Олександр Музичко Українофобія: тягар історії та виклики сучасностіУкраїнофобія (українофобство, тобто «страх перед українцями, побоювання українців») є одним з найпоширеніших понять останнього десятиліття в інформаційному просторі України, «конкуруючи», напевно, лише з антисемітизмом і русофобією. Показово, що з суто українського, здебільшого націоналістичного дискурсу [1], це поняття перейшло у лексикон діячів інших країн, зокрема, Російської Федерації, лунаючи навіть з вуст навіть тих з них, кого зі всіма на те підставами неодноразово розглядали як носіїв таких поглядів (інтерв’ю у передачі «Особое мнение» на радіо «Радио Эхо Москвы» В. Познера та В. Шендеровича 22 та 23 травня 2013 р.).
Причиною поширеності цього поняття є реальне зростання міжетнічного та політичного протистояння всередині українського суспільства, так і загострення геополітичної боротьби у світі і, зокрема, Центрально-Східній Європі. Спроби частини політиків та ЗМІ проголосити цю проблему «штучною» в сенсі не існуючої насправді, або лише як зовнішньої є непереконливими. Натомість дуже часто поняття українофобії примітивізується, розмивається і позбавляється реальних ознак, переміщуючись у сферу побутових образ та штампів (подібно до понять фашизм чи нацизм).
Будучи частиною ширших явищ – дискримінації, ксенофобії, шовінізму, імперіалізму – в суто українському контексті українофобія споріднена з такими поняттями як антиукраїнізм, мізукраїнство (від грец. «мізос» – ненависть). Найбільш тісно українофобія пов’язана з психологічною та політичною сферами, зокрема, інформаційними війнами, створенням образу внутрішнього і зовнішнього ворога. Українофобія передбачає не лише страх перед всіма проявами української ідентичності та культури як ознак приналежності до українського етносу, українського національного прогресу, але й більш або менш дієву ненависть до етнічно українського. У періоди існування Української державності українофобія також поширювалась і зараз поширюється на українську державність, охоплюючи таким чином не лише сферу українського етнічного, але й всього проукраїнського, патріотичного і не обов’язково суто українського етнічного. Власне, в такому разі українофобія передбачає протидію встановленню союзу між етнічними українцями та українськими не-українцями. Українофобія є водночас концептуальним та побутовим явищем, яке інспіровано зовнішніми та внутрішніми чинниками. Концептуальна українофобія використовує побутові стереотипи, збільшує та загострює соціально-етнічні фобії.
Головними концептами сучасної українофобії є заперечення факту існування української мови, або встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, територіальної та духовної соборності українського народу та нації, запровадження не-україноцентричних історичних міфів, а в ширшому сенсі – впровадження погляду на український народ, націю та державу як штучні, не життєві явища. Існування українофобії є водночас проявом слабкості та сили українців: слабкості, адже бачимо відсутність дієвих механізмів протидії інформаційній війні та поширенню власного світобачення, сили – адже сила та галас українофобії зростають пропорційно зростанню дієвості українського національного руху.
Як будь-яке подібне явище українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями як існування України в складі кількох імперій, ідея триєдиної руської нації, Руський мір, Велика Польща, советський комунізм. Власне, слово українофобія є молодше за існування явища. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців безперечно найсильніше проявилось в період формування націй та національних рухів модерної доби: XIX – XX століття. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула у Російській імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. (з деякими періодами послаблення тиску), СССР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої Світової війни на територіях Райхскомісаріату Україна та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні або й ненависті до українців фактично в категоріях властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку ХХ ст., і вже дещо частіше починаючи від 1905-1907 років (Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Винниченко) [2]. Усталенню сприяло поява у середині 19 ст. терміну русофобія від Ф. Тютчева, на початку ХХ ст. – полонофобії від Ф. Буяка, В. Марр – антисемітизм. Попри роки «українізації», це поняття не було забуто і у 1920-х, про що, зокрема, свідчить щоденник одесита М. Слабченка [3].
З середини ХХ ст. це поняття було забуте в СССР, перемістившись в середовище української діаспори, звідки переважно повернулось в Україну у 1990-х роках.
Можна виділити найбільш помітні національні різновиди українофобії: російський, єврейський, польський, кожний з яких має певну специфіку. Однак українофобія в цілому, або в окремих елементах охоплює і українське середовище, будучи тісно пов’язаною з явищем «малоросійства». Прояви українофобії спостерігаються і в країнах Західної Європи, наприклад, агресивно лівацьких та псевдоліберальних спільнотах.
Зокрема, варто нагадати прислів’я з колекції В. Даля росіян про українців, що говорять самі за себе: «Малороссы – мазепинцы, хохлы, чубы; индюшка высидела; галушкой подавился. Индейка из одного яйца семерых хохлов высидела; Черт с хохла голову снял да приставил ему индюшечью; Хохол глупее вороны, а хитрее черта; Хохлацкий цеп на все стороны бьет (хохлы молотят через руку); Чтоб те хохлы да повыдохли! - А чтоб те москали да их повытаскали (ответ); И по воду хохол, и по мякину хохол; Хохол не соврет, да и правды не скажет». У 2012 році 78% опитаних чеських громадян старше 15 років заявили про свою ненависть до циган. Слідом за циганами за шкалою несимпатичного йдуть албанці та українці.
Відповідаючи на питання про наявність українофобії у сучасних євреїв, відомий єврейський вчений Шимон Редліх відповів: «не тільки євреї, що походять з України, але й переважна більшість єврейської спільноти вороже ставиться до українців та їхніх національно-визвольних рухів, оскільки автоматично асоціює їх з антисемітизмом. Я навіть назвав би це українофобією. Єврейська українофобія, заснована на історичному українському антисемітизмі, не вільна від багатьох спрощень і узагальнень» [4].
Від інших національних фобій українофобія відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та держави, але навіть як етносу. З іншого боку, українофобія більш тісно пов’язана з внутрішніми проблемами розвитку українського суспільства, зокрема, незавершеністю націєтворчих процесів в середовищі самого українського етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів сприяє реалізації цієї генеральної мети. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації українофобії до поширених в США та Західній Європі політичних доктрин – толерантність, мультикультуралізм, лібералізм, - що, реалізовуючись на українському пост(?)колоніальному ґрунті фактично гальмують процеси консолідації українців в народ та націю.
Українофобія ніколи не буде остаточно подолана як явище. Українці лише мають навчитись адекватно реагувати на її виклики, розпізнавати приховані сигнали та рухи, і в підсумку – використати українофобію як один з засобів консолідації на основі українських національних цінностей, подолання власного малоросійства.
Отже, резюмуймо у вигляді короткого визначення явища в енциклопедичному стилі.
Українофобія – система поглядів та дій, що мінімізують, заперечують чи нівелюють їх вплив на суспільно-політичні та культурні процеси, суб’єктність Української держави, консолідацію українського народу та нації, питомі етнокультурні ознаки та уявлення українців, державотворчий потенціал українців, агресивно нав’язують українцям не традиційні для них етнокультурні риси або ігнорують українську мову та культуру, державно-національні символи. Українофобія є головним чинником денаціоналізації та дискримінації українців в Україні та поза її межами. Є складовою поглядів та діяльності частини не-українців та політико-державних еліт. Українофобія (власне страх перед всім національно-українським) властива частині зденаціоналізованих українців як відображення їх психічної травми, засіб уникнення дискримінації. Засобами реалізації українофобських принципів є інформаційна війна проти носіїв україноцентричного образу історії, культури, релігії, створення власних груп підтримки всередині своїх країн та зовні – професійних українофобів, дискредитація борців проти українофобії, борців за права українців, поширення серед українців негативних автостереотипів, нацьковування не-українців на українців, маніпуляція загальними гуманістичними принципами.Примітки:[1] Рог В. Українофобія: п'ята колона та її ляльководи. — К., 2012. — 96 с.
[2] Дорошенко Д. Австрійська Україна в 1906 році // Україна. — 1907. — № 2. — Ч. ІІ. — С. 79.
[3] Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 237.
[4]
http://historians.in.ua/index.php/istor ... rom-tymoiu 
