Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Джерельна база генеалогічних досліджень

Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 14 травня 2013, 09:35

"Українці не ходили на польську етнічну землю вбивати поляків. А поляки йшли"
13 05 2013
І в Берліні, і в Москві прийшли до висновку, що треба пересварити українців і поляків. Лише так можна було ослабити одних і других

У час Волинської різанини було вбито близько 12 тисяч поляків та 19 тисяч українців, стверджує історик Іван Пущук. На його думку, говорити про геноцид, про зміну етнічної картини Волині нема підстав

Сімдесяті роковини Волинської трагедії - взаємної різанини українського та польського населення у 1943 році, знову актуалізували складну тему конфлікту поміж українцями і поляками у першій половині ХХ століття. Олії до вогню підлив проект заяви, зареєстрований у польському Сеймі, у якій Волинську трагедію запропоновано визнати геноцидом поляків, а вояків ОУН-УПА названо злочинцями. У разі ухвалення, вона, фактично, перекреслить спільну заяву українського та польського парламентів десятирічної давнини, в якій була дана узгоджена оцінка Волинській трагедії: "Трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення - жертв польських збройних акцій. Ці події були трагедією для обох наших народів... Не може бути виправдання терору, насильству і жорстокості. Правда про ті драматичні роки є болючою для всіх. Однак, поляки і українці повинні її пізнавати. Правда, хоч і найсумніша, є необхідною для побудови тривалого порозуміння...Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби"

Польські історики та політики розглядають криваві події 1943 року крізь призму того, Волинь - це польська земля, українці - злочинці, а поляки їхні жертви.

Зрозуміло, українські історики, які досліджують тему Волинської різанини мають свій погляд на неї. iPress.ua розпитав про трагедію відомого історика з Волині Івана Пущука, який все життя вивчає події, які відбувалися в його краю.

- Є різні пояснення про причини Волинської трагедії. Із чого все-таки вона почалася?
- Не можна казати, що такого то дня поляки напали на українців і з того почалася Волинська трагедії. І зі мною згодні багато серйозних польських істориків. Все це готувалося довго – пацифікація 30-их років і нищення церков на Волині наклало свій відбиток, все це формувало український націоналістичний рух. Якби Польща була демократичною державою, то й того руху бандерівського не було б. Тільки ті загострення, які ініціювала польська колонізаційна політика, й породили ОУН.

За перших совітів українці і поляки були в однаковому становищі. Назвіть мені якусь міжнаціональну колотнечу у ті часи. Не було її, бо всі були однаковими і не було жодної потреби в такій колотнечі. Далі приходять німці, починається період гітлерівської окупації і тут, власне, й почалося. Почитайте професора Філера. Як тільки прийшли німці, в українців виросли пазурі і вони стали готуватися до винищення поляків, починаючи з 1941 року. А які підстави для цього? Вони шукаються. За німців з’явилася українська поліція. Це була грандіозна перевага перед поляками, яку поляки не могли стерпіти після того, як ще не так давно була чисто польська поліція. Далі українській поліції почали приписувати злочини, яких вона не робила. Не можна сказати, що українська поліція взагалі була безгрішна. Туди набирали всяких людей. З одного боку туди йшли патріоти, яких посилала ОУН, щоб взяти в руки поліцію і була надія, що вона стане зародком української влади, яку німці, нібито, ось-ось обіцяли дати. Але не можна сказати, що тоді назрівала різанина з українського боку. Час збігав і позиція німців щодо українців прояснилася: по-перше, жодної України, а, по-друге, здерти з окупованої території якнайбільше харчів для армії і для Німеччини.

У цій ситуації українській поліції стало зрозуміло, що далі бути з німцями більше не можна – хоче вона цього чи ні. Поліція мусіла тікати. От в цій ситуації й народилася Українська повстанська армія. Її творці писали, що втратили час, що мусіли наздоганяти події, бо ситуація виходила з рук. Народ стихійно починав бунтувати, молодь тікала в ліс і там переховувалася, люди переховували збіжжя, худобу. Тут же з’являються радянські партизани і зайшла мова про те, що цю молодь, яка ховалася, треба переманити до себе. УПА не могла не народитися в таких умовах. Чому на Волині? Бо тут ліси, а в лісах більше безпеки.
- Хіба українцям у той час було до того, щоб вбивати своїх сусідів в ситуації, коли самим треба було ховатися?
- Логіка каже за те, що їм треба було бути разом, разом ховатися від ворога. І є багато випадків, коли так і було, коли від німців ховалися разом. Німці ж не розбирали – поляк це чи українець, вони грабували всіх. На початку 1943 року не було причин для різанини. Повернуся до професора Філера і хочу сказати, що неправда те, що вже тоді українці задумали різанину поляків. На початку 1943 року жодної різанини не було. Це очевидно. Але настає березень 43-го – це переломний місяць. Українська поліція тікає в ліс, бо вибору в неї не було. І тут одночасно починають горіти польські колонії. Саме це і є формальним початком Волинської трагедії.

Якби ж то докопатися до причин, якби живі свідки розказали, як все це було. Все робилося крадькома. Російські архіви на цю тему недоступні, українські порожні, польські теж.
Візьмемо, наприклад, село Обірки. Що пишуть поляки про нього? Що українські поліціянти напали і забили близько 40 поляків в колонії Обірки. Це брехня. Винищили цю колонію гітлерівці, але у присутності українських поліціянтів, які не мали права стріляти поляків. Свідків цього злочину там повно – люди залишилися із сусіднього села. Українських поліціянтів змушували зганяти поляків – це було. Але німці були ініціаторами того всього і безпосередніми винищувачами. Бо німцям треба було очистити ту територію прилеглу до лісів в яких опинилися радянські партизани.

Поляки мовчать про те, що за тиждень до винищення поляків в Обірках німцями було забито 137 українців в недалекому селі Кульчин. Мета винищення була та сама – щоб село не годувало червоних партизанів в лісах. Подія, яка трапилася в Обірках не може бути початокм Волинської трагедії.
Візьмемо колонію Паросля (Паросля Перша - ред). Там було вбито близько 130 поляків. За елементарною логікою, якщо убиті поляки, то це зробили українці. Залишився хлопчик-свідок цього вбивства – Вітольд Колодинський. Він, сидячи на печі, бачив, що в його хату зайшли так звані "справці" (злочинці польською мовою), разом з ними були кілька чоловіків у постолах і сукманах. Це типовий поліський одяг. Вони стояли в кутку і не мали зброї при собі. Участі в допитах, які проводили головні особи, вони не брали. А інтерпретація цього злочину така: якщо там були в постолах і сукманах, то це були українці і вони ж убили всіх поляків! А хто знає, ким були ті люди, які привели українців?

Я шукаю свідків, розпитую їх про всі ці події. Справа там дуже складна. Кажуть, що там замішаний і перший відділ УПА під командуванням Коробки. У результаті розмов із більш ніж десятком свідків і вивчення документів я роблю свій висновок. Він полягає у тому, що поляків-мешканців тієї колонії винищували не українці, що в день винищення там не було першої сотні УПА, вона за 10 днів до того пройшла повз місто Володимирець недалеко від Парослі і пішла собі далі.
Професор Ґжеґож Мотика, який туди їздив і пише на цю тему, пише неправду.
- То хто ж були ці люди, які привезли українців в польську колонію?
- Це були радянські партизани. Вони зібрали в селах групу кримінальних злочинців – конокрадів. Та група злодіїв була відома ще за Польщі, і їх навіть судили. Але ця група протрималася до 43-го року, їх виявили червоні партизани і привели на пиятику в Парослю. А в червоних партизанів з поляками із Парослі були дружні стосунки. Про це пише хлопчик-свідок. Після пиятики українців, які прийшли з партизанами, під дулом пістолетів змусили винищувати поляків.

Свідків цього всього майже не залишилося. Але виявлено чоловіка, який там був того дня, очевидно серед конокрадів. Він розповідає, що радянські партизани змушували його вбивати поляків. Він відмовився і сказав, що не буде вбивати сусідів. Тоді його почали бити до того моменту,поки він не втратив свідомість. Очевидно, партизани вважали, що він мертвий і покинули його. От такі свідчення є про вбивць того села. Вся околиця скоро довідалася про злочин в Парослі. Паросля – це був перший приклад явного геноциду українців над поляками. З цього розгорнулася помста поляків українцям.
- Вам, як історикові, який вивчає Волинську трагедію, вистачає документів? Звідки ви берети дані про цю сторінку в історії двох народів?
- Це складна справа, бо стосується території, на якій жило два мільйони людей. Минуло 70 років, а ми беремося вивчати її. Тільки тепер збирають свідчення очевидців про Волинську трагедію. Документів на цю тему завжди буде мало. Якщо говорити про Парослю, то було би добре, якби був якийсь свідок, який розповів би, як все було. Треба ходити, розпитувати людей, може хтось з них щось пам’ятає. А люди досі бояться розповідати. Біля Парослі я питав одного чоловіка, коли він народився і яке його прізвище. "Я не скажу, бо мені хату спалять", - відповів мені чоловік. А що може бути в наших архівах? Нічого.

Я належу до руху усної історії, яка може дати дуже багато для висвітлення тих чи інших історичних фактів. Це не те, що в поляків – сиділа представниця уряду в якомусь містечку, а їй свідки зносили інформацію про те, скільки в якому селі убито поляків.

Поки не було свідчень людей, українські історики користувалися лише польськими джерелами і матеріалами. Але тепер вже є понад тисячу автентичних українських свідчень, диктофонних записів. Ці записи й є основним джерелом для українських дослідників.
- Провід ОУН (б) хіба не розумів, що війна йде до завершення, що Німеччина зазнає поразки і на Волинські землі повернеться радянська влада? Іншими словами, що Волинь не стане частиною Польщі?
- Ви хочете запитати, чому провід ОУН брався за всю ту трагедію? В тих селах не було геополітиків, які б сиділи і міркували, що і як буде. ОУН зовсім не хотіла псувати стосунків з поляками. Це було непотрібно їм та й, зрештою, не до того їм було. ОУН воювала з гітлерівцями і вона це досить дошкульно для німців робила. Полісся було недоступним для німців в сенсі збору податку. І це була грандіозна заслуга ОУН-УПА. Я вважаю, що ОУН не планувала загострення стосунків із поляками. Це я кажу про першу половину 43-го року. Далі ситуація дещо помінялася. В гру вступили німці і радянське підпілля. Їм було не байдуже, що народжується хоч і без держави, але національна армія українців, для яких не передбачалося незалежного існування. Треба було вживати заходів для того, щоб опанувати ситуацію.

І в Берліні, і в Москві прийшли до висновку, що треба пересварити українців і поляків. Лише так можна було ослабити одних і других. В той час і польське підпілля вже організувалося, народилася ідея операції "Буря", проголошення Польщі саме на Волині. До цього треба було готуватися і поляки почали це робити. УПА була надто слабосила. Ті молоді хлопці були не навчені військовій справі, вся наука була навчити заряджати і розряджати гвинтівку. А проти УПА були три організовані і професійно навчені військові сили – німці, совєти і поляки. І мені так видається, що поляки для тих молодих українських хлопців здавалися не менш страшними, ніж німці чи радянська армія.
І в цей момент починається переоцінка того, хто для них є найбільшим ворогом. Якби поляки вели себе так мудро, як волинські чехи, то про трагедію не було б і згадки. Чехи не проминали нагоди заявити на словах, що вони співчувають незалежницьким прагненням українців. Вони також годували українців, якщо ті просили харчів. Чехи залишилися нейтральними і жодних претензій від українського або польського боку до них не було.
Поляки повели себе інакше. На Волинь надсилалася військова сила, яка готувалася до майбутнього включення Волині до складу незалежної Польщі. Була Армія крайова із її експансіоністськими намірами і з цього й почалася вся колотнеча. Вона мала гроші, мала на кого опертися, мала колишніх військових. І ця армія почала формувати свою державу на території Волині. Про все було відомо повстанцям і їм було заздрісно, що в поляків такі великі можливості. І ця заздрість дала про себе знати.
Свого часу мені вдалося бути присутнім на одному семінарі з поляками і чути, як вони між собою говорять про це. Вони говорили, що це не ОУН била поляків, бо навіщо їй це – вона не військова організація, а політична партія. А УПА била поляків? Ні – їй не до того було. А хто ж тоді бив поляків? Це робили кущові відділи самооборони, які організували оунівці. А хто такі ці оунівці і як вони себе вели? А це дуже цікава річ, яку ще ніхто з українських істориків не досліджував.
Я запитував свідків по селах про те, чи були у них в селі такі люди, які мали зброю і сиділи на місці і нюхали, чи пахне десь в селі самогонкою і свіжиною? Люди відповідали, що такі були, але ці озброєні люди не були оунівцями, вони не ходили до повстанців, а лише сиділи дома. А ми ж знаємо, що в УПА діяло правило затримувати на одній території не більше, ніж на дві доби. То хто ці люди? Вони були з отих кущових відділів. Отже, ОУН їх організувала і керувала ними. Чув я розповідь свідків про те, що один із таких кущових забив двох старих членів ОУН з довоєнного часу, бо щось вони посварилися. Люди не знають, і вважають, що свій свого забив. Але які вони були свої? Вони були зовсім різними людьми.

Досліджуючи далі, я виявив, що в тому українському озброєному середовищі була колотнеча. Під час німецької окупації почалося повне безвладдя, зброї було багато, будь-хто міг повісити автомат на груди і заявити, що він бандерівець. І все – для людей він бандерівець. А чи справді він був бандерівцем, чи злочинцем – люди не розбиралися. Бандера сидів в тюрмі, і як всі ці сільські п’янички могли бути з ним зв’язані? Вони до нього не мали жодного відношення. Отже була така деградація цього так званого руху і саме ці люди, які себе називали бандерівцями і вбивали поляків.
Який мотив цих убивств?
Для того, щоб виправдатися перед УПА. Ви ж знаєте, що служба безпеки таки наглядала за моральним станом своїх збройних сил. Якщо десь ображали українців, то кривдників одразу карали.
Є багато джерел, які свідчать про те, що служба безпеки якось намагалася привести до порядку тих кримінальних злочинців, а злочинцям треба було якось показати своє пристойне лице перед УПА, щоб армія не поставила хрест на їхньому безбідному існуванні. Вони були потрібні, бо давали харчі для УПА – не свої, а зібрані в селян, вони також брали участь у певних акціях УПА або сприяли їх проведенню.

Ті люди, які сиділи по селах теж вирішували якоюсь мірою включити в оту війну, яку вела УПА. Наприклад, винищивши в якомусь селі поляків, вони доповідали УПА, що очистили терен від ворогів. Це я отакий підсумок роблю того, що почув від людей. Тобто люди по селах сьогодні кажуть про те, що поляків били не якісь пришельці звідкись, а свої місцеві мешканці і люди визнають, що вбивали безневинних поляків. Це я кажу про дітей і жінок.
Польська ж молодь була винна у загостренні ситуації, бо пішла в шуцмани. Сьогодні поляки кажуть, що не з власної волі молоді хлопці йшли в шуцмани, а була вказівка від німців. Але лише за один квітень 1943 року поляки повністю замінили українських поліцаїв. Німці поспішили випустити їх проти українців. Першою командою був пошук обійстя батьків тих, хто пішов в ліси і палити їх. От так навмисне робилося, щоб пересварити людей.
Все це наростало і на кінець 43-го року перетворилося на грабунок. Хто його робив? Німці боялися грабувати і пхали поляків-шуцманів, а ті й раді були старатися. І в мене є дуже багато записаних розповідей про це. Коли поляки заходили в село – народ розбігався, а ті доганяли і лапали. Якщо німець піймав втікача-дитину, то ще б змилосердився. Але, якщо піймав поляк, то стріляли відразу. Хто поляків змушував це робити? Самі це робили. А що було причиною? Поляки готувалися в попередні роки до цієї трагедії – гонор і політика полонізації зробили свій внесок у виховання поляків і виховало їх, як шовіністів, як убивць.
- Масштаби акції і масштаби жертв – чи цього хотіли обидві сторони чи радше ситуація вийшла з під контролю?
- На основі розповідей людей, які я збирав упродовж 18 років, я роблю висновок, що українців убито на території Волинської області, за всі ті роки до початку 1944 року, 8500 осіб. А поляків убито українцями біля 5500 осіб.
Ситуація не була під контролем в жодної сторони. Все робилося стихійно. Люди в селі дуже конкретні – знають про своє рідне село все. І я питав: хто почав перший у вашому селі? Часом люди відповідають, що чули, як на Холмщині поляки вибили українців, а потім почали бити у нас. Інколи кажуть, що якісь вар’яти перші почали в селі бити поляків і після цього поляки відповіли тим самим. По-різному було. І мені так видається, що то так стихійно виходило. Якоїсь спланованої акції не було.
Але тут я хочу згадати про акцію деполонізації. Коли почала розгорятися колотнеча, мені люди в багатьох селах розповідали, що була така акція під час якої полякам було оголошено, щоб вони виїжджали з села.
У Семашків пише, як українці готувалися до цієї акції – зносили до церкви коси, вила, граблі і все це святили, щоб отримати індульгенцію на вбивство поляків. Я їжджу з книжкою Семашків по селах і перепитую в людей, чи так все було. Люди відповідають, що це неправда. От є такі барвисті вигадки.
Поляків були дві категорії – перші, які були на пляцувках (placоwka польською - установа)і отримували допомогу з Лондону та, навіть, з Японії і були причетні до підготовки операції "Буря", а інші – шуцмани, які були з німцями. Але між ними було порозуміння - і ті, і інші колошматили українців. Шуцмани вбили трохи менше українців, а ті з пляцувок – більше.

Наприкінці 43-го року фронт наближався до Волині, і йшла дискусія про визначення кордонів. Черчіль був за те, щоб майбутній кордон між Польщею та СРСР проходив по Бугу. Це була данина Сталінові за те, що він встелив тисячами солдатів східний фронт. Поляків про це, зрозуміло, ніхто не питав, бо вони нічого не значили. Передбачалося, що коли радянські війська вступлять на територію Західної України, то їх зустрінуть польські підрозділи Армії крайової, які заявлять, що саме вони є владою на цій території. Ця влада перебуває поки що в підпіллі, бо немає сили, якщо прийдуть союзники, то вона виходить з підпілля. А українці – це комарі, яких треба душити, це випадкові особи на цій землі. Деякі райони очищалися від українського населення. Наприклад, на схід від Володимира-Волинського був страшний геноцид, там українці були лише в лісах, а в селах їх не було. На півдні Турійського району було те саме. Радянські партизани вигнали повстанців, приїхали поляки і зробили там свій етнічний анклав. Зрозуміло, що в такій ситуації між поляками і українцями дійшло до ненависті і до війни.
- Якою була роль радянського підпілля у Волинській трагедії?
- Можна дізнатися із повстанських спогадів про те, що в УПА віддавалися команди російською мовою, бо там 40% офіцерів були східняки. На початку вони тікали з таборів або просто шукали поїсти, і вони йшли в повстанці, були й українці, які за свій народ воювали з німцями. Але з наближенням фронту вони побачили, що в УПА доброго майбутнього нема і треба думати про власну голову і багато з них зраджували. Вони не просто приходили до СМЕРШу з каяттям, а підставляли під удар підрозділи повстанців, розповідаючи про вбивства. УПА – це було страшне середовище, там аж кишіло всякими, бо туди всі лізли, всі хотіли скомпрометувати УПА – німці, совєти і поляки.
- Поляки, які давно досліджують історію Волинської трагедії, вважають свій народ жертвою, а українців – ініціаторами. Чи є сьогодні в Україні власна історична політика, яка би формувала ставлення до Волинської трагедії, трактування цієї сторінки історії обох народів?
- Те, що в поляків така точка зору – це природно. І природною була б така точка зору в українців. Але українцям залишається просто мовчати. Я маю на увазі навіть істориків, не кажучи вже про ті родини, в яких були убиті. Бо краще всього мовчати адже невідомо, як справа обернеться. Для декого в поліських селах радянська влада ще не закінчилася і на всяк випадок треба мовчати.

Але в державі мала б бути своя політика. На жаль, її нема сьогодні. Поки що в Україні цим займаються тільки ентузіасти. Елементарної підтримки від держави немає. З погляду дослідника, української держави нема! Ви чули щось про допомогу міністерства Дмитра Табачника або Академії наук у цій справі? Я теж не чув нічого. Минає 70 років, тим свідкам залишилося жити, може, ще декілька років і нема жодної підтримки, щоб зібрати їх знання.
Добре, що поляки заворушили цю справу і нам тепер треба якось реагувати. А, якби поляки не заворушили, то у нас далі панувала б повна мовчанка! Нема в Україні ніякого ставлення до цієї проблеми – ані негативного, ані позитивного.
- Упродовж нашої розмови ви двічі назвали Волинську трагедію геноцидом – один раз у відношенні до поляків, а інший – до українців. Не всі історики схильні робити такі висновки. Тобто ця сторінка в історії двох народів справді є геноцидом?
- Щодо цього терміну, я начитався передмови до Семашків (йдеться про книгу Владислава та Еви Семашків "Геноцид" - iPress.ua) і вношу дві такі новинки у всю цю справу. Перша новинка – це розміри вбивства. Не може й бути мови про 50 тисяч – це вигадка. Свого часу писалося про 500 тисяч, потім про 300, про 100 тисяч. У Семашків йдеться про 50-60 тисяч, і пише, що це дані біскупа із костьольних книг. Але костельні книги не можуть бути джерелом повної інформації, бо в 1943 році поляки розбігалися і ніхто під час тої втечі не робив записів. 95% не робили записів про те, хто і де вбитий. І ця цифра в 50-60 тисяч – це вигадка. Але повернімося до геноциду. Отже цифри приблизно такі: 5500 осіб убитих у Волинській області, у Рівненській області теж десь так само. Але не більше 12 тисяч убитих поляків. Тому писати про геноцид, про зміну етнічної картини території нема підстав.
Семашків і інші дослідники твердять, що винищене було корінне польське населення на Волині. А хтось розібрався, скільки вбитих народилося на Волині? А їх було меншість і це насправді були приїжджі. Поляки мовчать про те, що через Буг на Ковель йшли озброєні загони Армії крайової з Варшави для проголошення незалежності Польщі під Ковелем. Звичайно, що вони гинули. І вважати їх убитими волинянами, репетувати про їхній геноцид нема підстав.
Українці не ходили на польську етнічну землю вбивати поляків. А поляки йшли на чужу землю і вбивали корінних жителів. Якщо ж взяти документи ООН про право на територію, про етноцид і геноцид, то треба розібратися, хто той геноцид чинив – поляків вбито близько 12 тисяч, а українців – біля 19 тисяч. Хто над ким робив геноцид? А щодо Холмщини, то тут був етноцид – це вважається жорсткішим, ніж геноцид, це заміна етнічного обличчя.

Ви питали, чому такий ґвалт піднятий довкола цієї трагедії? Щоб залишити в тіні холмську проблему, щоб мешканці Холмщини не добивалися перед усім світом, що над ними вчинено етноцид із ознаками геноциду. Там було зроблене все, щоб очистити територію від українців.
- На вашу думку, сьогодні вже відбулося примирення двох народів?
- У мене є родичі поляки. Моя тітка вийшла заміж за поляка у момент вигнання мого племені з нашої території. Вона не хотіла подаватися до Росії і залишилася. Які ж були стосунки між поляками, коли в той момент відбулося одруження. Щоправда, вона мусіла перейти на католицтво. Треба розуміти, що не було в той час в селі колотнечі і злоби між одними і другими. А далі кордон дуже гарно розділив українців і поляків, не було жодних контактів, підростало молоде покоління. І десь через 15 років ми з моєю родичкою зустрілися – обійнялися і поцілувалися. Яке може бути протистояння? Те протистояння започаткували ображені люди, яким довелося з Волині виїхати. Їм пече, що Волинь – це не польська земля. Це інспірація всесвітньої організації кресов’яків, які ображені і обурені, що вони упустили Волинь зі своїх рук. Щоправда, винуваті в цьому не українці, а Москва, яка забрала Волинь. Але до Москви далеко, тому вони вирішили "дякувати" за це українцям, які вбивали поляків. А тепер пішла нова хвиля цієї інспірації. Сьогодні у Польщі знову комусь свербить розворушити все це. Хто це може бути? Політки. Їм вигідно підняти репет довкола цієї проблеми.

Розмовляв Ярослав Іваночко


(http://ipress.ua/articles/volynska_tragediya_19769.html)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Bryndza » 14 травня 2013, 20:25

Є ще така публікація на цю тему. Вибачайте за форматування - копіюю з pdf.
Jak Moskwa rozpętała piekło na Wołyniu
http://wyborcza.pl/magazyn/1,126715,135 ... lyniu.html
Mirosław Czech 08.03.2013

Sowieci poszczuli Niemców na ukraińskich policjantów, w ich miejsce przyszli Polacy. Spirala mordów się nakręciła. Rosyjscy agenci działali według precyzyjnie ułożonego planu

Pisać o antypolskiej akcji Ukraińskiej Powstańczej Armii na Wołyniu z 1943 r., to jak trzymać gorące żelazo. Ogromny ból i poparzenia do kości. Z upływem lat emocje zdają się nie opadać, lecz narastać. Dla środowisk prawicowych w Polsce antypolska czystka to ''przemilczane w PRL i III RP ludobójstwo''. Niestety, wygląda na to, że zamiast pojednania będziemy mieć kolejne spory w cieniu krzywdy. Znowu usłyszymy, jak Polacy o Ukraińcach będą mówili, że to ''rezuni i nieuleczalni nacjonaliści, których mordercze instynkty ktoś obcy musi trzymać na wodzy'', a Ukraińcy o Polakach: ''Imperialiści i kolonizatorzy, którzy rozumieją jedynie język siły. Zjednoczą się z każdym, żeby nas mordować''. Żeby tego uniknąć, trzeba dowiedzieć się, co się właściwie stało na Wołyniu.
Z pomocą nieoczekiwanie przyszli nam Rosjanie. To oni w zeszłym roku wydali książkę o ukraińskich organizacjach nacjonalistycznych w latach II wojny światowej ''Ukrainskije nacjonalistyczeskije organizacji w gody wtoroj mirowoj wojny''. Jej teza brzmi: ukraińscy nacjonaliści kolaborowali z Niemcami, współdziałali w Holocauście, wymordowali Polaków z Wołynia i Galicji Wschodniej oraz tysiące Ukraińców. Tak też książkę przyjęli ideolodzy i politycy obozu rządzącego na Ukrainie oraz tzw. środowiska kresowe w Polsce.
Tymczasem uważna lektura rosyjskiej książki każe zrewidować pogląd na genezę antypolskiej akcji UPA na Wołyniu.
Moskwa się niepokoi
W drugiej połowie 1942 roku Moskwę zainteresowały na Ukrainie trzy zjawiska: * antynazistowska aktywność ukraińskich środowisk niepodległościowych, w tym najsilniejszej OUN-B, wywołana brutalną polityką Niemców (z podbitego kraju wywożono żywność, surowce i ludzi); * propozycje podziemia ukraińskiego podjęcia współpracy z ZSRR w celu wspólnej walki z Niemcami oraz * rozmowy z podziemiem polskim (prowadziły je OUN-B i greckokatolicki metropolita lwowski Andrzej Szeptycki).
Po inwazji III Rzeszy na ZSRR Sowieci zabrali się do akcji dywersyjnych, sabotażowych i partyzanckich. Kierował nimi major bezpieczeństwa Pawieł Sudopłatow, w latach 1942-45 szef Niezależnego Zarządu IV NKWD do Zadań Specjalnych i Wojny Partyzanckiej. Był wytrawnym agentem, specjalistą od ukraińskiego ruchu nacjonalistycznego - w latach 1935-38 przeniknął do kierownictwa OUN i w maju 1938 roku zabił płk. Jewhena Konowalca, przywódcę organizacji. Dwa lata później zorganizował zabójstwo Lwa Trockiego, a po wojnie uczestniczył w operacji ''Manhattan'' - wykradzenia tajemnicy amerykańskiej bomby atomowej.
9 grudnia 1942 r. Sudopłatow napisał do zastępcy naczelnika 3. Zarządu NKWD I.I. Iluszyna notatkę służbową, że po aresztowaniach z lipca i września 1941 roku [30 czerwca we Lwowie OUN-B proklamowała niepodległość Ukrainy i powołała rząd] banderowcy zeszli do podziemia. ''Na terytorium całej okupowanej Ukrainy, głównie na Wołyniu, Niemcy nasilili represje, ponieważ natknęli się na opór Ukraińców wobec swojej polityki podatkowej i innych przedsięwzięć. W szczególności chodzi o wywożenie ludzi na roboty do Niemiec. Banderowcy zobaczyli, że ludność zaczyna popierać partyzantów sowieckich, którzy operują na Ukrainie Prawobrzeżnej. Pod wpływem tych czynników banderowcy oraz część pozostałych ukraińskich partii nacjonalistycznych Ukrainy Zachodniej podjęli decyzję o nawiązaniu kontaktów z ZSRR i Polakami w celu wspólnej walki z Niemcami''. Adnotacja Iluszyna na dokumencie brzmiała jasno:
Wykorzystując wszystkie materiały orientacyjne, za celowe należy uznać, mając na uwadze sprzeczności, opracowanie planu naszych przedsięwzięć operacyjnych zarówno na naszym terytorium, jak i na zapleczu przeciwnika, zgodnie z linią walki” [podkreślenie M.C.].
Planu owych przedsięwzięć Rosjanie nie ujawnili, nie ma jednak wątpliwości, że powstał i że zgodnie z nim Sowieci realizowali swoje działania.
Kontakty z podziemiem ukraińskim zainicjował ppłk. Anton Brińskij, ''Diadia Pietia'', dowódca jednego z oddziałów dywersyjnych GRU - sowieckiego wywiadu wojskowego. Nie był chyba jeden, lecz odtajniono jedynie jego relację, w której opisywał, że OUN-B zorientowana jest na USA, bo w jej przekonaniu Niemcy wojnę przegrają, Sowieci zostaną rozbici, Anglia straci swoje znaczenie. Wobec wojny sowiecko-niemieckiej OUN-B zachowuje neutralność, bijąc się z Niemcami, ale nie podejmując ''działań aktywnych, nie zważając na to, że Niemcy ich prześladują i palą ich wsie''.
W styczniu Moskwa zgodziła się, żeby Brińskij spotkał się z szefami ukraińskiego podziemia. Ci zaprosili go na swoją konferencję (czyli III Konferencję OUN-B, o której powiemy w dalszej części), lecz na udział nie dostał zgody Moskwy. Miał jednak podtrzymywać kontakt z podziemiem i doprowadzić m.in. do tego, by Ukraińcy nie wtrącali się do walki sowieckich partyzantów z Niemcami, podjęli ją sami, a nie stali z bronią u nogi. Z drugiej strony Brińskij miał działać tak, by rozbijać banderowców i szczuć na nich ludność jako nazistowskich pomocników.
Brińskij osiągnął spektakularne sukcesy. M.in. policja, która znajdowała się pod wpływem OUN-B, zaprzestała walki z sowieckimi partyzantami; część batalionu hiwis [czyli ukraińskich wojskowych formacji pomocniczych] zdezerterowała do sowieckiej partyzantki lub ukraińskiego podziemia; przeprowadzono kilka wspólnych akcji dywersyjnych na pociągi niemieckie i inne obiekty.
Najważniejszym osiągnięciem Sowietów było jednak poszczucie Niemców na ukraińskich policjantów.
Współpraca pomiędzy Sowietami a banderowcami – konkludował Brińskij – zakończyła się wiosną, gdy ci pierwsi uderzyli na rodzącą się UPA. Uderzenie było zgodne z wydaną 28 lutego 1943 roku dyrektywą Wsiewołoda Mierkułowa, pierwszego zastępcy szefa NKWD, a skierowaną do szefów republikańskich NKWD i dowódców oddziałów specjalnych. Towarzyszyło jej “Pismo okólne” na temat “wykorzystania przez Niemców nacjonalistów ukraińskich na terytorium czasowo okupowanym oraz ich antysowieckiej działalności.”
Jego treść potwierdzała ocenę zawartą w raporcie Sudopłatowa w sprawie podjęcia przez OUN-B “walki z okupantami faszystowskimi pod hasłem O niepodległą Ukrainę bez Niemców.” Mierkułowa niepokoiły z kolei nadzieje Ukraińców na związanie się z aliantami, którzy też mieli pomóc w uzyskaniu niepodległości.
Moskwa pouczała enkawudzistów, by w związku z tym baczną uwagę zwracali na działalność Polaków, którzy mając nadzieję na odbudowę swojego państwa w dawnych granicach, porządkują stosunki z Ukraińcami. W dokumentach czytamy, że Polacy szczują Ukraińców na Sowietów, wychwalają “demokratyczny” ustrój przyszłej Polski, w której Ukraińcy mieli mieć swoje należne miejsce, nakłaniają znanych Ukraińców, by zadeklarowali chęć przyjęcia polskiego obywatelstwa.
Gdy budzą się upiory
Raport Sudoplatowa i Brińskiego oraz dyrektywa Mierkułowa weryfi kują trzy tezy propagandy sowieckiej, które do dziś są podtrzymywane przez część historyków na Wschodzie i na Zachodzie.
Po pierwsze, walkę z nazistami podziemna OUN-B rozpoczęła przed rozstrzygnięciem bitwy pod Stalingradem. Krytycy twierdzą, że opór był udawany i podjęty, gdy szale wojny przechylity się na stronę aliantów.
Po drugie, podziemie ukraińskie chciało współdziałać z ZSRR w walce z III Rzeszą. Sowieci ofertę odrzucili. Podziemie ukraińskie stało się więc celem ataków zarówno Niemców, jak i Sowietów.
Kreml w dodatku robił wszystko, żeby Ukraińcy nie znaleźli sojusznika w aliantach. Banderowcy byli aktywni w szukaniu wsparcia na Zachodzie. Sawczenko, komisarz do spraw bezpieczeństwa państwa Ukraińskiej Socjalistycznej Republiki Radzieckiej, raportował jesienią 1943 roku o ustaleniach sowieckiego wywiadu: “Banderowcy mają przedstawicieli w Anglii i Ameryce, którzy są nieofi cjalnie powiązani z kręgami rządowymi tych państw. Zgodnie z istniejącym porozumieniem Anglia i Ameryka w wypadicu udanego wystąpienia zbrojnego na Ukrainie przeciwko ZSRR obiecują j ej pomoc. W Kanadzie ukraińscy nacjonaliści organizują szkoły dla lotników. Banderowcy posiadają dobrze zorganizowaną łączność z serbskimi i czarnogórskimi oddziałami powstańczymi Jugosławii, a także nacjonalistami czeskimi.”
Po trzecie, Moskwa szybko spostrzegła, że zwalczając ukraińskie podziemie, doprowadziła do wzrostu nastrojów antysowieckich. I że walka przeciwko partyzantce ukraińskiej jest na rękę Niemcom, którzy napuszczają Ukraińców na Polaków i Polaków na Ukraińców.
9 maja tegoż roku funkcjonariusz 4-go Zarządu NKWD Ł.I. Staszko instruował Pantelejmona Ponomarienkę, szefa Centralnego Sztabu Ruchu Partyzanckiego: “Na terytorium Ukrainy Zachodniej partyzanci sowieccy zajęci są głównie walką z ukraińskimi nacjonalistami. W efekcie nacjonaliści kierują swoją działalność preciwko nim. Niemcy są zadowoleni z takiego stanu rzeczy i popierają Polaków, szczując ich na Ukraińców.
W zachodnich obwodach Ukrainy Niemcy zamieniają policję na polską” [podkreślenie M.C.]. Sytuację na Wołyniu zdetonowali Sowieci działający według precyzyjnego planu i pilnie baczący, by rozwijała się w przewidzianym przez nich kierunku. Chcieli osłabić III Rzeszę, zdezorganizować życie na zajętych przez nią terenach, a żeby wywołać opór ludności wobec Niemców, posuwali się do wywoływania i wzmożenia niemieckich represji.
Sowieci mieli też jasne cele polityczne. Chcieli na terenach zajętych we wrześniu 1939 roku wystapić jako jedyny i prawowity gospodarz (wypadki rozgrywały się przed konferencją w
Teheranie, gdzie prezydent Franklin D. Roosevelt i Winston Churchill zgodzili się na granice ZSRR ustanowione po 17 września 1939 roku);
● przeciwdziałać porozumieniu podziemia polskiego i ukraińskiego;
wykazać, że Ukraińcy (a także Polacy) kolaborują z Niemcami.
To ostatnie zadanie Sowietom ułatwiała współpraca OUN z III Rzeszą w latach1938-41, jej totalitarny charakter i skrajny nacjonalizm ideologii.
Niemcy napuszczali Ukraińców na Polaków i Polaków na Ukraińców.
Lepiej traktowali (szczególnie w Generalnym Gubernatorstwie) Ukraińców, gdy jednak na Wołyniu wybuchło antyniemieckie powstanie, do administracji i policji ściągnięto Polaków. Zamiast spokoju osiągnęli efekt odwrotny do zamierzonego – rozpętało się piekło.
Polacy i Ukraińcy byli pionkami w śmiertelnej grze mocarstw.
Przywódcy podziemia polskiego i ukraińskiego postępowali jednak tak, jakby byli rozgrywającymi, licząc, że wynik wojny przyniesie rozstrzygnięcie pomyślne dla ich narodów. Dla władz polskich na uchodźstwie i Polskiego Państwa Podziemnego najważniejsza była obrona granicy ryskiej na wschodzie. Po powstaniu wielkiej trójki właściwie nie było na to szansy. W sytuacji, jaka na Wołyniu wytworzyła się w trójkącie Sowieci-Ukraińcy-Niemcy, czyniło to z mniejszości polskiej zbiorowego zakładnika.
Nacjonalistyczne podziemie ukraińskie liczyło, że powtórzy się sytuacja z końca I wojny światowej, gdy wycieńczone wojną Niemcy oraz Sowiety upadną, a na ich gruzach powstaną niepodległe państwa. Rozum nakazywał, by w tej sytuacji szuкać porozumien z Polsкą jedynym państwem pomiędzy Niemcami i Rosją, które było członkiem koalicji antyniemieckiej. I nie wywoływać powstania na głębokich tyłach frontu niemieckiego,w sytuacji gdy nie porozumiano się z Sowietamii zachodnimi aliantami.
Rozmowy z Polakami podjęto, lecz zakończyły się fi askiem. Powstanie – z poduszczenia i według scenariusza sowieckiego – wybuchło. Tłumili je zarówno Niemcy, jak i Sowieci.
Rżnąć Lachów, mordować Ukraińca
Kluczowe znaczenie dla rozpętania burzy na Wołyniu miała opisana przez ppłk. Brińskiego ucieczka ok. 5 tysięcy policjantów ukraińskich do lasu w marcu. Mykoła Łebed’ (po aresztowanym przez Niemców i osadzonym w obozie koncentracyjnym w Sachsenhausen Stepanie Banderze przejął kierowanie OUN-B) był przeciwny podejmowaniu walki zbrojnej. Jeszcze w grudniu 1942 roku nakazywał porzucenie myśli o powstaniu, bo to “działanie na korzyść Stalina i Sikorskiego.”Strategia “stania z bronią u nogi” wywoływała jednak opór. W październiku i grudniu odbyły się spotkania OUN-B, podczas których wypracowano koncepcję własnych sił zbrojnych i działań powstańczych.
Opracowano też założenia strategii działania, w tym stosunek do mniejszości narodowych. Rosjan zamierzano asymilować, Żydów “wysiedlić z Ukrainy, dawszy im możliwość wywiezienia czegoś ze swoich rzeczy. Należy się z nimi liczyć, gdyż mają duże wpływy w Anglii i Ameryce.” Polaków miano “wysiedlić, dając możliwość wzięcia ze sobą tego, co zechcą wziąć, ponieważ ich (...) będzie bronić Anglia i Ameryka. Tych, którzy nie zechcą wyjechać – likwidować.”
Łebed’ stracił kontrolę nad organizacją. III Konferencja OUN-B z końca lutego nakazała przejście do zbrojnych form walki z Niemcami, wybierając nazwę Ukraińska Armia Wyzwoleńcza. Nie planowano jednak wywołania antyniemieckiego powstania ani – jak się wydaje – uderzenia w Polaków. Kierownictwo OUN-B dużą wagę przywiązywało bowiem do toczonych w owym czasie rozmów z przedstawicielami Polskiego Państwa Podziemnego.
Karty jednak rozdawali Sowieci i Niemcy. W miejsce zbiegłej do lasu policji ukraińskiej Niemcy rekrutowali Polaków (ok. 1,5-2 tys. osób), z Generalnego Gubernatorstwa ściągnięto Schutzmannschaftbataillon 202 (w większości składający się z Polaków) oraz oddziały policyjne z Wielkopolski i Śląska. Prof. Iluszyn z Kijowa tak opisuje ukraińskie doświadczenie szczucia Polaków i Ukraińców na siebie: “W kwietniu 1943 r. tylko podczas jednej akcji na terenie powiatu łuckiego Niemcy spalili pięć wsi: Kostiuchówkę, Wowczyska, Jabłonkę, Dowżycę i Zahoriwkę. OpróczNiemców w akcji brali udział również Polacy. (...) Dziesiątego kwietnia szczególnie ucierpieli mieszkańcy wsi Kniażę. Spalono czterdzieści gospodarstw i zabito 172 osoby. Niemcy mordowali całe rodziny, grabili i palili, wykorzystując ułożone przez Polaków listy. Komisarz Erich Koch podczas swojego pobytu w Horochowie całkowitą odpowiedzialnością za niemiecką akcję we wsi Kniażę obciążył Polaków.”
A oto raport z działań jednego z oddziałów UPA z czerwca z powiatu łuckiego: “Otrzymałem rozkaz zniszczenia dwóch folwarków Hirka Połonka i Horodyszcze. (...) Powstańcy zdobywali budynek za budynkiem. Spod budynków wyciągali Lachówi zarzynal i ich, mówiąc:
– To za nasze wioski i za rodziny, które spaliliście!
Polacy wykręcając się na długich sowieckich bagnetach błagali:
– Na miłość Boga, darujcie nam życie, ja nic nie winien i nie winna!
A z tyłu czotowy O. z rozbitą głową odzywa się:
– A nasze dzieci, nasi starcy, czy byli winni, kiedy wrzucaliście ich żywcem do ognia?
I robota idzie dalej (...).
Po krótkim boju podłożyliśmy ogień pod budynki z Lachami, w których ci się spalili.”
Spirala nakręcającej się nienawiści i zniszczenia zaczęła obracać się coraz szybciej.
Oliwy do ognia dolało utworzenie sowieckich oddziałów partyzanckich składających się z Polaków. W ramach Ukraińskiego Sztabu Ruchu Partyzanckiego w lutym utworzono oddział im. Tadeusza Kościuszki pod dowództwem Roberta Satanowskiego, wydano również dyrektywy w sprawie naboru Polaków do oddziałów partyzanckich. W połowie sierpnia powołano już zgrupowanie składające się z czterech oddziałów. Tworzyły je w większości załogi samoobrony polskiej, która powstała do obrony przed atakami UPA. Łącznie w polskich oddziałach partyzantki sowieckiej służyło 5-7 tys. Polaków. Z partyzantką sowiecką współpracowły też oddziały Armii Krajowej.
Koło się zamknęło
W czerwcu 1943 roku dowództwo UPA wydało odezwę Do Ukraińców: “W niemieckich rzeziach i katowaniu ludności ukraińskiej biorą masowy udział Polacy. (...) Szlak translokacji oddziałów partyzantki bolszewickiej z północy na południe wiedzie, według zdobytych przez nas dokumentów sztabu partyzantki bolszewickiej, wyłącznie przez polskie osiedla w Sameńskiem, Kostopolskiem, Rówieńskiem i Zdołbunowskiem. (...) Jeśli więc na ziemiach ukraińskich wybuchnie nowa Hajdamaczyzna lub Kolijowszczyzna, odpowiedzialność za to spadnie tylko i wyłącznie na te kręgi, które zaprowadziły polską politykę wyzwoleńczą do antyukraińskiego obozu imperializmu moskiewskiego i niemieckiego i dziś działają na ukraińskim terytorium jako sługusy Moskwy i Berlina przeciwko narodowi ukraińskiemu.”
14 lipca oddział “Sicz” raportował: “11.VII do Biskupczyna jako bojówka nr 6 wyjechało 30 ludzi, by przeprowadzić likwidację donosicieli, którzy głównie rekrutują się spośród ludności polskiej. Zniszczono ok. 2 rys. osób. Po naszej stronie ofi ar nie było. 12.VII do Dominopola wyjechało 150 strzelców, gdzie przeprowadzili likwidację polskiego sztabu. Zniszczono wprzybliżeniu 900 osób, w tym 10 polskich partyzantów, którzy znajdowali się w rym sztabie.”
Polskie podziemie obliczało, że na początku września1943 roku na Wołyniu pozostało 170 tys. Polaków w 11 miastach powiatowych i w 25 wiejskich bazach obronnych. Cytowana odezwa jest dokumentem kluczowym dla oceny działań UPA. Odezwa nie pozostawia wątpliwości, że jej dowództwo nakazało “oczyścić” teren swojego działania z ludności polskiej w specjalnej akcji. I że stosowne rozkazy wydane zostały w maju (lub na przełomie maja i czerwca) 1943 roku, gdy doszło do zmiany kierownictwa OUN-B. W miejsce Łebedia wybrano trzyosobowe Biuro Prowidu, którym kierował Roman Szuchewycz-“Taras Czuprynka.” Ukraiński dowódca batalionu “Nachtigall” (utworzony przez Abwehrę na początku 1941 roku i rozformowany w sierpniu tegoż roku), w 1942 roku oficer Schutzmannschaftbataillon 102 (walczył przeciwko sowieckim partyzantom na Białorusi) i głównodowodzący UPA od 1944 roku. UPA metody rozprawy z ludnością polską wzorowała na hajdamaczyźnie i koliszczyźnie – buntach oraz powstaniach chłopskich i kozackich w XVIII wieku, wśród których najkrwawszą stronicę zapisała rzeź humańska z 1768 roku. Odwołanie się przez UPA do tradycji hajdamackiej było moralnym upadkiem i klęską myślenia politycznego. OUN wyrosła na negacji anarchicznej tradycji rewolucji ukraińskiej z lat 1917-21, gdy ziemieUkrainy naddnieprzańskiej zapełniły się oddziałami chłopskich atamanów. Zmieniających sojusze, urządzających pogromy, nieuznających żadnej władzy i jakiejkolwiek dyscypliny. Dla twórców OUN był to przejaw braku instynktu państwowego własnego narodu. “Narodowi rewolucjoniści” mieli to zmienić. Nie zmienili. Sięgnięto do metod, które wywołały sprzeciw nawet wśród samego kierownictwa OUN-B. A do tego, “Polacy się nie opamiętali” – walki polsko-ukraińskie rozlały się na Galicję Wschodnią, Chełmszczyznę i okolice Przemyśla.
Górę brał ten, kto chwilowo wydawał się silniejszy. Aż nadeszła Armia Czerwona, NKWD i stojący za nimi Stalin, który “pogodził” Polaków i Ukraińców. Kto więc grał i według jakiego scenariusza? I w czyim interesie?
Igranie z ogniem
Tak przerażająca głupota i zbrodnie, że aż chciałoby się powiedzieć o prowokacji zrodzonej w kierownictwie OUN-B i UPA. Ktoś być może prowokował, lecz decyzje podjęło dowództwo wołyńskiej UPA Ołeksandr Łucki “Andrijenko” (pierwszy dowódca UPA w Galicji) zeznał przed sowieckimi śledczymi, że w 1943 roku krytykował Dmytro Klaczkiwśkiego – “Kłyma Sawura” (dowódca wołyńskiej UPA) – za stosunek do ludności polskiej. “Ja i Centralny Prowid [OUN-B] – zeznawał sowieckim śledczym – byliśmy przeciwko masowej likwidacji ludności polskiej. Tym bardziej że w tym samym czasie pomiędzy Centralnym Prowidem OUN i polskimi podziemnymi antysowieckimi formacjami toczyły się rozmowy na temat uzgodnienia naszych działań. W tych sprawach podczas posiedzenia Prowidu toczyła się dyskusja, ale ponieważ członkowie Prowidu z wyjątkiem mnie słabo znali sytuację z UPA na Wołyniu, wszyscy zachowywali się ostrożnie, z wyjątkiem Serhija [Mychajło Stepaniaka, wpływowego członka kierownictwa OUN-B], który ostro wystąpił przeciwko Kłymowi Sawurowi.” Stepaniak nadzorował rozmowy kierownictwa OUN-B z przedstawicielami władz Polskiego Państwa Podziemnego, które trwały od połowy 1942 roku. Równolegle w Londynie – na nalegania komendanta głównego AK gen. Stefana Grota-Roweckiego oraz pod wpływem Amerykanów – trwały prace nad deklaracją rządu RP w sprawie ukraińskiej.
W radiogramie z 11 marca 1943 roku gen. Rowecki prosił o instrukcje, które powinny zawierać “zasadnicze wskazówki polityczne co do granicy ustępstw” (bo Ukraińcy “domagają się wyodrębnienia terytorialnego”). Pisał: “Realne czynniki polityczne stanowią banderowcy kompletnie przygotowani wojskowo oraz koła katolicko zachowawcze oparte na aparacie kościelnym. Są próby odgórnego łagodzenia antagonizmu antypolskiego w GG, ale jeszcze obawy rzezi Polaków nawet na Wołyniu są uzasadnione. Katolicy (chodzi o Andrzeja Szeptyckiego) i banderowcy głównych wrogów widzą dziś w Sowietach i Niemcach.
Chcą porozumienia z Polakami, żądając jednak konkretnych, wiążących, zobowiązań. Katolicy już dziś widzą przyszłość Ukrainy w ramach Rzeczypospolitej; proponują polsko-ukraińską komisję do opracowania statutu mniejszości narodowych. Banderowcy nie zadeklarują wyrzeczenia się niepodległości, pokąd nie stracą wszelkiej nadziei, teraz chcą współdziałania wojskowego przeciw Sowietom i Niemcom, a odłożenia sporów na później. Na Wołyniu chcą po prostu zawieszenia broni polsko-ukraińskiego. (...) bieg wypadków doprowadzi ich do rezygnacji z niepodległości.”
31 marca emigracyjna Rada Ministrów zatwierdziła tezy w sprawie polityki ukraińskiej, które do gen. Roweckiego wysłano w połowie kwietnia.
Rząd zadeklarował równouprawnienie Ukraińców w państwie polskim, objęcie ziem przez nich zamieszkanych szerokim samorządem wojewódzkim, poszanowanie kultury i wolności wyznania dla Kościoła prawosławnego i Kościoła greckokatolickiego, a także przeprowadzenia sprawiedliwej reformy rolnej.
W zamian oczekiwano od “miarodajnych kół ukraińskich” w kraju i na Zachodzie deklaracji przeciwko roszczeniom ZSRR do granicy ustanowionej na mocy paktu Ribbentrop-Mołotow, podjęcia wspólnej walki z okupantem niemieckim, przeciwstawienia się “nowym zakusom imperialistycznym Rosji Sowieckiej” oraz “sparaliżowanie wszelkich wzajemnych wrogich wystąpień w okresie likwidacji wojny.”
Potwierdzeniem “Tez” miała być odezwa rządu polskiego do Ukraińców, którą wydano 30 lipca. Wyeksponowano w niej zarzut współpracy z okupantem poważnej części narodu ukraińskiego, którą “tak pokierowali ci, którzy chcą dziś uchodzić za przywódców i wyrazicieli woli narodu ukraińskiego”, przeciwstawiając Ukraińców Polakom. Pisano o rozwianiu się “złudzeń” związanych z niepodległością i wytykano Ukraińcom współdziałanie z okupantem w dziele niszczenia i mordowania ludności polskiej na ziemiach wschodnich lub dokonywanie mordów z własnej inicjatywy.
Prof. Ryszard Torzecki uważał “Deklarację” za “igranie z ogniem i prowokację.” I to, że jej treść przesądziła o fi asku rozmów polskoukraińskich.
Sowiecka bomba
O co chodziło?
Odnalezione przez dr. Romana Wysockiego w londyńskim Archiwum Polski Podziemnej dokumenty rzucają bowiem dodatkowe światło na strategię rządu londyńskiego w czasie rozmów z Ukraińcami. W połowie lutego1943 r. płk Stanisław Gano, szef Oddziału II Sztabu Naczelnego Wodza (czyli wywiadu), przesłał do szefa Oddziału Specjalnego (Oddziału VI) pismo, w którym referował: “W związku ze współpracą z Amerykanami w sprawach ukraińskich w ciągu szeregu rozmów na ten temat przedstawiciele Offi ce of Strategic Services [poprzednik CIA] wypowiadali pogląd, że politycy i masy ukraińskie w kraju, a co za tym idzie, również częściowo na emigracji, zerwali współpracę z Niemcami. Stanowisko swe uzasadniali faktem, że jednak Ukraińcy są rozczarowani fi askiem swych dążeń niepodległościowych, a nawet pewni działacze Bandera, Stecko przejść mieli do antyniemieckiego ruchu podziemnego. W tych warunkach byłoby pożądane przedstawienie Offi ce of Strategic Services odpowiednich materiałów (o ile takie istnieją), które by dokumentowały współpracę niemiecko-ukraińską w kraju na wielu polach, jak wojskowym, gospodarczym, oświatowym itd. W związku z powyższym proszę Pana Pułkownika o dostarczenie mi tego rodzaju materiałów, które po przerobieniu można by dostosować do potrzeb i zintegrowania Offi ce of Strategic Services.”
Chodziło nie tylko o przekonanie Amerykanów w sprawie kontynuowania współpracy Ukraińców z Niemcami. Wicepremier Stanisław Mikołajczyk, przesyłając marcowe “Tezy” do gen. Roweckiego, opatrzył je następującym zaleceniem: “Podkreślić trudności spowodowane wzrostem prestiżu Sowietów.
Rządowi wiadomo, iż dążeniem Sowietów jest wytępienie fizyczne narodu ukraińskiego. Polityka sowiecka pracuje w kierunku niedopuszczenia do dyskusji nad zagadnieniem politycznego istnienia narodu ukraińskiego. Z drugiej strony współpraca ukraińsko-niemiecka wrogo nastawia liberalne sfery demokracji zachodnich wobec aspiracyj narodowych Ukraińców. Jedyne możliwości istnienia Ukraińców związane są z Polską, która we wspólnym interesie pragnie szczerego i braterskiego współżycia.”
Realna polityka, nawet w czasach tak strasznych jak II wojna światowa, nie jest zajęciem dla idealistów. Mimo że Polacy przekonują, iż Ukraińcy dalej współpracują z Niemcami, to Amerykanie twierdzą, że antynazistowski zwrot OUN-B jest faktem.
Nic, tylko wykorzystać szansę do osiągnięcia ważnych celów politycznych. Polacy jednak nie tylko szukają dowodów, że Amerykanie są w błędzie, lecz nade wszystko chcą przekonać Ukraińców, że bez ich pomocy alianci patrzą na Ukraińców jak na nazistowską piątą kolumnę. W efekcie zwyciężyła polityka celów najdrobniejszych z możliwych – być co najwyżej patronem części Ukraińców przed obliczem możnych tego świata.
Pora na konkluzje. Prof. Grzegorz Motyka, interpretując cytowany raport ppłk. Brińskiego, stwierdził, że Sowieci przyczynili się do przeprowadzenia antypolskiej akcji UPA, lecz nie to było ich celem.
Zamierzali doprowadzić do dezercji policji i osłabienia w ten sposób Niemców. Nie przewidzieli zaś, że policjanci trafi ą nie do ich oddziałów, lecz do nacjonalistów. “Tymczasem, gdy policja trafi ła do lasu, banderowcy pozbyli się ostatnich oporów przed prowadzeniem otwartej walki partyzanckiej, czego konsekwencją była antypolska akcja.”
Po ujawnieniu jedynie kilku dokumentów NKWD/MGB o charakterze dyrektywnym sąd w tej sprawie powinniśmy co najmniej zawiesić. Sowieci chcieli, by dezercja policji zdetonowała sytuację na Wohyniu, i tak też się stało. Wybuchło antyniemieckie powstanie Ukraińców.
Chcieli wykazać, że podziemie ukraińskie służy Niemcom, i to również niemal im się udało. Jako pierwsi zaatakowali rodzącą się UPA która przeszła do kontrakcji. Sowieci chcieli storpedować rozmowy polskoukraińskie, i też im się udało. Z ogromną – co należy podkreślić – pomocą wysokich układających się stron. I ogromnymi stratami wśród ludności cywilnej.
Ciąg dalszy musi nastąpić Żadna prowokacja nie może się jednak powieść, jeśli nie ma społecznego i politycznego gruntu. Nikt nie wywoła pożaru, gdy nie ma drewna i paliwa. Prof. Torzecki pisał, że w rozmowach polskoukraińskich z lat 1942-44 szło “o takie złagodzenie napięć, które prowadziłoby do zaprzestania przelewu bratniej krwi w obliczu zwycięstwa Rosji, ta bowiem miała głos zasadniczy i jak się okazało w Teheranie i Jałcie – jedyny w sprawie przynależności Ukrainy Zachodniej. O tym, że walka o byt ludzi mieszkających na Kresach została przegrana, zdecydowały nie tylko czynniki zewnętrzne, ale także wewnętrzne. Obie strony nie wykazały dobrej woli współżycia, i to od dziesiątków lat. Polacy obarczeni byli większą winą, gdyż przez znaczny okres mieli władzę w tym kraju, nieproporcjonalnie większy stan posiadania i bardziej rozwiniętą kulturę.”
Wiemy niemal wszystko o tym, co się stało w relacjach pomiędzy Polakami a Ukraińcami w czasie II wojny światowej oraz w latach ją poprzedzających oraz w kilku następnych po jej zakończeniu. Prof. Motyka ocenia, że do wiosny 1945 roku na Wołyniu zginęło 33 tys. Polaków (a być może od 40 do 60 tys.). W Galicji Wschodniej kolejne 30-40 tys. oraz 6-8 tys. na terenie dzisiejszej Polski. Ofiary ukraińskie to 2-3 tys. na Wołyniu (bez ofiar działań policji), 1-2 tys. w Galicji Wschodniej oraz 8-10 tys. na ziemiach dzisiejszej Polski. Czyli 10-11 tys. do 15 tys. zabitych.
Z kolei dr Iwan Patrylak, historyk związany z lwowskim Centrum Badań nad Ruchem Wyzwoleńczym (apologetycznym wobec spuścizny OUN-B i UPA), oszacował, że w latach 1942-44 liczba polskich ofiar podziemia ukraińskiego na Wołyniu, Polesiu, w Galicji Wschodniej, na Chełmszczyznie i w Hrubieszowskim to 38-39 tys. Po stronie ukraińskiej miało zginąć 13-16 tys. (z rąk podziemia zbrojnego oraz policji w służbie niemieckiej), w tym 4 tys. na terytorium dzisiejszej Polski. Różnice więc nie są na tyle duże, by wspólnie nie prowadzić dalszych badań. Szczególnie dziś, gdy zbliża się 70. rocznica antypolskiej akcji UPA na Wołyniu i w naszych społeczeństwach wzrośnie zapotrzebowanie na wiedzę na ten temat.
W ramach przygotowań do 70 rocznicy antypolskiej akcji UPA na Wołyniu służby archiwalne Polski i Ukrainy powinny zwrócić się do rosyjskich kolegów z prośbą o udostępnienie dokumentów Zarządu IV NKWD oraz innych sowieckich służb specjalnych z lat 1942-45. Skoro chcą pomóc Polakom i Ukraińcom w poznaniu ich wspólnej przeszłości, to niech pomogą do końca. Gdy dokumenty udostępnią, będziemy się cieszyć, że odsłaniamy kolejne karty polsko-ukraińskich dziejów. Nie udostępnią – będziemy przynajmniej wiedzieć, z jakiego czynią to powodu.
Nie chodzi wyłącznie o archiwa rosyjskie. Także o ukraińskie. Pomimo wielotomowych wydawnictw źródłowych na temat podziemia ukraińskiego (blisko 100 tomów “Litopysu UPA” i jego biblioteki) wciąż niewiele wiemy o wewnętrznych debatach w kierownictwie OUN-B. Nie są znane (czy się zachowały?) stenogramy III konferencji i III Nadzwyczajnego Zebrania organizacji z sierpnia 1943 roku – kluczowych forów dla poznania historii podziemia nacjonalistycznego i jego stosunku do Polaków.
Nie znamy dokumentów na temat przyczyn odsunięcia Łebedia od kierowania OUN-B, raportów wewnętrznych z inspekcji, jakie na Wołyniu przeprowadzili Szuchewycz i Łucki ani też dokumentów z rozmów OUN-B z Sowietami. Nie opublikowano protokołów przesłuchań ponad tysiąca (!) członków podziemia na Wołyniu oskarżonych przez Służbę Bezpieczeństwa OUN-B o działalność agenturalną na rzecz Sowietów i straconych.
Staranniej też należy przeczytać dokumenty władz polskich i polskiego wywiadu, a także instytucji i służb specjalnych III Rzeszy. Na swojego badacza czekają dokumenty amerykańskie o stosunku Waszyngtonu do kwestii ukraińskiej i relacji polsko-ukraińskich w latach II wojny światowej, bo to terra incognita. Podobnie jak polityka Sowietów wobec emigracji polskiej i ukraińskiej w USA i Kanadzie.
To zadanie dla historyków. Jednak odkrycie nawet najbardziej sensacyjnych źródeł nie zmieni tego, co w ocenie wydarzeń na Wołyniu i Chełmszczyźnie, w Galicji Wschodniej i Przemyskiem jest najważniejsze. Dla masowej exterminacji ludności cywilnej nie ma żadnego usprawiedliwienia. Tysiącom pomordowanych Polaków i Ukraińców należy się pamięć i godny pochówek. Tym bowiem mierzy się nasze człowieczeństwo.
Bibliografi a na: http://www.wyborcza.pl/magazyn
Bryndza
 
Повідомлення: 62
З нами з: 30 квітня 2012, 01:03

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 14 травня 2013, 21:54

Стаття М. Чеха є в українському перекладі: http://gazeta.dt.ua/history/yak-moskva- ... ini-_.html
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Oskar » 21 травня 2013, 08:44

З вступної статті Я. Ісаєвича:
"З хроніки трагічного протистояння"

... За даними В. і Е. Сємашків, у селах, які нині входять до Володимир-Волинського району, було вбито лише 80 українців, за матеріалам опитувань Я.Царука “з рук поль­ських воєнізованих формувань” загинуло 1454 україн­ці, причому усталено прізвища 1244 з них, відзна­чено, що зни­щено в селах району п’ять церков і чотири костьоли. На терені Володимирщини першими були напади поль­сько-німецької поліції на українські села, а напади на поль­ські села українське населення вважало відплатними. Ціл­ком зрозуміло, що респонденти В. і Е. Сємашків майже не подавали відомостей про вбитих українців; ймовірно, інколи перед ними ставилося питання саме про жертви з числа поляків, а не про всі жертви. Якщо йдеться про поля­ків, то за даними Сємашків “з рук українських націо­наліс­тів” загинуло їх 1915, за даними Царука, в селах, включе­них нині до Володимир-Волинського району, 430 поляків стали жертвами нападів українців (повстанців й місцевих селян).Виводити з цих цифр співвідношення кількості вбитих українців і поляків було б некоректно, бо, як вже вказувалось, повну інформацію про кіькість поль­ських жертв неможливо встановити шляхом опитувань в Україні.

Якщо ж йдеться про кількість вбитих українців, то розбіжність даних Я.Царука і В. і Е. Сємашків по району в цілому є підсумком розбіжностей джерел про окремі села. Наведемо лише деякі приклади. Описуючи події в селі Біскупичах Верхніх (Нехворощі), Я.Царук зафіксував вбивство 11 названих поіменно українців (в т.ч. трирічної дитини і бабусі 95 років) 20 травня 1943 р. У книзі Сємаш­ків згадано вбивство 11 липня 90 поляків, з яких 20 в селі і 70 в сусідньому маєтку, але не говориться про події 20 травня. У Я.Царука пере­лічено 9 українців, убитих того ж 20 травня у с. Хме­леві, в числі яких була півторарічна дитина. У книзі Сє­машків гово­риться про вбивство на по­чатку серпня понад 11 поляків, але нема згадки про україн­ські жертви. Про Дубники і навколишні польські колонії В. і Е. Сємашки пишуть, що там загинули одна полька, яку вбив україн­ський поліціянт, і один українець – поліціянт, покараний за вбивство матері. За даними Я.Царука, на Стрітеня, 14 лю­того 1944 р. польські боївки влаштували погром, під час якого загинуло 66 осіб, в т.ч. й немовлята, однак про вбивство в Дубниках українців В. і Е. Сємашки взагалі не пові­домляють. У книзі Сємашків йдеться про вбивство в Стрілецькому у грудні 1943 р. 47 поляків упівцями. За спогадами самого Я. Царука і опитаних ним численних свідків, 2 грудня 1943 р. загинуло 47, але не поляків, а українців. В. і Е. Сємашки пишуть про вбивство в с.Трос­тянці понад 5 (5+?) поляків, але не згадують про 25 українців, які загинули в цьому селі. Не згадано також, що польські військові 20.09.1939 р. вбили в м. Устилузі 17 мешканців села – 10 поляків, 4 українців, 3 євреїв, що там само розстріляно сімох мешканців П’ятиднів, в тому числі одного поляка. Щодо села Охнівки у двотомнику В. і Е. Сємашків зафіксовано вбивство трьох євреїв і 12 поляків (одинадцятьох 23 липня 1943 р., одного в 1943 р. без уточнення дати, одного 13 лютого 1944 р.). Натомість у праці Я.Царука йдеться про вбивство в цьому селі чотирьох поляків і 161 українця, з яких 101 названо поіменно.

До пропонованої увазі читачів книжки не ввійшли зібрані Я.Царуком дані про українські і польські жертви у селах, що не входять до Володимир-Волинського району. Тут теж багато розбіжностей з інформаціями В. і Е. Сємаш­ків. Так, вони пишуть про загибель у с.Вовчку (Вовчак, Вовчок) Турійського району понад 40 поляків, згідно ж записів Я.Царука, на весну 1943 р. тут проживало 35 родин у 32 хатах, з них 2 польські, а вбито було 10 поляків. У с. Сундовій Іваничівського району (тепер не існує) за опиту­ванням, проведеним Я.Царуком, 5 червня 1943 р. польська поліція на чолі з німцями вбила 21 селян, в т.ч. двох дітей і 90-річного чоловіка; більшість були спалені в їхніх хатах. Вбивства поляків цього села 11 липня меш­канці сусідніх сіл вважають відплатою за попередній напад. У книзі Сємашків йдеться про масове вбивство поляків Сундової в липні, але не згадано про те, що сталося 5 черв­ня. Я.Царук зібрав також надійну інформацію про вбивство і катування червоними партизанами мешканців сіл Радехів, Мок­рець, Зашковичі, Волиця, Колуна, Орищі, Завидів, Ри­ко­вичі. У двотомнику В. і Е. Сємашків про вбивства, здій­снені в цих селах радянською парти­занкою, нема ні слова.

На відміну від тих джерел, якими користувалися В. і Е. Сємашки, матеріали зібрані Я.Царуком, практично однотипні і це полегшує їх джерелознавчий аналіз. Попри неминучість в деяких спогадах легендарних нашарувань і природних деформацій пам’яті, нема підстав сумніва­тися, що численні односельці вбитих і зака­то­ваних пам’ятали імена й прізвища жертв, їхній приб­лиз­ний вік, а також обставини загибелі. Як і в опубліко­ваних у різний час спогадах поляків про нищення польських сіл українцями, так і в зібраних Я. Царуком спогадах українців про напади поляків на українські села досить частими є описи кату­вань, виколювання очей, відрізування носів і вух, відрубу­ван­ня голови, навіть розпинання. Безсумнів­ними є досить численні факти ґвалтування жінок, вбивств старих чоло­віків і жінок, дітей, навіть немовлят, скидання до криниць трупів і поранених. Однак у ряді випадків такі розповіді виникли під впливом поширених у ті часи і пізніше сте­реотипів. Якщо є всі підстави сумніватися в правдивості тверджень, що українці перерізували поляків пилками, то навряд чи є правдивими і наявні в спогадах українських селян, опитаних Я.Царуком, твердження, що так діяли і поляки. У багатьох випадках спогади є для історика джере­лом не так про самі факти, як про наявність у свідо­мості то­дішнього покоління уявлень про виняткову жор­сто­кість лише “чужих”, “інших”. Це було наслідком гостроти конф­лік­ту і чинником його дальшого загострення...

Повністю: http://www.poshuk-lviv.org.ua/book_caruk/isaevych.htm
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Oskar » 21 травня 2013, 08:53

Розмова з автором книжки «Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.», етнографом Ярославом Царуком

Хроніка трагічного протистояння
Хотілося записати кожну вбиту особу

- Ваша книжка, як ще один документ, що висвітлює події волинської трагедії, викликала велике зацікавлення, але й різні думки. Скажіть, як ви, етнограф за професією, узялися за ці трагічні сторінки польсько-українських відносин? Вам же тоді, коли проходили ці страшні події, могло бути не більше як кілька, кільканадцять років.
– Радянська преса завжди писала все навпаки. Читаючи статті про віддалені місцевості сприймаєте подані там факти сяк-так, але коли читаєте про місцевості, які знаєте, у вас щось бунтується, бо ж знаєте як було в дійсності і знаєте, що не так було. І це зачіпає за живе, і хочеться сказати: – «Не так було, люди добрі». Мене вже остаточно заїло, коли в 1990 р. місцевий начальник КДБ написав, які були відносини між українцями і поляками в моєму селі Стенжаричах, в якому я жив, як українці били поляків. Я пішов по селах. Коли відбувалися ці події, мені було десять-одинадцять років, то я добре пам’ятав про все. Там мої батьки, діди, всі родичі жили... Я пішов з думкою, що дам спростування в газетах. Почав писати те, що я знав. Захотілося написати за кожну вбиту особу, про те, як вона звалася, про родину, про те, яка смерть її зустріла. Насамперед я пішов до своїх односельців і почав записувати, уточнив все, як було. До кожного слова я мав претензію, усе хотів уточнити. Я вважав, що коли напишу справедливо, а люди потім прочитають, то скажуть: – Оце правда. Почав я від свого села Заболоття, або як казали «За болотом», в якому я народився і видрукував це у «Слові правди», нашій районній газеті. Коли люди це прочитали, то почали відзиватися й казати: – «Що ти пишеш тільки за своє село, в нас було ще не те». Це мене спонукало до дальших пошуків правди. Я почав збирати матеріали 8 квітня 1989 р. Ніхто мене не заохочував, не змушував, не просив, не рекомендував, не платив. Коли я став писати, вірив, що люди ж грамотні, кандидати наук, вчителі, історики почнуть пригадувати, розповідати, підкажуть, кого розпитувати. Дехто писав, але мало. Зневажливе ставлення до людей, до їх думки, як це було до Помаранчевої революції, знеохочувало. Люди може менше боялися, як не вірили, що це буде використано...

- Говорите, що це КДБ фальшувало правду про українсько-польську трагедію на Волині в 1943–44 рр. А як відноситеся до польських публікацій на цю тему, а в першу чергу до двотомної книги Семашків?
– Перша невелика книга Семашка потрапила до моїх рук в 1990 році. Коли я її почав досліджувати, коли її прочитав, то мені стало страшно. Я побачив, що там описані всі села, в тому й Володимир-Волинського району. Я записав інформації про одне, друге село і подумав, ану, поїду, перевірю чи це правда. У нашому вже неправда була, в іншому теж неправда, так само в третьому... То було в 1990 р., а Семашки в 2000 р. випустили другу книжку. Вона відрізняється від першої набагато більшим об’ємом. Це були дві книги, майже тисячу п’ятсот, по-моєму, сторінок. Якщо людина не знає цих подій, цієї історії, і читає книгу Семашків, то складається враження, що вони пишуть чисту правду. Вони її так зробили, так написали, що майже ніде, рідко де, згадується, що постраждали українці. Я, як почав писати, то писав, хто постраждав, як українці – то українці, а як поляки – то й поляки. Я не скривав, якщо щось мені було відомо. Багато залишилося невідомо, час пройшов... Я написав книгу про Володимирщину, а тепер хочу написати про інші райони. Про Любомльський, Турійський райони написано, зокрема, в Семашків те, що не стикається, не сходиться з тим, що мені вдалося зібрати. Для прикладу, в Турійському районі є таке село Перевалів. Вони написали, що було вбито 42 поляки. Мені люди, що пам’ятають, сказали, що не було вбито ні одного поляка, ні одного українця. Головне, що там живе польська сім’я і я з ними десь два роки тому розмовляв. Вони сказали, що за все життя ніхто не сказав їм поганого слова. Я їм зачитав Семашків і вони стверджують (що мені і написали), «що це неправда, тут ні одного поляка не було вбито». Семашки в 1990 р. писали, що в селі Домінополі і чотирьох кутках, що також в Турійському районі, загинуло 400 чоловік, а в 2000 р. написали, що загинуло 263 чоловік. Наша преса писала, що там загинуло 275, а я встановив, що загинуло 218 чоловік. Пам’ятник стоїть високий, залізний хрест на п’ять-шість метрів високий і на ньому записано, що в липні 1943 р. “zginelo 490 osob”. Ось така різниця. Це саме велике село, де найбільше постраждало поляків. І я знаю цю історію, як загинули поляки. Мені розповідали. У тім селі польська боївка організувалася, якщо добре пам’ятаю, під прізвищем Домбровського. 20 вояків. А недалеко – Вовчок, там УПА. І вони між собою дружили, щоб бити німця. В Купичеві була польська «пляцувка», і поляки запропонували спільний виїзд на нараду в Купичів. Поїхали тих чотири підводи і тих чотири підводи. Заїжджають, а поляки підступно убивають упівців, вісім їх було. Поляки не додивилися, що один з упівців, хоч два рази до нього стріляли, був ще живий. І він якось доповз на дорогу. Дядько якийсь їхав і підібрав його та завіз до Вовчка, де УПА стояла. Цим відділом командував тоді Порфирій Антонюк «Сосенко». Як поранений розповів, що і як сталося, тоді «Сосенко» дав команду. Цих 20 польських вояків всіх побили і поляків з села. Це разом 218 людей вбито, і в мене є їх прізвища. Отака вона правда.

- Розправи, вбивства на Волині, у цьому й у Володимирському районі, який ви під цим оглядом дослідили, є фактом. Це не відбувалося без причини. Хто винен, чи справді УПА чи пак українські націоналісти, як переконують поляки?
– Я упевнений, я дослідив, що винні в усьому тільки поляки. Це я можу навести на багатьох прикладах. Ось наш район, українська поліція. Усе тихо, мирно. 20 березня 1943 р. поліція за наказом командування УПА відходить у ліс, а на її місце стає польська поліція. Поляки, які жили по селах і знали, хто де в чому був, 20 травня нападають на село Невхорощі і Хмелев. В Невхорощах було вбито 12 українців, в цьому діти й старі люди, а в Хмелеві вбито 9 людей, села пограбовано, а будинки спалено...

- ...Чи були з ними німці?
– Німці були присутні з ними, як командири, чи що, але вони стояли біля підвод і машин та курили, коли польська поліція робила свою чорну справу. 5 червня в село Сондову того ж 1943 р. поляки приїжджають на 15 автомобілях. Місцеві поляки йдуть з ними і показують, де живуть українці, а Сондова була польською колонією, українських родин було там 15–20. Приходять, стукають, виламують двері, якщо ніхто не відкриває, а потім їх убивають, грабують майно, а будинки спалюють. Убили 21 людину і 5 поранили. Це було 5 червня. Після цього сотник «Чумак» з місцевої УПА пише скаргу до поляків і пропонує розібратися, хто це робить, бо ж з цього може розгорітися велика бійня. Упівці підкидають ці листівки полякам. У відповідь поляки 30 червня ще раз нападають на Сондову. Але убивають 6 українців, бо наших людей було там вже зовсім мало та ще й спромоглися втекти. І тоді 12 липня, як сказали мені люди, а не 11, відповідна акція на поляків. І в тій Сондовій було побито до 50 поляків. Але ж і 12 липня у нас на Писареву Волю поляки напали. Це я бачив особисто. Мені десять років було, я, хлопчик, пасу корови і дивлюся, що робиться. Це було два кілометри від мене через болото. Чути було постріли і навіть крики деякі було чути. У Писаревій Волі було 32 будинки. Вони з Білина нападали, де потім штаб був 27 Волинської дивізії АК. Вони нападають на село, танкетки мають німецькі, маленький літак кружляє і стріляє. Люди кинули все і втікали в ліс. Ліс з трьох сторін обступав село, а з четвертої болото, і одна гребля була. Поки всі поляки греблею до села переїхали, то люди повтікали. Залишилися двоє старих та немічних, подружжя, 89 і 92 роки. Вона сліпа була. Оцих чоловіка та жінку закололи багнетами. Пограбували і спалили все. Нічого не залишилося. Мені доводилося на конференціях виступати, на семінарах і завжди говорив, що всьому тільки поляки винуваті. А якщо взяти ще й історію, що до того була, то й поготів. У 1938 р. на Холмщині скільки знищено церков, а в 32-ому скільки їх знищено. А ще у 1923 і 1924 роках теж було нищення церков. А школи? 1939 р. в нас, у Волинській області в теперішніх межах, не було вже ні однієї української школи. А на початку 20-их років було, якщо не помиляюся, 1862 школи, які зокрема Січові Стрільці відкривали. У 1920–22 роках Українську народну армію пропущено крізь концтабори (інтерновано – С. М.). Зі 100-тисячної армії знищено 27 тисяч вояків. Хіба це не був початок?

- Звідки стільки жертв з-посеред поляків взялося у книжці Семашків?
– Я думаю, що поляки, які звідси (з Волині – С. М.) поїхали, ото й писали, що кому думалося, або здавалося, а Семашки зібрали від них ці дані. Я пропонував на семінарах зустрічі, які відносилися до одного села, щоб у подробицях вияснити, як було насправді. Я казав: – Привозьте свідків, поїдемо в те чи інше село і будемо говорити з людьми та і вияснювати, хто кого вбив. Я думаю, що ці великі числа польських жертв взялися з розповідей самих поляків, не верифікованих українською стороною, свідками чи документами. Ще раз підкреслюю, що жертви були з обох сторін, незалежно від того, яка сторона нападала, а яка боронилася. Коли б поляки були справді «гжечні», як самі про себе люблять казати, і справедливі, і правда їм над усе, то сказали б, що вбили стільки то а стільки українців. Тоді люди, читаючи, сказали б: – Отут щось є на ділі. А вони, якщо вже не можна не признатися до чогось, то все повторюють, що вбивали мирних людей «в одвецє», а все зло на українському боці. У нас теж люди освічені, думаючі, і вони знають, що Волинь – це споконвіку українська земля і на цій землі для її справжніх господарів не було місця, прав, шкіл, храмів.

- У вашій книжці чимало жахливих описів мордувань. Чи люди не бояться про це говорити, хоча б тільки тому, щоб не повертатися до цих страшних подій?
– Понад два роки тому я був у селі Ставках Турійського району. Сів я розмовляти з одним чоловіком і прошу його розповісти, як його тата вбили, кого ще і хто вбив у селі. Коли хазяїн почав розказувати, почула його дружина. Якого вона наробила лементу, о Боже мій. Вискакує син і питає, що таке робиться. Я показую посвідчення кореспондента і пояснюю, що його діда вбили і хочу знати, як це сталося. Син відвернувся і пішов, а мати не дала чоловікові говорити. Почала кричати: – «Ти розкажеш, а невідомо що це за чоловік, він все запише й передасть полякам...» Буквально через кілька днів я заїхав у село Хоростів, теж Турійського району, там також одна жінка страшно боялася. В основному свідки подій розказують і страшенно переживають, ридають, якби це сталося вчора.

- Ви далі збираєте свідчення людей про ті страшні події. Чи маєте яку-небудь допомогу, як мають її поляки, які збирають матеріали про волинські події?
– Справа в тім, що в нас не було українського уряду. У нас був уряд не знати якої держави. Я Кучмі написав листа і відкрито його запитував, чий він президент, якої держави...? Тепер, як мені відомо, є вже декілька краєзнавців, які працюють в окремих районах Волині по селах і вивчають ту справу. Ось хоча б Сергій Гудлевський, який організував молодий загін з десяти хлопців і дівчат. Вони роз’їхалися по Волинській області, йдуть підряд від села до села і все записують. Отже, історія потрошки просувається, але трішки запізно. Нема вже більшості старих людей, нема тих поранених, які чудом врятувалися. Надіюся, що при теперішній українській владі відкриються всі архіви і правда таки проб’ється. Не може бо бути «правди» однієї сторони, і до цього цієї, яка на нашій квітучій Волині не була справжнім господарем, хоч за такого себе вважала.

Розмовляв Степан Мігус
Наше слово, № 32, 7 серпня 2005 року

http://www.poshuk-lviv.org.ua/press/caruk_ns.htm
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Oskar » 21 травня 2013, 09:33

Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр.: Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район /Вступна стаття Ярослава Ісаєвича./ – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с.

http://chtyvo.org.ua/authors/Tsaruk_Yar ... 3-1944_rr/
http://archive.ec/DS3M
http://archive.ec/mPJ3S
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Oskar » 21 травня 2013, 10:31

"Воєнна історія" #3_4 за 2003 рік

ХРОНОЛОГІЯ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

http://warhistory.ukrlife.org/3_4_03_4.htm
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Oskar » 03 липня 2013, 10:07

Адвокат у прокурорській мантії
Іван Патриляк
25 червня, 2013

Польща, яка роками твердить про свої адвокатські функції щодо України в європейській спільноті, на жаль, сьогодні із захисника перетворилася на обвинувачувача
20 червня верхня палата польського парламенту ухвалила надзвичайно неоднозначну резолюцію з приводу «70-ї річниці волинської трагедії», якою звинуватила Організацію українських націоналістів (бандерівців) та Українську повстанську армію в проведенні проти польської людності Волині та Галичини «етнічної чистки з ознаками геноциду». Документ буквально нашпигований сумнівними припущеннями та гіпотезами, які «перекочували» з польської історіографії до гарячих голів політиків першого ешелону. У ньому можна побачити й твердження про атаку повстанців на село Паросля 9 лютого 1943 року (гіпотеза низки польських дослідників, яка покликана довести, що українці почали масово вбивати поляків раніше, ніж поляки українців), й інформацію про 100 тис. польських жертв (унікальна точність, зважаючи, що на Волині поіменно тим же польським вченим вдалося встановити тільки біля 20 тис. жертв, решта – «припущення»), й вказівки на сплановані та масовані атаки на польські оселі 11 липня 1943 року ледь чи не по всій Волині (теза, яка сьогодні піддається обґрунтованій критиці з боку низки українських дослідників).
На жаль, немає в тексті заяви Сенату згадок про українських жертв трагедії. Про українські села, спалені польською поліцією на німецькій службі, після початку масштабного повстання УПА в березні – квітні 1943 року; про вбитих і замордованих українських селян; про масову співпрацю поляків з німцями і радянськими партизанами, метою якої було придушення руками червоних і німців українського визвольного руху задля збереження земель Волині та Галичини у складі повоєнної Польської держави. Натомість державні мужі просторікують про «примирення і дружбу», шлях до якого, на їхню думку, лежить через «спільне засудження» злочину. Чудова ідея! От тільки чи винятково «українські злочини» ми будемо засуджувати, а чи нарешті визнаємо стару як світ істину, що винними у конфлікті завжди є обидві сторони й будемо засуджувати воєнні злочини з обох боків.
Чи готове польське суспільство і політикум сьогодні засудити асиміляторську політику урядів Другої Речі Посполитої щодо українських земель у міжвоєнний період; чи готове визнати безпідставність претензій на території, де польська людність була етнічною меншиною; чи готове погодитися з тим, що справедлива боротьба польського підпілля й Армії Крайової за свободу Польщі проти німецької та радянської окупації щодо українців носила несправедливий, імперіалістичний характер? Чи польська теза й далі буде звучати так: «наші борці за свободу – недоторканні герої, якщо навіть вони чинили якісь злочини, то винятково в інтересах держави; ваші визвольні рухи – збіговисько бандитів і злочинців, бо вони вбивали цивільне польське населення й оправдання цим злочинам немає навіть незважаючи на те, що вони теж воювали проти нацизму та комунізму»?
На таких засадах важко вести мову про взаємне вибачення і взаємне перепрошення. Очевидно, що це прекрасно розуміють у Варшаві, тому й вдаються до дивних з юридичної точки зору формул про «етнічні чистки з ознаками геноциду». Знаючи про недолугу позицію української влади щодо визнання борцями за незалежність членів ОУН і УПА, польські політики можуть робити недружні заяви, не боячись жодної гнівної реакції з боку офіційного Києва (за, що ж на Печерську гніватися, якщо наша влада сама членів ОУН і УПА де-факто вважає «бандитами»).
Польща, яка роками твердить про свої адвокатські функції щодо України в європейській спільноті, на жаль, сьогодні із захисника перетворилася на обвинувачувача. Коли на перепоні до укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС стоять колосальної ваги проблеми внутрішнього плану, наш «адвокат» сумнівною як з правової, так і з історичної точки зору заявою Сенату виставляє Україну в очах решти європейців «геноцидогенеруючою» нацією. У єврочиновників з’явився ще один «залізний аргумент» для гальмування європейського поступу Києва, підкинутий нашим адвокатом у прокурорській мантії. Європейська спільнота, яка майже свято переконана в тому, що українці були головними виконавцям Голокосту, тепер має шанси сформувати в своїх умах ще один свіжий стереотип, експортований з берегів Вісли… Дякуємо, дорогий пане «адвокате»!

http://tyzhden.ua/Columns/50/82987
Аватар користувача
Oskar
 
Повідомлення: 1155
З нами з: 21 грудня 2009, 15:54

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 07 липня 2013, 09:17

70 рокiв тому польські націоналісти розстрiляли 104 мешканців села Красний Сад, що на Волинi
04.04.2013
Вiд села сьогоднi залишилося лише три хати i криниця. Саме бiля неї i стояла та клуня, де далекого 1943 року знищили 103 селян. 104-м став житель iз сусiднього села, який того трагiчного дня прийшов у Красний Сад...
"У той час Красний Сад межував iз селом Маруся, -- розповiдає газеті "Експрес" Олексiй Гайдук, перший заступник голови Горохiвської райдержадмiнiстрацiї. -- Це була колишня польська колонiя. Тим часом Красний Сад -- чепурненьке село з розкiшними, квiтучими садами, було поселенням українцiв. Нiщо не вiщувало бiди. А рано-вранцi 19 квiтня 1943 року, заручившись пiдтримкою гiтлерiвських окупантiв, загони Армiї Крайової та польських колонiстiв з Андрiївки та Марусi оточили Красний Сад. Це був Великоднiй понедiлок..."

Свiдки того жахiття згодом розкажуть, що карателi, оточивши село, щоб нiхто не втiк, пiднiмали з лiжка сонних людей, виводили з дому i вели до клунi, що стояла на одному з обiйсть. А вже там клали ниць i розстрiлювали з автоматiв. Не жалiли нi дiток, нi людей похилого вiку. Кажуть, що земля над убитими ще довго ворушилася, нiби не хотiла хоронити пiд собою цiлi родини -- вiд старенького дiдуся до немовляти. Зi 114 селян живими пiсля цього побоїща залишилося лише декiлька людей. А наступного дня усе їх майно i худобу вивезли в Угринiв.

"Врятувалося лише декiлька людей, -- зi сльозами на очах згадує очевидиця того страхiття Вiра Степанюк, яка тодi була ще малою. -- Однiєю з тих, кого тодi оминула смерть, була семирiчна дитина. Її разом з рiдними привели до клунi. Однак саме в цей час дiвчинка, яка була до нестями нажахана тим, що вiдбувалося навколо, вiд страху знепритомнiла. I як пiдкошена впала на землю. Її, непритомну, так i залишили лежати помiж убитих i поранених. Вбивцi, очевидно, подумали, що i вона загинула. Проте жодна куля не зачепила дiвчинку, а вночi вона, прийшовши до тями i тремтячи вiд жаху, вибралася з того мiсця i втекла. Наступного дня село пiдпалили, i воно дощенту згорiло. I сьогоднi, як згадую усе це, то сльози на очi навертаються. Стiльки нi в чому не винного люду вбили..."

Ще одну родину з Красного Саду врятував вказiвник iз назвою сусiднього села Михлин, бо стояв на територiї їх обiйстя. То карателi, вирiшивши, що мешканцi дому належать до села Михлин, помилували їх. "Щодо сiм'ї самої Вiри Степанюк, то цих людей врятувало те, що мама добре знала чеську мову, -- каже пан Гайдук. -- Тож коли у їхнiй двiр прийшло двоє карателiв, то тi мiж собою говорили цiєю мовою, i мама заговорила до них. Побачивши, що вона гарно знає чеську, вони вирiшили, що в цьому дворi мешкають чехи. I не стали гнати їх до клунi. Таким чином вони i врятувалися".

...Лише 19 квiтня минулого року на територiї кладовища села Красний Сад вiдкрили пам'ятник. На ньому викарбувано напис: "Вiчна пам'ять невинним жертвам польсько-українського мiжнацiонального конфлiкту, мученицькою смертю умерлих 19 квiтня 1943 року мешканцiв українського села Красний Сад, що тут квiтувало. Святий Боже! Ти знаєш їх поiменно, прости їх. Прости грiхи i винуватцям їхньої смертi. Даруй їм воскресiння i вiчне життя. Нащадки".

Згодом з'явився ще один пам'ятний знак -- бiля криницi, поблизу якої стояла та клуня, де розстрiлювали людей. Цими днями на кладовищi i бiля криницi знову було велелюдно. Люди пам'ятали, пам'ятають i пам'ятатимуть те жахiття, яке вiдбулося тут Великоднього понедiлка 70 рокiв тому...

Олеся МАКСИМЕЦЬ

(http://expres.ua/digest/2013/04/04/8643 ... la-krasnyy)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 07 липня 2013, 14:11

ТРАГЕДІЯ ГОНЧОГО БРОДУ

Моє рідне село загубилося у зелених дібровах, у дорідних ліщинах, у розкішних тополях, які, мов сторожа, оточили село і оберігають від лихого ока. Цікава його назва — Гончий Брід, а яке красиве воно у всі пори року! Які там верби над ставком! А солов’ї аж заливаються, бо тут їм воля.
Тепер село мовчазне, як і багато їх на Україні. Тільки де-не-де інколи почуєш дитячі голоси. Збідніло село на молодих господарів. Досі невтомно трудиться поважний за віком фермер Гордій Завадський. Незрівнянний у роботі, він запалює своїм ентузіазмом інших. Пережило моє село й трагедію.
Жахлива подія сталася у селі Гончий Брід на третій день свята Водохреща 1944 року. Люди святкували, тому довше спали. Та їхній спокій був порушений. На Діброві, недалеко від Гончого Броду, жили поляки. Не раз бували в селі. Моїй мамі замовили виткати полотно. Сподобалось, забрали його, подякували.
І раптом страшна звістка: поляки напали на село. Правда, ще й до цього було тривожно, бо ширилися чутки, що то в одному, то в іншому місці пограбовано українську сім’ю або когось вбито. Тому гончебродські хлопці або молоді чоловіки організовували нічні варти, по селу поставили стовпи із залізними рейками і при потребі били на сполох. У багатьох клунях та хлівах поробили схрони.
Перші групи поляків з’явилися з лісу з боку села Вівчицьк. Село було захоплене зненацька. Люди втікали в другий кінець села. По них стріляли. Дехто був напівголий. Крик, зойки, ридання заполонили село. Поляки вривалися в оселі, грабували все, що потрапляло під руку, виводили з хлівів коней, запрягали і на підводи вантажили награбоване. Дідусь Кулачок Марко не встиг утекти, заховався на піч. Його розрубали навпіл і насипали проса в голову. На вулиці забили Киричук Уляну і її сестру. Недалеко від нашої хати на колоді лежали забиті чоловік і його дружина Савічуки, у яких залишилось четверо діток, яких не було кому доглядати, то двоє померло з голоду пізніше.
Група нападників відімкнула церкву і залізла на дзвіницю. Звідти село було видно як на долоні. Селяни не знали про те і бігли в бік церкви, бо там недалеко могилки, дерева і дорога на село Дроздні. Та по втікачах відкрили вогонь. Загинула тут дружина мого сусіда Віктора Приступлюка, а він чудом залишився живий.
У власній хаті забили і Григорія Кобиша та багато-багато моїх односельчан. Ці події закарбувалися навіки.
Дійшли загарбники і до моєї хатоньки. Ми втекти не встигли. Упізнав поляк ту, що їм ткала. Проте забрав у мішки все. Мені, маленькій, було дуже шкода оздобленого вишивкою кожушка, гарні хустки, рядна. Я плакала...
Раптом відчули, що горимо. Тягне тато свого спаралізованого батька надвір у льох, що був поблизу хати на подвір’ї, за ними мама з чотиримісячною моєю сестричкою на руках. Тато хапає мене на руки, а я вирвалась — і в хату, щоб забрати свою улюблену шкатулку з намистом. На руках несе мене татусь через дорогу у клуню, де був викопаний схрон. Руки тремтять, не може відкрити засув на дверях. По нас стріляють, вони зовсім близько.
Ледве встигли ми вскочити у клуню, а звідти у схрон, як і поляки ввірвалися. Не знайшовши нас, підпалили клуню. На вишках заховався сусід дідусь Павло Рудик. Там, сердешний, і згорів. Тільки тому, що димом закрило льоха, залишились живими мої рідні.
Ми з татом біжимо не селом, а, скрадаючись, садками, городами до бабусиної хати. Двері відкриті, а далі в кімнаті лежить у калюжі крові мертва бабусина родичка, а бабуся нікуди не хотіла втікати зі своєї хати. Стояла, бідненька, на колінах і молилася. Зайшли, пограбували і махнули рукою: бардзо старі. Але молодший вернувся і вистрілив у голову одній і другій.
Бабусю мою вдалося виходити. А де ж дідусь? Розказав потім, що був через дорогу у хліві. Потім почав утікати в хату. По ньому стріляли. Він тоді — у сусідський сарай Андрія Грицюка. Мерщій поліз по драбині на вишки. Поляки стріляли вгору, кричали, але не полізли.
Дідусь тільки хрестився і молився Богу. А у схроні під ним були люди і серед них його молодша дочка Таня із двомісячним Андрійком на руках. Дитина плакала. Люди наказали жінці затулити ротика дитині, бо через нього загинуть усі. На щастя, поляки пішли. Люди у розпачі кидалися з одного боку в інший, потрапляючи під ворожі кулі. Горіло село...
Минули роки. Зарубцювалися рани, та залишився болючий спомин.
Багато моїх односельчан розкидано по світу. Можливо, хтось із них прочитає ці спогади. Дуже хочеться, щоб молодь глибше знала історію свого великого і терплячого народу. Це була “срамотна” (як сказав поет) година для наших близьких сусідів. А сусіди повинні жити дружно, виручати у скрутну хвилину і вчитися на помилках, щоб їх не повторити ніколи.

Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби, Ковельського району

(http://www.volyn.com.ua/?rub=5&article=0&arch=145)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 07 липня 2013, 15:11

Польсько-німецький терор у 1943-1944 роках на теренах Горохівщини
19.06.2013
Андрій Криштальський

Українські відплатні акції
Після переходу української поліції до загонів Української Повстанської Армії в 1943 році гітлерівці набрали поліцаїв із середовища поляків (так звана гранатова поліція). Нагадаю, що за інформацією польськомовної версії електронної енциклопедії Вікіпедія, в Горохівському повіті під керівництвом німців діяв загін допоміжної поліції (шуцманшафту) чисельністю 150 поляків. Намагаючись утриматися на так званих «кресах всходніх» (за оцінкою історика Ярослава Дашкевича кількісний склад поляків і українців на Волині у процентному співвідношенні становив 1 до 7 на користь українців), поляки шукали підтримки, зокрема й із боку гітлерівців. Ситуацію підігрівав польський еміграційний уряд, наказавши полякам Волині не залишати своїх домівок і будь-якою ціною втриматися на території, яку польські шовіністичні кола вважали своєю.
Співпрацю поляків із гітлерівцями та їхню участь у акціях терору українці Горохівщини сприйняли вкрай негативно, тим більше, що ілюзії про «новий справедливий німецький порядок» розвіялися остаточно, а загони Української Повстанської Армії вже вели запеклі бої проти гітлерівців. Люди ще не забули кривди й приниження в період довоєнної польської окупації. Репресії польської влади залишили болючі рани і в свідомості представників націоналістичного підпілля. Адже не варто забувати, що чимало членів ОУН та інших патріотичних організацій відбувало ув’язнення в польських тюрмах, де їх жорстоко катували й принижували.

Масла у вогонь додали й чутки про жорстокі розправи поляків над українцями Холмщини. Всі ті чинники створювали атмосферу недовіри й напруги у стосунках людей обох національностей. Але перші удари упали не на польські голови.

10 квітня 1943 року, поляки на чолі з німцями великими силами оточили село Княже, що знаходиться на межі Волині й Львівщини (нині в межах Сокальського району). Більшість його жителів, котрих вдалося впіймати, незалежно від віку й статі, розстріляли або спалили живцем. В одному з тогочасних повстанських документів йдеться: «Між іншим, заслугою польської провокації є злочинний погром німцями кількох українських сіл на Горохівщині (Волинь). А саме, 10 квітня цього року дуже рано до села Княже приїхало около 200 німецьких і польських поліцистів і, послугуючись готовими списками, почали мордувати цілі родини, грабувати й палити. Вбито і живцем спалено около 425 українців. Згоріло кругло 60 господарств. В той спосіб знищили ще 5 сел, між іншим Квасів, Охлопів і ін. Коли виявилось, що списки жертв виготовили для німців місцеві зорганізовані поляки, українські партизани Української Повстанчої Армії почали у відповідь по всій Волині самооборонну акцію перед терором німців і поляків» (при потребі я надам посилання на друковані джерела, згідно з якими публікуються ті чи інші факти, – А.К.).

Про трагедію села Княже розповіла його жителька Марія Буймиструк, яка дивом вижила під час розстрілу жителів села: «Гестапівці з поляками оточили село і хату священика О. Ковалевського. Першими взяли отця О. Ковалевського, директора школи Євгена Скрипника та старосту Петра Кінаха з двома синами. Посадили їх на автомашину і возили по селу. Людей зганяли до стодоли й там розстрілювали. Під вечір привезли на автомашинах понад 100 чоловік у Квасівську долину. Наказали виходити. Гестапівці оточили людей і почали розстрілювати з кулеметів. Священику наказали відійти вбік, але отець О. Ковалевський відповів: «Куди стадо, туди й пастир», - і підійшов до людей. Гестапівець вдарив священика в обличчя й вистрілив». Марію Буймиструк разом із дочкою Варварою поліцаї підвезли на останній машині. Німець відкрив борт автомашини і гукнув «раус» (виходь). Молодий юнак Кінах скочив з автомашини і зразу був убитий прикладом автомата: “Нам наказали іти до мертвих людей, - згадує М. Буймиструк, - Злізаючи з машини, дочка Варця сказала: «Мамо, тримаймося разом». Я лягла коло першого трупа, а коло мене дочка і ще дві жінки. Німець підійшов до нас і вистрілив з револьвера. Я відчула гарячу кров на обличчі. Потім він вистрілив у дочку Варцю, яка голосно застогнала. Я відчула, що ще жива, але німець вистрілив ще раз. Куля й на цей раз пройшла через шкіру, але не зачепила черепа. Я подумала, що мене будуть доколювати. Але німці почали стягати одяг і взуття із вбитих. Один німець потягнув мене за рукав светра, але рукав обірвався, і німець відійшов. Машини від’їхали. Я піднялася. Залита кров’ю з голови до ніг. Долина теж була залита кров’ю і встелена трупами. Я підійшла до мертвої дочки. Мозок з голови дочки розлився по обличчю. Я поцілувала дочку і, ледве переставляючи ноги, пішла у село до людей».

У тогочасних і теперішніх виданнях масштаб жертв у Княжому оцінюють по-різному (загалом – від 100 до 425 загиблих). Історик Ігор Ільюшин подає у своїх працях таку статистику: 172 особи вбитих і 40 знищених господарств. Але найточнішою, мабуть, можна вважати кількість жертв, нещодавно оприлюднену головою Княжівської сільської ради Євгеном Братунем у газеті «Сокальщина»: «Розстріл мирних жителів с. Княже у 1943 році – це не остання трагедія села. Рівно через рік, у перший день Великодніх свят, села Княже, Фусів, Шпиколоси знову оточили карателі. Тільки у с. Княже було спалено 135 дворів, вивезено до Німеччини 535 чоловік, в тому числі 135 дітей. У с. Фусів вбито 11 жителів, спалено 105 господарств, забрано на примусові роботи у «фатерлянд» 173 особи, у с. Шпиколоси – вбито 14 чоловік, спалено 67 дворів, вивезено до Німеччини 128 осіб. Всього за час фашистської окупації на території сільської ради вбито 229 чоловік, , 836 громадян вивезено на примусові роботи до Німеччини». Варто додати, що 20 жителів цього села загинули в лавах УПА, ще 12 було взято в полон і засуджено..

Факт існування списків для розправи наштовхує на думку, що поляки й надалі намагалися поборювати українське патріотичне підпілля, адже саме з цього села походить чимало його видатних діячів, зокрема, знаменитий повстанський ватажок Чорноморець (Олексій Мельник)та чимало функціонерів різних ланок ОУН. Розправи в Квасові й Охлопові є, без сумніву, ланками однієї й тієї ж ретельно спланованої операції зі знешкодження українського підпілля.

Незадовго до Великодня 1943 року 7 критих брезентом вантажівок із польськими шуцманами, котрими керували німецькі офіцери, в’їхали до села Підбереззя. Жителі села Федір Денисюк та Максим Лоза кинулися тікати, побоюючись, що мета візиту непроханих гостей – операція проти членів ОУН. Обоє відразу ж були застрелені на очах у своїх дружин. Шуцмани вбили також Марину Притулу та розстріляли сім’ї Чернишів, Постужавських, спалили близько 15 хат. Ось що розповів про той страшний день мешканець Пдбереззя Павло Івчук, який зараз проживає в м. Горохові: «Матір виганяють два польські шуцмани. Хочуть застрілити. Але прийшов німець, каже: «Що ви робите?! То ж сім’я, малі діти. Не треба розстрілювати». А поляк кричить: «Розстріляємо!». З матері зняли чоботи, кожух був на ній вишитий, хусткою був менший брат закутаний. Два поляки все забрали. Ще баба кричить: «Пановє, як палите, - випустіть коней!». Рукою махнув, каже: «Вже випустили…» Були б їх постріляли. Але забрав їх німець. Але через деякий час один із тих поляків вертається, приносить в’язку соломи. Кинув її у двері хати, запалив. Пішов. Наша бабця старенька загасила». Олена Новосад (у дівоцтві – Вихованець) розповіла, як убили її сусідку: «Марину Притулу – в себе на городі. Прийшла її дочка, каже: «Мені маму забили». Я їй: «Напевне, й мого чоловіка забили». Ще не знала… Переговорщик каже: «Йдіть звідси, бо як зійдуться всі, то й вас поб’ють!». Під Полюхно поїхали машинами всі ті поляки, і там був бій у гаю. В селі всі люди розлетілися. Тікали, хто куди».

Слідом за цими жахливими розправами кара впала на чудово облаштовану українську колонію Красний Сад, 23 квітня, за 5 днів до Великодня, сюди зненацька прибули поляки з сусідніх польських колоній Маруся та Анджеювка на чолі з німецькими офіцерами. Як свідчать очевидці, напруга між мешканцями обох сусідніх населених пунктів наростала поступово, окрім згаданих вище причин для ворожнечі значну роль зіграв чинник заздрості, адже село Красний Сад належало до заможних, чоло не можна сказати про сусідню польську колонію Маруся. Колишня жителька знищеного села Галина Козік (у заміжжі Вітюк) пригадує: «Якесь відчуття небезпеки все ж тоді відчувалося… Старші люди казали, що їм сни бачилися погані. А поляки, які жили на колонії Маруся, не раз говорили, що ми будемо красити яйця на Пасху своєю кров’ю… Майже так і сталося. Тільки не на Пасху, а раніше».
Розгорнулася небачена досі трагедія. Коли село оточили, першими загинули чоловіки, які працювали на полях. Озвірілі нападники ходили від садиби до садиби, заганяли людей до хлівів та клунь й убивали всіх без розбору: німецький офіцер – пострілами з пістолета, а поляки кололи вилами й рубали сокирами.

У своєму дослідження про трагедію села Красний Сад журналіст Петро Боярчук цитує розповідь колишньої жительки цього населеного пункту Надії Новосад: “Мій перший чоловік Владьо – єден, Гриць, дядько мій, – два, Міхалечко – три, Судобець –штири, Василько – п’ять, Хотій – шість, Оксеня – сім, Касян – вісім…” – напружуючи пам’ять, Надія Новосад називала мені всіх, кого забрала того дня розстрільна чи тортурна смерть. Щоб не збитися з ліку, загинала старечі пальці спочатку на лівій руці, потім на правій, і продовжувала рахунок знову з лівої руки. Скрушно хитаючи головою, бідкалася: “Як збирали їх по дворах і згарищах до одної могили, а потім разом із Адамом ставили на могилі тій пам’ятник, то всіх було 103, і всіх старших по іменах та фаміліях я знала, і знала скіко в кого дітей. А тепер все виходить 98. От удвох з Миросьою, з дочкою, записали всіх у книжечку, щоби нікого вже не забути. А вина їхня одна – українці. Потім казали, – була в селі організація бандеровців, то через те і німці з поляками на нього пішли, і совєти дивилися на нього злим оком. Та не все село в тій організації було, не всі, як і я, про неї знали, але всі хотіли, щоби була Україна. За Україну, вважай, і згинули як теє дитятко в дев’ять місяців, так і той найстаріший, хто був там”.

Галина Козік також дає перелік загиблих: «Із нашої родини Новосадів-Козіків (по вуличному ще кликали «Михалкові») загинули того жахливого дня 10 людей: мій дідусь Новосад Михайло Степанович, моя бабуся Новосад Мотруна Северинівна, мій тато Козік Михайло Остапович, моя тітка Новосад Катерина Михайлівна, мій дядько Новосад Іван Михайлович, свекор маминої сестри Джигалюк, двоє дітей маминої сестри Ганки – дочка Джигалюк Маня і син Демид, син маминої сестри Наді – Вознюк Олександр Романович… Називаю розташування хат, де жили великі та дружні українські родини: Тимощуки, Тимощуки, Касянові, Оксенині (чехи), баба Солонинкових, Новосад Хотій, Новосади, баба Кобернючка, люди з Бискупич, Павлови, Галії, Солонинки, Новосади-Козіки, Кобернюки (Судобці), Новосад Платон, Наумові, Тимощуки. Часом думаю, чому так сталося? Чому саме на Красний Сад прийшли польські карателі в німецькій формі? Чим завинили мирні українці перед цими бандитами? Думаю, а відповіді знайти й досі не можу. Бо так вичинити могли тільки нелюди!».
До речі, підтверджується і той факт, що метою нападників було винищення саме українців. На цьому наголошує колишня жителька села Малків, що на Грубешівщині, Надія Луй (вона згодом переселилася у Красний Сад і від тутешніх людей дізналася про подробиці трагедії). Розповідаючи про чи не єдину в селі вцілілу хату, вона зазначила: «У тій чеській хаті Оксеня жила. Її також бандити убили б, але вона почала кричати: я чешка! Це сусідку й урятувало, бо, як виявилося, вбивці полювали лише на українців…».

Упродовж двох наступних днів поляки з сусідньої колонії Маруся вивезли підводами награбоване майно й спалили оселі.
Що ж до оцінок кількості жертв у Красному Саду, то найбільш вірогідними є твердження Надії Новосад (103 вбитих), оскільки вона брала участь у похованні замордованих і вела записи їхніх імен. Історик Володимир Сергійчук у травні 2003 року під час міжнародної конференції «Польсько-українське протистояння на Волині в роки Другої світової війни: причини, перебіг і наслідки» також оприлюднив таку цифру і зазначив, що знищено 22 господарства», хоча свідки називають інші цифри щодо кількості розграбованих садиб. Журналіст Петро Боярчук, посилаючись на свідчення жителя с. Михлин Юрія Ковтуна, зазначає, що серед 103 знищених селян Красного Саду було 20 дітей шкільного віку, 8 дошкільного, а також дев’ятимісячне немовля.

Цікаво, що й очевидці трагедії, й науковці ставлять під сумнів той факт, що операція була цілком підтримана й спланована німецькою окупаційною владою. У свідченнях Галини Козік знаходимо такі слова: «Мамина подружка (кума) Шура працювала в Луцьку прибиральницею у німців. Коли вона розповіла якомусь начальникові, що в Красному Саду сталося, він дуже здивувався. Значить, гітлерівські карателі виявилися непричетними до цього злочину. Й тут, мабуть, треба головне пам’ятати: убивці, хоча й були одягнуті в німецьку форму, проте всі до одного говорили польською мовою!». Історик Ігор Ільюшин у своїй книзі «Українська повстанська армія і Армія крайова…» стверджує, що під час перебування в м. Горохові рейскомісар Еріх Кох у своїй публічній промові відповідальність за каральну акцію й подання списків для розправи цілком поклав на поляків.. Цей же автор на основі німецьких, польських та совєтських документів стверджує, що погроми сіл на Горохівщині сучасники тих кривавих подій називали «польською провокацією».

Одначе ланцюжок кривавих подій на цьому не закінчився. Наступними жертвами стали мешканці села Михлин. Колишня його жителька Галина Луцюк розповіла про ці події так: «Я пасла корову, аж бачу, їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані було. Поляки у нашому селі попалили багатьох. Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили, всю цю вулицю, що тепер, ніби головна, спалили і з тамтого боку також хатів попалили багато. Ми від них у біженцях під Боремлем Рівненської області шість неділь були. Вернулись, — хати нема. Батько біля нашого згарища зіп’яв якусь буду і в липні 1943-го, на Петра й Павла, вже в ній сиділи”.

Далі поблизу селища Сенкевичівки між українцями й поляками почалися взаємні відплатні акції. 19 травня в с. Жабче спалено уніатську церкву, 22 травня відбулися розправи над поляками в колонії Дубова Корчма. З 26 по 28 травня в селі Колодежі німці з полками спалили кілька садиб та вбивали українців, котрі траплялися на їхньому шляху. 31 травня невеликий відділ УПА зруйнував фільварок у селі Жабче й захопив у полон 2 німців та 16 поляків. За твердженнями відомого українського історика Володимира Сергійчука загалом із 2 травня по 23 червня 1943 року в Сенкевичівському районі (включно із деякими селами нинішнього Луцького району, - А.К.) поляками спалено 466 хат і замордовано 396 українців.

В одному із звітів керівництва ОУН зустрічаємо таке повідомлення: «Уночі в’їхали 15 авт з німцями і поляками в с. Сенкевичі (колонія в околицях с. Шклинь, - А.К.). Наловили закладників. Арештували 2 особи. Закладників відпустили. Тих, кого мали намір зловити, не було дома. В хаті голови знищили все, що було можна. Жертв у людях не було». Ця історія, зокрема, вкотре свідчить про те, що дуже часто каральні акції були ретельно спланованими, а їх метою було знищення українців за раніше складеними списками.

Наприкінці травня 1943 року трапилися події, котрі призвели потім до розстрілу поляків у костелі села Порицька (тепер – селище Павлівка), який відбувся на свято Петра й Павла. Про це розповідає мешканець села Завидів Олексій Конон: «Між Підбереззям і Милятином попід лісом була ціла лінія господарств. Поляки вночі вирізали майже всіх українців на тій лінії. Вбивали не кулями, а ножами, які вони вже встигли освятити в костелі. Там жили молоді дівчата, то і їх не пощадили, всіх вночі порізали, щоб ніхто не бачив. Коли вони це зробили, тоді наші українці взялися й винищили їх у тому костелі на Петра й Павла – поставили кулемета і всіх поляків розстріляли. Тоді багато наших хлопців із навколишніх сіл пішло в українську партизанку».
Усі ці події призвели до того, що в конфлікт втрутилася Українська Повстанська Армія. І для цього є чимало причин. Хочеться навести лише один випадок, який є дуже типовим прикладом того, як повстанські відділи поповнювалися жертвами польських провокацій. Після трагедії у Красному Саду син уже згадуваної раніше Надії Новосад – В’ячеслав Новосад – вирішив піти в УПА, щоб мстити окупантам. «Хіба ж хто інший на його місці, будучи молодим і дужим, не вчинив би так само? Тим паче – в умовах війни? – пише у своїй статті «Трагедія зветься «Красний Сад» Петро Боярчук. – Кров розстріляного батька, попіл страчених і спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею, передсмертний стогін усенького села й гіркі сльози матері волали про помсту. Тому, якщо пізніше поряд із гітлерівським окупантом не пощадив В’ячеслав і якогось поляка-поліціянта, найпершим суддею міг йому бути лише Бог. А що присягнув юнак боротися з усіма ворогами України так, як належало справжньому синові своєї Вітчизни, і боровся з ними відважно, то у повстанській армії з рядового вояка невдовзі виріс до командира підрозділу, за деякими даними – до надрайонного провідника. Свій останній бій група вояків УПА, яку очолював В’ячеслав Новосад (повстанське псевдо – Петрусь), прийняла в селі Угринів Горохівського району вже за совєтської влади. Енкаведисти заскочили її зненацька. Поранені командир та його заступник Антон Мельничук, родину якого поляки з німцями знищили 19 квітня 1943 року в селі Чорний Ліс, потрапили в полон. Їх стратила 7 січня 1945 року на ринковій площі поряд із замком Любарта в Луцьку совєтська влада».
Вояки УПА провели відплатну акцію в колонії Маруся, але, як свідчать документальні джерела, зокрема й польські (видання “Kresowa ksiega sprawiedliwych”), було спалено кілька осель і ніхто з людей не загинув. Ось, як коментує події в колонії Маруся журналіст Петро Боярчк: «А щодо повторного нападу упівців, який начебто відбувся 15 січня 1944 року і “спричинив 8 смертей”, то свідчення української сторони переконують, – вже після першого наскоку мешканці Марусі зі своєї колонії вибралися. Та й присутність у ній “пляцувки самооборони” суперечлива, позаяк все вказує на Анджеювку (сусідня польська колонія, – А.К.), що опікувалася і Марусею. Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її мешканці, повідомляє “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, “виїхали до Володимира-Волинського разом із евакуйованими німцями”. Лише тоді упівці спалили там польські оселі та шкільні будівлі, в яких розташувалася “пляцувка”. У селі лишилося тільки двоє поляків, що їх сховав якийсь українець. А що червоні, прийшовши услід, звинуватили його у співпраці з німцями, то “Kresowa ksiega sprawiedliwych” уточнює: був членом польської самооборони і “mial zezwolenie na bron od Niemcow”. Кому служила та “самооборона”, якщо члени її мали від німецької окупаційної влади дозвіл на “bron” (зброю), запитувати не доводиться. І стає зрозумілішою одна з причин тогочасного українсько-польського конфлікту в цілому».

До так званих відплатних акцій варто зарахувати й погром поляків у колонії Загаї (недалеко від села Полюхно), що відбувся 12 липня 1942 року. Згадку про цю трагедію опублікував тогочасний польський журнал «Nashe Ziemie Wshodnie» («Наші Східні землі», – А.К.): «В місцевості Загаї з 300 поляків, що мешкали там, вціліло заледве п’ять. Провідниками банди, що складалася з 100 людей, були знані місцевим полякам українці Федак і Жук». Однак видання з промовистою назвою не містить жодних натяків на причетність до цієї події вояків УПА. Навпаки, у тому ж звіті автор наголошує, що українці часто атакували поляків, будучи «озброєними в лопати і вила», що скоріше нагадує стихійний вияв люті, аніж добре організовану військову операцію. Сумніви викликає й кількість поляків, що проживали у цьому невеличкому населеному пункті (в Загаях було лише 40-50 дворів). На жаль, у звітах військового періоду представники конфліктуючих сторін дуже часто з тактичних міркувань завищували статистичні показники.
І все-таки українці розправилися з поляками у Загаях при підтримці сотні УПА Грома. На цьому совєтські каральні органи будували частину звинувачень під час знаменитого процесу над вояками УПА в Мар’янівці (в 1984 році). В розмові з мешканцем села Полюхно Віктором Кравчуком я запитав його, наскільки ймовірною є причетність сотні Грома до погрому поляків, і почув таку відповідь: «Мабуть, таке було. Але то не тільки сотня Грома. Всі збиралися у Печихвостах, щоб іти на Загаї». Цю версію підтримує й історик Ярослав Антонюк із посиланням на публікацію Олега Дідика в газеті «Будівник комунізму.

Якими ж були передумови цього страшного погрому, який буквально стер Загаї з лиця землі? Звичайно, масове вбивство людей не можна виправдати ніякими аргументами, навіть дуже вагомими. Але варто все ж проаналізувати мотиви, які призвели до кровопролиття. Нагадаю, що позаду були вже криваві розправи поляків над українцями в Княжому й Підбереззі, а це – сусідні села. Можна не сумніватися, що українські втікачі звідти розбіглися околицею, розповідаючи людям страшні подробиці звірств у тих населених пунктах. Регіоном котився моторошний поголос про нелюдські страждання й масову загибель мучеників Красного Саду. Позаду були вже сутички вояків УПА з польськими шуцманами в лісових масивах біля Полюхна й Скабарівщини, а також у Охлопові. Тобто, протистояння наростало до крайньої межі, а в околиці перебувала сотня Грома, від якої люди чекали захисту. Треба зважати й на те, що в цьому підрозділі повстанців брали участь ті ж-таки селяни зі згаданих вище населених пунктів. У них були родичі, друзі, знайомі, які згоріли в полум’ї польсько-німецького терору. Що ж було чекати від сотні Грома?

Є ще одна дуже важлива передумова конфлікту: поляки створили у деяких своїх колоніях уже згадувані «пляцувки» – своєрідні опорні пункти з озброєними бойовиками. Саме така, як свідчать старожили, була в Загаях. Дослідник українсько-польського протистояння Іван Пущук, наприклад, стверджує, що в польських сім’ях Загаїв осіло кілька колишніх польських офіцерів, що могло сприяти створенню плящувки. «Зброю полякам тоді було безпроблемно добути в гітлерівців – під приводом захисту від оунівців чи й для участі в переслідуванні їх, – пише І. Пущук у своїй книзі «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 - 1944 років. Горохівський район». – За неї, сховану в зручному місці, в костелі, треба було платити збройними діями проти повстанців». То ж якщо зброя в Загаях і справді знаходилася в костелі (як, за деякими версіями – й у погромленому Порицьку), то це підігрівало ще й міжконфесійні пристрасті. Православним українцям важко було таке зрозуміти, й з цим миритися.

«Коли у 1943 році стало відомо про знищення польського села Загаї, мої односельці не могли повірити, що то справа рук УПА, - згадує письменник Євген Сверстюк, який народився в селі Сільці. - Потім надійшли вісті, що то один з актів відплати полякам за знищення українських сіл. Але в актах відплати є щось більшовицьке, несумісне з мораллю і здоровим глуздом. А тим часом авторитет УПА в очах людей був високим, і його, звичайно, боялися втратити».

То ж сталося те, що сталося – польська колонія Загаї була стерта з лиця землі, а її мешканці знищені. Розплата була не менш страхітливою, аніж від рук поляків у Красному Саду й Княжому, смерть не оминула й невинних дітей. За версіями усіх дослідників цієї трагедії, врятувалося лише 5 поляків. А от кількість жертв у різних джерелах є різною. Польські дослідники Владислав та Ева Сємашки наводять вже меншу цифру, ніж згадане вище друковане видання – 260 убитих. Це малоймовірно, з огляду на те, що Загаї були зовсім невеликим населеним пунктом. Окрім того, треба пам’ятати, що книга Сємашків «Народовбивство, скоєне українськими націоналістами проти поляків на Волині» – чи не найбільш розкритикована не лише сучасними українськими дослідниками, але й деякими польськими, які натякають, що погляди авторів на конфлікт є надто радикальними. Більш імовірною є версія І. Пущука – 146 загиблих, до яких дослідник додає ще 19 осіб польської національності з околиць.

Цього ж дня (чи, можливо, – вночі) відбувся напад українців на польську колонію Куповальці. Совєтські пропагандисти приписували розправу над мешканцями польської національностями в цьому населеному пункті воякам УПА, одначе точних відомостей про те, хто це зробив, немає. Колишня жителька Куповальців Софія Багнюк згадувала: «На наше село в 1943-му напав невідомо хто. Кожен сидів у своїй хаті й нічого не знав. Через день ми довідалися, що побили поляків. Кілька десятків душ… Як їх побили, то люди наші, українці, їх ховали. Ткачук помагав їм, живим, - жінку перевіз на станцію». За твердженням І. Пущука, в Куповальцях загинули члени польських сімей (частково, тобто не повністю всі сім’ї) Чарнецьких, Гонсьоровських, Гілевичів, Копалеків, Конопків, Лозовських, Маліновських, Рибчинських, Савицьких, Зєбських – всього 45 осіб. Версію польських дослідників Сємашків про те, що жертв цієї розправи було 150, спростував, окрім І. Пущука, й мешканець с. Борочиче Мелетій Семенюк, який стверджував, що стільки поляків у Куповальцях на той час не проживало, тому що велику їх кількість, як осадників, повивозили до Сибіру ще енкаведисти в 1940-му році. За його словами, ще близько 20 поляків у ті дні загинуло в с. Широка.

Тривалий період повстанцям приписували спалення польської колонії Яніна, що знаходилася між селами Скобелка і Марковичі. Лише останнім часом стали відомі деякі обставини цієї трагедії. Колонія була справді спалена. Постраждали сім`ї Шатурських, Врублевських та інші. Однак чоловіків у цей час там уже не було. Майже всі вони повтікали в німецьку поліцію. Злочин вчинили самозванці з села Марковичі Юхим П., Тимофій М., Петро С. та ще один житель села Пірванче. Всі вони до УПА жодного стосунку не мали. Згодом Служба Безпеки ОУН провела слідство: трьох організаторів спалення розстріляли, а одного, котрий вирвався, спіймали й убили німці.

Відплатні акції українських повстанців тривали. Так 17 липня 1943 р. під час нападу на польську колонію Анджеювка поблизу Сенкевиівки вони зіштовхнулися з польським відділом самооборони цього населеного пункту. Однак, незважаючи на те, що у повстанців вийшла з ладу невелика трофейна гармата, вони завдали полякам відчутної шкоди. В цьому бою загинув 1 воїн УПА,
Липень 1943 року, як і наступні місяці, був по-справжньому трагічним у цьому протистоянні. Згадки про польсько-німецький терор знаходимо у звітах функціонерів низових ланок ОУН, що надходили до керівництва цієї організації й дивом збереглися в державних архівах України. Так, наприклад, у звіті «Повідомлення про випадки у Володимирсько-Горохівській [о]крузі від 20 до 31.0743 р.» йдеться:
«21.7. Німаки з поляками в числі 50 осіб приїхали до села Гумнище з Берестечка, спалили 14 господарств. Населення все втекло. Викопали трупи побитих поляків, сфотографували їх і забрали до Берестечка де поховано їх (очевидно, в с. Гумнище були жертви українських відплатних акцій, у зв’язку з цим і проводилась польсько-німецька каральна акція, – А.К.). Поляки в тих хатах, де не горіло, били вікна і руйнували все. Населення помимо значних матеріальних втрат не падає духом.
22.7. Німці з поляками приїхали до села Перемиля. Накопали картопель, наломали кілька фір молодого тютюну і від’їхали до Берестечка.
26.7. В селі Блудів (нині – село Мирне, - А.К.) поляки в німецьких одностроях, переїжджаючи, скинули тризуба з могили.
27.7. Поляки з німцями приїхали біля 1 години дня до села Кутрів, зловили юнака Баранчука і в звірячий спосіб його замордували. Матір його побили, до батька стріляли, але він втік».

Незабаром знову відбулися польсько-німецькі каральні погромні операції в околицях сіл Жабче та Колодежі. Тодішня жителька села Жабче Павлина Партакевич згадувала:
«На початку тоді було все тихо-мирно – як була українська поліція. А як вона втекла до лісу, то крайсляндвірт Ампель набрав поляків. Стали вони робити чуда над українцями. Якось приїхали з Ампелем у наше село. Було їх більше п’ятдесяти – три грузові машини. Стали вбивати наших людей.
Тоді вони вбили в нашому селі сім’ю Дорощуків. Дітей було звати – Іван, Олексій, Ліда, старий звався Нечипір. Ще тоді на Михні (с. Сергіївка, - А.К.), - вбили Коваля цілу сім’ю. П’ятеро, він сам остався живим – пас корову.

Ще забили полячку з сім’єю. Хелєна. Троє дітей, вона четверта. Була за українцем замужем. Забили. Ще Євчуків шестеро. Волошина зятя забили. Самого Волошина. Ще шість чоловік за Євчуковою стодолою. Зв’язали їх і вкинули в яму живцем. Засипали.
Далі поїхали в ліс, куди наші люди повтікали. Забрали там у них дванадцять хур з майном. Забрали з кіньми, з усім набутком, що там люди мали.
Ще вбили одну стару чешку і чеха Вацлава. Я, пам’ятаю, бігла, - втікала. Бачу тоді, сидить чешка в себе на порозі. Кажу їй: «Втікайте, німці йдуть бити!» А вона каже: «То неправда!» Там її на порозі й забили. То були поляки, співали пісню: «Пийте, украіньци, вудке, бо ваше жицє круткє. А ми, поляки, млєко, бо наш круль – далеко!»

То були наші сільські поляки. Ще й пізнала серед них полячок Чесю і Хельку. Жінки були серед них – носили в руках факели. І я бачила на власні очі, як вони підпалювали хати. Під дахи, під стріхи українських хат підставляли факели. Як свічки, хати горіли. Тоді вдень і вночі стояла заграва. Що люди понамолочували, все згоріло, нічого не зосталося.

Яскраво ілюструє перебіг подій ще один документ ОУН, що датується липнем 1943 року. Стосується він аналізу міжнаціональних стосунків у Горохівському повіті й проливає світло на реальний стан справ під час цього кривавого протистояння. Котрийсь із законспірованих аналітиків ОУН пише:
«З національних менших в цьому терені є тут лише чехи (в Горохівському р[айо]ні) та поляки. Чеське населення до українських визвольних змагань відноситься прихильно, воно співпрацює з українцями, підпорядковується нашій організації, а часом бере участь нашій боротьбі. На польсько-українському відтинку відносини що раз більше загострені, викликуючи часті й гострі конфлікти. Причиною звичайно є великодержавні аспірації польського осадничого елементу, що сів у нас за час панування польської держави з метою колонізації українського населення Волині, а тим самим тісного їх зв’язання з польською державою…

Таким чином на Волині повстала ціла низка «пляцувек» польських державницьких організацій. За наказом польських верховодів проводиться нищення українських державних відзнак, профанацій могил і т. п. протиукраїнські виступи, результатом акції є протиакція зі сторони українців (підкреслення моє, А.К.)».

Цікаво, що автор цього документа, будучи, можливо, дещо заанґажованим, усе-таки дає тверезу оцінку долі тих поляків, що пішли на співпрацю з гітлерівцями. Він пише:
«Ті польські втікачі, що скрились по містах під німецькою опікою, не вдоволені зі своїх опікунів, бо німці відбирають їм майно, розбивають родини, висилають одних в Німечину на роботу, а інших знов влучують в склад поліції. Весь непрацездатний елемент кудись вивозять. Польське населення, що лишилось на місцях, здало нам 7 крісів і 1 кулемет (Токарева)».

Уже в наступному (серпневому) оунівському звіті йдеться про нові польсько-німецькі акції на території Горохівщини. Автор повідомляє, що у селі Ватин поляки забрали й, очевидно, передали в гебітскомісаріат голову сільської управи Калитку, який проігнорував наказ вербувати робітників до Німеччини. У селі Зелена 50 поляків зігнали людей і змусили їх жати, обставивши вартою. Теж саме трапилося у Перемилі й Гумнищах.

А от 5 серпня 1943 р. в колонії Зиґмунтівка все відбулося по-іншому, тому, що в околицях були сконцентровані значні сили УПА. Німці разом із поляками приїхали потягом і відразу наштовхнулися на опір. Автор звіту пише: «Комендант чоти вислав у розвідку 6 чол[овік] з дегтяровим і гранатометом, які підійшли на 500 м. до німців і обстріляли їх. Німці, почувши стріли, відійшли. Про їх втрати не відомо нічого, з нашого боку втрат не було. Під час цих подій німецький самолет скинув 3 бомби по 100 кг кожна, які не спричинили шкоди, і обстріляв підводу, що везла 2 стрільців. Стрільці врятувались, коні убиті».

В тому ж звіті повідомляється, що 9 серпня поляки на чолі з німецьким офіцером в селі Борочичах замордували селянина Семена Лизогуба і сильно побили двох його доньок. В іншому звіті за той же період є таке доповнення: «50 поляків з Калюбою на чолі напали на село Борочиці, грабували селян та вибивали вікна в хатах. Того ж дня німці з поляками, що дислокувалися в селі Скірче, спалили два вітряки та дев’ять господарств у селі Бубнів. При цьому їм вдалося оточити рій УПА, який намагався захистити українське населення. Під час цієї сутички загинуло двоє повстанців. Приблизно в той же час німці з поляками арештували 76 мешканців села Марковичі. «Знущаючись над ними, довезли до Горохова, – йдеться у документі. – Зроблено слідство. 5-ох затримано, решту відправлено. 4-ох затриманих ростріляли».

Документи свідчать, що в період, коли конфлікт згасав і польське населення намагалося покинути українську територію, теракти все ще тривали. Спалено 50 українських господарств у селах Завидові, Милятині, Печисвостах та Підбереззі. Українці знову ж завдавали ударів у відповідь. Так у Горохові боївка СБ ОУН знищила три польські сім’ї, після чого німці вивезли до села Стоянова, що на Радехвщині, всіх поляків, які на той час перебували в місті. Уже в іншому звіті ОУН від 20 січня 1944 р. інформація про дії СБ в місті подана ширше: «Дня 8.1.44 боївка СБ спалила всі ті доми, як займали німці. Забрали 120 коней, з яких 10 взяв господарчий референт, а решту розібрало населення. Знищено рівнож всіх поляків, які тільки лишилися в місті. Тієї ж ночі самооборона р-ну Берестечко спалила фільварок в Холоневі й Староставі. В Холоневі забрано динамо з гуральні.. Однак траплялися випадки (наприклад – у селі Квасові), коли українці, шкодуючи поляків, допомагали їм таємно виїхати в більш спокійні регіони. Такі випадки були непоодинокими й в інших сулах.

Аналітики окружного проводу ОУН у серпні 1943 року, описуючи ситуацію у Володимирському та Горохівському повітах, зазначали: «Внаслідок посилення німецько-польського терору над українським населенням, господарка терену сильно підупадає. Протягом місяця наступили свіжі великі знищення домів і господарських забудовань... В багатьох місцях округи згинуло рівно ж від вогню і грабовано багато хатнього майна, живності і сільськогосподарського реманенту. Обрахувати все це, з огляду на неустаненний терор німців, нема можливості».

Описуючи перебіг конфлікту в його завершальній стадії, автор документа стверджує: «Лють польської поліції проти українців безмежна. Коли б німці їх не стримували (не бажаючи сильного загального відношення з українським населенням), вони би здатні були спричинити нам стократно більші втрати в людях, ніж це досі чинять».

Аналітичний звіт завершується пунктом про стосунки поляків та УПА опісля багатьох погромів польських колоній українцями, що стали відповіддю на терор: «Та частина польського населення, яка пробуває на теренах впливів УПА, удає льояльне до нас відношення, часами одвідуючи церкви, висловлюючи бажання переходу на православ’я, включаючи вірнопідданчі заяви, уживаючи навіть привіту «Слава Україні!». Такі настрої виявляє польське населення лише до тієї пори, поки відчуває на собі відповідальність за вороже ставлення до українців перед українською озброєною силою. З моментом переходу якогось терену з-під впливів УПА під німецькі впливи, настрої «льояльної» польської меншини перемінюються негайно у бундючно-войовничі «моцарствові» настрої».

Що ж до загальної цифри обопільних жертв цього кривавого протистояння, то їх сьогодні підрахувати дуже важко. Додаткової перевірки потребують, наприклад, як підрахунки Владислава та Еви Сємашків, так і волинського дослідника Івана Пущука, який проводив збір письмових та усних свідчень старожилів у селах Горохівщини. Однак, щоб зрозуміти розмах трагедії, варто все-таки ознайомитися з результатами його досліджень. І. Пущук подає кількість загиблих у двох вимірах – відповідно з обох боків конфлікту:

Кількість убитих українців:
1. Поляками з пляцувок – 234;
2. Поляками-шуцманами разом із гітлерівцями – 430;
3. Невідомими кримінальними злочинцями – 14.

Кількість убитих поляків:
1. Упівцями – 710;
2. Гітлерівцями – 8;
3. Невідомими кримінальними злочинцями – 137;
4. Шуцманами-поляками – 11.

Тож, якщо вірити дослідженню Івана Пущука, загальний баланс загиблих жителів Горохівського району (в теперішніх його межах) є таким: убитих українців – 678, убитих поляків – 866.

Сьогодні триває дискусія про причини і наслідки кривавого протистояння поляків і українців у 1943 році. До неї долучився і письменник та вільнодумець Євген Сверстюк, який писав: «Як поляки могли бути на боці німців – то в голову не вкладалося… Польська держава багато зробила для ворогування поляків з українцями, але нічого не зробила для солідарності двох християнських народів, загрожених безбожними режимами зі Сходу та Заходу. Фактично, поляки на Волині були жертвами егоїстичної політики своїх короткозорих вождів». Роздумуючи про глобальні передумови конфлікту, він зазначав: «Чи були на Волині настрої антипольські? В уявленні підлітка, який усім цікавився, були настрої антинімецькі та антисовєтські. Поляки ж плуталися під чужими колесами і контактували то з німцями, то з совєтськими партизанами… Цілком очевидно, що польсько-український конфлікт розробляли і німецькі спецслужби. Сьогодні жодних документів про початок його нема. Відомо тільки, що польський еміґраційний центр в Лондоні був підбадьорений обіцянками Кремля і активізував дії на територіях, контрольованих УПА».

Якщо ж проаналізувати перебіг конфлікту з точки зору участі в ньому вояків УПА, то можна простежити такі тенденції: більшість ударів повстанських відділів проти поляків були викликані терором польської допоміжної поліції в сукупності із озброєними бойовиками Армії Крайової з пляцувок. Погроми польських колоній не були частиною якоїсь організованої військової операції чи загальної стратегії. Вмотивовані вони перш за все необхідністю ліквідувати джерела загрози наступних терористичних акцій проти українського населення. Це були відплатні удари, які УПА завдала у відповідь на криваві розправи поляків над українцями в Княжому, Красному Саду, Підбереззі, Колодежах та інших населених пунктах.

Андрій Криштальський, письменник, член Міжнародного ПЕН-клубу та НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені Василя Стуса та Волинської обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського

(http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/51857/)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 20 липня 2013, 00:14

Леонід Зашкільняк, Про Волинські міфи і вчених, які про них пишуть // Наше слово. - 2013. - №29 (21 липня)

...Є ще один «міф» про кількість жертв українсько-польського конфлікту. М. Самборський закидає українським історикам, що вони не визнають узгоджених на українсько-польських наукових семінарах цифр жертв українсько-польського конфлікту на Волині і в Галичині. Однак справа не в цьому. Українські історики визнають, що жертв було приблизно стільки, скільки й названо на цих семінарах (50–60 тис. польських мешканців на Волині і 20–25 тис. в Галичини). Проте в матеріалах семінару не визначено кількості жертв серед українців, тому що на той час українська сторона не змогла представити таких цифр (це був 2000 р.). За останні роки українські дослідники (Я. Царук, І. Пусько, І. Ольховський, М. Горний та ін.) провели часткові дослідження втрат населення Волині у 1943–1944 роках, які однозначно показали, що поширені в польській історіографії цифри не відповідають дійсності: кількість польських жертв завищено, а українських – занижено. При цьому українські дослідники перевірили дані, наведені в публікації Владислава Семашка та Еви Семашко, і показали, що чимало вміщених там кількісних показників, м’яко кажучи, розходяться з дійсністю. Наприклад, за даними Семашків, у селах Володимир-Волинського району від дій польського підпілля загинуло тільки 80 українців, а за проведеними Я. Царуком дослідженнями – 1454 особи, і це ще неповні дані; у увиданні Семашків загиблих від рук українського підпілля – 1915 поляків, а за даними Я. Царука – лише 430 (Я. Царук, «Трагедія українських сіл 1943–1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир­Волинський район. Львів 2003, с. 21–22). Ще більші розбіжності між даними Семашків і реальними (чи приблизними) втратами українців і поляків у всіх районах сучасної Волинської області встановив І. Пусько, дослідивши більшість сіл 16 районів.
Зрозуміло, що в кінцевому підсумку, кількість жертв не має великого значення, а важливим є сам факт убивства цивільних громадян. Не можна засуджувати ні українську сторону, ні польську, які у війні, що розгорнулася на території т.зв. «кресів» під німецькою окупацією, вдавалися до збройного вирішення територіальних і державних проблем. Але чи був інший спосіб їх розв’язання? Напевно був. Та він вимагав насамперед від польської сторони, як державницької, більшої відповідальності у взаєминах з українським національним рухом. І все ж, констатуючи зростання його впливів і могутності, польські керівні кола нічого не зробили, щоб досягти хоча б якогось компромісу. Напевно, такий компроміс був «нижче гідності» польських керівників, які не могли собі уявити післявоєнну Польщу без «недозрілих до державного життя» українців, білорусів і литовців…
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення Krutyvus » 22 липня 2013, 15:07

Геноцид українців поляками та німцями на Волині в роки війни з книги Михайла Подворняка "Вітер з Волині"
http://forum.milua.org/viewtopic.php?f= ... 60&start=0
Робота займає час відведений на неї.
Аватар користувача
Krutyvus
 
Повідомлення: 799
З нами з: 19 грудня 2009, 19:18

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 16 серпня 2015, 21:34

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Турійький райони / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2009. – 324 с.

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Рожищенський і Маневицький райони / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2009. – 384 с.

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Горохівський район / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2009. – 308 с.

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Іваничівський і Локачинський райони / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2010. – 348 с.

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Любомильський і Шацький райони / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2011. – 320 с.

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Володимир-Волинський район / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2011. – 420 с.

Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський і Старовижівський райони / [упоряд. І. Пущук]. – Луцьк, 2011. – 333 с.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Втрати в українсько-польському конфлікті на Волині

Повідомлення ABG » 12 травня 2016, 13:31

Степан Макарчук
Втрати населення на Волині в 1941–1947 pp.

Україна належить до тих країн світу, які в роки Другої світової війни зазнали найбільших людських втрат, плюндрувань міст і сіл, руйнування і знищення народного господарства. Досить сказати, що станом на 1 січня 1946 p. чисельність населення України була меншою чисельності 1 січня 1941 p. на 8,9 млн. чол. У кожному куточку української землі палили міста і села, гинули діти і жінки, людей ловили в німецьке рабство, грабували, мордували, виганяли з рідних осель. І все ж, на загальному тлі всенародного страждання і поневірянь, крові й пожарищ Волинський край ще виділяється багатьма своїми трагічними особливостями. Вони були викликані військово-політичним протиборством в середовищі українського антирадянського і антинімецького рухів, політично несумісними, антагоністичними цілями визвольних українського і польського рухів, підвищеною концентрацією у північних лісистих районах Волині, поряд з українськими і польськими, радянських партизанських сил і політичного підпілля.

Сучасному дослідникові, здається, неможливо відтворити у деталях масштаб жертв війни на Волині, більш-менш точно порахувати людські втрати краю за реґіонами, національністю, статтю, віком, за обставинами загибелі. Так само важко порахувати, чиї “політичні” руки пролили більше, а чиї – менше крові мирного населення. Нема сумніву лише в одному: першоджерелом всенародного лиха українців, поляків, росіян, євреїв, чехів, білорусів та інших був німецький фашизм, що розв’язав Другу світову війну, поставив за мету силою зброї підкорити собі увесь світ, обґрунтовував вищість німецької нації над усіма іншими і її право нищення інших народів, на практиці впровадив такі методи розправ над людьми, багато з яких взагалі ніким у світі не застосовувалися до Другої світової війни.

На Волині німецький окупаційний режим здійснював майже поголовне фізичне винищення єврейського населення. За офіційними даними, станом на 1939 p. у Волинському воєводстві проживало 205,5 тисячі євреїв, що становило 9,9% від загальної чисельності населення[1]. Масові страти євреїв проводилися влітку та восени 1942 p., продовжувалися у 1943 p., хоч розпочалися відразу ж після приходу німців.

Проти єврейського населення головним чином були спрямовані фашистські авіабомбардування багатьох містечок Волині, що проводилися в кінці червня – на початку липня 1941 p., ще до вступу німецького війська. В результаті тих бомбардувань забудови міського типу багатьох містечок, як от Людвиполя, Морочного, Деражного, Гощі та інших були буквально перетворені в купи битого скла, каміння і цегли. Автор цих рядків пам’ятає, як у неділю 29 червня 1941 p. протягом якихось 3-4 годин німецька авіація перетворила єврейський квартал райцентру Гоща в суцільні руїни. Сотні єврейських родин раптово залишилися без даху над головою. Великі руйнування були завдані німецькою авіацією Сарнам, Радивилову, Млинову та іншим містечкам[2]. У тих населених пунктах, де євреї були позбавлені житла в результаті бомбардувань, єврейські гетто творилися вже від літа 1941 p., проте у більшості поселень гетто були створені навесні та влітку 1942 p. Німецький комендант м. Олики Макс Туберан, захоплений у полоні, повідомляв на допиті, що в Олиці усе єврейське населення спочатку було узято на облік, а до гетто переведене у березні 1942 p. Після цього квартири євреїв були опечатані і вхід до них був заборонений під страхом смерті. В кінці липня 1942 p. єврейське населення з гетто було переведене в приміщення колишнього замку князя Радзивілла, а звідти системно партіями по 40-50 чоловік відправлялося на розстріл в урочище Кемпа. Попередньо, під час підвозу приречених на місце розстрілу, метрів за сто від нього євреїв роздягали наголо.

Одним з місць, де відбувалися особливо масові убивства євреїв був, район вулиці Білої у м. Рівному. Встановлено, що там було страчено 32,5 тис. осіб[3]. Свідок Я. Карпан повідомляв, що “німецькі кати приводили до місця розправи приречених, примушували їх копати яму, наказували роздягатися наголо і лягати в ями обличчям вниз. По лежачих гітлерівці стріляли з автоматів у потилицю. Потім на трупи розстріляних таким же чином клали другий шар людей і умертвляли їх, потім третій. А коли яма наповнювалася, вбитих обливали хлорним вапном і засипали землею”[4]. Аналогічну картину страт фіксували Комісії для розслідування злочинів у багатьох районах. Сумніву можна піддавати хіба що число захоронених у тих ямах трупів, яких перераховувати, звичайно, не було можливості. Та й кількості страчених подавалися не раз надто дуже заокруглено, як, наприклад: в с. Сосонки, біля Рівного, страчено 17,5 тис. чоловік, в кар’єрах біля села Видумки – 3 тисячі[5], на старому римо-католицькому кладовищі у Ковелі – близько 2 тисяч[6], в Олиці всього загинуло 4,5 тисячі[7], в урочищі Горбки Колківського району над заздалегідь викопаними ямами розстріляно до 2 тисяч мирного населення[8], в Горохівському районі розстріляно німцями і українськими поліцаями 3 тисячі євреїв[9] і т. д.

По суті, німецький окупаційний режим на Волині, як і в інших областях України, здійснював лінію на тотальне фізичне винищення всього єврейського населення і, як можна судити на основі документів, після звільнення реґіону від фашистських окупантів в ньому залишалося не більше кількох тисяч місцевих євреїв. Окремим вдалося вирватися з гетто і переховатися в лісах аж до приходу Червоної армії, були й такі, що опинилися в загонах УПА та в радянських партизанах. Про подібні випадки збереглися свідчення архівних документів[10].

Про незначну кількість місцевих євреїв, які до 1939 p. вважалися громадянами II Речіпосполитої, пережили німецьку окупацію, і, відповідно до угоди від 9 вересня 1944 p. між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення, могли зголошуватися на виїзд до Польщі, свідчить і той факт, що таких у Рівненській області виявилося 574 особи[11].

Розстріли, інші форми страт цивільного українського, польського і чеського населення за кількістю жертв не були меншими від кількості винищених євреїв. Відмінним було лише те, що вбивства неєвреїв кожного разу нібито виправдовувалися порушеннями наказів окупаційної влади, зв’язками з радянськими партизанами, з УПА чи з АК, невиконанням різного роду поставок, ухилянням молоді від вербунку на примусові роботи в Німеччині. На практиці, однак, найбільше кривавих пацифікацій каральні окупаційні структури проводили в місцях здійснення підпільниками чи партизанами тих чи інших антинімецьких акцій. Символом жорстокості німецького окупаційного режиму ввійшло в історію велике польське село Кортеліси Ратнівського району Волинської області. В офіційних радянських виданнях писали, що під час його покарання було вбито 2875 жителів, а саме село було повністю спалене[12]. Деякі інші джерела подавали числа убитих 2800, 2500[13], понад 2000[14], а в довідці про це село, яка зберігається у справах комісії для розслідування злочинів фашистів у Ратнівському районі, вказується, що до війни у Кортелісах проживало близько 1800 чол., з яких німці стратили внаслідок розправи над селом 22 вересня 1942 p. 1783 особи[15]. Можна допускати, що це останнє число є найближчим до дійсного, інші ж з’явилися під емоційним впливом. Приводом для розправи над мирними жителями послужив напад створеного у цьому селі радянським військовослужбовцем, інженером за фахом Борисом Михайловським партизанського загону на поліцейську дільницю, “згодом, коли окупанти кинули на село регулярні есесівські частини, трапилася лиха біда”[16].

Мабуть, не можна осуджувати партизанів за те, що вони не вступили у бій з явно переважаючим противником і не полягли у бою, але ж полягли мирні селяни.

30 червня 1943 p. Сидір Ковпак прийшов до села Малин Острожецького району (нині Млинівського). “Партизани захопили 50 центнерів білої муки, 10 центнерів сиру” та й пішли. А 13 липня нагрянули німці. Почалася розправа над мирними людьми. Під вечір більшість чоловіків загнали в церкву, близько 80, переважно чехів, – зачинили в школі, ще частину людей – в клуні Антона Воробея та у хліві Андрія Карп’юка. Довкола зачинених на засуви церкви та інших приміщень наносили соломи, облили будівлі бензином, запалили, у вікна кидали гранати. Тих, хто виривався з вогню, косили автоматними чергами. Керував акцією комендант Острожецької управи німець Фогель. Було страчено 482-х мирних людей, в тім числі 120 дітей віком до 10 років[17].

Влітку 1943 p. біля села Шейно (Журавлине) партизани вбили двох німців. Коли ж з’явилося більше карателів з Ковеля, партизанів уже не було: німці вбили 150 селян і спалили 208 дворів. У середині 1943 p. біля c. Березичі “фашист йшов з Любешова на Залізницю й Лобну [...] вибух стався: партизани поклали міну на мосту через Стохід. Коня одного вбило, а фріца поранило”. На щастя, селяни були попереджені і повтікали з села. Німці вбили шістьох і спалили 200 дворів. В Турійському районі партизани пошкодили залізничну колію від села Обенижі до села Овадно. В помсту німці спалили в селі Бобли 159 дворів та вбили 39 чол.[18] У селі Лісняки ввечері через вікно хтось убив старосту. Карателі спалили 44 двори та вбили 180 жителів села[19]. Влітку 1941 p. німці пограбували с. Тростянець. Біля с. Лички на них напали партизани і відібрали награбоване, повернули його людям. На місце події прибув каральний загін, “але партизани вже були далеко”. Карателі вбили 59 селян і спалили 102 двори[20].

Подібних випадків було дуже багато. У зведеному списку обласної Комісії для розслідування злочинів фашистів у Волинській області, крім більших міст, наводився список 582 населених пунктів, які зазнали на собі дій карателів над мирним населенням. В 42 з них число убитих мирних громадян перевищувало 100 осіб, в оту числі у 22-х – понад 500. Ось їх назви та кількість жертв: Любомль – 6264, Рожищі – 6070, Олика – 5500, Ратно – 5138, Торчин – 4039, Локачі – 3667, Турійський район – 3278, Циманський район – 2936, Любешів – 2930, Кортеліси – 2800 (так у списку), Устилузький район – 2535, Устилуг – 1847, Турійськ – 1540, Сенкевичівка – 1287, Шацький район – 1069, Маневичі – 1064, Опалин – 942, Іваничі – 819, Озерна – 820, Шацьк – 574, Вовнянка – 547, Киселин – 500[21]. У списку немає міст Луцька, Ковеля, Володимира та деяких інших.

Слід ще додатково зупинитися на засобах нищення людей, до яких вдавалися фашисти, втихомирюючи українські та польські села і містечка. Дуже часто з метою помсти за вбитих німців чи поліцаїв (українців, поляків чи інших) карателі оточували село на світанку, людей без розбору статі, віку заганяли у великі приміщення – церкву, школу, клуню, там зачиняли, а будівлю підпалювали. Тих, хто намагався вирватися з полум’я, розстрілювали. Частими були випадки, коли оточене село ще до вступу в нього карателів піддавалося нещадному бомбардуванню з літаків, а після цього уцілілих мешканців розстрілювали, спалювали, кидали у криниці та ін.

Методом оточення села з наступними розправами над його мешканцями було спалене село Тараж Колківського району. Фашисти розстріляли у ньому близько 80 чоловік. З поданих 30 прізвищ та імен розстріляних: Вячеслав Крупинський, Флоріан Закревський, Едвард Борецький, Болеслав Адамович, Кшиштоф Барвінський та інші видно, що акція була вчинена головним чином над польським населенням. Серед убитих були діти 7-и, 10-и, 12-и років[22].

У самих Колках кривавим акціям покарання керували начальники німецької управи району Барс, його помічник Георгне, начальник місцевої поліції Сачковський. Ще до літа 1942 p. за їх командою на урочищі Церковище було розстріляно 40 чоловік, а від літа 1942 p. почалося масове винищення населення містечка. 2 листопада 1943 p., за показами свідків, містечко було оточене відділом гестапо і СС, а 5 літаків його бомбардували і палили. Після припинення бомбардування карателі стріляли в людей, незалежно від їх статі і віку, національності, живих кидали в палаючі будинки, у криниці, дітей кололи багнетами і просто розбивали їх голови об каміння. Тоді загинуло 240 осіб[23].

Ще в грудні 1942 p. гестапо і поліція в кількості 150 чол. оточили польську колонію Обірки, що біля с. Рудники, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овочі, одяг, взуття, будинки палили, а їх жителів у кількості 48 чол. розстріляли. Тіла поховали в одній ямі. У списку вбитих, що його склала у 1944 p. Комісія для розслідування злочинів, подано 23 імені мужчин і 25 імен жінок, із загальної кількості вбитих – 20 становили діти у віці 15 років[24].

6 жовтня 1943 p. 500 фашистів оточили с. Старосілля Колківського району. 7 бомбовиків піддали село бомбардуванню. По закінченні ударів з повітря у село увірвалися карателі, розстрілювали людей, “деяких живими кидали в огонь. Вбили 117 чол.”. У списку страчених усі імена та прізвища, очевидно, українські: Гапончук, Оксенюк, Єфімець, Романюк, Зінчук, Снитюк і т. п.[25]

Багато волинських сіл піддавалися жорстокому покаранню за відмову молоді їхати на примусові роботи до Німеччини. Кривавих репресій фашистів у селах, в яких молодь ухилялася від виїзду на примусові роботи, було багато. Особливо жорстоким виявилося покарання 29 квітня 1943 p. українського села Молотків Ланівецького району (колишнього Кременецького повіту на Волині) Тернопільської області. За розповіддю жительки села Домни Кучер, фашисти оточили село зранку, до села людей впускали, але не випускали, стріляли їх без причини. За розповіддю Уляни Рудюк, мужчин заганяли до кузні, і там спалили живцем. Вбили, замордували, спалили живцем 617 жителів, спалили 255 дворів[26].

Холодною жорстокістю відзначалися злочини гітлерівців, вчинені ними у прифронтових селах під час відступу. Наприклад, в селі Обенижі, відступаючі німці вбили 63 селян та спалили 140 дворів із загального числа 220, в с. Туличі вбили 122 чол. та спалили 198 дворів з усіх 232[27].

Дуже великими були масштаби нищення німецькими фашистами військовополонених. На території Волинської області німці створили три великі табори військовополонених: у Володимирі, Ковелі та Луцьку[28]. В Рівненській області табори та зони військовополонених були в 11 містах: в Рівному, Дубному, Острозі, Корці, Костополі та інших[29]. Умови утримання полонених не відповідали жодним вимогам. Їх вкрай погано годували, в зимову пору був відсутнім обігрів приміщень (там, де вони були), полонені не мали потрібного для зимової пори одягу, їх виснажували різного роду земляними та іншими роботами, режимом утримання, били, практично не надавали медичної допомоги. З цих причин у Володимирському таборі, де утримувався і був закатований відомий російський генерал-інженер Дмитрій Карбишев, щоденно помирало по 200-250 чол.[30], а за час функціонування табору в ньому загинуло 25 тис. чол., 12 тис. померли у Ковельському таборі, 10 580 – в Луцькому[31].

Залишився опис доставлення військовополонених від залізничної станції Остріг (селище Оженин), куди їх привозили з фронту, до казарм на Кидрах дорогою, довжиною 13 км. Тих, хто був поранений чи хворий не міг іти, розстрілювали, але для обліку складали трупи на підводу і доставляли до місця призначення. Хворих чи поранених везти підводами не вважали за потрібне[32]. За оцінками обласних Комісій для розслідування злочинів фашистів, у таборах на території Волинської області померло чи було страчено 47 690 чоловік[33], на території Рівненської – 67 996[34].

Страшними і трагічними виявилися наслідки польсько-українського військово-політичного протиборства на Волині. Під кутом зору поваги до норм міжнародного права, цінності обов’язку державного народу захищати свою державу, її цілісність історик може зрозуміти польські цілі на Волині. Так само історик, який поважає право народів на національне визволення, не має підстав осуджувати український рух на Волині, що керувався ідеєю національного визволення і створення Української держави, українську позицію, в тому числі позицію ОУН та УПА.

Єдине, чого навіть історик не може оцінювати без емоцій і розпачу, – це засоби взаємної боротьби, до яких вдавалися, вже починаючи від 1942 p. як польська, так і українська сторони. В тій боротьбі обидві сторони не раз в число своїх противників відносили мирних людей, убивали їх, мордували, спалювали живцем, кидали у криниці. Свідчень про це залишалося дуже багато. Насамперед, це акти сільських, районних і обласних Комісій для розслідування злочинів німецьких фашистів, які у 1944 p. складалися по свіжих слідах подій 1941-1944 pp. і містили матеріали про кількість та масштаби тих злочинів. Інформаційними джерелами для актів були свідчення місцевих жителів відповідних поселень, результати ексгумації в місцях масових захоронень, протоколи слідчих допитів затриманих злочинців, свідчення окремих потерпілих, які чудом вижили.

На жаль, не у всіх поселеннях і районах однаково відповідально підходили до вимог вищих урядових інстанцій, а насамперед концентрували увагу на так званому “материальном ущербе”, іноді обліковуючи навіть число курей, пограбованих німцями, і не подаючи при цьому відомостей про людські втрати. Дуже багато комісій подавали списки жителів, які загинули в населеному пункті “від німецьких фашистів та їх посібників”, не диференціюючи жертви за національністю і не показуючи, за яких обставин, від чиїх рук вони загинули.

Найповніші дані про те, від чиїх рук загинули ті чи інші мирні жителі, подано в актах сільрад Турійського району, з більшою увагою зазначається національність вбитих з Маневицького, Старовижівського, Рожищенського та деяких інших районів.

Отже, матеріали комісій є відносно багатими на інформацію в розумінні їх ілюстративного значення. Але вони є зовсім недостатніми для того, щоб на їх підставі подавати достовірну статистику втрат мирного українського і польського населення чи статистику винних у стратах.

Не є достатніми для визначення ймовірних чисел загиблих від польсько-українського протиборства і мемуарні джерела, на підставі яких, наприклад, у 1990 p. Юзеф Туровський та Владислав Семашко підготовили “календаріум” нападів “українських націоналістів” на польські поселення і садиби на Волині від вересня 1939 p. до липня 1945 р.[35] Як відомо, інформація мемуарних джерел надмірно суб’єктизована творцями цих джерел, неточна, а особливо у спогадах, що писалися через багато років після описуваних подій. Немало злочинних дій над польським населенням записані у цьому виданні на рахунок “українських націоналістів” і тоді, коли їх здійснювали “німці з українською поліцією”, “гестапо і українська поліція”, “німці за доносом українців”[36] і т. ін. Календарій Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich... на основі розповідей подає дуже багато подробиць про те, якими жорстокими були вбивства людей: розстріли і повішення, рубання сокирами і заколювання багнетами, спалювання живцем і кидання людей до криниць. У способах нищення людей українські загони і боївки, рівно ж як і польські, не дуже різнилися від німців. І в цьому одна із сторін трагедії війни взагалі.

“Календарій” подає близько 900 випадків вбивства груп чи окремих осіб польської національності. Але автори припускають, що повний список місцевостей Волині, в яких були вчинені акти вбивства людей, становить щонайменше 2000 населених пунктів. В результаті насильств, за оцінками згаданих авторів, загинуло 60-70 тисяч польського населення краю, або близько 20% від його загальної чисельності. Подаються також дані про убитих в окремих колишніх повітах. Числа, звичайно, виведені на підставі припущень, їх важко уточнити, принаймні через те, що у виданні замість певних чисел убитих часто мова йде про “більшість мешканців колонії”, “частину жителів села”, “мешканців усього поселення” тощо.

За часом погроми розгорталися у повітах неоднаково. Масовими вони стали найраніше на території колишнього Луцького повіту, від початку 1943 p. розпочалися також у Костопільському, Кременецькому повітах, а від весни 1943 p. охопили весь край. Цей прикрий рахунок, який висувають українському національному рухові на Волині 1939-1945 pp. польські мемуаристи та історики, не завжди узгоджується з деякими даними про кількість польського населення Волині у 1939, 1941 та 1944 pp. На жаль, українські історики вивчали вказане питання мало. Публіцисти ж посилалися на польських дослідників Чеслава Мадайчика, Едварда Пруса та ін. Так, Василь Євтушенко повторював за Ч. Мадайчиком, що оунівці знищили майже 40 тис. поляків[37].

Як польські, так і українські опубліковані джерела і матеріали, по суті, не повідомляють жодної інформації про нищення українського мирного населення на Волині польськими озброєними загонами. Фрагментарними є відомості про українсько-польське протиборство також і у виданнях, які підготовлені в умовах незалежної України[38]. У згаданому виданні є документи, які стверджують словами самих бандерівців їхні акції проти поляків. Один із керівників структури СБ УПА Василь Макар (“Сіроманець”, “Безрідний”) 2 серпня 1943 p. у листі з Волині до свого брата в Карпатах повідомляв: “СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно. На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називали фільварки – Авт.), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а забудування попалили”[39]. Цих свідчень, звичайно, зовсім недостатньо для того, щоб покладати вину за початок українсько-польської різні на поляків. Але натяк знаходимо навіть у такого українофоба як Едвард Прус, коли він пояснює вагому причину від’їзду зі Львова на Волинь з метою участі у партизанському русі одного з провідних військовиків у керівництві крайового проводу ОУН Василя Сидора (“Шелеста”), – бо тут, у Львові, він був дуже добре відомий контррозвідці АК і міг наразитися на евентуальну ліквідацію з боку поляків. Той же Е. Прус подає, що перше масове мордування польського населення сталося 13 листопада 1942 p. у селі Осборки, але він же зазначає, що “збродні” здійснили команданти українських шутцманів. Наступним великим злочином “українських націоналістів” було нищення польського села Поросле, але воно також відбувалося під керівництвом німецького оберлейтенанта Фішера[40]. Звичайно ж, що вина за ці останні злочини лягає головним чином на німецьку окупаційну владу.

Аналогічно опублікованим польським документам про масові убивства поляків українцями, в архівах зберігаються численні документи про масові убивства українців поляками і так само про польську поліцію на службі у німців. У Ковелі жорстокістю прославився “поляк Едік – кат цивільного табору”[41], в Устилузі підручними начальника німецької жандармерії Гака служили начальник польської поліції Головінський та комендант загону польської самооборони Станіслав Бурак[42] і ін. Наведемо лише деякі скупі за інформацією висновки сільських комісій для розслідування злочинів “німецьких окупантів та їх посібників”, зроблені у 1944 p. в ряді районів Волинської області:

На території Ново-Дворської сільради Турійського району під час окупації було вбито 27 мирних жителів, з них німці вбили 8, “польські націоналісти” – 18, від бомбардувань загинуло 7 чол.[43]

В Озерянській сільраді загинуло 54 мирні жителі, з них убиті німцями – 2, убиті і замучені “польськими націоналістами” – 52 особи.

У Перспівській сільраді загинуло 12 чоловік, всі – від рук “польських націоналістів”, в тім числі 10 – “замучені”.

У Моковинській сільраді загинуло 43 особи, з них 25 замучені чи вбиті “польською бандою”, а 18 – “бандою УПА”.

На території Свинаринської сільради загинуло 46 осіб, 36 убито, а 8 закатовано “польськими націоналістами”, 2 – замучені німецькими окупантами.

На території Вербичненської сільради загинуло 18 осіб, з них 13 убито, 2 – кинуто у колодязь “польською бандою”, 3 – убито німцями.

На території Бобольської сільради загинуло 37 чол., з яких 30 чол. замучено чи вбито “польськими націоналістами”.

У сільраді Купичів із 30 чол. 26 розстріляні “польськими націоналістами”, 3 – “бандою УПА”, 1 – німцями.

У сільраді Ревушки з 10 вбитих “польська банда” вбила 9, а німці – одного.

У Тагачинській сільраді з 45 убитих від рук “польської банди” загинуло – 26, від німців – 19.

У сільраді Янів-Каролинка всіх 23 убитих стратила “польська банда”, в тому числі 7 жінок і хлопчика 1938 p. народження.

Із 14 убитих у Клюській сільраді 9 стратили німці, 5 замучили “польські націоналісти”.

У Нирській сільраді з 21 страти 15 доконали “польські націоналісти”, 6 – “банда УПА”, імена останніх жертв – польські.

В Осьмиговицькій сільраді страчено 12 осіб, з них 1 – німцями, 5 – поляками, 6 – “бандою УПА”.

У Задибській сільраді з 22 вбитих 20 закатували поляки, проти прізвищ примітки: “задушений”, “зарубаний”, “замучений”, “спалений”.

У Ловищенській сільраді всіх 11 осіб вбила “польська банда”.

У селі Тагчин у 1943 p. “бандою польських націоналістів” було страчено 41 особи.

У селі Озеряни “під час сутичок польських і українських буржуазних націоналістів” було спалено 210 дворів і загинуло 820 чол.[44]

Проте такі дані можна розглядати лише як ілюстративні, бо комісії з інших районів, крім Турійського, рідко зазначали, від чиїх рук гинули люди. Наприклад, такі дані подавали комісії Рожищенського району[45], в актах яких так само читаємо значні числа людей, вбитих “польськими націоналістами”, “польською бандою”, зокрема в селах Луків -22 чол., Смердинь (тепер Крижівка) – 11, Вічині – 52, Вишенька – 14, Рудка Козинська – 16, Сокіл – 14, Баб’є (тепер Квітневе) – 8, Тристень – 7, Малинівка – 1, Мар’янівка – 5, Кременець – 11 та ін. Так само зазначаються числа загиблих поляків від рук “банд УПА” в поселеннях колонії Адамівна-Острів, колонії Мар’янівка (в цьому випадку точне число жертв не подається), Малинівка (1 поляка вбито), селі Мар’янівка (1 полька), селі Ворончин (11 чоловік). Є в актах цього району і такі поселення, де, як в с. Іванівка, бандерівцями було “вбито 8 чол. за те, що були євреї”, чи як в с. Ольганівка, де у квітні 1942 p. бандерівцями було вбито 62 чол. за “переховування нашик партизанів”[46].

В актах Маневицького району є інформація про спалені польські колонії і хутори із зазначенням кількості людей, що проживали в них до погромів, та кількості убитих внаслідок погромів, але не вказується, чи то робили німці, чи бандерівці. Так, на хуторі Замогила Сильненська з 17 жителів убито 17, в колонії Майдан Комарівський з 30 – 30, в колонії Обірки з 41 – 41, в колонії Тераж з 102 – 1, в Голодниці з 108 – нікого, хоч саму колонію спалено, в Нешесті з 66 – 30, в Залізниці з 32 – нікого, в Діброві з 84 – 4[47] і т. д.

Аналогічні дані містяться в актах комісії Любомльського району. Причому, майже кожного разу вказується, хто саме піддавав нищенню окремі поселення. В селі Замостечі з 250 жителів “польська банда” вбила 48, в колонії Підлуга з 80 було вбито 52, у с. Штунь з 1650 мешканців “польська банда” вбила 92, в с. Кути з 400 мешканців бандерівці вбили 135, в с. Запіллі з 1170 поляки вбили 83 чол., в с. Рівному з 2130 мешканців вони ж вбили 68 чол., у с. Ягодин Новий бандерівці вбили з 1250 чол. 103 особи[48] і т. д.

У багатьох актах комісій подаються списки жертв за національністю, але не зазначено, від чиїх рук вони понесли смерть, часто вказано “розстріляно людей німецьким загарбниками та їх пособниками”. Такі формулювання часті в актах Порицького, Ковельського та деяких інших районів. Із села Колодяжне подано лише список – 52 особи, які загинули в роки окупації. За прізвищами усі, очевидно, українці: Савчук, Кушнерук, Гушенець, Кулик, Турчин, Поліщук, Ващук, Киндир та ін.[49]

Оскільки інформація про вбивць мирних людей збереглася в актах лише кількох районів, подібно як згадка про національність страчених також подається у рідкісних випадках, то вивести навіть приблизні числа загиблого українського населення унаслідок польсько-української збройної боротьби бачиться неможливим. Якщо ж припустити, що жертви українців у всіх повітах відносно загальної кількості загиблих були такими, як в Турійському районі, то можна було б думати, що вони були не меншими за польські. Але джерел в більшості районів не залишилося.

Не слід забувати, що з різних причин велику кількість українців вбивали і самі бандерівці та їх СБ за допомогу чи переховування радянських партизанів і підпільників, переховування поляків, так само за послух німцям, за те, що хтось із членів сім’ї був радянським активістом чи служив у німців, або син відмовлявся від служби в УПА тощо[50].

Немалими були і людські жертви, викликані уособною українською боротьбою між бандерівцями і мельниківцями, бандерівцями і бульбівцями[51]. Голова Братства вояків УПА Волинської області Мелетій Семенюк, оповідаючи про одну дівчину-зв’язкову із села Одеради, яка передала відомості про бандерівців радянським органам, додав, що “СБ скарала зрадницю, а чи навіть і всю сім’ю”[52]. З іншого боку набирало жахливих розмірів нищення мирного українського населення радянськими каральними органами і то не лише в силу обставин боротьби між загонами УПА і радянськими каральними органами, військовими частинами і підрозділами, але й за прямими вказівками вищих партійних, державних і військових керівників. Радянське керівництво кинуло на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям великі збройні формування. Спочатку це були колишні партизанські з’єднання і частини[53].

15 листопада 1944 р. М. Хрущов звернувся до Сталіна з пропозицією створити у західних областях при управліннях НКВД спеціальні трійки у складі секретаря обкому ВКП(б), начальника управління НКВД і обласного прокурора та надати їм право “застосовувати до винних вищу міру покарання – розстріл з виконанням вироку негайно”[54]. Далі український вождь рекомендував “для залякування бандитів..., засуджених до знищення, не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно провадити відкрито із залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не висвітлювати”[55]. Пропозиції Хрущова були схвалені Сталіним і неухильно проводилися в життя[56].

Наскільки радянські методи боротьби проти ОУН і УПА були злочинними, свідчать статистичні матеріали, що їх подавали самі радянські органи. За донесенням секретаря Рівненського обкому партії Василя Бегми та начальника управління НКВД Рівненської області Трубнікова у ЦК КП(б)У за період з лютого 1944 по лютий 1945 pp. в області було проведено 2109 “чекістсько-військових операцій, в результаті яких вбито 15306 членів банд формувань ОУН і УПА”, заарештовано 18 066 “бандитів” та 1246 “посібників бандитів”, затримано 13136 “дезертирів Червоної армії, які ухиляються від мобілізації, з’явилося з повиною 6913 “бандитів”[57]. Отже, в одній лише Рівненській області було вбито чи нейтралізовано 54 667 “бандитів” і тих, хто ухилявся від мобілізації. Зрозуміло, що до числа “бандитів” потрапили тисячі людей, яких убили чи арештували за підозрою. Неймовірно великими були числа вбитих, арештованих і тих, які з’явилися з повиною, “бандитів” в усіх західних областях.

Як відомо, засобом боротьби радянської влади стало виселення з місць постійного проживання тих селян та інших груп населення, які могли розглядатися в якості соціальної опори бандерівського руху. Згідно з доповідною запискою Волинського обкому партії секретареві ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1947 p., план виселення з області становив 2700 сімей – станом на 21 жовтня 1947 p. було виселено 2716 сімей, число виселених 8938 чол., з них мужчин – 1927, жінок – 4221, дітей 2790[58].

Отже, із закінченням Другої світової війни у 1945 p. для волинян її втрати зовсім не закінчилися. Розкручений маховик війни відібрав життя багатьох тисяч людей ще протягом кількох післявоєнних років.

Розуміється, що фактологічні матеріали про нищення людей на Волині у часи воєнного лихоліття вичерпати неможливо. Однак, спробуємо зробити деякі узагальнення. В 1939 p., за даними польської статистики, на території Волинського воєводства числилося 2085,6 тис. населення[59]. У “радянській” Волинській області перед нападом гітлерівської Німеччини проживало 1031 тис. чол., в тому числі у містах – 151 тисяча, в сільській місцевості – 880 тис. чол.[60] У Рівненській області станом на 1 січня 1941 p. проживало 1 139 808 чол.[61], в тому числі у містах – 149 673 і в селах – 990 135 чол. За радянською поточною статистикою, у Волинській області за час німецької окупації було вбито 165 339 місцевих жителів[62], або 16%, у Рівненській – 175 133 чол.[63], або ж 15,4% від довоєнної чисельності населення.

Проте ці офіційні підрахунки є дуже сумнівними. Як відомо, у 1939 р. у Волинському воєводстві на євреїв припадало 9,9%, які у масі своїй були вбиті, або ж депортовані до концтаборів за межі Волинської області. Це, зрештою, стверджував і радянський облік населення станом на 1 вересня 1944 p., за яким у Волинській області числилося усього 600 євреїв[64]. Римо-католиків, які на Волині у 1939 p. практично усі були поляками, числилося 327,9 тис. чол. (15,7% всього населення воєводства). Але частина поляків була виселена у 1940 p. згідно з Постановою РНК СРСР № 2122-617 та затвердженим тоді ж до неї “Положенням про спецпоселення і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР”[65]. Депортаційна акція була виконана з 10 до 13 лютого 1940 p. 2 березня РНК СРСР ухвалив постанову № 289-127 c. про виселення членів сімей усіх поміщених в табори і в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників державного апарату, учасників антирадянських організацій, біженців з окупованих німцями районів колишньої Польщі, які виявили бажання виїхати з СРСР назад, на зайняту німцями територію, але не були прийняті. Операцію виселення за постановою від 2 березня було проведено без будь-якого попередження 13 березня, а згодом, 29 червня 1940 p., – засобами терору, аж до застосування розстрілів[66]. Можна припускати, що під ці радянські депортаційні акції 1940 p. підпали десятки тисяч поляків. У всякому разі, за статистикою на 1 січня 1941 p. у Рівненській області поляків числилося 70 668 чол.[67], що менше половини від їх кількості у 1939 p. Якщо так було на всій території колишнього воєводства, то це означало, що радянські репресії і статистика зменшили число поляків на Волині уже до 1941 p. приблизно до 150 тис. чол. Якусь частину поляків, зокрема тих, які з 1943 p. втікали у міста, рятуючися від бандерівських погромів, було вивезено фашистами на примусові роботи до Німеччини[68]. Необлікованою є кількість поляків, які у 1943 – на поч. 1944 pp. втекли у межі корінної Польщі. Певна кількість поляків-підпільників і членів збройних груп АК та радянського партизанського руху загинула під час бойових дій. У всякому разі, станом на 1 вересня 1944 p. у Волинській області обліковувалося 41,8 тис. польського населення[69]. У Рівненській області, за уточненими даними станом на 15 грудня 1944 p., переселенню в Польщу підлягало 14 500 сімей, або близько 50 000 душ. Подали заяви на переселення, однак, не всі, а приблизно половина – 7323 сім’ї, або 24 866 душ[70].

З врахуванням Кременецького куща районів можна допускати, що на території колишнього Волинського воєводства після вигнання німецьких окупантів залишилося проживати (до часу переселення у Польщу за угодою від 9 вересня 1944 р.) близько 105 тис. поляків, або приблизно третина їх довоєнної чисельності. Отже, втрати поляків за наслідками українсько-польського протиборства 1942-1944 pp., полеглих у боях, тих, що були вивезені у Німеччину чи перебралися у корінну Польщу ще в час німецької окупації, становили десь близько 50 тис. чоловік. Загальні ж втрати польського населення на Волині, понесені унаслідок радянських депортацій 1940 p. та репресій 1939-1941 pp., участі у війнах з Німеччиною та Радянським Союзом, втеч до корінної Польщі в 1942-1944 pp., загибелі мирного населення у ході українсько-польського збройного протистояння 1942-1944 pp., становили близько двох третин його довоєнної чисельності, тобто понад 200 тис. чоловік (10% чисельності усього населення краю перед початком війни).

Щодо втрат українського мирного населення, то так само окремої статистики немає. Втрати всього мирного населення на території колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за 1941-1945 pp. близько 380 тис. чол. (по Волинській області – 165,3 тис., Рівненській – 175,1 тисячі, Кременецькому кущу – близько 40 тис. чоловік). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол. Великими вони були, як сказано вище, унаслідок радянського придушення українського національно-визвольного руху у 1944-1950 pp. Дуже високим був відсоток убитих волинян, мобілізованих на фронт у 1944–1945 pp. Наприклад, у згаданому вже селі Молотків було мобілізовано на фронт 87 жителів села, 67 з них загинуло[71]. Ненавчених військової справи західноукраїнських селян без розбору гнали на німецькі дзоти і “висотки”, бо такими були правила військового мистецтва Жукова, Конєва та інших “славетних” воєначальників. Загальні ж втрати вбитими на фронті сягали 70 тис. чоловік.

Вище наводилися дані про число убитих в ході радянських каральних акцій повстанців та підпільників УПА. Від 1944 до початку 50-х pp. вони склали разом з вивезеними “бандпособниками”, а також з тими, хто не повернувся з примусових робіт у Німеччині, з вояками УПА, які прорвалися у західні країни, з вбитими каральною службою УПА мирними жителями округлено 90 тис. чоловік. Отже, за час з 1941 до початку 50-х pp. – пересічно 280 тис. чоловік. З них убитими близько 235 тис. чоловік, або більше 10% всього українського населення станом на 1941 p.

Війна середини XX ст., отже, стала диким анахронічним засобом розв’язання суперечностей між державами і народами. Про її наслідки сьогодні повинні пам’ятати усі ті, хто шляхом насильства над людьми планує добиватися політичних, соціальних, національних чи, тим більше, фінансово-економічних цілей.

______________________________________________________
1. Rocznik Ziem Wschodnich 1939, Warszawa, 1939.
2. Книга пам’яті України. Рівненська область, Львів, 1994.
3. Ровенщина в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу, 1941–1945. Документи і матеріали, Львів, 1989, c. 32.
4. Ibidem, c. 31.
5. Ibidem, c. 32.
6. Державний архів Волинської області (далі: ДАВО), ф. Р-164, оп. 3, спр. 6, арк. 4зв.
7. Ibidem, спр. 10, арк. 4-4зв.
8. ДАВО, ф. Р-164, спр. 12, арк. 2.
9. Ibidem, спр. 38, арк. 6.
10. Ibidem, спр. 13, арк. 7.
11. Державний архів Рівненської області (далі: ДАРО), ф. 204, Виконком Рівненської обласної Ради, оп. 2, спр. 114, арк. 10.
12. Вінок безсмертя. Книга-меморіал, К., 1988, c. 215.
13. ДАВО, ф. Р-164 c, оп. 3с, спр. 13, арк. 5, 12; oп. 2, спр. 17, арк. 11-62.
14. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади, кн. II, Львів, 1997, кн. II, с. 12.
15. ДАВО, ф. Р-164 с, оп. 2, спр. 13, арк. 1.
16. Вінок безсмертя.., с. 222-223.
17. Ibidem, с. 400-403. Подаються також інші числа убитих мешканців Малина: 674 чол.. Ibidem, с. 392; ДАВО, ф. Р-279, оп. 1, арк. 3 – 850 чол.
18. ДАВО, ф. Р-164, оп. 2, спр. 16, арк. 23.
19. Вінок безсмертя.., с. 276-277.
20. Ibidem, cc. 215-216, 247-250, 253-254, 264-265.
21. ДАВО, ф. Р-164, оп. 2, спр. 17, арк. 1-62.
22. Ibidem, oп. 3, спр. 12, арк. 1-1зв.
23. Ibidem, арк. 5-5зв.
24. Ibidem, арк. 20-21.
25. Ibidem, арк. 46.
26. Вінок безсмертя.., с. 535, 539-542.
27. ДАВО, ф. Р-164, оп. 2, спр. 16, арк. 4-5.
28. Ibidem, oп. l, спр. 349, арк. 4.
29. Книга пам’яті України. Рівненська область.., с. 21.
30. Історія міст і сіл Української РСР. Волинська область, К., 1970, с. 36.
31. ДАВО, ф. Р-164, оп. 1, спр. 349, арк. 4.
32. ДАРО, ф. Р-288, Акти комісії для розслідування злочинів німецьких фашистів в Острозькому районі, оп. 1, спр. 2, арк. 2.
33. ДАВО, ф. Р-164, оп. 1, спр. 349, арк. 4.
34. Ровенщина в роки Великої Вітчизняної війни.., с. 3.
35. J. Turowski, W. Siemaszko, Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich dokonane na ludności polskiej na Wołyniu. 1939-1945, Warszawa, 1990, s. 181.
36. Ibidem, s. 44, 49, 76, 148.
37. В. Евтушенко, Бандеровщина [в:] “Слава Родины” (газета Прикарпатского военного округа), 1990, 17 марта.
38. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади, кн. І, Львів, 1993, кн. І, с. 380.
39. Ibidem, c. 409.
40. E. Prus, Atamania UPA. Tragedia kresów, Wrocław, 1988, s. 33-34, 170-172.
41. ДАВО, ф. Р-164, оп. 3, спр. 6, арк. 4.
42. Ibidem, спр. 11, арк. 3.
43. Ibidem, спр. 38, арк. 25.
44. ДАВО, ф. Р-164, оп. 3, спр. 6, арк. 27, 29, 33-34, 84-84 зв, 89-89 зв., 96-96 зв, 98, 100, 102, 104, 106, 107. Ibidem, oп. 2, спр. 16, арк. 2-32.
45. ДАВО, ф. Р-164, оп. 2, спр. 14, арк. 2-51.
46. Ibidem, спр. 12, арк. 1-2.
47. Ibidem.
48. ДАВО, ф. Р-164, оп. 2, спр. 11, арк. 2-8.
49. Ibidem, oп. 1, спр. 119, арк. 6.
50. Ibidem, oп. 2, спр. 14, арк. 32, 40, 49, 51.
51. Літопис нескореної України.., кн. II, c. 18.
52. Ibidem, c. 380.
53. Ibidem, c. 23, 24, 25.
54. Ibidem, c. 28-29.
55. Ibidem, c. 29.
56. Ibidem, c. 31,215,216, 217.
57. Ibidem, c. 25.
58. Ibidem, c. 321.
59. Rocznik Ziem Wschodnich 1939, s. 11.
60. ДАВО, ф. Р-164, оп. 1, спр. 6, арк. 4зв.
61. Книга пам’яті України. Рівненська область.., с. 10.
62. ДАВО, ф. Р-164, оп. 1, спр. 349, арк. 4.
63. Книга пам’яті України. Рівненська область.., с. 10.
64. ДАВО, ф. 295, оп. 2, спр. 424, арк. 2.
65. M. Бугай. Депортації населення з України (30-50-і роки) [в:] “Український історичний журнал”, 1990, № 1, с. 34.
66. Депортації. Західні землі України. Кінець 30 – початок 50-х pp. Документи, матеріали. У трьох томах, т. 1, 1939-1945, Львів, 1997, c. 8-9.
67. Книга пам’яті України. Рівненська область.., с. 10.
68. J. Turowski, W. Siemaszko, op. cit., s. 27, 50, 55 та інші.
69. ДАВО, ф. 295, Обласне статистичне управління, оп. 2, спр. 424, арк. 2.
70. ДАРО, ф. 204, Виконком Рівненської обласної Ради, оп. 2, спр. 114, арк. 13.
71. Вінок безсмертя.., с. 546-547.

(Джерело: Україна – Польща: важкі питання. Т. 5. – Варшава, 1999).
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7717
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів


Повернутись в Архіви та джерела

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей

cron