Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Різні заходи УГТ та з тематики спеціальних історичних дисциплін

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 03 грудня 2014, 22:23

Доповідь, виголошена під час 6-го семінару 1 грудня 2014 року

Яна Примаченко

ОУН-УПА в контексті української революції гідності

Створений радянською пропагандою образ «бандерівців» нівелював визвольну та антиколоніальну складову діяльності ОУН і УПА. Виступ українців на захист свого європейського вибору під час української революції гідності актуалізували антиколоніальний дискурс націоналістичного руху, що знайшов своє відображення у поборюванні «радянськості» як певної форми менталітету. Символічним актом цього став феномен «ленінопаду».

Українська революція гідності в черговий раз підняла питання про роль українських правих, чий червоно-чорний прапор та вітання «Слава Україні! – Героям Слава!» стали однією з візитівок Євромайдану, символічним уособленням боротьби українців за європейський вибір. Актуалізація західноукраїнського дискурсу ОУН/УПА в контексті вибору Україною європейського вектору розвитку в черговий раз збурила дискусію щодо слабкості української національної ідентичності, штучності української держави та неминучості її дезінтеграції.
Процес становлення національної ідентичності в Україні нерівномірно охопив різні регіони України. Наявність двох конкурентних моделей пам’яті: української / самостійницької з одного боку та пострадянської / малоросійської з іншого, рівно як і відсутність лінійності в державній політиці пам’яті, експлуатація політичними елітами регіональних ідентичностей для творення негативного образу іншого з метою мобілізації власного електорату не сприяли процесу національної консолідації.
Двадцять років посткомуністичних трансформацій в Україні мали невтішний результат. Наслідком відсутності послідовної гуманітарної політики держави стали діаметрально протилежні уявлення українських громадян про своє минуле, майбутнє та ідентичність. Ідеологічний поділ українського суспільства загальмував процес формування української політичної нації. Відділившись від імперії політично пострадянська ідентичність не пройшла культурного і ментального процесу деколонізації.
Сформований в умовах Холодної війни історичний наратив українського визвольного руху став заручником упереджених оцінок, застрягши на лінії протистояння двох взаємовиключних дискурсів – радянського та антирадянського / націоналістичного. Репресований за радянських часів дискурс ОУН/УПА так і не був реабілітований. Українська колективна пам’ять про визвольний рух зусиллями радянської влади була штучно вписана в дихотомію між універсальними цінностями та етнічним принципом В умовах багатонаціональної держави, якою є Україна, ця дихотомія створювала перепони на шляху усвідомлення внеску визвольного руху в українську національну ідентичність. Проблема ОУН/УПА розглядалася переважно в регіональній прив’язці до Галичини.
Присутність на Майдані націоналістичної символіки, яка в українській суспільній свідомості міцно пов’язана з Галичиною, стала для опонентів Євромайдану приводом заявляти, що він представляє лише інтереси українського Заходу. Російська пропаганда, що в своїй основі є модернізованою версією старих радянських дискурсів, подавала події української революції гідності як перемогу фашистів-бандерівців. Поширена в російській історичній та суспільно-політичній думці концепціях «трьох Україн» посіла чільне місце в російському медійному просторі. Інспіровані Росією заворушення в південно-східній Україні були представлені у формі громадянського конфлікту, де проросійський південний схід протиставлявся очоленій фашистами-бандерівцями «київській хунті».
Українська державна політика пам’яті пройшла складний шлях від національного забуття через паралельне існування радянського і національного до активізації національної складової, що була неоднозначно сприйнята певними суспільними групами. За президенства В. Януковича розпочалася реанімація «старої героїзованої радянської спадщини», яка відбувалася «на тлі розмивання української ідентичності російською». Український дослідник Владислав Гриневич влучно означив цей вектор оксюмороном «вперед у минуле». Повернення режимом Януковича в суспільно-політичний дискурс старих радянських дискримінаційних практик, таких як: іншування Галичини, образ бандерівців-фашистів, мовний закон Ківалова–Колесниченка змусив українське суспільство задіяти компенсаторні механізми, які значною мірою забезпечили успіх Всеукраїнського об’єднання «Свобода» – ідейних послідовників ОУН і УПА – на парламентських виборах 28 жовтня 2012 р. Подальше нехтування суспільною думкою та різке згортання проєвропейського курсу під тиском Москви вивели на Майдан українське студентство, цинічний розгін та побиття яких стали початком Євромайдану як широкого суспільного явища.
Аналізуючи природу протесту на Євромайдані, дослідники виокремлюють його антиколоніальну, національно-визвольну складову. Рябчук, наприклад, розглядає українську революцію гідності як спробу українців вирішити питання «культурно-ментальної емансипації від «русского мира», яка б дозволила Україні назавжди порвати зі своїм статусом неоколонії. Український політолог Антон Шеховцов проводить аналогії між сьогоднішньою Україною та повоєнною Австрією, яка, як і Україна, продовжувала де-факто бути окупованою попри проголошення незалежності. Проте, ця окупація в українському випадку мала не зовнішній, а внутрішній характер. Для старих радянських управлінських еліт незалежна Україна створила більш сприятливі умови для реалізації їхніх бізнес-інтересів. Латентна «окупація» та незрілість українського суспільства зумовила досить безконфліктне існування протягом понад 20-и років. Вихід на політичну арену нового покоління, яке за наявних умов не мало перспектив гідно життя у власній країні порушило відносний спокій українського буття. Шеховцов виокремлює щонайменше чотири складові української революції: 1) демократичну (проти авторитаризму, свавілля міліції та можновладців); 2) антиколоніальну (проти імперіалістичних зазіхань Росії та ментальності «совка»); 3) соціальну (за соціальну справедливість, проти корупції) 4) ліберальну (за європейський цивілізаційний вибір). Цю думку підтримують й німецький історик Леонід Люкс та американська дослідниця Марсі Шор, які вдаються до порівняльного аналізу незалежної України і комуністичної Польщі, що постають як російські / радянські «зовнішні колонії». Подібність польського руху Солідарність й Євромайдану дослідники вбачають насамперед в інтегративній ідеї національного спротиву окупантові, що дозволив об’єднати різні політичні угрупування. Етнічна, релігійна, мовна, соціоекономічна, поколіннєва та ідеологічна строкатість Майдану нагадує, на думку американської дослідниці, Армію Домову або Солідарність. Ці великі польські рухи опору також включали широкий спектр учасників «від правиці до лівиці – які за інших обставин навряд чи опинилися б в одному таборі».
Поява символіки ОУН/УПА, власне як і антиколоніального дискурсу визвольного руху, які були привнесені на Майдан представниками молодого покоління, стала закономірним наслідком насамперед не ідеологічних, а світоглядних позицій української революції гідності, які були антиколоніальними в широкому сенсі цього означення. Великий мобілізаційний потенціал національно-визвольної боротьби дозволив згуртувати різні за своїми політичними переконаннями групи. Націоналісти, як радикальні так і помірковані, стали невід’ємною частиною Майдану.
Подібність українських суспільних процесів 2013–2014 рр. до польських зумовлюються тим, що Польща завжди відігравала роль слабкої ланки у зовнішньому поясі безпеки СРСР. Саме з неї розпочався демонтаж радянської системи у Центральній Європі. Оскільки незалежна Україна, особливо після Помаранчевої революції 2004 р., уподібнилася комуністичній Польщі часів Солідарності, то російська інтервенція стала останньою спробою колишньої імперії втримати статус-кво на території пострадянського простору.
Суголосність ментальних викликів середини ХХ ст., що стояли перед ОУН/УПА та українських реалій осені–зими 2013–2014 рр. полягала в унікальній можливості вирватися зі сфери російського цивілізаційного випливу та звільнитися від радянського спадку. Після фактичної реанімації старих радянських дискурсів і практик поняття російський і радянський знову стали синонімічними.
У 2005 р. останній командир УПА Василь Кук на запитання журналістки чи можна вважати, що ідеї УПА перемогли відповів ствердно. Проте, як виявилося, не вповні. Український визвольний рух розглядав побудову вільного соціально справедливого ладу в чіткій взаємозалежності від створення незалежної України. Якщо перший пункт програми ОУН – здобуття Української Самостійної Соборної Держави (УССД) – був виконаний, то решта – ні. Євромайдан підняв питання наповнення української державності українським «контентом» – її духовної, культурної і політичної емансипації.
Розуміння спільності інтересів всіх громадян України незалежно від їх національної приналежності на шляху побудови соціально справедливого ладу відсилають нас до антиколоніальної спадщини ОУН зразка 1943 р., що проголошувала ліберальне гасло «Свобода народам – свобода людині!» Саме ці цінності були задекларовані Майданом. Антиколоніальна складова української революції гідності була цілком суголосна з аналогічною складовою дискурсу ОУН.
Усвідомлення того факту, що націоналістична символіка і гасла Майдану відсилають нас до демократичної платформи українського визвольного руху, важливе для розуміння ціннісних орієнтирів української революції гідності. Канадський історик Степан Величенко застерігав від ототожнення всього Євромайдану з крайніми правими, які також виводять свої ідейні корені з ідеології ОУН, адже подібне спрощення містить небезпеку повторення старих радянських пропагандистських гасел.
Звернення сучасних українських правих до інтелектуальної спадщини ОУН/УПА вносить певне сум’яття, оскільки в різні періоди різні фракції, а іноді, навіть й одна й та сама фракція, сповідували досить відмінні в ідеологічному плані погляди: від екстремістських до помірковано-ліберальних. Проте на всіх етапах існування ОУН головною була національно-визвольна складова руху, що є суттєвою відмінністю українського націоналізму від західноєвропейського. Ця відмінність є ключовою для розуміння контексту української революції гідності та місця націоналістичної символіки і гасел в цій революції.
Майдан став не просто піком протистояння радянського і націоналістичного дискурсів. Суголосність певних методів, що використовувала влада у протистоянні з Майданом з класичними радянськими практиками, щоправда дещо модернізованими, рівно як народна відповідь на них «у оунівському стилі» показала як тісно дискурси переплітаються з практиками.
Сумновідома радянська практика використання т. зв. «стрибків», коли «з найгіршого місцевого елементу, зі звільнених від судової відповідальності кримінальних злочинців організовувалися спеціальні загони, які під виглядом українських повстанців здійснювали провокацій і погромні акції знайшла всій аналог під час Евромайдану у вигляді ударних груп т. зв. «тітушок». Видаючи себе за активістів майдану чи антимайдану вони здійснювали провокації, побиття та вбивства мирних активістів.
З іншого боку, ми спостерігаємо такі типові для українського національно-визвольного руху практики деколонізації культурного дискурсу і простору, як повернення «національного обличчя» українським класикам літератури та відродження національної пам’яті. Остання знайшла своє відображення в «ленінопаді». Обидві відсилають нас до ідеологічної та пропагандистської практики ОУН спрямованої на боротьбу «за душу українського народу, за його ідейне обличчя».
ОУН завжди виступала проти змазування національних моментів в творчості таких велетнів української літератури як Т. Шевченко, Леся Українка та І. Франко. Під час Майдану, який співпав у часі зі святкування 200-річчя від дня народження Шевченка, відбулася деконструкція радянських канонічних образів українських класиків літератури. З’явилися графіті,картини,малюнки, де класики української літератури поставали в образі активістів та протестувальників Майдану.
Феномен «ленінопаду» відсилає нас до оунівської політики пам’яті, що знайшла своє відображення у творенні українських місць пам’яті – насипанні могил у пам’ять про загиблих в визвольних змаганнях 1917–1921 рр, мітингів на честь визначних подій, як от мітинг у містечку Базар присвячений героям ІІ-го зимового походу армії УНР під проводом генерала Г. Тютюнника. В цьому контексті звільнення простору від символів колонізації має фактично рівноцінне значення. До того ж більшість звільнених постаментів розмальовуються та прикрашаються національною символікою.
Ще одним яскравим прикладом було організаційне оформлення Самооборони Майдану – створення сотень за національною ознакою, яке свідомо чи ні наслідувало практику УПА.
Присутність націоналістичної символіки на Майдані як і адаптація антиколоніальних практик ОУН/УПА до сучасних умов стала наслідком антиколоніального, національно-визвольного характеру української революції, в рамках якого традиції українського націоналістичного рух були адаптовані до нових реалій. Спроба розколоти українське суспільство по лінії протиставлення радянське/націоналістичне провалилася, що й обумовило російську інтервенцію.
Повертаючись до тези про слабкість української національної ідентичності як основної перепони на шляху творення успішної української держави хочу навести міркування британського історика Рорі Фінніна. Аналізуючи протест українців проти зміни президентом Януковичем зовнішньо-політичного курсу, він виступив з критичними зауваженнями щодо аналітичної цінності концепту національної ідентичності для таких «внутрішньо розмаїтих країн», як Україна. Адже сама по собі теза про «слабкість» української ідентичності «нездатна глибше пояснити історичну появу України чи адекватно описати її існування та політичну динаміку». Більше того, відчуття належності до певної спільноти «понад мовою, етнічністю, віровизнанням чи навіть історичним досвідом» вказує на те, що українська національна ідентичність «може бути одним із найвпливовіших та найнедооціненійших соціокультурних феноменів такого штибу в модерній європейській історії. Кидаючи виклик геополітичній ґравітації, вона дала змогу створити із периферій декількох імперій поліетнічну, полілінґвальну та поліконфесійну державу, яка нині є територіяльно найбільшою на европейському континенті».
В цьому контексті варто зауважити, що антиколоніальний дискурс Майдану, з його «націоналітичною складовою» (символіка і гасла) був позитивно сприйнятий більшістю мешканців південного-сходу України, які підтримали ідею української політичної нації.
Українська дослідниця Лариса Нагорна, досліджуючи процес освоєння культурного ландшафту в незалежній Україні, відмічала, що регіональні еліти мають змогу звернутися до чотирьох культурних пластів: 1) «губернського», що романтизує царські часи та російської еліти; 2) «радянського», з акцентом на патерналізм та апелюванні до трудівника; 3) «патріотичного», що звертається до традицій української незалежності та її героїв; 4) «міщанського», який апелює до повсякденності та обивателя. І якщо на Заході домінує «патріотична» складова, то наявність «радянського шару» в ландшафті і топоніміці міст в Центрі і на Сході все ще присутня. Ліквідаторські настрої щодо радянського шару, були реалізовані під час ленінопаду практично всюди, за винятком Донбасу. Причина цього полягає в тому, що для багатьох його мешканців викреслення з історії радянського періоду і образу «володаря надр» рівноцінно створенню «чорної діри» на шкалі соціальних цінностей.
Це спостереження дозволяє констатувати наявність проблеми саме в тому регіоні, де історична пам’ять немає іншої альтернативи окрім радянської, як у випадку Донбасу. І ця заувага справедлива більшою лише для великих русифікованих міст Донбасу. Відсутність іншого окрім радянського історико-культурного пласту, сама по собі не була і не є непереборною проблемою. Адже амбівалентні ідентичності є пластичними і за розумної політики досить успішно націоналізуються.
Деколонізаційні процеси запущені Євромайданом були підтримані українським південним сходом. Усвідомлення власної державності, як найвищої цінності призвело до дедалі виразнішого артикулювання інтегруючої складової української національної ідентичності та її європейського цивілізаційного вибору, яку умовно можна окреслити як «Україна – території нашої сили і свободи».
Євромайдан звільнив Україну від внутрішнього штучно нав’язаного нам протистояння по лінії радянське vs націоналістичне, реабілітував національно-визвольний дискурс ОУН. Українці в боротьбі з російської інтервенцією утверджують нове кредо своєї національної ідентичності, наповнюють старі гасла і символи новими значеннями. На сьогодні лінія протистояння «радянського / націоналістичного» пролягає вздовж українсько-російської лінії фронту.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 17 травня 2015, 11:35

Доповідь, виголошена під час 6-го семінару 1 грудня 2014 року

Віктор Крюков

Українофобія як компонент російського менталітету

Українофобія російського менталітету не є тим явищем, що виникло нещодавно, тобто як наслідок здобуття Україною незалежності та прагнення українців до реалізації цього історичного здобутку. Вона була наявною у свідомості росіян упродовж усієї історії існування Російської держави як персоніфікація зла. У історичній ретроспективі основою цього явища є усвідомлення росіянами себе у якості безпосередніх нащадків так званої «давньоруської народності», природній етногенез якої був штучно припинений татарсько-монгольською навалою на Русь у ХІІІ столітті. Дані уявлення базувалися на сформованій у російській історіографії так званій «колисковій» теорії, згідно з якою виокремлення українців і білорусів із «давньоруської народності» відбувся значно пізніше від згаданої історичної події як результат захоплення упродовж двох наступних століть земель Західної та Південної Русі європейськими державами, а саме Великим князівством Литовським та Польським королівством, що зрештою обʼєдналися у могутнє державне утворення, відоме як «Ржечь Посполита». Тому окремий процес етногенезу українців і білорусів уважався за неприродній, спотворений руйнівним духовним і культурним впливом католицької Європи, шляхом історичного розвитку. Таким чином, дана теорія являла собою фактичне обґрунтування усвідомлення росіянами себе у якості месіанського народу, історичний напрям розвитку якого був єдино правильний. Тому, згідно з цим міркуванням, саме вони, росіяни, прикликані історією задля здійснення функцій керування, опікування і виховання відносно інших словʼянських народів Східної Європи. При цьому доцільно зазначити, що розглянуті егоцентричні уявлення росіян певною мірою відобразилася у концепції “Москва – третій Рим”, що поширилася у Московії після падіння Візантійської імперії. Тоді, на початковому етапі формування Московського царства, а саме у першій половині ХVІ століття, у середовищі росіян вже відбувався філогенез українофобії. Персоніфікація даного явища у той час відображувалася у понятті «хохол» – неосвіченої та розбещеної духовним і культурним впливом католицької Європи людини, яка розмовляє спотвореним діалектом російської мови і потребує постійного контролю, опікування і настанови до «шляху істинного. На наступних етапах історичного розвитку Російської держави під впливом сукупності чинників економічного, соціального і політичного характеру, відбувалася поступова еволюція досліджуваного історичного феномену у напрямі його посилювання.
Згідно з періодизацією історії Росії, опрацьованою і поданою російськими прихильниками цивілізаційної теорії історичного розвитку, відмітною ознакою третього етапу російської історії, означеного як «московський» (першими ж двома етапами є «київський» і «татарський»), був суто екстенсивний розвиток Російської держави «вшир» у східному напрямі через колонізацію земель, залюднених не-словʼянськими етнічними спільностями. Дійсно, державне утворення росіян розпочало експансію у східному напрямі майже одразу ж після скасування його залежності від Золотої Орди. Першими субʼєктами цієї експансії були залишки Золотої Орди, а саме Казанське, Ас-Тарханське та Сибірське ханства. Після цього Росія опанувала величезний територіальний простір, що простягався на схід від Уралу до узбережжя Тихого Океану. Результатом такого історичного розвитку було формування гетерогенного державного утворення, 90% території якого (де, до речі, сконцентровані майже усі природні багатства Росії) складали колонізовані землі, на яких мешкало інонаціональне населення. Зазначимо при цьому, що підкоряючи і підминаючи під себе суспільства Сходу, що пробували на етапі «традиційного» розвитку, Московське царство інтегрувало у російське суспільне середовище елементи цивілізаційного розвитку азіатських суспільств. До того ж, наявність численних природніх багатств і великих людських ресурсів на завойованих територіях зумовили можливість подальшого екстенсивного розвитку держави московитів. Ті самі чинники визначили також і паразитичні риси менталітету самих московитів, тобто лінощів, зневаги до підкорених народів, та усвідомлення себе не окремою етнічною спільністю, а привілейованою, елітною суспільною верствою, яка “має право” на експлуатацію іномовного й інонаціонального населення. Зазначимо при цьому, що сам характер державної влади Московського царства мав певні ознаки східної деспотії.
Належить зазначити, що етноісторичний розвиток земель, залюднених українцями, був принципово відмінний від російського. Дійсно, землеробська колонізація українцями степової смуги Північного Причорноморʼя мала суто природній характер і відбувалася на території, прилеглій з півдня та південного сходу до «української етногенетичної ніші», тобто залюдненого предками українців природно-географічного ареалу, який іще у часи існування «словʼянської прабатьківщини» простягався з півночі на південь від Південного Полісся та Сіверського Лівобережжя до земель, прилеглих з півдня до басейну ріки Рось, а з заходу на схід – від Східно-Карпатського регіону до верхоріччя Сіверського Донця. Отже, ця колонізація мала характер виробничого освоювання українцями землеробської території, і була спрямована не на підкорення і експлуатацію інших етносів, а на розвиток власних виробничих сил. Такий характер історичного розвитку України сприяв виявленню самосвідомості українців, як відчуття національної ідентичності та усвідомлення своєї відмінної від інших народів етнічної єдності. Такі риси менталітету українців, що являли собою свідчення високого ступеня розвитку їх національної самосвідомості, а саме патріотизм, мужність, жертовність, прагнення до власної державності) – виявилися ще у середині XVII під час їх визвольної війни проти національного гноблення з боку Ржечі Посполитої.
Разом з цим, названі ознаки менталітету українців, які тією чи іншою мірою відображували їх окрему, відмінну від росіян, національну самосвідомість і етнічну самовизначеність, були несприятливі для російського менталітету, і тому негативно гіпертрофовані росіянами. Особливо явно активність боротьби Російської імперії проти національної самосвідомості українців визначилася на наступному, «петровському» етапі розвитку російської державності. До речі, сутність названого етапу полягала у спробах наблизити Росію до європейського шляху розвитку, що передував індустріальному періоду історії євроатлантичної цивілізації. Ці спроби відобразилися насамперед у намаганнях опанувати морські комунікації світової торгівлі через захоплення східного узбережжя Балтійського моря, та північного узбережжя Чорного моря з метою забезпечення зовнішніх економічних інтересів Росії у Північно-Східній Атлантиці та у басейні Середземного моря. Щодо останнього напряму зовнішньої економічної активності Російської імперії, то він супроводжувався активною колонізацією причорноморських степів, причому не тільки сільськогосподарською, але також і промисловою. Дана ситуація чітко простежувалася на території сучасної Луганської області, північна частина якої (від верхоріччя Деркула на півночі до ріки Сіверський Донець на півдні) була регіоном, у якому відбувалася українська традиційна землеробська колонізація, а у південній її частині швидкими темпами розвивалася вуглевидобувна і металургійна промисловість, головною робітничою силою якої були російські колоністи. Таким чином, південна частина України через наявність чорноморських портів, родючість землі та багаті родовища вугілля, залізної руди й інші природні ресурси, перетворилася на найбільш вагомий для економічного розвитку Російської імперії регіон. Дані обставини зумовили подальшу, іще більш жорстоку стадію філогенезу українофобії.
Дійсно, у розглянутих умовах особливої ваги для Російської імперії набуло цілковите знищення національної самосвідомості українців, які були позбавлені своєї етнічної самоназви через офіційне запровадження відносно їх країни офіційної назви «Малоросія», а відносно мешканців цієї країни – етноніму «малороси». Мали місце спроби узагалі заборонити спілкування людей українською мовою. При цьому в суспільну свідомість росіян запроваджувалося твердження, що «малороси» являють собою складову «великаґо русскаґо народа», і тому мають позбутися тих негативних рис свого суспільного характеру, які вони здобули під час тривалого пробування поза межами російської державності. Наслідком цих заходів було поширення у середовищі росіян уявлення щодо діячів української культури як носіїв “хохляцького зла”.
Бурхливі події, що відбулися в Україні наприкінці другого десятиліття ХХ століття являли собою новий етап у процесі формування самодостатності українців, які, на відміну від росіян, відкинувши патріархальність, виявили прагнення залучитися до прогресивних змін, що відбувалися на той час у світі. Незважаючи на те, що це прагнення було придушене більшовицькою Росією, явним став факт перетворення української спільноти на європейську націю. Отже, саме у часи існування СРСР фобія росіян до буржуазної Європи перекинулася на фобію до України. Конкретизація цієї фобії відобразилася у наповненні морального російського поняття «хохляцьке зло» класовим змістом через надання йому з позицій радянських суспільних наук статусу «український буржуазний націоналізм». При цьому доцільно зазначити, що у радянському суспільствознавстві ніколи не застосовувався відносно росіян зокрема, і населення СРСР узагалі, термін «нація»: замість нього використовувалося поняття «народ», що означає лише суто родинні звʼязки, існуючі в середовищі будь-якої людської спільності, яка має відмінні ознаки у світовій популяції людства. Отже, виникає питання: чому в Росії так боялися (та й нині бояться) терміна, що означає відчуття певним суспільством своєї національної ідентичності та усвідомлення ним своєї єдності й відмінності від інших суспільств у історичному походженні, мові, та самосвідомості? На нашу думку, небезпека використовування цього терміну в умовах російського гетерогенного суспільства може створити ситуацію, в якій на визнання за націю можуть претендувати не тільки росіяни, але також татари, башкири, чеченці, адигейці, буряти, якути тощо. Вищим рівнем розвитку радянської імперської суспільної думки було введення у обіг позбавленого будь-яких ознак національної ідентичності поняття «радянський народ», відмінністю якого від інших людських спільностей є лише належність до створеної більшовиками форми імперського державно-політичного устрою. Сприйняття російським менталітетом цього поняття обумовлювалося тією обставиною, що воно не заперечувало усвідомленню росіянами себе у якості елітної, привілейованої верстви населення імперської держави, такого собі «старшого брата», який здійснює функції керівництва, доглядає, опікує і виховує інші народи СРСР, у тому числі й українців. Адже дане усвідомлення віддзеркалює позицію щодо автохтонності словʼян Східної Європи, побутовим символом якої є очолювана росіянами «єдина родина».
Здобуття незалежності Україною, яке фактично спричинило розпад Радянського Союзу, було сприйняте у російському суспільстві як «зраду хохлами братерства словʼянських народів Східної Європи». Дана обставина знаменувало собою початок нового етапу філогенезу українофобії, відмітною ознакою якого є виокремлення у свідомості росіян із середовища «хохлів» так званих «бандерів», тобто носіїв войовничого і жорстокого духу українців. При цьому уважається, що «хохлів» за допомогою росіян іще можна повернути до «сімʼї братніх народів» при умові знищення «бандерів». Таке міркування, за свідченням очевидця, було розхожим серед москвичів ще на початку травня цього року. При цьому ставлення до українців найбільш вдало відображував такий сценічний дискурс: «Украина – это очень красивая, но, в отличие от Белоруссии, своенравная младшая сестра России. Ей вскружил голову «бандеры», и они пытаются увести ее в католическую Европу. Поэтому Украина в беде, ее надо срочно вернуть в семью любым способом. Иначе беда будет для всей семьи». Отже, виникає питання: що саме мається на увазі у словосполученні «вернуть в семью любым способом»? Зміст цього словосполучення певною мірою виявляється із тих образливих слів, якими сепаратисти південного сходу називають українських воїнів. То є: «укропы», «укры», та «бандерлоги». Остання назва є особливо цікавою: адже бандерлоги – це мавпи із кіплінгівського «Мауглі», які вкрали та потягли за собою людину Мауглі, за що були суворо покарані удавом Каа. Зважаючи на те, що перші два склади назви цих мавп мають звучання «бандер», у даному ототожненні повною мірою відобразилося гіпертрофоване уявлення про очікування росіянами найвищої ступені покарання за спробу «викрадення» України у Росії. Отже, наївне мислення росіян щодо України, яке приглушує власний українофобський зміст їхньої свідомості, було вміло використане російськими владними структурами задля того, щоб засобами війни позбавити Україну реальної незалежності й намертво притягнути її до «русского мира».
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 20 травня 2015, 23:32

VІІ семінар "Українофобія як явище та політтехнологія":
Мовна ситуація в Україні: старі проблеми як нові виклики


П'ятниця, 22 травня 2015 р.
17.00–19.00
Палац Корнякта, Королівська трапезна
(Львів, пл. Ринок, 6)

Учасниками круглого столу будуть:
- Любомир Белей (Ужгород) - український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор і засновник інституту україністики імені Михайла Мольнара, автор наукових праць, присвячених питанням мови, укладач старослов'янсько-українського словника;
- Данута Мазурик (Львів) - доцент кафедри прикладного мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук;
- Роман Матис (Львів) - правозахисник, засновник громадської ініціативи захисту прав україномовних "И так поймут!";
- Юрій Винничук (Львів) - український журналіст, письменник, редактор;
- Олександр Музичко (Одеса) - український історик і громадський діяч, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, провідний науковий співробітник Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України;
- Галина Мацюк (Львів) - доктор філологічних наук, професор кафедри загального мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка;
- Андрій Гречило (Львів) - український історик, доктор історичних наук, голова Українського геральдичного товариства;
- Ярослав Гарасим (Львів) - український фольклорист, доктор філологічних наук, професор, проректор Львівського національного університету імені Івана Франка.

З метою ознайомлення з проблемою захід відвідають представники міжнародної спостережної місії ООН в Україні.
Організаторами заходу виступили :
Львівський національний університет імені Івана Франка
Громадська ініціатива "Український Національний Державний Обов'язок"
Громадська ініціатива захисту прав україномовних "И так поймут"
Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
Львівське обласне громадське об'єднання "Центр україністики"
За сприяння Ротарі-клубу "Львів-Леополіс"

7семінар.jpg
7семінар.jpg (75.9 Кб) Переглянуто 21318 разів
2015_05_22.jpg
2015_05_22.jpg (49.59 Кб) Переглянуто 1619 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 30 червня 2015, 00:03

VІІІ семінар "Українофобія як явище та політтехнологія"

Вівторок, 30 червня 2015 р.
15.00–17.00
Дзеркальна зала ЛНУ
(Львів, вул. Університетська, 1)

Юрій ШЕВЧУК (Колумбійський університет, Нью-Йорк, США):
Політика мовної шизофренії в Україні: витоки, форми і наслідки

8_семінар.jpg
8_семінар.jpg (82.46 Кб) Переглянуто 21222 разів
2015_06_30_семінар.jpg
2015_06_30_семінар.jpg (39.85 Кб) Переглянуто 1619 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 27 вересня 2016, 23:09

ІХ семінар "Українофобія як явище та політтехнологія":
круглий стіл "Українофобія в сучасній Польщі"


Вівторок, 27 вересня 2016 р.
15.00–17.00
Інститут франкознавства ЛНУ
(Львів, вул. Університетська, 1, каб. 305)

mleczko2.jpg
А. Млєчко, "Істо(е)рія"
mleczko2.jpg (34.89 Кб) Переглянуто 19601 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 13 вересня 2017, 18:15

Х семінар "Українофобія як явище та політтехнологія"

Вівторок, 26 вересня 2017 р.
15.00–17.00
Дзеркальна зала ЛНУ
(Львів, вул. Університетська, 1)

Міхаель МОЗЕР (професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, президент Міжнародної Асоціації Україністів):
Мовна політика в сучасній Україні

10семінар.jpg
10семінар.jpg (26.81 Кб) Переглянуто 18870 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 08 грудня 2023, 19:19

ХІ семінар "Українофобія як явище та політтехнологія"

Четвер, 14 грудня 2023 р.
13.00–15.00
Центральна міська бібліотека ім. Лесі Українки
(Львів, вул. Мулярська, 2-а)

Семінар буде проведено у форматі круглого стола для обговорення актуальності теми українофобії.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Поперед.

Повернутись в Конференції, конгреси, семінари

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей

cron