Мукачівська греко-католицька єпархія

Герби церковних ієрархів і територіальних утворень, церковні печатки та хоругви

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 08 жовтня 2011, 16:02

07.05.2009
Греко-католики Закарпатья "проповедуют" венгерский фашизм?
"Попыткой разжигания межнациональной и межрелигиозной розни" назвал член Центрального провода Украинской народной партии Степан Хмара презентацию и активное распространение при содействии Мукачевской епархии Украинской греко-католической церкви книги воспоминаний репрессированного священника Стефана Бендаса "Пять лет за колючей проволокой".
(http://ua-reporter.com/taxonomy/term/18182)
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 08 жовтня 2011, 16:06

Чому Мукачівська єпархія УГКЦ у Закарпатській області пропагує угорський фашизм ?! ...

Тепер у Закарпатській області забули про ці праведні слова. І як не дивно, но забула в першу чергу церква. Якщо ніхто вже давно не дивується Православній Церкві Московського Патріархату (УПЦМП), яка є фактичним відгалуженням (ідеологічним) ФСБ (колишнього КДБ) і веде явно антиукраїнську пропаганду, далеку від християнських засад братської любові. Та, от від Української Греко-Католицької Церкви (в Закарпатській об. це просто ГКЦ) ніхто не очікував такого диструктиву. А саме дій направлених на розкол нації і розпалювання міжетнічної ворожнечі.
"Спробою розпалювання міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі" назвав член Центрального проводу Української народної партії Степан Хмара презентацію та активне розповсюдження за сприяння Мукачівської єпархії (Української) греко-католицької церкви книги спогадів репресованого священика Стефана Бендаса "П’ять років за колючим дротом", у якій автор зневажливо висловлюється про український народ, змальовуючи його безкультурним, егоїстичним, стверджуючи, що біля 90% учасників національно-визвольних змагань були зрадниками. Угорський отець Бендас ділить українців на три сорти, зневажливо висловлюється проти Галицьких священників (виходячи з політичних вподобань). В той же час автор такі свої людські якості як захланність і жадібність возвеличує. Щоб краще зрозуміти про що йдеться у цій антинародній книзі раджу прочитати статтю "за участю владики Мілана Шашика відбулась презентація книги Стефана Бендаса "Пять років за колючим дротом"" .
Цю книжку вперше було видано 1991 року і перевидано 2000-го в Угорщині. Але тепер це видання відбулось в Україні напередодні святкувань 70-ої річниці Карпатської України в ужгородському державному видавництві «Карпати». А єпископ М. Шашик уваживши своєю присутністю дану подію ствердив свою неповагу до держави Україна і її народу. Тим більше що в ці дні, святкування 70-ої річниці Карпатської України, Мілан Шашик отримав з рук президента України Віктора Ющенка паспорт громадянина України.
Єпископ (У)ГКЦ просто не мав морального права піти проти пастви у дні коли його паства вшановувала своїх співвітчизників які загинули від рук угорських фашистів.
Зважаючи на ці факти вимальовується наступна картина:
- єпископ словак, уроджениць країни, яка колись володіла сучасною Закарпатською областю України намагається вести сепаратистські дії по відношенню до України і тим самим вносячи диструктив у наш народ, намагається вгамувати комплекс свого народу (комплекс заключається в тому, що словаки не можуть змиритись зі втратою панування над закарпатськими українцями, адже Словаччина входила в склад Чехословаччини від якої в свою чергу і звільнилась Закарпатська Україна).
- Мукачівська єпархія (У)ГКЦ намагається беатифікувати священника Стефана Бендаса, у якого явно угорсько-фашистські погляди (не важко здогадатись, яке відношення має угорський фашизм до України, адже Угорщина впродовж майже тисячі років, правда з переривами, тримала в полоні Закарпаття; і власне й фашистська Угорщина окупувала Закарпатську Україну).
- багато священників проводять церковні відправи не на українській мові.
- Мукачівська єпархія не підпорядковується блаженнішому кардиналу ЛЮБОМИРУ ГУЗАРУ.
- факт того, що в поминальні дні полеглих героїв, вище духівництво єпархії своєю присутністю підтримує людей, які своєю ідеологією споріднені з кровопроливцями-загарбниками.
Думаю що висловлю думку багатьох прихожан УГКЦ у Закарпатській області.
Якщо, все-таки, відбудеться беатифікація Бендаса, то УГКЦ втратить багато прихожан. Бо християни вже мають приклад беатифікації царя Миколи Російською Православною Церквою. Зазначу, що зміна конфесії то не зміна віри, це просто зміна духівників...
(http://bereh.net/publ/chomu_mukachivska ... m/1-1-0-36)
Востаннє редагувалось Oskar в 08 жовтня 2011, 16:48, всього редагувалось 1 раз.
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 08 жовтня 2011, 16:09

Хвороба власного гріха
2011-05-14

У «Трибуні» за 12 березня 2011 року була опублікована стаття Богдана Бендзара «Єпископу Іванові Маргітичу – народна пошана та вдячність», де блаженної пам’яті єпископа названо «моральним авторитетом, поборником церковної і національної єдності всіх християн, людиною з активною християнською позицією, патріотом із незламним духом і стратегічним мисленням...».

На превеликий жаль, далеко не всі вірники, ба навіть священики Мукачівської греко-католицької єпархії такої думки про багатостраждальне земне життя цієї Людини. Маю на увазі дві книги, видані упродовж останніх років: І. О. Стефан Бендас «П’ять років за колючим дротом» (упорядник о. Даниїл Бендас, викладач історії Церкви і України (!?) Ужгородської Греко-Католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі); Михайло Садоха «Добробратово – село з півтисячолітньою історією». Перечитуючи ці книжки, переконуєшся в цілковитій справедливості сказаного Святійшим Отцем Бенедиктом XVI влітку 2010 року під час візиту на Мальту: «Сучасна Церква хвора власними гріхами». Очевидно, що Святійший Отець мав на увазі не тільки гріхи священиків та єпископів-педофілів, а й ті, які творяться авторами цих двох книг. Бо якщо педофіл робить наругу і принижує гідність однієї, максимум – групи осіб, то «великі вірники» о.Данило Бендас і Михайло Садоха чинять це по відношенню до багатомільйонної української нації. У 20-му столітті так робили тільки коричневі та червоні фашисти Гітлера і Сталіна.

Щоб не бути голослівним, наведу кілька цитат. На стор. 170 книги «П’ять років за колючим дротом» батько і син С. та Д. Бендаси ставлять запитання: «Які ці нестерпні етнічні особливості» (ознаки, які відсутні у представників інших етносів – М. Д.)? А на стор. 175-176 відповідають: «...Люди без всякої причини ненавидять один одного, вони нетерплячі, брутальні в стосунках. В цьому на першому місці стоять українці, в особливості волиняни, за ними йдуть галичани. Незрозуміло, як ці люди, будучи членами українського націоналістичного угруповання бандерівців, тут відіграють роль донощиків, адже стукачі, сексоти на 90% є українцями. В Радянському Союзі майже всі без винятку, враховуючи жінок та молодих дівчат, лаються брудними словами, особливо ображають матір нецензурними словами, але в цьому волинські та галицькі українці перевершують росіян. Вони найбрутальніші, найогидніші. Вони пихаті, егоїстичні, невиховані, нікого і ніщо не поважають. Крадії так само вони. Немає в таборі такої національності, яка би їх не ненавиділа».

Очевидним є той факт, що людина з таким фашистським світоглядом не може і близько допускатися до виховання і навчання молодих спеціалістів у будь-якій галузі, тим паче – в священичій. Тому група священиків Мукачівської греко-католицької єпархії подала скаргу на о. Данила Бендаса до Церковного трибуналу єпархії з вимогою вибачення перед сім’ями мільйонів репресованих українців за образу їх честі та гідності в засобах масової інформації та звільнення о. Данила з посади викладача Ужгородської Греко-Католицької богословської академії. 05.07.2010 року Судовий Вікарій о. Іван Ісайович під час винесення вироку повідомив, що позовна скарга задоволена частково, оскільки в антиукраїнській спрямованості книги винен перекладач з угорської – Наталія Юрійчук. Я розумію, що іншим рішення трибуналу не могло і бути, так як єпископ Мілан Шашік особисто позував перед фотокамерами багатьох обласних друкованих видань на презентації «такої цінної книги». Але рішення трибуналу про вибачення не виконано навіть по цей день.

Тим часом, очевидно окрилений таким відношенням до своїх ідей керівництва єпархії, о. Д. Бендас знайшов собі спільника та однодумця в особі колишнього працівника каральних органів М. Садохи, на якого було оформлено авторство книги «Добробратово – село з півтисячолітньою історією». Власне, історії як науки там майже немає. Є на понад 50 сторінках фотокопії якихось угорських документів, на 15 сторінках фотографії найближчих родичів автора М. Садохи та його разом з «натхненником» о. Д. Бендасом. За рівень історії як науки говорить такий факт. На стор. 176 читаємо: «...24 серпня 1978 року у селі Оноківці біля Ужгорода єпископські свячення з рук єпископа Олександра Хіри отримав о. Іоанн Семедій. У січні того ж року Святий Престол призначив його (Іоанна Семедія) єпархіальним єпископом Мукачівської єпархії». Навіть в історії, писаній авторами від ВКП (б), не було спроб зміни календаря, а в наших авторів чомусь спочатку проходить серпень, а потім повертається січень. Оце так науковці!

Не зрозуміло, чому в історії села так багато уваги приділяється діяльності ісповідників віри – єпископу Івану Маргітичу та ієромонаху Павлові Мадяру? Це можна пояснити тільки звіриною ненавистю авторів до всього українського. На стор. 177 читаємо: «...12 січня 1981 року у м. Виноградово в будинку Стефана Федорка єпископ Львівської єпархії Павло Василик рукоположив у священики Василя Носу без дозволу керуючого єпископа. Пізніше єпископ Павло Василик стверджував: це сталося лише тому, що отці Іван Маргітич і Павло Мадяр свідомо пішли на оману і запевнили його в тому, що єпископ Іван Семедій такий дозвіл йому дав. Вони також запевнили його, що особисто проводили підготовку Носи. Але І. Маргітич і П. Мадяр, не маючи дозволу від єпархії індивідуальної підготовки вірників до освячень, свідомо ввели в оману єпископа П. Василика. За такі дії до духовних осіб застосовується Апостазія». На цій же сторінці подається характеристика єпископу Павлові Василику. Виявляється, він безграмотний, бо «закінчив чотири класи сільської школи» (не зрозуміло, яке відношення має стиль роду Бендасів, перенесений із попередньої книги, принижувати галицьких священиків їх малограмотністю, до півтисячолітньої історії села Добробратово? – М. Д.), «був заарештований за посібництво ОУН-УПА 1 квітня 1947 року до 10 років ув’язнення, а в 1945 році вирок було замінено поселенням у Новосибірську область». Ну, це взагалі шедевр історичної науки! Я розумію, що міліціянтам не обов’язково бути грамотними, але щоб так крутив колесом історії, як циган сонцем, «видатний історик-академік» Данило Бендас? Очевидно, що звірина ненависть затьмарила обидвом розум.

Взагалі в цій книзі «гріхопадінням» єпископа Івана Маргітича та о. Павла Мадяра присвячено понад 20 сторінок, тому немає потреби цитувати далі цей абсурд двох «видатних істориків». На мою думку, варто звернути увагу на такі слова на стор. 184: «...На превеликий жаль, окремі священики, виконуючи волю своїх святителів, час від часу намагаються вводити в церковну Літургію українські слова з галицьким діалектом слова, не зважають на протести віруючих» (наведено дослівно з усіма «принадами» граматики – М. Д.). Ця цитата стовідсотково перекреслює належність о. Данила Бендаса та М. Садохи, а також всіх їх однодумців до світової спільноти християн, тому що, вони заперечують факт Зішестя Святого Духа на Апостолів. На стор. 24 єпархіального «Благовісника» (№ 3 (222) за березень 2011 року) опублікована стаття «Починається робота над перекладом Біблії ще на дві мови», де мовиться, що «Wycliffe Associates починає переклад Біблії в двох нових регіонах, в одному з яких християнське населення складає лише 0,02 %». Поясність, шановні, отці наші духовні (звертаюся до керівництва єпархії) вірникам, чому 2000 християн десь на півдні Африки повинні молитися рідною мовою, а п’ять мільйонів українських греко-католиків та мільйони православних Московського Патріархату такого права не мають, а в зв’язку з наведеним вище, чим ви відрізняєтеся від московського Патріарха Кирила і його єпископів?

Дозволю собі навести ще одну цитату із книги Михайла Садохи, бо вона характеризує моральність наших владик-ординаріїв. На стор. 186 читаємо: «Дорогий Владико Іване Ужгород 19 червня 2002 р. Б. Запрошення Вашої Церковної громади і Твойого Преосв’ященства приняв з радістю гарно дякую. З Божою поміччю наміряю приїхати на посв’ячення. Однако у мене є велике прохання. У виконанні цього св’ячення не повинні брати участь «злодії і розбійники» (Ів., 10,1). Маю на увазі Романа, Федорко і Садварія як також Виноградівського учителя, який рукоположений недавно у сан пресвитера. Не буду мати нічого проти їх присутності між вірниками на св’яченні. На це моє прохання прошу відповіді Твойого Преосв’ященства і то позитивної, яка буде значити, що вони не будуть брати участь у св’яченні. В противному випадкові не можу бути на св’яченні. Бажаючи Твойому Преосв’ященству всіх духовних і матеріальних благ, залишаюся
З любов’ю в Христі-Господі
Підпис Іван Семедій, єпископ-ординарій».

Без всякого слідства і суду єпископ-ординарій називає своїх олтарних братів «злодіями і розбійниками» тільки за те, що вони освячені єпископами інших єпархій. Про яку любов у Христі-Господі мова, панове отці наші духовні?
І, нарешті, останнє. У «старших братів» – росіян є чудове прислів’я: «Голь на выдумки хитра». Це я до того, що в недалекому майбутньому нам буде представлено ще не одне подібне видання, тільки замість автора Садохи, будуть якісь Мазохи, бо на стор. 256 книги о. Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом» Гетьєні Варга Карл пише: «В квартирі каноніка Бендаса цілий ряд рукописів чекає на видання...». Що, «браття козацького роду», будемо далі мовчати, «щоб з нас не сміялися наші брати-православні» (аргументація нинішнього єпископа-ординарія Мілана Шашіка)?

Михайло Данилаш, канд. мед. наук, греко-католик
село Поляна Свалявського району

(http://www.tribuna.org.ua/articles.php?id=404)
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Відновлено поділ Мукачівської греко-католицької єпархії на а

Повідомлення bachynsky » 27 листопада 2012, 22:38

Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан видав Декрет про поділ єпархії на Ужгородський, Мукачівський та Хустський архідияконати.
До округу Ужгородського архідияконату віднесено: деканат Ужгород-місто, деканат Ужгород-район, Берегівський деканат, деканат Берегово-район, Великоберезнянський деканат, Перечинський деканат та Середнянський деканат. Архідияконом на який призначено ставрофорного протоієрея о. Володимира Ковтика.
До округу Мукачівського архідияконату входять: деканат Мукачево-місто, деканат Мукачево-район, Іршавський деканат, Білецький деканат, Виноградівський деканат, Воловецький деканат, Свалявський деканат та Чинадіївський. Архідияконом якого призначено протоієрея о. Мирослава Сипка.
До округу Хустського архідияконату входять: Хустський деканат, Великобичківський деканат, Міжгірський деканат, Рахівський деканат, Солотвинський деканат та Тячівський деканат.
Ще одним Декретом
новостворений Хустський архідияконат було піднесено до єпископського вікаріату. Вікарієм призначено протосинкела митрофорного протоієрея о. Тараса Ловску.

Згідно адміністративного поділу єпархія розділяється на архідияконати – керують якими архідиякони (від. грец. ἀρχι- — головний, старший та διάκονος — диякон, служитель). Відповідно архідияконати розділяються на деканати керувати якими призначаються декани (від лат. decanus — десятник) , яким довіряється нагляд за кільканадцятьма парафіями.
Віддалені від центру архідияконати в своєму статусі повишуються до вікаріатів, які очолюють - єпископські вікарії (від лат. vicarius — заступник, намісник), яким надається більша управлінська влада над парафіями повіреного їм вікаріату та призначається окрема консисторія (від лат. Consistorium — рада) .
Звичайно поділ єпархії на архідияконати потреба часу, адже за 20 років після виходу з підпілля Мукачівська греко-католицька єпархія розрослася і для покращення управляння та для кращої духовної обслуги всіх вірників виникла потреба децентралізації управління єпархією.
Якщо ж подивитися в минуле, як написано в констатуючій частині Декрету: «…Маючи за собою велике історичне надбання нашої єпархії, яке впродовж багатьох століть допомагало вірникам нашої Церкви непорушно зберігати і відкрито визнавати свою віру та з нагоди 240-річчя з канонічного встановлення Мукачівської єпархії…». Мукачівська греко-католицька єпархія зродилася з Ужгородської унії, яка була прийнята 24 квітня 1646 року. Спочатку єпархія була юридично-церковно визнана, але входила до складу римо-католицької дієцезії в Егері. 19 вересня 1771 року, Папою Климентом XIV було канонізовано Мукачівську греко-католицьку єпархію яка одержала статус Церкви "власного права" (sui juris). Це визнала й Модифікаційна Комісія Кодексу Канонів Східних Церков (1990 р.), яка визнає 21 таку Церкву. Серед них і Церкву Візантійського або Константинопольського обряду, до якої віднесені: албанська, білоруська, болгарська, грецька, угорська, італо-албанська, мелхітська, румунська, російська, русинська, словацька, українська та югославська Церкви. Ватиканський щорічник "Аннуаріо Понтіфічіо" до складу русинської Церкви відносить Пітсбургську митрополію та Мукачівську єпархію.
Якщо повернутися до історії нашого краю і тодішньої Мукачівської єпархії, вона тоді займала територію, яка тепер розділена між чотирма державами Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, а в той час об'єднувала 13 комітатів Австро-Угорщини від Попраду до Білої Тиси, та від водорозділу Карпатського хребта до Великої угорської долини, площею 56800 квадратних кілометрів. На цій території проживало 542000 греко-католицького населення — русинів, румунів, словаків, угорців, та інших національностей, зорганізованих в 735 парафіях і 1660 філіях, які мали загалом 1310 храмів.
За адміністративним поділом за часів єпископа Андрея Бачинського Мукачівська єпархія була поділена на 11 архідияконатів 2 з яких мали статус вікаріатів, а саме:
1. Абово-Турнянський - 22 парафії;
2. Березський -76 парафій;
3. Боршодський - 11 парафій;
4. Земплинський -131 парафія;
5. Марамароський вікаріат – 132 парафії;
6. Саболчський -39 парафій;
7. Спісько-Гронський – 23 парафії;
8. Сукмарський вікаріат – 127 парафій;
9. Угочанський -32 парафії;
10. Ужанський – 68 парафій
11. Шариський – 74 парафії.
З часом через поділ територія Мукачівської єпархії зменшувалась і зменшувалась кількість архідияконатів. В 1776 році був створений Кошицький вікаріат, який в 1818 році був оформлений в Пряшівську єпархію в яку перейшли парафії Абово-Турнянського, Боршодського, Спісько-Гронського, Шариського та частина Земплинського архідияконатів. В 1912 році після включення парафій Саболчського і Сукмарського комітатів до новоствореної Гайдудорожської єпархії, число архівікаріатів було зведено до п’ятьох: Марамороський, Березьський, Угочанський, Ужанський і Земплинський.
В апостольському листі Папи Івана Павла ІІ з нагоди 350-річчя Ужгородської Унії, було відзначено, що: "Встановлення Мукачівської єпархії в 1771 р. було колискою, з якої зродились нові єпархії: Крижівська (1777 р.), Пряшівська (1818 р.), Гайдудорогська (1912 р.). Згодом, з причини численної еміграції до США, засновано митрополію Пітсбургську (1969 р.) з підлеглими їй єпархіями Пасейською (1963 р.), Пармською (1969 р.) та Ван Нуйською (1981 р.).
Адміністративний поділ Мукачівської греко-католицької єпархії на п’ять архідияконатів лишився вже аж до її насильницької ліквідації сталінським режимом в 1949 році. Останніми архідияконами були:
1. Марамароського – титулярний канонік Микола Русинко, парох Хуста був засуджений до 25 років тяжких робіт. Помер в 1955 році в таборі, як сповідник віри;
2. Березьського – архідиякон о. Євменій Дулишкович, Мукачівський парох після семирічного перебування в сибірських концтаборах повернувся додому де й помер в 1955році;
3. Угочянського – архідиякон Олександр Папп, парох Виноградова помер в 1968 році;
4. Ужанського – архідиякон Євген Ортутай, цегольнянський парох в Ужгороді засуджений в 1944 році. Помер в 1950 році в концтаборі;
5. Земплинського – архідиякон Антоній Тинк, парох у Великому Раковці опинившись в 1939 році у кордонах Словаччини, був назначений вікарієм адміністратори Мукачівської єпархії.
Трагічним для єпархії був період чотирьох десятиріч репресій підпільного існування. Священики Мукачівської греко-католицької єпархії засвідчили свою вірність Апостольському Престолу, хоч за це зазнали утисків та переслідувань. Ув'язнено й вивезено до таборів і тюрем 127 священиків, з яких 29 там і загинули.
Якщо провести історичні паралелі то тепер створені архідияконати Мукачівської греко-католицької єпархії теоретично за територіями географічно відповідають колишнім, відповідно Ужгородський – Ужанському, Хустський – Марамороському та Мукачівський – Угочанському та Березьському архідияконатам.
Джерела:
1. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.
2. Журнал Мукачівської греко-католицької єпархії, «Благовісник» – 2011. № 9-10 (228-229) – вересень-жовтень.
3. Виступ о. Юрія Сабова на І-ій сесії патріаршого собору УГКЦ, жовтень 1996 року http://old.ugcc.org.ua/ukr/church_in_ac ... t/reports/
4. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності ” . Ужгород. – «Патент». – 1999. 234 с.
5. Власний архів автора.

Іван Бачинський
краєзнавець

http://bachynskyj.blogspot.com/2011/10/blog-post.html
Аватар користувача
bachynsky
 
Повідомлення: 6
З нами з: 24 грудня 2009, 12:24

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Oskar » 28 листопада 2012, 01:19

Sui iuris Мукачівської греко-католицької єпархії: примара чи надбання колоніального минулого?

2 вересня 1937 року, тобто 75 років то­му, Мукачівська греко-като­ли­ць­ка єпархія здобула статус sui iuris, за­вдяки якому вона потрапила у пря­ме і безпосереднє підпорядкування Свя­­тій Столиці. Кругла річниця запро­ва­­дження статусу sui iuris для греко-ка­толиків Закарпаття є доброю на­го­дою для того, щоб спробувати осмис­ли­ти та об’єктивно оцінити значення цьо­го надзвичайно важливого доку­мен­та як для історії нашої церкви, так і для її сьогодення.
В умовах бездержавного існування церква, окрім прямого свого обов’язку – турботу про спасіння своїх вірних, час­то перебирає на себе або, точніше ска­зати, мимоволі набуває ще й до­дат­кових функцій, зокрема збе­р­е­жен­ня питомої духовної культури та на­ці­о­­нальної ідентичності своїх вірних. Щоб реалізувати це, назвімо, націо­наль­­но-культурне покликання, церква ви­користовує у богослужіннях рідну мо­ву вірних, організовує школи, де на­вча­ють рідної мови, історії свого на­ро­ду, а також публікує книжки з цих ди­сцип­лін. Тому цілком зрозуміло, що в умо­вах поневоленого Закарпаття па­нів­ні угорські кола за всяку ціну на­ма­га­лися підкорити греко-католицьку церкву – останній бастіон, де жевріло на­ціональне життя закарпатців. Саме то­му навколо церкви точилася не­при­ми­ренна боротьба за збереження на­ціо­нальної ідентичності наших пред­ків. Нині багато хто не любить згаду­ва­ти про численні факти приниження гре­ко-католицьких священиків і їх вір­них та безцеремонні посягання на об­ря­ди, традиції нашої церкви з боку чіль­них представників угорського кли­ру, що стали регулярними практично від часу прийняття Ужгородської унії. У результаті таких посягань, як за­зна­ча­ють історики церкви, у 30-40-х рр. ХVIII ст. Мукачівська єпархія остаточ­но втрачає свою незалежність та пе­ре­ходить під повне підпорядкування ри­мо-католицького єпископа в Ягрі. Зло­вживаючи фактом підпорядкова­нос­ті Мукачівської єпархії, Ягерський ри­мо-католицький єпископ система­тич­но вдавався до спроб латинізації її об­ряду та насильного переведення на гри­горіанський календар. Так, у травні 1746 р. ягерський єпископ Франциск Бар­коці скликає капітулу, де звину­ва­чує мукачівського єпископа Емануїла-Ми­хайла Ольшавського, що той на­ва­жив­ся іменуватися Мукачівським єпи­ско­пом та заперечує сам факт існу­ван­ня Мукачівської єпархії. Більше то­го, 8 травня 1747 р. єпископа Ольшав­ського примусили підписати присягу, де він зобов’язувався без поперед­ньо­го дозволу ягерського єпископа «не ви­свячувати русинів у духовний сан, не призначати парохів русинів, не бу­ду­вати нових церков, кладовищ та їх не висвячувати». Принципова позиція єпи­скопа Ольшавського щодо збе­ре­жен­ня самобутності Мукачів­ської єпар­­хії стали причиною числен­них на­па­док на єпископа з боку прома­дяр­ського ду­ховенства. За свідченнями Ми­хайла Луч­кая, один парох-ма­дя­рон, який мав амбіції посісти єпис­коп­ську ка­фед­ру, публіч­но обзивав Оль­шав­сь­кого шахра­єм, бешкетником, який мав би «свиней пасти, а не бути єписко­пом…». Асиміляторський тиск на Му­ка­чівську єпархію був такий сильний, що у 1764 році Єпархіальний синод у Му­качеві постановив «раз і назавжди ро­зірвати свою залежність від Ягер­ського єпископа». Як результат напо­лег­ливої боротьби за власні права ка­толиків східного обряду, Закарпаття 19 вересня 1771 року Папа Климент ХІV, буллою Eximia Regalium Prin­ci­pum, вивів Мукачівську єпархію з без­по­се­реднього підпорядкування римо-ка­­толи­цькому єпископу в Ягрі, наді­лив­­ши наглядовими функціями над нею угорського римо-католицького Ост­­ри­гомського архієпископа.

Це був лише перший акт дра­ма­тич­ної боротьби наших предків за свою церкву.

Здобуття певних прав Мукачів­сь­кою єпархією заставило агресивні угор­­ські кола змінити свою східну по­лі­тику. Тому на початку ХІХ ст. Угор­щи­на бере виразний курс на по­шма­ту­ван­ня історичного Закарпаття, штучно ви­окремлюючи у 1815 р. 72 мука­чів­сь­кі парафії та включає їх до складу Ве­ли­ко-Варадинської єпархії, а у 1818 р. на базі 194 мукачівських парафій ор­га­нізовує Пряшівську єпархію. У 1912 р. до складу новоствореної Гайдудо­розь­кої єпархії входять 68 парафій Му­ка­чів­ської та 8 Пряшівської єпархій. Нині усі ці єпархії, як відомо, тотально ма­дя­ризовані або словакізовані. Не ви­пад­ково будь-які спроби до об’єднан­ня греко-католиків Австро-Угорщини в той час наштовхуються на жорстке не­сприй­няття з боку чільних пред­став­ни­ків угорського клиру. Так, у 1888 р. Па­па Лев ХІІІ оприлюднив план об’єд­нан­ня Мукачівської та Пряшівської єпар­хій із Галицькою митрополією. Угор­ський примас, кардинал Янош Сі­мор оголосив, що реалізація такого пла­ну була б великою образою наці­о­нальних почувань угорців. Натомість па­нівні угорські кола докладають мак­си­мум зусиль, щоб продовжити аси­мі­ля­цію греко-католиків Закарпаття. По­ка­зовою у цьому плані є діяльність «Крає­вого комітету греко-католиків-ма­дярів», заснованого у Будапешті в 1898 р., який поставив завдання пере­вести богослужіння на угорську мову, ви­креслити з церковного календаря іме­на видатних діячів східної або ук­ра­їнської церкви - св. Параскеви, св. Бо­риса, св. Гліба, св. Володимира, св. Тео­досія та св. Антонія Печерських, бо вони, мовляв, не мають нічого спіль­ного із Закарпаттям. Протягом усьо­го ХІХ ст. не припинялися спроби за­мінити для закарпатських греко-ка­то­ликів традиційний юліанський ка­лен­дар на григоріанський. За сум­но­звіс­ними законами Аппоні 1907 та 1909 рр. із близько 200 українських та 250 українсько-угорських церковних шкіл не залишилось жодної україн­сь­кої та лише 18, де вивчали церков­но­сло­в’янську мову та кириличне пись­мо. Зловживаючи підпорядкованістю за­­кар­пат­ських греко-католицьких єпар­­хій Ост­­ригомській митрополії, примас Угор­щини І.Чернох у 1915 році скли­кає засідання Центрального комітету гре­ко-католицьких єпархій, на якому пла­нувалося під личиною «патріо­тич­ної» літургійної реформи заборонити ки­рилицю та переписати усі бо­го­служ­бо­ві книжки угорським письмом. Свята Сто­лиця підтримала прагнення закар­пат­ців зберігати набутки власної ду­хов­ної культури та негативно оцінила та­кі «патріотичні» ініціативи примаса, то­му заборону кириличних книжок ре­алі­зував угорський парламент. Як ре­зуль­тат таких «реформ», наприклад, в 1916 р. відомі «Буквар» та «Читанка» А.Во­лошина було опубліковано угор­ським письмом.

З приєднанням сучасного Закар­пат­­тя до Чехословаччини становище Му­качівської греко-католицької єпархії зо­всім не покращало. З одного боку, пре­зидент Чехословаччини Т.Масарик пуб­лічно підтримував гасло «Геть від Ри­му!» та вважав своїм завданням звіль­­нити демократичну Чехословач­чи­­ну від католицьких впливів. З іншого бо­ку, Мукачівська греко-католицька єпар­хія залишалася у підпорядкуванні угор­­ського Остригомського митропо­ли­та, а Чехословаччина мала, як відо­мо, дуже складні відносини з Угор­щи­ною. Більше того, керівництво Мука­чів­­ської єпархії, зокрема проугорсько на­лаш­то­ваний єпископ Папп, упро­довж кіль­кох років відмовлялися за­свід­чити ло­яль­ність чехословацькій вла­ді, оскіль­ки, як пише відомий істо­рик церкви о.А.Пекар, боявся втра­тити великі земельні посілості на те­ре­нах Угор­щини.

Через таке скрутне становище Му­­качівської греко-католицької єпар­хії, зумовлене підпорядкуванням її угор­­ському митрополиту та популярні­с­тю промадярських настроїв серед міс­цевого духовенства, саме в 20-х рр. ХХ ст. на Закарпатті великого розмаху на­був православний рух, який мав від­чутну підтримку з боку чехо­сло­ваць­кої держави, оскільки роз­гля­дав­ся нею як дієва альтернатива про­ма­дяр­ським настроям у Мукачівській гре­ко-католицькій єпархії. Як результат та­кої недалекоглядної антинародної та, зрештою, антикатолицької політи­ки тогочасного керівництва Мукачів­сь­кої греко-католицької єпархії лише про­тягом 20-х рр. ХХ ст. кількість пра­во­славних на Закарпатті подвоїлася, а, наприклад, на нараді православних гро­мад в с. Іза (1926 р.) брали участь пред­ставники 70 закарпатських пра­во­славних громад.

Ситуація навколо Мукачівської гре­ко-католицької єпархії почала нор­ма­лі­зувати лише після того, коли єпис­коп Папп виїхав до Угощини, а єпар­хію очолив народовець єпископ Ґе­бей. До речі, з утворенням Чехосло­вач­чини Пряшівський греко-като­лиць­кий єпископ-мадярон Стефан Новак та­кож покинув своїх вірних і переїхав до Угорщини. 2 лютого 1928 р. між Ва­тиканом та Чехословаччиною була під­писана угода Modus vivendi, за якою визнавалися права католицької церк­ви в тогочасній Чехословаччині. Од­нією з стрижневих умов цієї угоди ста­ло положення, за яким кордони ка­толицьких єпархій повинні збігатися із дер­жавними кордонами та що жоден зак­ордонний церковний достойник, за ви­нятком Апостоль­ського Престолу, не може виконувати своїх функцій на те­риторії Чехословаччини. Зрозуміло, що тогочасне підпорядкування Мука­чів­ської та Пряшівської греко-ка­то­лиць­ких єпархій угорському ми­тро­по­ли­ту суперечило цій угоді. І як на­слі­док 2 вересня 1937 р. Ватикан оста­точ­но звільнив Пряшівську та Му­ка­чів­ську єпархії від підпорядкування угор­сь­кому Остригомському архієпископу, на­давши їм статус sui іuris. Більше того, Папа Пій ХІІ у своєму апостоль­сь­кому листі запевняв, що на­й­ближ­чим часом на базі Мукачівської та Пря­шівської єпархій буде створено окре­му закарпатську митрополію.

Однак розвал Чехословаччини, ут­во­­­рення Карпатської України та її оку­пація гор­тистською Угорщиною до­ко­рінно змі­ни­ли плани Святої Столиці. Оку­пація Угор­щиною території су­час­но­го Закар­пат­тя у березні 1939 р. да­ла підстави ви­магати від Святої Сто­лиці повер­нен­ня Мукачівської єпархії у підпорядку­ван­ня примасу Угорщини. І вже у липні 1939 р. Мукачівська гре­ко-католицька єпархія втрачає статус sui iuris.

Як бачимо, у 1939 р. тогочасному ке­рівництву Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії достатньо було лише чо­тири місяці перебування Закар­пат­тя під окупацією Угорщини, щоб ле­гко­важ­но відмовитися від статусу sui iuris своєї єпархії і знову перейти під юрис­дик­цію Остригомського архієпископа.

Цей факт видається прикрим істо­рич­ним парадоксом на тлі уже сучас­них нам подій: у 1993 р., коли закар­пат­ські греко-католики уже два роки жи­ли у власній незалежній державі, у Мукачівській греко-католицькій єпархії зно­ву запанували незрозумілі збан­крутілі настрої, які на початку ХХ ст. спровокували потужний антикато­лиць­кий рух та масовий перехід за­кар­патців на православіє. Тоді на ви­мо­гу керівництва єпархії Свята Сто­ли­ця тимчасово повернула Мукачівській гре­ко-католиць­­кій єпархії статус sui іuris.

Ті, хто завзято виборювали статус sui iuris Мукачівської греко-католи­ць­кої на початку 90-х рр. ХХ ст. та ревно обе­рігають його дотепер, мабуть, не зна­ють або вже забули, що у часи боль­шевицького лихоліття україн­сь­ких греко-католицьких священиків ста­тус sui iuris не розділяв ні на лісо­по­ва­лах Воркути, ні в шахтах Караганди. Ні­хто не зважав на статус sui iuris, ко­ли закарпатські та галицькі отці від­прав­ляли Святі Літургії, хрестили ді­тей, давали шлюби на «неканонічній чу­жій» території. Про статус sui iuris ні­хто не згадував, коли в підпільних се­мінаріях, ховаючись від каґебіс­т­сь­ких шпицлів, готували священиків до ка­такомбної церкви. У часи пере­слі­ду­вань церкви ніхто не звертав уваги, що молитвеник або інша бого­служ­бо­ва книжка видана українською мовою та ще й з благословіння предстоятеля Ук­раїн­ської греко-католицької церкви, а нині видаються спеціальні розпо­ря­джен­ня, які забороняють у церквах Му­качів­ської греко-като­лицької єпархії зга­дувати Верховного архієпископа Ук­раїнської греко-като­лиць­кої церкви. Sui iuris як примара колоніального ми­ну­лого не розділяла за­карпатських, бу­ковинських та га­лиць­ких греко-ка­то­ли­ків, коли вони з по­чатком пере­бу­до­ви, добиваючись визнання своєї церк­ви, голодували на холодному асфаль­ті московського Арбату.

Нинішнє збереження незалежного ста­­­­тусу Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії від Української греко-като­ли­ць­кої церкви суперечить усталеній по­зиції Ватикану визначати тери­то­рі­аль­ні межі окремих церков чи єпархій, зва­жаючи на чинні визнані між­на­род­ним співтовариством кордони держав, на території яких діє та чи інша по­міс­на церква. Римо-католики України – по­ляки, угорці, німці, словаки - після ві­зиту Папи Івана Павла ІІ в Україну 2001 р. організаційно об’єдналися у єди­ну церковну структуру, щоб не лиш на словах, а й власними вчин­ка­ми засвідчити вірність Єван­гель­сь­ко­му гаслу «Щоб усі було одно».

У наш час Свята Столиця докла­да­­ла також значні зусилля, щоб об’єд­на­­ти і греко-католиків Мукачівської єпар­­­хії та Української Греко-Като­лиць­кої Церк­ви, тим більше, що абсолютну біль­шість їх вірних складають пред­став­­ники титульної нації – українці. Так, на середину 1995 року завдяки ак­­тивності тогочасного Апостоль­сь­ко­го нунція в Україні архієпископа Ан­то­ніо Фран­­ко Конгрегація східних церков під­готувала проект Декрету про утво­рен­ня Ужгородської (або Мукачівської) ми­трополії у складі Верховної Архі­єпи­с­копської церкви. З ухваленням цьо­­го декрету Ватикан готовий був ви­знати юрисдикцію глави Української греко-католицької церкви над усією територією України та покласти край спробам втягувати себе в різні полі­тич­ні ігрища довкола існування в Ук­раїні двох помісних греко-католицьких цер­ков. Проте, як відомо, цей проект че­рез несподіваний спротив частини то­гочасного керівництва Мукачівської гре­ко-католицької єпархії не був реа­лізо­ваний.

Розділена надвоє греко-като­лиць­ка церква в Україні є ослабленою вде­ся­теро. Не випадково митроплит Анд­рей Шептицький застерігав: «Як довго не буде між нами християнської єд­но­с­ті, так довго й найслабший противник бу­де від нас сильніший. Як довго у на­ціо­нальних справах більше пам’ятати бу­дуть українці на власне індивіду­аль­не добро, так довго загальна спра­ва не буде могти успішно розвива­ти­ся». Тож не варто втішатися тим­ча­со­вою зарубіжною підтримкою чи тіс­ни­ми зв’язками із владними структу­ра­ми. Усе це скороминуще та оманливе. Май­бутнє усіх греко-католиків України в єдності та в єдиній Церкві Воло­ди­мир­ського хрещення.

(http://zakarpattya.net.ua/Gromada/10372 ... o-mynuloho)
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

новий єпископ-помічник

Повідомлення Ustym Havarivsky » 12 травня 2014, 00:35

Мукачівська греко-католицька єпархія має з 2013 року нового єпископа - помічника Ніла Юрія Лущака.
Хтось уже бачив єпископського герба ?
Ustym Havarivsky
 
Повідомлення: 69
З нами з: 28 грудня 2009, 00:33

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення ABG » 12 травня 2014, 00:47

Герб єпископа Лущака
(http://www.mukachevo.net/ua/News/view/6 ... 0%95%D0%9E)
Приєднані файли
Лущак.jpg
Лущак.jpg (48.27 Кб) Переглянуто 235 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 4727
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення ABG » 12 травня 2014, 01:01

Юрій Джуджар - з 2001 року до 2003 року помічний єпископ Мукачівської єпархії, з 28.08.2003 р. титулярний єпископ Аркассуса, в теперішній час - Апостольський Екзарх для греко-католиків Сербії та Чорногорії.
Знак, який використовується як герб.
(http://www.ceicem.org/egz.html)
Приєднані файли
Джуджар.jpg
Джуджар.jpg (69.53 Кб) Переглянуто 235 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 4727
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення Ustym Havarivsky » 12 травня 2014, 01:22

ABG написав:Герб єпископа Лущака...


Звернули увагу, що у порівнянні з гербом Мілана Шашіка, жезл і хрест за мантією - навхрест.
Ustym Havarivsky
 
Повідомлення: 69
З нами з: 28 грудня 2009, 00:33

Re: Мукачівська греко-католицька єпархія

Повідомлення ABG » 12 травня 2014, 12:55

Для Шашіка герб робив словацький геральдист З. Алєкси за словацькою системою. Для Лущака, так виглядає, робив хтось на місці. За змістом немає нічого індивідуального - в 1-у полі герю єпархії, у 2-у - символ чернечого чину.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 4727
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Поперед.Далі

Повернутись в Церковні символи

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість