЦ по Закарпатській області через православне духовенство підібрати 2-3 греко-католицьких священиків і 2-3 авторитетних віруючих, що співчувають православ'ю та бажають до нього навернутися, допомогти організувати із них ініціативну групу.

2. Услід за переходом хоча б двадцяти уніатів до православ'я негайно передати їм церкви.

3. У випадку слабкої діяльності ініціативної групи одночасно по всій області передати греко-католицькі церкви православним двадцяткам"[2].

Таку ініціативну групу в березні 1947 р. намагався організувати директор обласного краєзнавчого музею Петро Сова, але безуспішно. Єпископу Ромжі стало відомо про цей план, і він був на перешкоді його здійсненню[3]. Таким чином духовенство єпархії на чолі з єпископом Теодором Ромжею стояло на висоті свого покликання й свідомості і було перешкодою у здійсненні планів влади по ліквідації Греко-Католицької Церкви. Такий стан справ визнавали і самі автори та виконавці цих планів. Так, уповноважений у справах РПЦ області А. Шерстюк визнає: "...духовенство православної Церкви якісно не може рівнятися з уніатським духовенством. Все уніатське духовенство з вищою освітою. Із священиків православної Церкви, котрі працюють на Закарпатті, тільки два мають вищу освіту. Не так просто було взяти верх над уніатським духовенством. Православний єпископ Нестор неодноразово висловлював думку, що визначальним фактором у цій справі є не місіонерська діяльність, яка може дати відчутні результати через десять років, а пряме втручання зі сторони".[4]

Висока релігійна свідомість священиків і вірників перешкоджала атеїстичній владі здійснити план ліквідації Греко-Католицької Церкви. В керівництва православної єпархії і більшості її священиків почали з’являтися сумніви в правомірності своїх дій проти Греко-Католицької Церкви. Бо вже самі вірники застерігали їх, що незабаром і вони можуть стати жертвою переслідувань з боку атеїстичної влади. Тому справа "возз'єднання" греко-католиків з православними вже не могла залишатися місцевою справою православних і їх священства в рамках Закарпаття, а стала великим планом московської політики. Про це свідчать архівні матеріали, зокрема "План мероприятий по воссоединению греко-католичсской (униатской) церкви Закарпатской области УССР с Русской Православной Церковью".[5]

Єпископ Теодор Ромжа став основною перепоною в здійсненні заходів, запланованих Радою у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР. Його безстрашна і успішна протидія владі поставила на порядок денний: будь-якою ціною усунути з дороги єпископа. Якщо доти тільки тліла, то тепер з великою силою і люттю почала розгоратись і запалала нещадна пропаганда і агітація проти Греко-Католицької Церкви. Член Ради у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР у своїй доповідній записці писав: "Уніатське духовенство дало клятву єпископу Ромжі на вірність Риму. Треба відзначити, що серед уніатського духовенства є немало хитаючихся і навіть готових перейти до православ'я, але не роблять цього із-за боязні від єпископа Ромжі".[6] А уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер пішов ще далі. Він 1 жовтня 1947 р. писав в обком і вищому керівництву: "Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу"[7].

Вищі ешелони влади, одержавши таку інформацію, вирішили перейти у рішучий наступ, передумовою якого було позбавлення Греко-Католицької Церкви її духовного пастиря. Про замах на отця і смерть єпископа Теодора Ромжі свідчить написане власноручно звернення генерал-лейтенанта відділу "ДР" (диверсія і терор) МДБ СРСР Павла Судоплатова до XXIII з'їзду партії: "За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я".[8]

Після свого підлого терористичного акту влада надіється, що тепер їй вдасться схилити когось із священиків до виконання плану приєднання греко-католиків до православ'я. Наприклад, канонікові і папському прелатові (так вважала влада, а насправді він уже був таємно висвяченим єпископом) Олександру Хірі пропонували єпископську митру, навіть митрополичий престол у Львові. Але ні він, ні інші священики не піддалися спокусі. Влада, щоб відвернути від себе гнів народу за скоєний терористичний акт, звинуватила греко-католицьких священиків у скоєнні терористичних акцій — о. Віктора Іванча в організації в с. Негровець заворушень між вірниками; о. Юлія Іванча — в організації в с. Люта антирадянської терористичної організації; о. Івана Лелекача звинуватили в тому, що він утаїв від влади факт про участь свого тестя о. Юлія Іванча в терористичній організації; о. Семена Поппа — в причетності до вбивства голови сільської ради, комуніста Івана Черничка в с. Діброва Тячівського р-ну і т. д.

Звичайно, всі ці звинувачення були підлою брехнею і вигадкою. У 1947 р. було засуджено до різних строків ув'язнення за сфальсифікованими звинуваченнями 8 священиків (парох с. Колочава о. Михайло Бобик, викладач Ужгородської духовної академії о. д-р Юлій Гаджега, парох с. Негровець о. Віктор Іванчо, парох с. Люта о. Юлій Іванчо, парох с. Жнятино о. Іван Кешеля, помічний священик у с. Люта о. Іван Лелекач, парох с. Чорнотисово о. Іван Міня і парох с. Діброва о. Семен Попп). Крім цього, впродовж 1947 р. в кількісному складі Мукачівської єпархії сталися такі зміни: померли три священики (священик-пенсіонер о. Юрій Кадар, парох с. Новоселиця Міжгірського р-ну о. Омелян Мустянович і єпископ Теодор Ромжа, отруєний у Мукачівській міській лікарні співробітниками КДБ з групи Судоплатова), покинули територію єпархії четверо священиків (директор єпископської канцелярії о. Олександр Пунько емігрував до США, до Чехословаччини виїхали: парох с. Малий Березний о. Йосиф Галамб, парох с. Тур'я-Бистра о. Гаврило Копчай і парох с. Кострино о. Антон Сабад, суспендований — 1 (Іван Гумен, парох с. Новоселиця Ужгородського р-ну), нововисвячених — 13 (оо. Андрій Березнай, Мирон Бескід, Іван Василенко, Іван Гаджа, Андрій Глеба, Йосиф Головач, Іван Лелекач, Леонтін Лізак, Йосиф Сабов, Федір Самус, Іван Семедій, Стефан Федор і Гаврило Чечур)[9].

Після вбивства єпископа Теодора Ромжі з трьох греко-католицьких каноніків, які ще були на волі і проживали на території Радянського Союзу Олександр Хіра, Теодор Когутич і Віктор Хома (двоє: д-р Юлій Марина і д-р Людвик Міня уже проживали в еміграції у США) — згідно з Церковними законами члени Консисторії повинні були вибрати Капітулярного вікарія. Оскільки довірили цю посаду о. Миколі Мурані, який не був членом Капітули, логічним висновком є те, що вони цим хотіли відвернути увагу влади, щоб ні на одного із трьох вищезгаданих каноніків, і тим більше на Олександра Хіру, не впала підозра, що він є єпископом.[10]

Уповноважений у справах РПЦ у Закарпатській області А. Шерстюк у своєму звіті так пробує оправдати свою неспроможність виконати план по ліквідації Греко-Католицької Церкви: "...Наступ на уніатську церкву із сторони віруючих і духовенства православної церкви почався від часу звільнення Закарпатської області і не без успіху продовжувався в 1945 році... В 1946 і 1947 році уніатам вдається зупинити наступ православної церкви, використовуючи при цьому уніатів, працюючих у державних установах. В 1948 році православна церква знов відновила наступ... "[11]

І дійсно, розпочався новий наступ влади, бо знову за сфальсифікованими звинуваченнями можновладці заарештовують і засуджують священиків на різні строки ув'язнення. Серед ряду засуджених є імена галицьких священиків, яких "Ромжа також пригрів і розмістив по гірських приходах галицьких уніатських душпастирів-утікачів Чубатого, Янковського і Даниловича (можливо, автор мав на увазі замість Даниловича Андрія Дубицького — Д. Б.), а вони стали з'єднуючою ланкою між бандерівцями в західних областях України і їх однодумцями в Закарпатті... "[12]. Якщо оо. Степана Антонишина, Йосифа Чубатого й Іллю Янковського звинуватили у співпраці з бандерівцями, то о. Стефана Верб'ящука не тільки в співпраці, але й у видачі їм голови Іршавського виконкому старого комуніста Онуфрія, який був страчений у лісі, а "... уніатський священик с. Колочава Міжгірського району Михайло Бобик був одним із організаторів убивства голови сільради"[13] і т. д. Для кожного, хто тверезо оцінював хід тогочасних подій, було відомо, що священики до цього ніякого відношення не мали, але "справедливий" радянський суд, надіючись залякати греко-католицьке духовенство і вірників, виносив свої "справедливі" рішення.

У грудні 1948 р. в Ужгород приїхав уповноважений у справах релігійних культів по Україні П. Вільховий, у якого на прийомі були Капітулярний вікарій о. Микола Мурані, канонік Олександр Хіра та о. Іван Семедій. Під час бесіди Вільховий спитав у відвідувачів чи знають вони про так званий урочистий перехід греко-католиків Галичини на православ'я і яка точка зору з цього приводу вікарія і його супроводу? У відповідь прозвучали впевнені слова о. Миколи Мурані: "До останнього подиху залишаємось греко-католиками!" І тут вперше з уст Вільхового прозвучала правда, що радянська влада ніколи не дозволить реєстрації Греко-Католицької Церкви: "Тоді не знаю, що вам робити, бо ми Мукачівську Греко-Католицьку єпархію реєструвати не можемо. Уніати були проти радянської влади на протязі всієї історії. Вже два роки даремно чекаємо вашого рішення". — "Навіть більше того, — уточнив Роспутько, — вже п'ять років". — "І як гадаєте жити далі в нових життєвих обставинах?" — "Будемо працювати, як чорноробочі" — у відповідь. Вільховий закінчив розмову і сказав: "Щасливої вам дороги"[14].

Після цієї розмови управляючий у справах релігійних культів по Закарпатській області Роспутько викликав в Ужгород усіх греко-католицьких священиків і голів церковних рад і заявив їм, що греко-католицькі громади і їх священики мають тільки один вихід — приєднатися до православ'я, бо греко-католицькі громади, як такі, влада реєструвати не буде. Не дивлячись на таку заяву представника влади, жодна греко-католицька громада і їх священики не погодилися перейти до православ'я[15].

Представниками влади тодішнього Закарпаття ведуться відчайдушні спроби умовити на перехід до православ'я Капітулярного вікарія о. Миколу Мурані, який, однак, не тільки рішуче відмовився, а був у числі перших захисників нашої прадідівської віри.

На початок 1948 р. в Мукачівській Греко-католицькій єпархії було 287 священиків. Із них 12 ієрмонахів, 13 пенсіонерів, а 10 працювали на різних цивільних роботах. Щоб зламати протистояння греко-католицьких священиків, влада за сфабрикованими звинуваченнями на протязі року заарештовує 10 священиків (пароха с. Костева Пастіль о. Стефана Антонишина, пароха с. Малий Раковець о. Стефана Верб'ящука, управителя єпископської палати о. Федора Мішкольці, колишнього пароха с. Сокирниця, працюючого на цивільній роботі о. Івана Ороса, помічного священика м. Берегова о. Євгена Пасульку, пароха с. Бобовище о. Івана Сокола, пароха с. Верхнє Водяне о. Федора Ференчика, пароха с. Майдан о. Йосифа Чубатого, ієромонаха Мукачівського монастиря о. Миколу Шепу, пароха с. Малий Березний о. Іллю Янковського) і одну монахиню — Марію Манайло (Теофілу) — старшу адміністративну медсестру хірургічного відділення Мукачівської міської лікарні, яка була очевидицею лікування і наперед запланованого підлого вбивства єпископа Теодора Ромжі. В цьому році померло 8 священиків (парох с. Затисівка о. Андрій Селехман, парох с. Ляхівці о. Іван Гомичко, парох с. Боржавське о. Євген Пайкоші, парох с. Сільце о. Стефан Поп і 4 священики-пенсіонери: оо. Федір Бачинський, Олександр Стріпський, Юлій Меллеш і Василь Грабар), суспендований один священик (о. Микола Маркевич, парох с. Заднє, яке в 1960 р. перейменовано в с. Приборжавське). Повернувся додому засуджений у 1947 р. о. Віктор Іванчо і з травня 1948 р. виконує обов'язки помічного священика у м. Виноградово[16].

Коли Вільховий побажав керівництву Мукачівської єпархії "щасливої дороги", то для нього й інших можновладців стало зрозумілим, що умовляння і залякування не дадуть бажаних результатів. З початку 1949 р. в боротьбі Православної Церкви (при підтримці всього репресивного апарату влади) проти унії настав вирішальний момент. Справа ліквідації Греко-Католицької Церкви і добровільне возз'єднання з руським православ'ям на Закарпатті виглядала майже безнадійною, тому: "... Московська патріархія переміщує управляючого Мукачівською єпархією єпископа Нестора на посаду управляючого Курською єпархією. Управління Мукачівською єпархією патріархія поклала на архієпископа Львівського Макарія"[17], який вже доказав свої здібності у Львові. Під його "чуйним" керівництвом в співпраці з владою і КДБ розпочалась кінцева фаза нищення Мукачівської Греко-Католицької єпархії.

Генеральний наступ влади на Греко-Католицьку Церкву прийняли на себе діючі в єпархії на початок 1949 р. 270 священиків. Першою жертвою наступу влади став помічний священик (капелан) кафедрального храму в Ужгороді о. Ласло Пушкаш, якого працівники КДБ за відмову перейти до православ'я заарештували 21 січня 1949 р. А 26 січня 1949 р. голова Мукачівського міськвиконкому Григор'єв викликав до себе пароха Успенського собору о. Євменія Дулишковича разом із кураторами і запропонував їм підписати розпорядження, підготовлене облвиконкомом ще 25 серпня 1947 р., про передачу Мукачівського собору православним. Отець Дулишкович заявив протест і відмовився підписати таке розпорядження, а також не дав згоди взяти участь у передачі собору й категорично відхилив пропозицію возз'єднатися з православ'ям, в результаті чого тут же був заарештований. Якщо до цього часу ще тільки зрідка можна було чути про арешти священиків (на протязі 1945—1948 рр. було заарештовано тільки 32 греко-католицьких священика, яких могло бути і менше, коли б вони згодились перейти до руського православ’я), то тепер на початку 1949 р. - розпочався масовий і неймовірний шантаж і тиск на невинних слуг Божих, особливо на тих, які залишилися вірними Апостольському Престолу. Майже одночасно було заарештовано провідних священиків у містах і районних центрах. Це зокрема о. Ласло Пушкаш, каплан Ужгородського кафедрального храму, в Мукачеві — о. Євменій Дулишкович, в Берегові — о. Йосиф Кампов, в Хусті — д-р о. Дмитро Попович і о. Микола Русинко. Вони категорично відмовились підписати відозву про перехід до руського православ'я і стали першими жертвами відкритого переслідування священиків в нашому краї.

День 26 січня 1949 р., коли під тиском влади і КДБ підписали відозву про перехід до православ'я перші два священики (Стефан Данієлович та Іван Сливка) і відбулася насильна передача владою Мукачівського храму православним, може рахуватись початком відкритої ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті і її гоніння на протязі 40-ка років — до листопада 1989-го.

Одночасно із залякуванням і арештами священиків, владою чиниться й неймовірний тиск на Капітулярного вікарія о. Миколу Мурані, щоб змусити його перейти на православ'я і з його допомогою втілити в життя план ліквідації Греко-Католицької Церкви. Отця Миколу все частіше викликають для цілодобових розмов і бесід у різні владні інстанції, де з ним проводилася "роз'яснююча" робота. Особливо частим гостем він був у співробітників КДБ і вони у нього. Отцю Миколі обіцяють єпископську митру, пропонують виступити в пресі з антиуніатськими статтями або підписати лист, текст якого пропонувала йому влада. Він відкинув усі ці пропозиції. Коли владі стало зрозуміло, що Капітулярний вікарій ніколи не згодиться виконати подібне, то голова Закарпатської обласної Ради Іван Туряниця 14 лютого 1949 р. видає розпорядження про втілення в життя рішення облвиконкому від 25 липня 1947 р. про передачу Ужгородського кафедрального храму і всіх приміщень, якими користувалося керівництво і які були власністю Мукачівської Греко-Католицької єпархії, з усім майном Православній Церкві. Реалізуючи це розпорядження, місцева влада з працівниками КДБ та відповідною охороною 16 лютого 1949 р. ввірвались в єпископську палату і намагались силою примусити о. Миколу Мурані підписати складене ними послання, яке пізніше було розіслано всім греко-католицьким священикам, такого змісту:

"Дорогі брати в Христі!

Дня 16. 02. 1949 р. по прошенію вірников Кафедральний наш храм в Ужгороді й зданіє Єпархіального Правленія передані во владеніе православної церкви. По сей причині дальшеє дійствованіє греко-католицького єпархіального правленія перестало и моя діятельность Капитулярного Викарія кончилася.

Всечесна Капітула також прекратила своє существованіе.

Прошу сіє приняти к сведінію.

Обільное Божое благословеніе да снідет на Вас й прося Ваших молитв остаюся в Ужгороді, 18-го февраля 1949 года.

Брат Ваш в Христі".

(підпис)

Вдало зазначила Галина Посисень у своїй публікації "Як розпинали Унію на Закарпатті", що викликає сумнів, щоб о. Микола Мурані писав або міг підписати цей документ, бо людина з вищою духовною освітою, викладач духовної семінарії і яка на протязі багатьох років писала і складала ділові папери, не могла писати в такому стилі[18]. А о. Стефан Бендас залишив таку згадку про цей документ: "Коли я з вікарієм Миколою Мурані під час мого "добровільного" заслання в Караганді з травня по серпень 1957 року жили під одною стріхою, мали досить часу, щоб обговорити і це питання. Ці події насправді відбувались так: коли 16 лютого 1949 року радянські власті без попередження зненацька зайняли кафедральний храм і єпископські приміщення, до їх рук потрапили єпископські бланки і конверти (фірмові бланки і конверти) і єпископська печатка. Написали текст і дуже невдало підписали о. Муранія, у чому легко можна переконатись, зрівнюючи ці підписи з його (о. Муранія) підписом"[19]. Як видно, сталінська тоталітарна влада без усякого сорому використовувала всі і всякі методи для досягнення своєї мети.

Після арешту першої групи священиків і передачі православним Мукачівського і Ужгородського кафедрального храмів працівникам КДБ вдалося в лютому місяці зламати волю 31 священика, які возз'єдналися з православ'ям. Надалі арешти священиків проводилися з перервами, в декілька етапів. Вікарія о. Миколу Мурані було заарештовано не зразу, бо спершу надіялись фізично і морально ослабити й зламати на тривалих нічних допитах його волю і що він перейде до православ'я, а вслід за ним — і решта священиків. Коли ж цей задум не здійснився, то працівники КДБ заарештували о. Миколу Мурані 24 червня 1949 р. Щоб примусити священослужителів возз'єднатися з російським православ'ям, усім греко-католицьким священикам, які були ще на волі, в березні 1949 р. було заборонено проводити душпастирську роботу та всі греко-католицькі церкви були закриті. Ці заходи влада, мотивувала тим, що Греко-Католицька Церква не є зареєстрованою. Греко-католицькі священики залишилися без матеріального забезпечення і, щоб утримувати себе і свою сім'ю, стараються працевлаштуватись на різних, інколи навіть низькооплачуваних роботах. Влада ставила різні перепони при працевлаштуванні священиків на державній роботі. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк розробив заходи для прискорення ліквідації Унії:

"1. Місіонерська робота (Православного духовенства. — Д.Б. )

2. Не допускати проживання і влаштування на державну службу уніатських священиків у

містах і селах, де вони були служителями культу...

3. Боротьба з нелегальним відправленням релігійних потреб.

4. Закриття Імстичівського чоловічого монастиря та жіночих монастирів.

5. Створення кращих умов духовенству православної церкви і особливо тим священикам, що

перейшли до православ'я"[20].

Щоб прискорити возз’єднання греко-католицького духовенства облвиконком розіслав головам окружних і міських рад листа такого змісту: „Частина греко-католицького духовенства не бажає возз’єднатися з православною церквою, формально відходять від духовної служби, а фактично зберігають за собою духовний сан, продовжують різними формами обслуговувати віруючих греко-католиків і тим самим вони і надалі залишаються прихильниками Ватикану. Деякі з них не без сприяння і при потуранні відповідальних господарських керівників влаштовуються на роботу... . Виконком обласної ради депутатів трудящих категорично засуджує цю політично шкідливу практику і вважає доцільним не приймати на роботу греко-католицьких служителів культу до того часу, поки вони не матимуть довідку від уповноваженого ради у справах релігійних культів про те, що вони зняли з себе духовним сан і відмовляються надалі відправляти обов’язки служителя культу”[21]

Введення цих заходів змусило греко-католицьких священиків піти в підпілля і розпочати обслуговування своїх вірників нелегально, а молоді священики оо. Петро Орос, Іван Горінецький, Іван Маргітич, Іван Роман та Іван Ченгері організували підпільну групу невловимих мандрівних священиків, яка діяла до середини 1953 р.

У лютому і березні 1949 р. заарештували другу групу священиків із 12 чоловік. В результаті цього в березні возз'єдналися з православ'ям 30 священиків, у квітні — 16, у травні — 17. Після арешту третьої групи із 14-ти священиків владі вдалося у червні збільшити список возз'єднаних ще на 15. Арешти священиків продовжувались і надалі, але це вже не давало бажаних результатів, адже в липні погодились на віровідступництво всього 4 священики, у серпні стільки ж, у вересні тільки один, у жовтні і листопаді жоден, а у грудні — один. У 1950 р. цим шляхом пішло ще 8 священиків, а 27 червня 1950 р. перехід греко-католицьких священиків до православ'я повністю припинився, хоч арешти священиків продовжувались ще і в 1951 р.

Щоб прискорити перехід греко-католицьких священиків до православ'я, 8 квітня 1949 р. була проведена нарада священиків-"активістів" (так вони себе пізніше називали) з колишніх греко-католицьких архідияконів, намісників (деканів), настоятелів соборів і головних міських приходів області. Вони прийняли звернення до "Всечесного духовенства і всіх благочестивих віруючих Греко-Католицької Церкви Закарпаття", яке було попередньо погоджено із обкомом КП(б)У та санкціоновано ЦК КП(б)У. Це звернення було датоване 5 квітням 1949 р. і підписано: настоятелем кафедрального собора в Ужгороді, колишнім архідияконом протоієреєм о. Іринеєм Контратовичем, настоятелем церкви в смт. Вилок, колишнім архідияконом, протоієреєм о. Олександром Паппом, настоятелем собору в м. Мукачево протоієреєм о. Стефаном Данієловичем, настоятелем Цегольнянської церкви в м. Ужгород, колишнім намісником, благочинним протоієреєм о. Михайлом Пензелем, настоятелем Берегівської парафії благочинним о. Михайлом Бецою, настоятелем Виноградівської парафії, колишнім намісником о. Іваном Ленделом, настоятелем Хустської парафії о. Петром Мошаком, настоятелем Воловецької парафії о. Михайлом Бендасом, настоятелем Воловської (Міжгірської) парафії, колишнім намісником, благочинним о. Іваном Сопком, настоятелем Великоберезнянської парафії, колишнім намісником, благочинним о. Георгієм Кадаром, настоятелем парафії с. Нове Давидково, колишнім намісником, благочинним о. Антонієм Поповичем, настоятелем парафії с. Нижні Ворота, колишнім намісником, благочинним о. Стефаном Копіком, настоятелем парафії с. Заріччя, колишнім намісником, благочинним о. Варфоломеєм Балтовичем і настоятелем парафії с. Горяни, колишнім намісником о. Гаврилом Марковичем.

Тодішня влада і сам православний єпископ Макарій поспішали чимшвидше покінчити із розтягнутим процесом ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. І тому традиційне свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1949 р. на Чернечій горі біля Мукачева єпископ проголосив "Торжеством Православ'я". Він сподівався у цей день оголосити також про ліквідацію Ужгородської Унії, а тому запросив на свято станіславського єпископа Антона Пельвецького та дрогобицького єпископа Михайла Мельника (обоє колишні греко-католицькі священики, висвячені на єпископів архієреями Московської Патріархії на чолі з Блаженнішим Іоаном, Митрополитом Київським і Галицьким. Екзархом усієї України 25 лютого 1946 р. у Воздвиженській малій церкві Києво-Печерської Лаври ще до так званого горезвісного Львівського псевдособору) і всіх на той час возз'єднаних закарпатських священиків (на 28 серпня 1949 р. із 270 священиків возз'єднались тільки 32, а 41 були вже заарештовані), щоб були свідками цього "історичного" моменту. Під час літургії о. Іриней Контратович, який возз'єднався з православ'ям ще 9 лютого 1949 р., у своїй проповіді сказав, що "... з дня 28 серпня 1949 року на Закарпатській Україні перестала існувати церковна унія закарпатського духовенства з Римом, бо вона була протинародним історичним актом"[22], а єпископ Макарій підвів підсумки возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною і про історичне значення ліквідації унії. На підставі цих виступів влада офіційно стверджувала, що Ужгородська Унія ліквідована, що все Закарпаття перейшло на православ'я, під опіку Московського Патріарха, хоч у цей час Греко-Католицька Церква ще мала, як видно із вище наведених цифр, 196 підпільно діючих священиків. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк лишився задоволеним цими промовами і вважав, що свято значною мірою поставленої мети досягло, але, на його думку, недоліком послужило те, що "до кінця не було продумано і здійснено юридичне оформлення (ліквідації) унії"[23].

Якщо на 1-ше січня 1949 р. перед генеральним наступом сталінської тоталітарної влади на Греко-католицьку Церкву Мукачівська єпархія нараховувала 270 священиків (серед них — 14 пенсіонерів, 12 ієромонахів, 8 на різних цивільних роботах, 2 суспендовано), то в результаті гоніння і позбавлення священиків права виконувати священодійства в єпархії сталися такі зміни:

а) заарештовано — 49 священиків;

б) возз'єдналося з московським православ'ям — 121, в т. ч. о. Павло Кекерчені, який підписав відозву про возз'єднання 24 лютого 1949 р. і як православний священик не працював, а згодом, заявивши про відмову від свого рішення, був заарештований працівниками КДБ 14 квітня 1950 р.;

в) померли 4 священики (парох с. Гребля о. Памфіл Яцкович — 28 січня, а також три пенсіонери: оо. Іларіон Дзубай — 4 лютого, Йосиф Ковордані — 9 листопада і Павло Шуба);

г) написав на замовлення можновладців атеїстичну статтю — один священик (стаття Михайла Фізера була опублікована в журналі "Перемога" 18 травня 1949 р. ).

На початок 1950 р. Мукачівська єпархія підпільно продовжувала діяти, хоч офіційна влада рахувала її ліквідованою. Вона налічувала 95 підпільно діючих священиків. Підпільна праця, особливо підпільної групи мандрівних священиків на Іршавщині і Виноградівщині, не давала спокою можновладцям, щодо цих людей ведеться шалена травля, організовуються місцевою владою при безпосередній підтримці КДБ облави.

Протягом 1950 р. сталися такі зміни:

а) заарештовано — 36 священиків, в т. ч. двох, які раніше підписали відозву про возз'єднання з православ'ям (оо. Павло Кекерчені і Діонісій Шуба, котрий підписав відозву про возз'єднання 27. 06. 1950 р., а згодом заявив про відмову від свого рішення і був заарештований працівниками КДБ 9 жовтня 1950 р. );

б) возз'єдналось з православ'ям — 8 священиків, в т. ч. о. Діонісій Шуба;

в) помер один — пенсійний священик о. Микола Петрович;

г) написав на замовлення влади атеїстичну статтю один священик — д-р о. Іван Когут (була опублікована в мукачівській районній газеті "Прапор Перемоги'" 30 грудня 1951 р. )[24].

На початку 1951 р. продовжували підпільно обслуговувати вірників 52 священики. Особливо активно працювала невловима група мандрівних священиків, у яку входили оо. Петро Орос, Іван Горінецький, Іван Маргітич, Іван Роман та Іван Ченгері. Місцевій владі вдається напасти на їх слід, і через провокатора 5 березня 1951 р. заарештовують оо. Івана Маргітича та Івана Романа. Цього ж року були заарештовані ще два священики: ієрмонах о. Дмитро Дребітко (Діонісій) і колишній викладач Ужгородської учительської семінарії о. Віктор Хома.

З 1952 р. підпільно обслуговували вірників 48 священиків. Владі вдається вислідити о. Василя Похіла, який підпільно діяв і переховувався. Його заарештовують 5 червня 1952 р. Цим арештом завершився генеральний наступ влади проти Греко-Католицької Церкви, хоч і надалі влада не зводила свого пильного ока з тих греко-католицьких священиків, які залишилися дома і працювали на різних цивільних роботах. Протягом 1952 р. померли три священики, яких влада позбавила права священнослужіння: оо. Віктор Крічфолуші (18 лютого), Антон Ромжа (20 листопада) і Віктор Шуба-старший (25 квітня).

Нелегку працю підпільного обслуговування греко-католицьких вірників упродовж 1953—1955 рр. несли по всій території Мукачівської єпархії 44 священики. Стало легше, коли з таборів ГУЛАГу почали повертатися додому священики й включатися в підпільну душпастирську роботу.

Наші греко-католицькі вірники добре знали і знають знають історію Католицької Церкви, знайомі з подіями перших століть її існування, чули про гоніння християн, про їх мучеників і мучениць, тож тепер мають право спитати: як поводилися посли і проповідники Христової Церкви тут, у нашому краї, в XX столітті?

На це запитання можемо сміло відповісти, що вони вистояли і не піддалися тиску, залякуванню і шантажу з боку органів влади. 175 священиків вистояли. Із них 124 було заарештовано і вислано в табори ГУЛАГу, де їх фізична праця безсоромно використовувалася на різних об'єктах будівництва "світлого майбутнього". За своє віровизнання і вірність Римському Апостольському Престолу наші греко-католицькі священики приносили в жертву не тільки себе, а й свої сім'ї, які, як правило, були багатодітними. Не дивлячись на це, 132 священики виявились не на висоті свого покликання: захитались і не встояли перед тиском і шантажем тоталітарної влади — перейшли до православ'я. З часом переважна більшість їх навернулася до Греко-Католицької Церкви.

Тодішні владарі забрали греко-католицькі храми або закрили їх, а деякі знищили. Греко-католицьких священиків репресували, залишивши вірників без духовної опіки. Не було кому хрестити дітей, вінчати, хоронити померлих. Вірники це насильне возз'єднання сприймали трагічно, але здебільшого вони йшли за "своїми" священиками, які возз'єдналися з православ'ям, і переважно відмовлялися визнавати православних священиків. Більшість вірників Мукачівської єпархії правильно розуміли слова Святого Письма, що коли їх наставників примусили відійти, "... то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть, навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою... " (Дії 20. 29-30). Через це насильне возз'єднання багато вірників перейшло до римо-католицької церкви у містах, а в селах перестали відвідувати церкву, з часом ставали жертвами різних сект. В умовах підпілля дуже мала кількість вірників мала змогу одержувати духовну опіку від греко-католицьких священиків, які залишились дома. Їх було мало, а з часом ставало ще менше, але вони проявляли героїчну відвагу, коли, будучи під пильним наглядом репресивних органів влади, ризикуючи бути заарештованими, обслуговували вірників по всій області. Період підпілля Мукачівської Греко-Католицької Церкви потребує копіткого дослідження і повинен стати темою послідуючих розробок.

Оцінюючи події і наслідки репресій Греко-Католицької Церкви державною владою на Закарпатті, варто зробити такі висновки:

1. Греко-Католицька Церква виявилася небажаною для властей, які явно були проправославними, тому вони робили все, щоб греко-католицькі громади не реєструвались, а діяльність священиків правдами і неправдами старались припинити.

2. Добрий Господь завжди дбає про свій народ, який любить і прославляє Його. У важкі часи дає йому людей з визначними сильними характерами. Таким був і наш єпископ-мученик Теодор Ромжа. Єпископ Теодор на протязі недовгого земного життя заслужив собі неув’ядаючий вінець слави.

3. Державна влада при ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті зустріла рішучий опір як з боку духовенства, такі з боку вірників. Це можна пояснити тим, що духовенство єпархії, виховане на сильному фундаменті західної теологічної освіти і очолене високоідейною постаттю єпископа Теодора Ромжі, разом із вірниками великої побожності, змогло відносно довгий час протистояти тоталітарній атеїстичній владі.

4. Ліквідацію Греко-Католицької Церкви на Закарпатті тоталітарна державна влада не змогла здійснити згідно наміченого плану, а тільки з запізненням щонайменше на два-три роки їм вдалось Мукачівську Греко-Католицьку єпархію загнати в підпілля

5. На відміну від сусідніх, в Мукачівській Греко-Католицькій єпархії не знайшлося кандидата серед греко-католицького духовенства на православного єпископа.

6. Для досягнення мети атеїстична влада, на відміну від сусідніх, в Мукачівській єпархії вимушена була вдатися до терористичного акту.

7. Більшість наших священиків і наших вірників пішла за нашим єпископом-мучеником. 127 священиків стали гідними свого єпископа-мученика Теодора, ліпше вибрали Сибірську каторгу, ніж зрадити Христа, а 28 з них так і не повернулися додому, а померли в сибірських таборах[25]. Своїм прикладом відданості Христовій Церкві і своєю мученицькою смертю, вони заслужили, щоб ми їх почитали святими мучениками.

8. Єпископ Теодор Ромжа постає символом нашої Католицької Церкви. Стає ясно, що Бог приніс у жертву єпископа, як відданого свого слугу, щоб інші мали приклад відданого служіння Церкві і Її засновнику – Ісусу Христу[26].



Список використаної літератури:

1. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1945 року – С.1-11; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1945 року – С.1-11.

2. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1946 року – С.12-19; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1946 року – С.12-19.

3. Архів о.Бендас Стефа Стефана Бендаса на. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27.

4. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.28-35; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.28-35.

5. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1949 року – С.36-43; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1949 року – С.36-43

6. Архів о. Стефана Бендаса.Телеграма-запрошення о.Теодора Ромжі Кошицькому єпископу Іштвану Мадарас

7. Архівні матеріали о.Стефана Бендаса

Архів Ужгородської Духовної академії (АУжДА). ЄпархІальне призначення о. Миколи БобІти.

8. Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1933. — Книга друга. — Київ, 1994. — С. 678—979.

9. Бойко С. Між кінцем і початком //Закарпатська правда. — 20 жовтня 1964.

10. Болдижар Михайло. Уніатська Церква вчора і сьогодні //Новини Закарпаття. — 1996. — № 13—14.

11. Болдижар М. Антинародна діяльність уніатської церкви. — Львів, 1980.

12. Гіневський О. Шпигунська кар'єра Дем'яновича //Закарпатська Україна. — 7 червня 1945.

13. Годовой отчетъ Хустской державной реформной реальной гтиназіи за 1921/22 и 1922/23. шк.годы.-Ужгород.-1923.-С. 26.

14. Годовой отчетъ державной реальной гимназіи въ Хустѣ за 1929/30. учебный годъ.- Хустъ, 1930.- С.40, 43, 62.

15. Годовой отчетъ державной реальной гимназіи въ Хусті за 1929/30.учебный год.- Хустъ 1930.-С.40 і 43

16. Годовой отчетъ державной реформной реальной гимназіи за 1927/28. учебный годъ съ основанія гимназіи годъ седьмой.- Хустъ, 1928.- С.36-37.

17. Державний архів Закарпатської області, ф. 1490, оп. 1, спр. 15, арк. 3

18. ДАЗО, ф.Р-1490, оп.1,спр, арк..6; ф. Р-544,оп.2,спр.1,арк.,3-5;

19. ДАЗО, р-195, арк. 135 .

20. ДАЗО, p-544, оп. 2, од. зб. 9, арк. 14.

21. ДАЗО, ф. Р-195, оп.4, спр.29, арк.106

22. Душпастырь. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. - Ч.8-9.- 1930.- С.226-227;

23. Душпастіръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.11.-1930.- С.312.

24. Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.1-2.-1937.- С.55-56. 25. Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.6-8.-1938.- С.126. 26. Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.9-10.-1939.- С.72.

27. Журнал Московської Патріархії. — 1949. — № 10. — С. 6.

28. Кампов Павло. Бог один — церков багато //Карпатський край. — 1995. — № 9—12. — С. 92

29. Карпатська Україна, — 1992. — № 34.

30. Клованич Іван. Як Боронявську ікону боронили //Карпатський край. — 1995. — №№ 1—4. — С. 85—87.

31. Макара М. П. Закарпатська Україна: Шлях до возз'єднання, досвід розвитку (жовтень 1944 — січень 1946 рр. ) Ужгород, 1995.— С. 10.

32. Василь Маркусь. Нищення Греко-католицької Церкви в Мукачівській Єпархії в 1945—55 рр. — Париж, 1962.

33. Василь Молнар. Спірітуал.// Благовісник №11.-1998.-С.4; Благовісник .Число 5.- 2001.- С.2.

34. о. Др. А.Немет. Наш богослов в Римськом Руссікумѣ.//Миссійный вѣстник. Народный орган товариства дѣла ширеня вѣры для вѣрников Подкарпатськой и пряшевськой Руси. Число: 4-5.- Ужгород, 1934.- С.175.

35. Новини Закарпаття. — 1995. — № 6—7.

36. Одинцов М. Хождение по мукам //Наука и религия. — № 8.

37. Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13-15.

38. о. Ласло Пушкаш.Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа.- Львів, 2001.- С.78-79.

39. Реабілітовані історією.Закарпатська область.Книга перша.- Ужгород, 2003.– С.97.

40. о. Сабов Юрій. Пам'ять наших ісповідників-мучеників. // Благовісник. — 1997. — № 7..

41. Сливка Олександр. Теодор Ромжа гімназист, єпископ...// Благовісник № 4.- 2003.- С.4.

42. В.Фединишинець. Совість і символ нашої церкви – Єпископ Ромжа.// Благовісник № 12.- 2001.- С.5.

43. Юрко 3. ОрденоносцьІ й слуги Ватикана //Закарпатская Украйна. — 1946. — № 77..

44. Циркуляры Епархіи Мукачевской. — V/1943. — С. 23

45. Циркуляры Епархіи Мукачевской. — 1/1944. — С. 1.

46. A Magyarországi latin és görög szertartásu világi és szerzetes római katolikus papság névtára. — Budapest, 1943.

47. Bendász István. Öt év a szögesdrót mögött. — Budapest, 1991.

48 Bendász István — Bendász Dániel. Hellytállás és tanuságtétel. — Ungvár—Budapest, 1994. — 28 old.

49. Hodinka Antal. A munkácsi görög szertartásu püspökség okmánytára. Ungvár, 1911. 1-2 old.

50. Puskás László. Romzsa Tódor élete és halála.- Nyiregyháza.Örökségünk Kiadó, 1998.- 96 old

51. Schematismus cleri graeci ritus catholicorum dioecesis Munkácsensis ad annum domini 1908.p.10, 18-19.

52. II. A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó parókiákon működő lekkészek névsora a legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 235 old.



[1]Державний архів Закарпатської області, ф. 1490, оп. 1, спр. 15, арк. З.

[2] ДАЗО, р-195, арк. 135.

[3] Василь Маркусь. Нищення Греко-Католицької Церкви в Мукачівській єпархії в 1945-55 рр. — Париж, 1962.

[4] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31-34. — С. 13.

[5] Клованич Іван. Як Боронявську ікону боронили //Карпатський край. — 1995. — №№ 1-4. — С. 85-87.

[6] Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1933. — Книга друга. — Київ, 1994. — С. 678-979.

[7] Посисень Галина. Названа праця. — С. 13.

[8] Карпатська Україна, — 1992. — № 34.

[9]Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицької єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27.

[10]Bendász István — Bendász Dániel. Hellytállás és tanuságtétel. — Ungvár—Budapest, 1994. — 28 old.

[11] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13.

[12]Бойко С. Між кінцем і початком //Закарпатська правда. — 20 жовтня 1964.

[13] Болдижар М. Антинародна діяльність уніатської церкви. — Львів, 1980.

[14] о. Сабов Юрій. Пам'ять наших ісповідників-мучеників. // Благовісник. — 1997. — № 7.

[15] Bendász István. Öt év a szögesdrót mögött. — Budapest, 1991.



[16]Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 рроку – С.28-35; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.28-35.

[17] ДАЗО, p-544, оп. 2, од. зб. 9, арк. 14.

[18] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 15.

[19]Архівні матеріали о. Стефана Бендаса.

[20] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13.

[21] ДАЗО, ф. Р-195, оп.4, спр.29, арк.106

[22] Журнал Московської Патріархії. — 1949. — № 10. — С. 6.

[23] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13.

[24] Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1949 року – С.36-43; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.36-43

[25] Величаєм Тя, священномучениче Теодоре...Проповідь преосвященного Кир Іоанна Семедія.// Благовісник № 12.- 2001.- С.3-4.

[26] В.Фединишинець. Совість і символ нашої церкви – Єпископ Ромжа.// Благовісник № 12.- 2001.- С.5.

("Благовісник", Єпархіальний часопис МГКЄ)

http://logos-tv.org/index.php?option=co ... =210#_ftn5
Аватар користувача
bachynsky
 
Повідомлення: 6
З нами з: 24 грудня 2009, 12:24

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 08 жовтня 2011, 16:02

07.05.2009
Греко-католики Закарпатья "проповедуют" венгерский фашизм?
"Попыткой разжигания межнациональной и межрелигиозной розни" назвал член Центрального провода Украинской народной партии Степан Хмара презентацию и активное распространение при содействии Мукачевской епархии Украинской греко-католической церкви книги воспоминаний репрессированного священника Стефана Бендаса "Пять лет за колючей проволокой".
(http://ua-reporter.com/taxonomy/term/18182)
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 08 жовтня 2011, 16:06

Чому Мукачівська єпархія УГКЦ у Закарпатській області пропагує угорський фашизм ?! ...

Тепер у Закарпатській області забули про ці праведні слова. І як не дивно, но забула в першу чергу церква. Якщо ніхто вже давно не дивується Православній Церкві Московського Патріархату (УПЦМП), яка є фактичним відгалуженням (ідеологічним) ФСБ (колишнього КДБ) і веде явно антиукраїнську пропаганду, далеку від християнських засад братської любові. Та, от від Української Греко-Католицької Церкви (в Закарпатській об. це просто ГКЦ) ніхто не очікував такого диструктиву. А саме дій направлених на розкол нації і розпалювання міжетнічної ворожнечі.
"Спробою розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі" назвав член Центрального проводу Української народної партії Степан Хмара презентацію та активне розповсюдження за сприяння Мукачівської єпархії (Української) греко-католицької церкви книги спогадів репресованого священика Стефана Бендаса "П’ять років за колючим дротом", у якій автор зневажливо висловлюється про український народ, змальовуючи його безкультурним, егоїстичним, стверджуючи, що біля 90% учасників національно-визвольних змагань були зрадниками. Угорський отець Бендас ділить українців на три сорти, зневажливо висловлюється проти Галицьких священників (виходячи з політичних вподобань). В той же час автор такі свої людські якості як захланність і жадібність возвеличує. Щоб краще зрозуміти про що йдеться у цій антинародній книзі раджу прочитати статтю "за участю владики Мілана Шашика відбулась презентація книги Стефана Бендаса "Пять років за колючим дротом"" .
Цю книжку вперше було видано 1991 року і перевидано 2000-го в Угорщині. Але тепер це видання відбулось в Україні напередодні святкувань 70-ої річниці Карпатської України в ужгородському державному видавництві «Карпати». А єпископ М. Шашик уваживши своєю присутністю дану подію ствердив свою неповагу до держави Україна і її народу. Тим більше що в ці дні, святкування 70-ої річниці Карпатської України, Мілан Шашик отримав з рук президента України Віктора Ющенка паспорт громадянина України.
Єпископ (У)ГКЦ просто не мав морального права піти проти пастви у дні коли його паства вшановувала своїх співвітчизників які загинули від рук угорських фашистів.
Зважаючи на ці факти вимальовується наступна картина:
- єпископ словак, уроджениць країни, яка колись володіла сучасною Закарпатською областю України намагається вести сепаратистські дії по відношенню до України і тим самим вносячи диструктив у наш народ, намагається вгамувати комплекс свого народу (комплекс заключається в тому, що словаки не можуть змиритись зі втратою панування над закарпатськими українцями, адже Словаччина входила в склад Чехословаччини від якої в свою чергу і звільнилась Закарпатська Україна).
- Мукачівська єпархія (У)ГКЦ намагається беатифікувати священника Стефана Бендаса, у якого явно угорсько-фашистські погляди (не важко здогадатись, яке відношення має угорський фашизм до України, адже Угорщина впродовж майже тисячі років, правда з переривами, тримала в полоні Закарпаття; і власне й фашистська Угорщина окупувала Закарпатську Україну).
- багато священників проводять церковні відправи не на українській мові.
- Мукачівська єпархія не підпорядковується блаженнішому кардиналу ЛЮБОМИРУ ГУЗАРУ.
- факт того, що в поминальні дні полеглих героїв, вище духівництво єпархії своєю присутністю підтримує людей, які своєю ідеологією споріднені з кровопроливцями-загарбниками.
Думаю що висловлю думку багатьох прихожан УГКЦ у Закарпатській області.
Якщо, все-таки, відбудеться беатифікація Бендаса, то УГКЦ втратить багато прихожан. Бо християни вже мають приклад беатифікації царя Миколи Російською Православною Церквою. Зазначу, що зміна конфесії то не зміна віри, це просто зміна духівників...
(http://bereh.net/publ/chomu_mukachivska ... m/1-1-0-36)
Востаннє редагувалось Oskar в 08 жовтня 2011, 16:48, всього редагувалось 1 раз.
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 08 жовтня 2011, 16:09

Хвороба власного гріха
2011-05-14

У «Трибуні» за 12 березня 2011 року була опублікована стаття Богдана Бендзара «Єпископу Іванові Маргітичу – народна пошана та вдячність», де блаженної пам’яті єпископа названо «моральним авторитетом, поборником церковної і національної єдності всіх християн, людиною з активною християнською позицією, патріотом із незламним духом і стратегічним мисленням...».

На превеликий жаль, далеко не всі вірники, ба навіть священики Мукачівської греко-католицької єпархії такої думки про багатостраждальне земне життя цієї Людини. Маю на увазі дві книги, видані упродовж останніх років: І. О. Стефан Бендас «П’ять років за колючим дротом» (упорядник о. Даниїл Бендас, викладач історії Церкви і України (!?) Ужгородської Греко-Католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі); Михайло Садоха «Добробратово – село з півтисячолітньою історією». Перечитуючи ці книжки, переконуєшся в цілковитій справедливості сказаного Святійшим Отцем Бенедиктом XVI влітку 2010 року під час візиту на Мальту: «Сучасна Церква хвора власними гріхами». Очевидно, що Святійший Отець мав на увазі не тільки гріхи священиків та єпископів-педофілів, а й ті, які творяться авторами цих двох книг. Бо якщо педофіл робить наругу і принижує гідність однієї, максимум – групи осіб, то «великі вірники» о.Данило Бендас і Михайло Садоха чинять це по відношенню до багатомільйонної української нації. У 20-му столітті так робили тільки коричневі та червоні фашисти Гітлера і Сталіна.

Щоб не бути голослівним, наведу кілька цитат. На стор. 170 книги «П’ять років за колючим дротом» батько і син С. та Д. Бендаси ставлять запитання: «Які ці нестерпні етнічні особливості» (ознаки, які відсутні у представників інших етносів – М. Д.)? А на стор. 175-176 відповідають: «...Люди без всякої причини ненавидять один одного, вони нетерплячі, брутальні в стосунках. В цьому на першому місці стоять українці, в особливості волиняни, за ними йдуть галичани. Незрозуміло, як ці люди, будучи членами українського націоналістичного угруповання бандерівців, тут відіграють роль донощиків, адже стукачі, сексоти на 90% є українцями. В Радянському Союзі майже всі без винятку, враховуючи жінок та молодих дівчат, лаються брудними словами, особливо ображають матір нецензурними словами, але в цьому волинські та галицькі українці перевершують росіян. Вони найбрутальніші, найогидніші. Вони пихаті, егоїстичні, невиховані, нікого і ніщо не поважають. Крадії так само вони. Немає в таборі такої національності, яка би їх не ненавиділа».

Очевидним є той факт, що людина з таким фашистським світоглядом не може і близько допускатися до виховання і навчання молодих спеціалістів у будь-якій галузі, тим паче – в священичій. Тому група священиків Мукачівської греко-католицької єпархії подала скаргу на о. Данила Бендаса до Церковного трибуналу єпархії з вимогою вибачення перед сім’ями мільйонів репресованих українців за образу їх честі та гідності в засобах масової інформації та звільнення о. Данила з посади викладача Ужгородської Греко-Католицької богословської академії. 05.07.2010 року Судовий Вікарій о. Іван Ісайович під час винесення вироку повідомив, що позовна скарга задоволена частково, оскільки в антиукраїнській спрямованості книги винен перекладач з угорської – Наталія Юрійчук. Я розумію, що іншим рішення трибуналу не могло і бути, так як єпископ Мілан Шашік особисто позував перед фотокамерами багатьох обласних друкованих видань на презентації «такої цінної книги». Але рішення трибуналу про вибачення не виконано навіть по цей день.

Тим часом, очевидно окрилений таким відношенням до своїх ідей керівництва єпархії, о. Д. Бендас знайшов собі спільника та однодумця в особі колишнього працівника каральних органів М. Садохи, на якого було оформлено авторство книги «Добробратово – село з півтисячолітньою історією». Власне, історії як науки там майже немає. Є на понад 50 сторінках фотокопії якихось угорських документів, на 15 сторінках фотографії найближчих родичів автора М. Садохи та його разом з «натхненником» о. Д. Бендасом. За рівень історії як науки говорить такий факт. На стор. 176 читаємо: «...24 серпня 1978 року у селі Оноківці біля Ужгорода єпископські свячення з рук єпископа Олександра Хіри отримав о. Іоанн Семедій. У січні того ж року Святий Престол призначив його (Іоанна Семедія) єпархіальним єпископом Мукачівської єпархії». Навіть в історії, писаній авторами від ВКП (б), не було спроб зміни календаря, а в наших авторів чомусь спочатку проходить серпень, а потім повертається січень. Оце так науковці!

Не зрозуміло, чому в історії села так багато уваги приділяється діяльності ісповідників віри – єпископу Івану Маргітичу та ієромонаху Павлові Мадяру? Це можна пояснити тільки звіриною ненавистю авторів до всього українського. На стор. 177 читаємо: «...12 січня 1981 року у м. Виноградово в будинку Стефана Федорка єпископ Львівської єпархії Павло Василик рукоположив у священики Василя Носу без дозволу керуючого єпископа. Пізніше єпископ Павло Василик стверджував: це сталося лише тому, що отці Іван Маргітич і Павло Мадяр свідомо пішли на оману і запевнили його в тому, що єпископ Іван Семедій такий дозвіл йому дав. Вони також запевнили його, що особисто проводили підготовку Носи. Але І. Маргітич і П. Мадяр, не маючи дозволу від єпархії індивідуальної підготовки вірників до освячень, свідомо ввели в оману єпископа П. Василика. За такі дії до духовних осіб застосовується Апостазія». На цій же сторінці подається характеристика єпископу Павлові Василику. Виявляється, він безграмотний, бо «закінчив чотири класи сільської школи» (не зрозуміло, яке відношення має стиль роду Бендасів, перенесений із попередньої книги, принижувати галицьких священиків їх малограмотністю, до півтисячолітньої історії села Добробратово? – М. Д.), «був заарештований за посібництво ОУН-УПА 1 квітня 1947 року до 10 років ув’язнення, а в 1945 році вирок було замінено поселенням у Новосибірську область». Ну, це взагалі шедевр історичної науки! Я розумію, що міліціянтам не обов’язково бути грамотними, але щоб так крутив колесом історії, як циган сонцем, «видатний історик-академік» Данило Бендас? Очевидно, що звірина ненависть затьмарила обидвом розум.

Взагалі в цій книзі «гріхопадінням» єпископа Івана Маргітича та о. Павла Мадяра присвячено понад 20 сторінок, тому немає потреби цитувати далі цей абсурд двох «видатних істориків». На мою думку, варто звернути увагу на такі слова на стор. 184: «...На превеликий жаль, окремі священики, виконуючи волю своїх святителів, час від часу намагаються вводити в церковну Літургію українські слова з галицьким діалектом слова, не зважають на протести віруючих» (наведено дослівно з усіма «принадами» граматики – М. Д.). Ця цитата стовідсотково перекреслює належність о. Данила Бендаса та М. Садохи, а також всіх їх однодумців до світової спільноти християн, тому що, вони заперечують факт Зішестя Святого Духа на Апостолів. На стор. 24 єпархіального «Благовісника» (№ 3 (222) за березень 2011 року) опублікована стаття «Починається робота над перекладом Біблії ще на дві мови», де мовиться, що «Wycliffe Associates починає переклад Біблії в двох нових регіонах, в одному з яких християнське населення складає лише 0,02 %». Поясність, шановні, отці наші духовні (звертаюся до керівництва єпархії) вірникам, чому 2000 християн десь на півдні Африки повинні молитися рідною мовою, а п’ять мільйонів українських греко-католиків та мільйони православних Московського Патріархату такого права не мають, а в зв’язку з наведеним вище, чим ви відрізняєтеся від московського Патріарха Кирила і його єпископів?

Дозволю собі навести ще одну цитату із книги Михайла Садохи, бо вона характеризує моральність наших владик-ординаріїв. На стор. 186 читаємо: «Дорогий Владико Іване Ужгород 19 червня 2002 р. Б. Запрошення Вашої Церковної громади і Твойого Преосв’ященства приняв з радістю гарно дякую. З Божою поміччю наміряю приїхати на посв’ячення. Однако у мене є велике прохання. У виконанні цього св’ячення не повинні брати участь «злодії і розбійники» (Ів., 10,1). Маю на увазі Романа, Федорко і Садварія як також Виноградівського учителя, який рукоположений недавно у сан пресвитера. Не буду мати нічого проти їх присутності між вірниками на св’яченні. На це моє прохання прошу відповіді Твойого Преосв’ященства і то позитивної, яка буде значити, що вони не будуть брати участь у св’яченні. В противному випадкові не можу бути на св’яченні. Бажаючи Твойому Преосв’ященству всіх духовних і матеріальних благ, залишаюся
З любов’ю в Христі-Господі
Підпис Іван Семедій, єпископ-ординарій».

Без всякого слідства і суду єпископ-ординарій називає своїх олтарних братів «злодіями і розбійниками» тільки за те, що вони освячені єпископами інших єпархій. Про яку любов у Христі-Господі мова, панове отці наші духовні?
І, нарешті, останнє. У «старших братів» – росіян є чудове прислів’я: «Голь на выдумки хитра». Це я до того, що в недалекому майбутньому нам буде представлено ще не одне подібне видання, тільки замість автора Садохи, будуть якісь Мазохи, бо на стор. 256 книги о. Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом» Гетьєні Варга Карл пише: «В квартирі каноніка Бендаса цілий ряд рукописів чекає на видання...». Що, «браття козацького роду», будемо далі мовчати, «щоб з нас не сміялися наші брати-православні» (аргументація нинішнього єпископа-ординарія Мілана Шашіка)?

Михайло Данилаш, канд. мед. наук, греко-католик
село Поляна Свалявського району

(http://www.tribuna.org.ua/articles.php?id=404)
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Відновлено поділ Мукачівської греко-католицької єпархії на а

Повідомлення bachynsky » 27 листопада 2012, 22:38

Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан видав Декрет про поділ єпархії на Ужгородський, Мукачівський та Хустський архідияконати.
До округу Ужгородського архідияконату віднесено: деканат Ужгород-місто, деканат Ужгород-район, Берегівський деканат, деканат Берегово-район, Великоберезнянський деканат, Перечинський деканат та Середнянський деканат. Архідияконом на який призначено ставрофорного протоієрея о. Володимира Ковтика.
До округу Мукачівського архідияконату входять: деканат Мукачево-місто, деканат Мукачево-район, Іршавський деканат, Білецький деканат, Виноградівський деканат, Воловецький деканат, Свалявський деканат та Чинадіївський. Архідияконом якого призначено протоієрея о. Мирослава Сипка.
До округу Хустського архідияконату входять: Хустський деканат, Великобичківський деканат, Міжгірський деканат, Рахівський деканат, Солотвинський деканат та Тячівський деканат.
Ще одним Декретом
новостворений Хустський архідияконат було піднесено до єпископського вікаріату. Вікарієм призначено протосинкела митрофорного протоієрея о. Тараса Ловску.

Згідно адміністративного поділу єпархія розділяється на архідияконати – керують якими архідиякони (від. грец. ἀρχι- — головний, старший та διάκονος — диякон, служитель). Відповідно архідияконати розділяються на деканати керувати якими призначаються декани (від лат. decanus — десятник) , яким довіряється нагляд за кільканадцятьма парафіями.
Віддалені від центру архідияконати в своєму статусі повишуються до вікаріатів, які очолюють - єпископські вікарії (від лат. vicarius — заступник, намісник), яким надається більша управлінська влада над парафіями повіреного їм вікаріату та призначається окрема консисторія (від лат. Consistorium — рада) .
Звичайно поділ єпархії на архідияконати потреба часу, адже за 20 років після виходу з підпілля Мукачівська греко-католицька єпархія розрослася і для покращення управляння та для кращої духовної обслуги всіх вірників виникла потреба децентралізації управління єпархією.
Якщо ж подивитися в минуле, як написано в констатуючій частині Декрету: «…Маючи за собою велике історичне надбання нашої єпархії, яке впродовж багатьох століть допомагало вірникам нашої Церкви непорушно зберігати і відкрито визнавати свою віру та з нагоди 240-річчя з канонічного встановлення Мукачівської єпархії…». Мукачівська греко-католицька єпархія зродилася з Ужгородської унії, яка була прийнята 24 квітня 1646 року. Спочатку єпархія була юридично-церковно визнана, але входила до складу римо-католицької дієцезії в Егері. 19 вересня 1771 року, Папою Климентом XIV було канонізовано Мукачівську греко-католицьку єпархію яка одержала статус Церкви "власного права" (sui juris). Це визнала й Модифікаційна Комісія Кодексу Канонів Східних Церков (1990 р.), яка визнає 21 таку Церкву. Серед них і Церкву Візантійського або Константинопольського обряду, до якої віднесені: албанська, білоруська, болгарська, грецька, угорська, італо-албанська, мелхітська, румунська, російська, русинська, словацька, українська та югославська Церкви. Ватиканський щорічник "Аннуаріо Понтіфічіо" до складу русинської Церкви відносить Пітсбургську митрополію та Мукачівську єпархію.
Якщо повернутися до історії нашого краю і тодішньої Мукачівської єпархії, вона тоді займала територію, яка тепер розділена між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а в той час об'єднувала 13 комітатів Австро-Угорщини від Попраду до Білої Тиси, та від водорозділу Карпатського хребта до Великої угорської долини, площею 56800 квадратних кілометрів. На цій території проживало 542000 греко-католицького населення — русинів, румунів, словаків, угорців, та інших національностей, зорганізованих в 735 парафіях і 1660 філіях, які мали загалом 1310 храмів.
За адміністративним поділом за часів єпископа Андрея Бачинського Мукачівська єпархія була поділена на 11 архідияконатів 2 з яких мали статус вікаріатів, а саме:
1. Абово-Турнянський - 22 парафії;
2. Березський -76 парафій;
3. Боршодський - 11 парафій;
4. Земплинський -131 парафія;
5. Марамароський вікаріат – 132 парафії;
6. Саболчський -39 парафій;
7. Спісько-Гронський – 23 парафії;
8. Сукмарський вікаріат – 127 парафій;
9. Угочанський -32 парафії;
10. Ужанський – 68 парафій
11. Шариський – 74 парафії.
З часом через поділ територія Мукачівської єпархії зменшувалась і зменшувалась кількість архідияконатів. В 1776 році був створений Кошицький вікаріат, який в 1818 році був оформлений в Пряшівську єпархію в яку перейшли парафії Абово-Турнянського, Боршодського, Спісько-Гронського, Шариського та частина Земплинського архідияконатів. В 1912 році після включення парафій Саболчського і Сукмарського комітатів до новоствореної Гайдудорожської єпархії, число архівікаріатів було зведено до п’ятьох: Марамороський, Березьський, Угочанський, Ужанський і Земплинський.
В апостольському листі Папи Івана Павла ІІ з нагоди 350-річчя Ужгородської Унії, було відзначено, що: "Встановлення Мукачівської єпархії в 1771 р. було колискою, з якої зродились нові єпархії: Крижівська (1777 р.), Пряшівська (1818 р.), Гайдудорогська (1912 р.). Згодом, з причини численної еміграції до США, засновано митрополію Пітсбургську (1969 р.) з підлеглими їй єпархіями Пасейською (1963 р.), Пармською (1969 р.) та Ван Нуйською (1981 р.).
Адміністративний поділ Мукачівської греко-католицької єпархії на п’ять архідияконатів лишився вже аж до її насильницької ліквідації сталінським режимом в 1949 році. Останніми архідияконами були:
1. Марамароського – титулярний канонік Микола Русинко, парох Хуста був засуджений до 25 років тяжких робіт. Помер в 1955 році в таборі, як сповідник віри;
2. Березьського – архідиякон о. Євменій Дулишкович, Мукачівський парох після семирічного перебування в сибірських концтаборах повернувся додому де й помер в 1955році;
3. Угочянського – архідиякон Олександр Папп, парох Виноградова помер в 1968 році;
4. Ужанського – архідиякон Євген Ортутай, цегольнянський парох в Ужгороді засуджений в 1944 році. Помер в 1950 році в концтаборі;
5. Земплинського – архідиякон Антоній Тинк, парох у Великому Раковці опинившись в 1939 році у кордонах Словаччини, був назначений вікарієм адміністратори Мукачівської єпархії.
Трагічним для єпархії був період чотирьох десятиріч репресій підпільного існування. Священики Мукачівської греко-католицької єпархії засвідчили свою вірність Апостольському Престолу, хоч за це зазнали утисків та переслідувань. Ув'язнено й вивезено до таборів і тюрем 127 священиків, з яких 29 там і загинули.
Якщо провести історичні паралелі то тепер створені архідияконати Мукачівської греко-католицької єпархії теоретично за територіями географічно відповідають колишнім, відповідно Ужгородський – Ужанському, Хустський – Марамороському та Мукачівський – Угочанському та Березьському архідияконатам.
Джерела:
1. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.
2. Журнал Мукачівської греко-католицької єпархії, «Благовісник» – 2011. № 9-10 (228-229) – вересень-жовтень.
3. Виступ о. Юрія Сабова на І-ій сесії патріаршого собору УГКЦ, жовтень 1996 року http://old.ugcc.org.ua/ukr/church_in_ac ... t/reports/
4. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності ” . Ужгород. – «Патент». – 1999. 234 с.
5. Власний архів автора.

Іван Бачинський
краєзнавець

http://bachynskyj.blogspot.com/2011/10/blog-post.html
Аватар користувача
bachynsky
 
Повідомлення: 6
З нами з: 24 грудня 2009, 12:24

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 28 листопада 2012, 01:19

Sui iuris Мукачівської греко-католицької єпархії: примара чи надбання колоніального минулого?

2 вересня 1937 року, тобто 75 років то­му, Мукачівська греко-като­ли­ць­ка єпархія здобула статус sui iuris, за­вдяки якому вона потрапила у пря­ме і безпосереднє підпорядкування Свя­­тій Столиці. Кругла річниця запро­ва­­дження статусу sui iuris для греко-ка­толиків Закарпаття є доброю на­го­дою для того, щоб спробувати осмис­ли­ти та об’єктивно оцінити значення цьо­го надзвичайно важливого доку­мен­та як для історії нашої церкви, так і для її сьогодення.
В умовах бездержавного існування церква, окрім прямого свого обов’язку – турботу про спасіння своїх вірних, час­то перебирає на себе або, точніше ска­зати, мимоволі набуває ще й до­дат­кових функцій, зокрема збе­р­е­жен­ня питомої духовної культури та на­ці­о­­нальної ідентичності своїх вірних. Щоб реалізувати це, назвімо, націо­наль­­но-культурне покликання, церква ви­користовує у богослужіннях рідну мо­ву вірних, організовує школи, де на­вча­ють рідної мови, історії свого на­ро­ду, а також публікує книжки з цих ди­сцип­лін. Тому цілком зрозуміло, що в умо­вах поневоленого Закарпаття па­нів­ні угорські кола за всяку ціну на­ма­га­лися підкорити греко-католицьку церкву – останній бастіон, де жевріло на­ціональне життя закарпатців. Саме то­му навколо церкви точилася не­при­ми­ренна боротьба за збереження на­ціо­нальної ідентичності наших пред­ків. Нині багато хто не любить згаду­ва­ти про численні факти приниження гре­ко-католицьких священиків і їх вір­них та безцеремонні посягання на об­ря­ди, традиції нашої церкви з боку чіль­них представників угорського кли­ру, що стали регулярними практично від часу прийняття Ужгородської унії. У результаті таких посягань, як за­зна­ча­ють історики церкви, у 30-40-х рр. ХVIII ст. Мукачівська єпархія остаточ­но втрачає свою незалежність та пе­ре­ходить під повне підпорядкування ри­мо-католицького єпископа в Ягрі. Зло­вживаючи фактом підпорядкова­нос­ті Мукачівської єпархії, Ягерський ри­мо-католицький єпископ система­тич­но вдавався до спроб латинізації її об­ряду та насильного переведення на гри­горіанський календар. Так, у травні 1746 р. ягерський єпископ Франциск Бар­коці скликає капітулу, де звину­ва­чує мукачівського єпископа Емануїла-Ми­хайла Ольшавського, що той на­ва­жив­ся іменуватися Мукачівським єпи­ско­пом та заперечує сам факт існу­ван­ня Мукачівської єпархії. Більше то­го, 8 травня 1747 р. єпископа Ольшав­ського примусили підписати присягу, де він зобов’язувався без поперед­ньо­го дозволу ягерського єпископа «не ви­свячувати русинів у духовний сан, не призначати парохів русинів, не бу­ду­вати нових церков, кладовищ та їх не висвячувати». Принципова позиція єпи­скопа Ольшавського щодо збе­ре­жен­ня самобутності Мукачів­ської єпар­­хії стали причиною числен­них на­па­док на єпископа з боку прома­дяр­ського ду­ховенства. За свідченнями Ми­хайла Луч­кая, один парох-ма­дя­рон, який мав амбіції посісти єпис­коп­ську ка­фед­ру, публіч­но обзивав Оль­шав­сь­кого шахра­єм, бешкетником, який мав би «свиней пасти, а не бути єписко­пом…». Асиміляторський тиск на Му­ка­чівську єпархію був такий сильний, що у 1764 році Єпархіальний синод у Му­качеві постановив «раз і назавжди ро­зірвати свою залежність від Ягер­ського єпископа». Як результат напо­лег­ливої боротьби за власні права ка­толиків східного обряду, Закарпаття 19 вересня 1771 року Папа Климент ХІV, буллою Eximia Regalium Prin­ci­pum, вивів Мукачівську єпархію з без­по­се­реднього підпорядкування римо-ка­­толи­цькому єпископу в Ягрі, наді­лив­­ши наглядовими функціями над нею угорського римо-католицького Ост­­ри­гомського архієпископа.

Це був лише перший акт дра­ма­тич­ної боротьби наших предків за свою церкву.

Здобуття певних прав Мукачів­сь­кою єпархією заставило агресивні угор­­ські кола змінити свою східну по­лі­тику. Тому на початку ХІХ ст. Угор­щи­на бере виразний курс на по­шма­ту­ван­ня історичного Закарпаття, штучно ви­окремлюючи у 1815 р. 72 мука­чів­сь­кі парафії та включає їх до складу Ве­ли­ко-Варадинської єпархії, а у 1818 р. на базі 194 мукачівських парафій ор­га­нізовує Пряшівську єпархію. У 1912 р. до складу новоствореної Гайдудо­розь­кої єпархії входять 68 парафій Му­ка­чів­ської та 8 Пряшівської єпархій. Нині усі ці єпархії, як відомо, тотально ма­дя­ризовані або словакізовані. Не ви­пад­ково будь-які спроби до об’єднан­ня греко-католиків Австро-Угорщини в той час наштовхуються на жорстке не­сприй­няття з боку чільних пред­став­ни­ків угорського клиру. Так, у 1888 р. Па­па Лев ХІІІ оприлюднив план об’єд­нан­ня Мукачівської та Пряшівської єпар­хій із Галицькою митрополією. Угор­ський примас, кардинал Янош Сі­мор оголосив, що реалізація такого пла­ну була б великою образою наці­о­нальних почувань угорців. Натомість па­нівні угорські кола докладають мак­си­мум зусиль, щоб продовжити аси­мі­ля­цію греко-католиків Закарпаття. По­ка­зовою у цьому плані є діяльність «Крає­вого комітету греко-католиків-ма­дярів», заснованого у Будапешті в 1898 р., який поставив завдання пере­вести богослужіння на угорську мову, ви­креслити з церковного календаря іме­на видатних діячів східної або ук­ра­їнської церкви - св. Параскеви, св. Бо­риса, св. Гліба, св. Володимира, св. Тео­досія та св. Антонія Печерських, бо вони, мовляв, не мають нічого спіль­ного із Закарпаттям. Протягом усьо­го ХІХ ст. не припинялися спроби за­мінити для закарпатських греко-ка­то­ликів традиційний юліанський ка­лен­дар на григоріанський. За сум­но­звіс­ними законами Аппоні 1907 та 1909 рр. із близько 200 українських та 250 українсько-угорських церковних шкіл не залишилось жодної україн­сь­кої та лише 18, де вивчали церков­но­сло­в’янську мову та кириличне пись­мо. Зловживаючи підпорядкованістю за­­кар­пат­ських греко-католицьких єпар­­хій Ост­­ригомській митрополії, примас Угор­щини І.Чернох у 1915 році скли­кає засідання Центрального комітету гре­ко-католицьких єпархій, на якому пла­нувалося під личиною «патріо­тич­ної» літургійної реформи заборонити ки­рилицю та переписати усі бо­го­служ­бо­ві книжки угорським письмом. Свята Сто­лиця підтримала прагнення закар­пат­ців зберігати набутки власної ду­хов­ної культури та негативно оцінила та­кі «патріотичні» ініціативи примаса, то­му заборону кириличних книжок ре­алі­зував угорський парламент. Як ре­зуль­тат таких «реформ», наприклад, в 1916 р. відомі «Буквар» та «Читанка» А.Во­лошина було опубліковано угор­ським письмом.

З приєднанням сучасного Закар­пат­­тя до Чехословаччини становище Му­качівської греко-католицької єпархії зо­всім не покращало. З одного боку, пре­зидент Чехословаччини Т.Масарик пуб­лічно підтримував гасло «Геть від Ри­му!» та вважав своїм завданням звіль­­нити демократичну Чехословач­чи­­ну від католицьких впливів. З іншого бо­ку, Мукачівська греко-католицька єпар­хія залишалася у підпорядкуванні угор­­ського Остригомського митропо­ли­та, а Чехословаччина мала, як відо­мо, дуже складні відносини з Угор­щи­ною. Більше того, керівництво Мука­чів­­ської єпархії, зокрема проугорсько на­лаш­то­ваний єпископ Папп, упро­довж кіль­кох років відмовлялися за­свід­чити ло­яль­ність чехословацькій вла­ді, оскіль­ки, як пише відомий істо­рик церкви о.А.Пекар, боявся втра­тити великі земельні посілості на те­ре­нах Угор­щини.

Через таке скрутне становище Му­­качівської греко-католицької єпар­хії, зумовлене підпорядкуванням її угор­­ському митрополиту та популярні­с­тю промадярських настроїв серед міс­цевого духовенства, саме в 20-х рр. ХХ ст. на Закарпатті великого розмаху на­був православний рух, який мав від­чутну підтримку з боку чехо­сло­ваць­кої держави, оскільки роз­гля­дав­ся нею як дієва альтернатива про­ма­дяр­ським настроям у Мукачівській гре­ко-католицькій єпархії. Як результат та­кої недалекоглядної антинародної та, зрештою, антикатолицької політи­ки тогочасного керівництва Мукачів­сь­кої греко-католицької єпархії лише про­тягом 20-х рр. ХХ ст. кількість пра­во­славних на Закарпатті подвоїлася, а, наприклад, на нараді православних гро­мад в с. Іза (1926 р.) брали участь пред­ставники 70 закарпатських пра­во­славних громад.

Ситуація навколо Мукачівської гре­ко-католицької єпархії почала нор­ма­лі­зувати лише після того, коли єпис­коп Папп виїхав до Угощини, а єпар­хію очолив народовець єпископ Ґе­бей. До речі, з утворенням Чехосло­вач­чини Пряшівський греко-като­лиць­кий єпископ-мадярон Стефан Новак та­кож покинув своїх вірних і переїхав до Угорщини. 2 лютого 1928 р. між Ва­тиканом та Чехословаччиною була під­писана угода Modus vivendi, за якою визнавалися права католицької церк­ви в тогочасній Чехословаччині. Од­нією з стрижневих умов цієї угоди ста­ло положення, за яким кордони ка­толицьких єпархій повинні збігатися із дер­жавними кордонами та що жоден зак­ордонний церковний достойник, за ви­нятком Апостоль­ського Престолу, не може виконувати своїх функцій на те­риторії Чехословаччини. Зрозуміло, що тогочасне підпорядкування Мука­чів­ської та Пряшівської греко-ка­то­лиць­ких єпархій угорському ми­тро­по­ли­ту суперечило цій угоді. І як на­слі­док 2 вересня 1937 р. Ватикан оста­точ­но звільнив Пряшівську та Му­ка­чів­ську єпархії від підпорядкування угор­сь­кому Остригомському архієпископу, на­давши їм статус sui іuris. Більше того, Папа Пій ХІІ у своєму апостоль­сь­кому листі запевняв, що на­й­ближ­чим часом на базі Мукачівської та Пря­шівської єпархій буде створено окре­му закарпатську митрополію.

Однак розвал Чехословаччини, ут­во­­­рення Карпатської України та її оку­пація гор­тистською Угорщиною до­ко­рінно змі­ни­ли плани Святої Столиці. Оку­пація Угор­щиною території су­час­но­го Закар­пат­тя у березні 1939 р. да­ла підстави ви­магати від Святої Сто­лиці повер­нен­ня Мукачівської єпархії у підпорядку­ван­ня примасу Угорщини. І вже у липні 1939 р. Мукачівська гре­ко-католицька єпархія втрачає статус sui iuris.

Як бачимо, у 1939 р. тогочасному ке­рівництву Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії достатньо було лише чо­тири місяці перебування Закар­пат­тя під окупацією Угорщини, щоб ле­гко­важ­но відмовитися від статусу sui iuris своєї єпархії і знову перейти під юрис­дик­цію Остригомського архієпископа.

Цей факт видається прикрим істо­рич­ним парадоксом на тлі уже сучас­них нам подій: у 1993 р., коли закар­пат­ські греко-католики уже два роки жи­ли у власній незалежній державі, у Мукачівській греко-католицькій єпархії зно­ву запанували незрозумілі збан­крутілі настрої, які на початку ХХ ст. спровокували потужний антикато­лиць­кий рух та масовий перехід за­кар­патців на православіє. Тоді на ви­мо­гу керівництва єпархії Свята Сто­ли­ця тимчасово повернула Мукачівській гре­ко-католиць­­кій єпархії статус sui іuris.

Ті, хто завзято виборювали статус sui iuris Мукачівської греко-католи­ць­кої на початку 90-х рр. ХХ ст. та ревно обе­рігають його дотепер, мабуть, не зна­ють або вже забули, що у часи боль­шевицького лихоліття україн­сь­ких греко-католицьких священиків ста­тус sui iuris не розділяв ні на лісо­по­ва­лах Воркути, ні в шахтах Караганди. Ні­хто не зважав на статус sui iuris, ко­ли закарпатські та галицькі отці від­прав­ляли Святі Літургії, хрестили ді­тей, давали шлюби на «неканонічній чу­жій» території. Про статус sui iuris ні­хто не згадував, коли в підпільних се­мінаріях, ховаючись від каґебіс­т­сь­ких шпицлів, готували священиків до ка­такомбної церкви. У часи пере­слі­ду­вань церкви ніхто не звертав уваги, що молитвеник або інша бого­служ­бо­ва книжка видана українською мовою та ще й з благословіння предстоятеля Ук­раїн­ської греко-католицької церкви, а нині видаються спеціальні розпо­ря­джен­ня, які забороняють у церквах Му­качів­ської греко-като­лицької єпархії зга­дувати Верховного архієпископа Ук­раїнської греко-като­лиць­кої церкви. Sui iuris як примара колоніального ми­ну­лого не розділяла за­карпатських, бу­ковинських та га­лиць­ких греко-ка­то­ли­ків, коли вони з по­чатком пере­бу­до­ви, добиваючись визнання своєї церк­ви, голодували на холодному асфаль­ті московського Арбату.

Нинішнє збереження незалежного ста­­­­тусу Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії від Української греко-като­ли­ць­кої церкви суперечить усталеній по­зиції Ватикану визначати тери­то­рі­аль­ні межі окремих церков чи єпархій, зва­жаючи на чинні визнані між­на­род­ним співтовариством кордони держав, на території яких діє та чи інша по­міс­на церква. Римо-католики України – по­ляки, угорці, німці, словаки - після ві­зиту Папи Івана Павла ІІ в Україну 2001 р. організаційно об’єдналися у єди­ну церковну структуру, щоб не лиш на словах, а й власними вчин­ка­ми засвідчити вірність Єван­гель­сь­ко­му гаслу «Щоб усі було одно».

У наш час Свята Столиця докла­да­­ла також значні зусилля, щоб об’єд­на­­ти і греко-католиків Мукачівської єпар­­­хії та Української Греко-Като­лиць­кої Церк­ви, тим більше, що абсолютну біль­шість їх вірних складають пред­став­­ники титульної нації – українці. Так, на середину 1995 року завдяки ак­­тивності тогочасного Апостоль­сь­ко­го нунція в Україні архієпископа Ан­то­ніо Фран­­ко Конгрегація східних церков під­готувала проект Декрету про утво­рен­ня Ужгородської (або Мукачівської) ми­трополії у складі Верховної Архі­єпи­с­копської церкви. З ухваленням цьо­­го декрету Ватикан готовий був ви­знати юрисдикцію глави Української греко-католицької церкви над усією територією України та покласти край спробам втягувати себе в різні полі­тич­ні ігрища довкола існування в Ук­раїні двох помісних греко-католицьких цер­ков. Проте, як відомо, цей проект че­рез несподіваний спротив частини то­гочасного керівництва Мукачівської гре­ко-католицької єпархії не був реа­лізо­ваний.

Розділена надвоє греко-като­лиць­ка церква в Україні є ослабленою вде­ся­теро. Не випадково митроплит Анд­рей Шептицький застерігав: «Як довго не буде між нами християнської єд­но­с­ті, так довго й найслабший противник бу­де від нас сильніший. Як довго у на­ціо­нальних справах більше пам’ятати бу­дуть українці на власне індивіду­аль­не добро, так довго загальна спра­ва не буде могти успішно розвива­ти­ся». Тож не варто втішатися тим­ча­со­вою зарубіжною підтримкою чи тіс­ни­ми зв’язками із владними структу­ра­ми. Усе це скороминуще та оманливе. Май­бутнє усіх греко-католиків України в єдності та в єдиній Церкві Воло­ди­мир­ського хрещення.

(http://zakarpattya.net.ua/Gromada/10372 ... o-mynuloho)
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

новий єпископ-помічник

Повідомлення Ustym Havarivsky » 12 травня 2014, 00:35

Мукачівська греко-католицька єпархія має з 2013 року нового єпископа - помічника Ніла Юрія Лущака.
Хтось уже бачив єпископського герба ?
Ustym Havarivsky
 
Повідомлення: 115
З нами з: 28 грудня 2009, 00:33

Далі

Повернутись в Церковні символи

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість