Монументи Леніну і Ко: час розставити крапки над «і»22.04.2015
Сергій Грабовський
Якби 8 грудня 2013 року не був знесений київський пам’ятник Леніну, ми б і досі жили за режиму Януковича. Це знесення стало символом незворотності Революції гідності. Рубікон був перейдений, старе стало мертвим. Це добре зрозуміли політичні щурі – і побігли з владного корабля. Натомість чимало на загал прогресивного люду, і передусім інтелігентів, цього не усвідомило, бідкаючись, що демонтаж Леніна-на-Бессарабці, хоча й був потрібен, але відбувався «нецивілізовано». В їхніх очах «цивілізований шлях» — то були мирні і чесні вибори президента України та Київради, переобрання Верховної Ради та проведення міського референдуму щодо цього монументу…
Але ж хіба власник «золотого батону» допустив такі вибори, на яких би він і його політична сила програли? Гарантовано – ні. Це не припущення, а факт. Факт, доведений «конституційним переворотом» 1 жовтня 2010 року, який мав наслідком узурпацію цілої низки владних повноважень главою держави, пролонгацію на рік повноважень Верховної Ради (правляча більшість якої демонстративно порушувала Конституцію та Закон про регламент при обговоренні законопроектів і голосування за них). Доведений продовженням на невизначений термін діяльності нелегітимної Київради та залишенням української столиці без обраного мера так само на невизначений термін. І, нарешті, доведений програшем Партією регіонів та КПУ парламентських виборів 2012 року у загальнонаціональному окрузі – що було компенсовано за рахунок численних «тушок» і «незалежних кандидатів».
Інакше кажучи, залишилася б Україна і з пам’ятником Леніна у Києві на Бессарабці, і з призначеним президентом гауляйтером на чолі столиці, і з пролонгованим до нестями режимом Януковича, — якби не ота самочинна, не надто естетично довершена та з чийогось погляду «нецивілізована» акція киян і не-киян на розі бульвару Шевченка і Хрещатика 8 грудня 2013 року.
Бо ж монументи – це передусім символи, це не просто «ідеально-реальні» предмети, що несуть на собі смислове навантаження, а щось особливе у цьому ряді. Символи ж, як писав знищений більшовиками знаний російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». Вони – це пам’ять про минуле й дороговкази на шляху у майбутнє.
Україна досі є ареною більшовицької монументальної пропаганди
Суспільно-політичне розуміння втілених у монументи символів у пропаганді добре розумів той історичний діяч, про кого йдеться у цій статті – лідер більшовиків Володимир Ульянов-Ленін, який почитував і книжки російських філософів-ідеалістів, і класичну «Психологію мас» Гюстава Ле Бона. Тож не випадково 1918 року Ленін висунув план монументальної пропаганди, який мав на меті мобілізувати засоби мистецтва для агітації за комуністичну ідеологію. Як писала потім скульпторка Віра Мухіна (авторка знакового монументу «Робітник і колгоспниця»), «робота по плану монументальної пропаганди була тим зерном, з якого проросла вся радянська скульптура». У цьому сенсі Сталін був вірним ленінським учнем і не шкодував коштів на монументальну пропаганду – як не шкодували їх і його наступники. Складовою цієї пропаганди, в числі інших, були й сотні пам’ятників Леніну, розкидані по всій Україні.
Перший Ленін упав у Києві восени 1991 року – і це падіння вилилося у неймовірно високий результат референдуму про незалежність. Другий, «бессарабський», мав упасти 1997 року – саме тоді 2/3 депутатів Київради (пленарна робота якої була заблокована її тодішнім головою Косаківським) підписалася під листом до голови міськдержадміністрації Олександра Омельченка з вимогою негайно демонтувати пам’ятник. Але демонтажу не сталося – очевидно, тому, що над Омельченком був Кучма, а той не поспішав прощатися з радянським минулим, оскільки будував автократичний режим, і йому потрібні були наочні символи непорушності «порядку» у номінально незалежній Українській державі.
Не відбулося демонтажу «головного Леніна країни» і за президентства Ющенка й прем’єрства Тимошенко; ба більше, коли в 2009 році була здійснена спроба самочинного виконання рішення Київради, то ініціатори та виконавці цієї спроби пішли під суд. Адже, попри свою демократичну риторику, і Ющенко, і Тимошенко намагалися загравати з прорадянськими групами виборців. Намагання ці виявилися безплідними, а «бессарабський Ленін» залишився стояти як символ неєвропейськості та недемократичності України і її столиці. Нагадаю, що в економічно відсталій Албанії монументи комуністичним діячам, в тому числі й Леніну, були скинуті ще у середині 1990-х, то ж не дивно, що того самого року, як у Києві почався суд над учасниками спроби демонтажу пам’ятника Леніну, Албанія стала членом НАТО і подала офіційну заявку на вступ до Євросоюзу. Ось наочний приклад того, що таке монументальні дороговкази в майбутнє…
Тож не випадково на сході України і в Криму під час «русской весны» 2014 року найзапекліші мітинги і вуличні баталії відбувалися на площах Леніна і навколо пам’ятників Леніну. Воно й зрозуміло: адже саме цей російський більшовицький лідер доклав усіх зусиль, щоб знищити незалежну Українську Народну Республіку. Нині всі інші ідеї та настанови Леніна (який водночас був запеклим противником великодержавного російського шовінізму і в ім’я світової революції не завагався б послати на смерть більшу частину росіян) зійшли на пси, залишилася тільки ця – антиукраїнська, і разом із тим глибоко антидемократична.
Відтак у монументів Леніну в Україні змінився їхній первинний зміст. Вони вже не символізують комуністичну революцію та інтернаціональне братерство трудящих усіх країн. Під ними мітингували і їх захищали юрмища з білогвардійськими та власовськими прапорами. А часом і з суто імперськими стягами «дому Романових». Що ж, символи – явище полісемантичне; але основа змістовного наповнення тут залишається тією самою: безоглядна деспотична влада та панування над Україною.
Саме на цю основу «накрутилися» нові символічно-семантичні пласти. Якщо виходити з популярної у світі (і, як на мене, у багатьох випадках дієвої) неофройдистської методології, то згадані монументи є типовими фалічними символами, які означають могутність, неперевершену силу, здатність на все, аж до примусу та ґвалтування. Ці якості у масовій підсвідомості асоціюються з «великим батьком» і переходять на його прихильників. Тож не випадково за Сталіна з’явилося стільки монументів Леніна: насправді вони знаменували міць і могутність «батька народів», «Леніна сьогодні». А хто є у сьогоденні таким «батьком народним», «національним лідером» для тих, хто перебуває у радянсько-російському символічно-семантичному полі? В.В.Путін, чи не так? Отож під цим кутом зору статуї Леніна на височенних, високих і не дуже високих постаментах – це такі собі «фалоси Путіна», символи його влади над Україною (здавна традиційно жіночим началом), якщо хочете, символи його здатності ґвалтувати Україну і вдень, і вночі, у будні та свята. Тому так запекло воюють проти знесення пам’ятників Леніну апологети «русского мира» (хоча, зважаючи на погляди самого Ілліча, мусили би радіти, що звершилася помста творцеві першої у світі тоталітарної держави) – йдеться-бо не просто про суто політичні справи, а про символічну кастрацію теперішнього «альфа-самця» і «народного батька»…
Свого часу Бастилія теж сприймалася французами як символ такого роду – і не в останню чергу саме тому була атакована та зруйнована повсталими парижанами, хоча фактично і не являла жодної військової загрози. Тому закономірно щороку 14 червня Французька Республіка гучно відзначає День узяття Бастилії як свято-символ національної єдності, проводячи традиційно найбільший у Європі військовий парад на Єлисейських полях у Парижі. Так само не випадково 4 серпня 1789 року, невдовзі після штурму Бастилії, парламент скасував феодальне право, а 26 серпня проголосив Декларацію Прав Людини та Громадянина. Символічна могутність «великого батька всіх французів» була знищена, тож люди стали вільними, стали громадянами.
Боротьба проти символів тоталітаризму – це «акти вандалізму»?
Не думалося, що навесні 2015 року, вже після ухвалення Верховною Радою пакету законів про декомунізацію, в тому числі у сенсі ліквідації монументів Леніну й іншим більшовицьким вождям, доведеться повертатися до цього питання. Але – немає іншого виходу. Бо ж знову, як за режиму Януковича, влада називає знесення пам’ятників Леніну «актами вандалізму», а органи МВС ретельно розслідують ці знесення, порушуючи за фактами знесення кримінальні справи. Знову, як за режиму Януковича, тим, хто зносив пам’ятники, загрожує ув’язнення, причому не таке вже й маленьке – терміном до чотирьох років. Знову, як за режиму Януковича, владні речники розповідають, що знесення цих пам’ятників загрожує соціально-політичній стабільності та є чимось неприпустимим. Щоправда, йдеться про регіональні структури виконавчої влади, але ж вони репрезентують центральну владу. Тож маємо відкат від завоювань Революції гідності, який ледь замаскований посиланнями на «неприпустимість самочинного знесення пам’ятників».
Ось як відреагувала прес-служба Донецької ОДА на знесення пам’ятника Леніну у Краматорську: «Інцидент з пам’ятником розцінюється як акт вандалізму. Крім того подія може бути використана антиукраїнськими силами для загострення ситуації в регіоні. Зараз розслідуванням інциденту займаються правоохоронні органи… Питання про перенесення пам’ятника Леніну з центральної площі міста в парк ім. Леніна було винесено на порядок денний 48-й сесії Краматорської міськради, яка запланована на 22 квітня поточного року».
Панове, з якої божевільні вас випустили? Яке «перенесення у парк імені Леніна»? Це ж пряме порушення щойно ухвалених законів! Це – намір продовжити більшовицьку монументальну пропаганду. Ось чим мали би перейматися Донецька ОДА й міліція. Те саме стосується і кримінальних справ, відкритих у Харкові проти активістів, які спершу повалили в різних районах міста пам’ятники Серго Орджонікідзе, Миколі Руднєву і Якову Свердлову, а потім знесли ще й два пам’ятника Леніна (цікаво, скільки їх у цьому місті залишилося – зносять, зносять, а кінця не видно…).
Бо ж коли не звільнити прикордонний Харків від тоталітарно-імперської символіки, якщо у звільнених містах і селищах Донбасу і надалі стоятимуть ленінські монументи та статуї інших комуністичних вождів, якщо вулиці та площі там і тепер носитимуть майже виключно правовірно-радянські назви, то потрібно заздалегідь змиритися з тим, що мільйони тамтешніх мешканців і надалі матимуть надійні дороговкази у комуністично-радянське минуле, яке прибрало собі псевдо «русского мира». Кожен кам’яний, бронзовий, гіпсовий Ленін, Дзержинський, Свердлов, Щорс, Артем, Косіор наче промовляють людям: «Україна – це щось тимчасове, наші ідейні нащадки ще повернуться, нікуди ви від нас не подінетесь!». Невже ж можна залишити Донбас та всю східну Україну у межах радянсько-російського символічно-семантичного поля, тільки щоб не дратувати «совків»? Так це означатиме, що через якийсь час криваві події неодмінно повторяться, тільки у більшому масштабі…
Узагалі, владі час спиратися на сході країни на активну поки що меншість – на українських патріотів, а не на номенклатуру чи олігархів, та припинити загравати з прихованими прибічниками повернення Януковича чи приходу Путіна. Якщо самі не виконуєте ухвалені парламентом закони, то хоча би не заважайте патріотам очищати свою землю від символів радянщини, які наразі перетекли у символіку «великой России» та «русского мира».
Зверніть увагу: там, де в Україні вже відбувся «ленінопад» (десь це сталося в 1991-92, десь у 2013-14 роках), там не пройшли тероризм і сепаратизм.
Діяти швидко й ефективно, але не передати куті меду
Що в цьому плані міг би зробити Київ, його громада і міська влада?
По-перше, показати приклад у проведенні рішучої та послідовної декомунізації, у зміні всього символічно-семантичного ряду топоніміки та монументальної атрибутики. При цьому не можна повторювати помилок Київради початку 1990-х, коли, образно кажучи, хвіст радянщини рубався по частинах. Мовляв, з тим, до чого звикли, розставатися важко, тому не варто форсувати події. Скажімо, у центрі столиці зникла вулиця Леніна, зате загалом у Києві та селищах, які входять у міські межі, залишилося аж сім топонімів на честь Ілліча та різних членів сім’ї Ульянових… Як можна було залишити «на потім», наприклад, вилицю Горького, названу на честь письменника, який оспівав ҐУЛАҐ, Біломорканал, «перековування» різних «елементів» силами ОҐПУ, а на додачу заперечував існування української мови? І головне, як на мене, що у столиці незалежної України на довгі роки залишилася вулиця Комуністична – на честь ідеології, в ім’я якої в ХХ столітті було замордовано понад 100 мільйонів людей…
Варто взяти до уваги і ще одне: «рубання хвоста по частинах» — це ще й дуже дорога річ. Одноразова дія з декомунізації незрівнянно дешевша.
По-друге, не слід передати куті меду. Ті пам’ятники більшовицьким діячам, які мають мистецьку цінність, як-от Артему роботи Кавалерідзе, повинні бути демонтовані і перенесені для експонування до спеціально створеного музею просто неба. Водночас цей захід не повинен стосуватися пам’ятників полеглим воїнам, партизанам, підпільникам тощо, в тому числі й таким неоднозначним постатям, як генерал Ватутін.
Отож – з одного боку, не передати куті меду з декомунізацією у сфері символіки й топоніміки, з іншого боку, проводити її ефективно і швидко. Саме такий приклад повинен показати Київ, саме так повинна діяти Україна.
http://kyiv1.org/news/monumenti-leninu- ... ad-041452/