Віктор Крюков
Українофобія як компонент російського менталітету
Українофобія російського менталітету не є тим явищем, що виникло нещодавно, тобто як наслідок здобуття Україною незалежності та прагнення українців до реалізації цього історичного здобутку. Вона була наявною у свідомості росіян упродовж усієї історії існування Російської держави як персоніфікація зла. У історичній ретроспективі основою цього явища є усвідомлення росіянами себе у якості безпосередніх нащадків так званої «давньоруської народності», природній етногенез якої був штучно припинений татарсько-монгольською навалою на Русь у ХІІІ столітті. Дані уявлення базувалися на сформованій у російській історіографії так званій «колисковій» теорії, згідно з якою виокремлення українців і білорусів із «давньоруської народності» відбувся значно пізніше від згаданої історичної події як результат захоплення упродовж двох наступних століть земель Західної та Південної Русі європейськими державами, а саме Великим князівством Литовським та Польським королівством, що зрештою обʼєдналися у могутнє державне утворення, відоме як «Ржечь Посполита». Тому окремий процес етногенезу українців і білорусів уважався за неприродній, спотворений руйнівним духовним і культурним впливом католицької Європи, шляхом історичного розвитку. Таким чином, дана теорія являла собою фактичне обґрунтування усвідомлення росіянами себе у якості месіанського народу, історичний напрям розвитку якого був єдино правильний. Тому, згідно з цим міркуванням, саме вони, росіяни, прикликані історією задля здійснення функцій керування, опікування і виховання відносно інших словʼянських народів Східної Європи. При цьому доцільно зазначити, що розглянуті егоцентричні уявлення росіян певною мірою відобразилася у концепції “Москва – третій Рим”, що поширилася у Московії після падіння Візантійської імперії. Тоді, на початковому етапі формування Московського царства, а саме у першій половині ХVІ століття, у середовищі росіян вже відбувався філогенез українофобії. Персоніфікація даного явища у той час відображувалася у понятті «хохол» – неосвіченої та розбещеної духовним і культурним впливом католицької Європи людини, яка розмовляє спотвореним діалектом російської мови і потребує постійного контролю, опікування і настанови до «шляху істинного. На наступних етапах історичного розвитку Російської держави під впливом сукупності чинників економічного, соціального і політичного характеру, відбувалася поступова еволюція досліджуваного історичного феномену у напрямі його посилювання.
Згідно з періодизацією історії Росії, опрацьованою і поданою російськими прихильниками цивілізаційної теорії історичного розвитку, відмітною ознакою третього етапу російської історії, означеного як «московський» (першими ж двома етапами є «київський» і «татарський»), був суто екстенсивний розвиток Російської держави «вшир» у східному напрямі через колонізацію земель, залюднених не-словʼянськими етнічними спільностями. Дійсно, державне утворення росіян розпочало експансію у східному напрямі майже одразу ж після скасування його залежності від Золотої Орди. Першими субʼєктами цієї експансії були залишки Золотої Орди, а саме Казанське, Ас-Тарханське та Сибірське ханства. Після цього Росія опанувала величезний територіальний простір, що простягався на схід від Уралу до узбережжя Тихого Океану. Результатом такого історичного розвитку було формування гетерогенного державного утворення, 90% території якого (де, до речі, сконцентровані майже усі природні багатства Росії) складали колонізовані землі, на яких мешкало інонаціональне населення. Зазначимо при цьому, що підкоряючи і підминаючи під себе суспільства Сходу, що пробували на етапі «традиційного» розвитку, Московське царство інтегрувало у російське суспільне середовище елементи цивілізаційного розвитку азіатських суспільств. До того ж, наявність численних природніх багатств і великих людських ресурсів на завойованих територіях зумовили можливість подальшого екстенсивного розвитку держави московитів. Ті самі чинники визначили також і паразитичні риси менталітету самих московитів, тобто лінощів, зневаги до підкорених народів, та усвідомлення себе не окремою етнічною спільністю, а привілейованою, елітною суспільною верствою, яка “має право” на експлуатацію іномовного й інонаціонального населення. Зазначимо при цьому, що сам характер державної влади Московського царства мав певні ознаки східної деспотії.
Належить зазначити, що етноісторичний розвиток земель, залюднених українцями, був принципово відмінний від російського. Дійсно, землеробська колонізація українцями степової смуги Північного Причорноморʼя мала суто природній характер і відбувалася на території, прилеглій з півдня та південного сходу до «української етногенетичної ніші», тобто залюдненого предками українців природно-географічного ареалу, який іще у часи існування «словʼянської прабатьківщини» простягався з півночі на південь від Південного Полісся та Сіверського Лівобережжя до земель, прилеглих з півдня до басейну ріки Рось, а з заходу на схід – від Східно-Карпатського регіону до верхоріччя Сіверського Донця. Отже, ця колонізація мала характер виробничого освоювання українцями землеробської території, і була спрямована не на підкорення і експлуатацію інших етносів, а на розвиток власних виробничих сил. Такий характер історичного розвитку України сприяв виявленню самосвідомості українців, як відчуття національної ідентичності та усвідомлення своєї відмінної від інших народів етнічної єдності. Такі риси менталітету українців, що являли собою свідчення високого ступеня розвитку їх національної самосвідомості, а саме патріотизм, мужність, жертовність, прагнення до власної державності) – виявилися ще у середині XVII під час їх визвольної війни проти національного гноблення з боку Ржечі Посполитої.
Разом з цим, названі ознаки менталітету українців, які тією чи іншою мірою відображували їх окрему, відмінну від росіян, національну самосвідомість і етнічну самовизначеність, були несприятливі для російського менталітету, і тому негативно гіпертрофовані росіянами. Особливо явно активність боротьби Російської імперії проти національної самосвідомості українців визначилася на наступному, «петровському» етапі розвитку російської державності. До речі, сутність названого етапу полягала у спробах наблизити Росію до європейського шляху розвитку, що передував індустріальному періоду історії євроатлантичної цивілізації. Ці спроби відобразилися насамперед у намаганнях опанувати морські комунікації світової торгівлі через захоплення східного узбережжя Балтійського моря, та північного узбережжя Чорного моря з метою забезпечення зовнішніх економічних інтересів Росії у Північно-Східній Атлантиці та у басейні Середземного моря. Щодо останнього напряму зовнішньої економічної активності Російської імперії, то він супроводжувався активною колонізацією причорноморських степів, причому не тільки сільськогосподарською, але також і промисловою. Дана ситуація чітко простежувалася на території сучасної Луганської області, північна частина якої (від верхоріччя Деркула на півночі до ріки Сіверський Донець на півдні) була регіоном, у якому відбувалася українська традиційна землеробська колонізація, а у південній її частині швидкими темпами розвивалася вуглевидобувна і металургійна промисловість, головною робітничою силою якої були російські колоністи. Таким чином, південна частина України через наявність чорноморських портів, родючість землі та багаті родовища вугілля, залізної руди й інші природні ресурси, перетворилася на найбільш вагомий для економічного розвитку Російської імперії регіон. Дані обставини зумовили подальшу, іще більш жорстоку стадію філогенезу українофобії.
Дійсно, у розглянутих умовах особливої ваги для Російської імперії набуло цілковите знищення національної самосвідомості українців, які були позбавлені своєї етнічної самоназви через офіційне запровадження відносно їх країни офіційної назви «Малоросія», а відносно мешканців цієї країни – етноніму «малороси». Мали місце спроби узагалі заборонити спілкування людей українською мовою. При цьому в суспільну свідомість росіян запроваджувалося твердження, що «малороси» являють собою складову «великаґо русскаґо народа», і тому мають позбутися тих негативних рис свого суспільного характеру, які вони здобули під час тривалого пробування поза межами російської державності. Наслідком цих заходів було поширення у середовищі росіян уявлення щодо діячів української культури як носіїв “хохляцького зла”.
Бурхливі події, що відбулися в Україні наприкінці другого десятиліття ХХ століття являли собою новий етап у процесі формування самодостатності українців, які, на відміну від росіян, відкинувши патріархальність, виявили прагнення залучитися до прогресивних змін, що відбувалися на той час у світі. Незважаючи на те, що це прагнення було придушене більшовицькою Росією, явним став факт перетворення української спільноти на європейську націю. Отже, саме у часи існування СРСР фобія росіян до буржуазної Європи перекинулася на фобію до України. Конкретизація цієї фобії відобразилася у наповненні морального російського поняття «хохляцьке зло» класовим змістом через надання йому з позицій радянських суспільних наук статусу «український буржуазний націоналізм». При цьому доцільно зазначити, що у радянському суспільствознавстві ніколи не застосовувався відносно росіян зокрема, і населення СРСР узагалі, термін «нація»: замість нього використовувалося поняття «народ», що означає лише суто родинні звʼязки, існуючі в середовищі будь-якої людської спільності, яка має відмінні ознаки у світовій популяції людства. Отже, виникає питання: чому в Росії так боялися (та й нині бояться) терміна, що означає відчуття певним суспільством своєї національної ідентичності та усвідомлення ним своєї єдності й відмінності від інших суспільств у історичному походженні, мові, та самосвідомості? На нашу думку, небезпека використовування цього терміну в умовах російського гетерогенного суспільства може створити ситуацію, в якій на визнання за націю можуть претендувати не тільки росіяни, але також татари, башкири, чеченці, адигейці, буряти, якути тощо. Вищим рівнем розвитку радянської імперської суспільної думки було введення у обіг позбавленого будь-яких ознак національної ідентичності поняття «радянський народ», відмінністю якого від інших людських спільностей є лише належність до створеної більшовиками форми імперського державно-політичного устрою. Сприйняття російським менталітетом цього поняття обумовлювалося тією обставиною, що воно не заперечувало усвідомленню росіянами себе у якості елітної, привілейованої верстви населення імперської держави, такого собі «старшого брата», який здійснює функції керівництва, доглядає, опікує і виховує інші народи СРСР, у тому числі й українців. Адже дане усвідомлення віддзеркалює позицію щодо автохтонності словʼян Східної Європи, побутовим символом якої є очолювана росіянами «єдина родина».
Здобуття незалежності Україною, яке фактично спричинило розпад Радянського Союзу, було сприйняте у російському суспільстві як «зраду хохлами братерства словʼянських народів Східної Європи». Дана обставина знаменувало собою початок нового етапу філогенезу українофобії, відмітною ознакою якого є виокремлення у свідомості росіян із середовища «хохлів» так званих «бандерів», тобто носіїв войовничого і жорстокого духу українців. При цьому уважається, що «хохлів» за допомогою росіян іще можна повернути до «сімʼї братніх народів» при умові знищення «бандерів». Таке міркування, за свідченням очевидця, було розхожим серед москвичів ще на початку травня цього року. При цьому ставлення до українців найбільш вдало відображував такий сценічний дискурс: «Украина – это очень красивая, но, в отличие от Белоруссии, своенравная младшая сестра России. Ей вскружил голову «бандеры», и они пытаются увести ее в католическую Европу. Поэтому Украина в беде, ее надо срочно вернуть в семью любым способом. Иначе беда будет для всей семьи». Отже, виникає питання: що саме мається на увазі у словосполученні «вернуть в семью любым способом»? Зміст цього словосполучення певною мірою виявляється із тих образливих слів, якими сепаратисти південного сходу називають українських воїнів. То є: «укропы», «укры», та «бандерлоги». Остання назва є особливо цікавою: адже бандерлоги – це мавпи із кіплінгівського «Мауглі», які вкрали та потягли за собою людину Мауглі, за що були суворо покарані удавом Каа. Зважаючи на те, що перші два склади назви цих мавп мають звучання «бандер», у даному ототожненні повною мірою відобразилося гіпертрофоване уявлення про очікування росіянами найвищої ступені покарання за спробу «викрадення» України у Росії. Отже, наївне мислення росіян щодо України, яке приглушує власний українофобський зміст їхньої свідомості, було вміло використане російськими владними структурами задля того, щоб засобами війни позбавити Україну реальної незалежності й намертво притягнути її до «русского мира».