Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"
Додано: 03 грудня 2014, 22:23
Доповідь, виголошена під час 6-го семінару 1 грудня 2014 року
Яна Примаченко
ОУН-УПА в контексті української революції гідності
Створений радянською пропагандою образ «бандерівців» нівелював визвольну та антиколоніальну складову діяльності ОУН і УПА. Виступ українців на захист свого європейського вибору під час української революції гідності актуалізували антиколоніальний дискурс націоналістичного руху, що знайшов своє відображення у поборюванні «радянськості» як певної форми менталітету. Символічним актом цього став феномен «ленінопаду».
Українська революція гідності в черговий раз підняла питання про роль українських правих, чий червоно-чорний прапор та вітання «Слава Україні! – Героям Слава!» стали однією з візитівок Євромайдану, символічним уособленням боротьби українців за європейський вибір. Актуалізація західноукраїнського дискурсу ОУН/УПА в контексті вибору Україною європейського вектору розвитку в черговий раз збурила дискусію щодо слабкості української національної ідентичності, штучності української держави та неминучості її дезінтеграції.
Процес становлення національної ідентичності в Україні нерівномірно охопив різні регіони України. Наявність двох конкурентних моделей пам’яті: української / самостійницької з одного боку та пострадянської / малоросійської з іншого, рівно як і відсутність лінійності в державній політиці пам’яті, експлуатація політичними елітами регіональних ідентичностей для творення негативного образу іншого з метою мобілізації власного електорату не сприяли процесу національної консолідації.
Двадцять років посткомуністичних трансформацій в Україні мали невтішний результат. Наслідком відсутності послідовної гуманітарної політики держави стали діаметрально протилежні уявлення українських громадян про своє минуле, майбутнє та ідентичність. Ідеологічний поділ українського суспільства загальмував процес формування української політичної нації. Відділившись від імперії політично пострадянська ідентичність не пройшла культурного і ментального процесу деколонізації.
Сформований в умовах Холодної війни історичний наратив українського визвольного руху став заручником упереджених оцінок, застрягши на лінії протистояння двох взаємовиключних дискурсів – радянського та антирадянського / націоналістичного. Репресований за радянських часів дискурс ОУН/УПА так і не був реабілітований. Українська колективна пам’ять про визвольний рух зусиллями радянської влади була штучно вписана в дихотомію між універсальними цінностями та етнічним принципом В умовах багатонаціональної держави, якою є Україна, ця дихотомія створювала перепони на шляху усвідомлення внеску визвольного руху в українську національну ідентичність. Проблема ОУН/УПА розглядалася переважно в регіональній прив’язці до Галичини.
Присутність на Майдані націоналістичної символіки, яка в українській суспільній свідомості міцно пов’язана з Галичиною, стала для опонентів Євромайдану приводом заявляти, що він представляє лише інтереси українського Заходу. Російська пропаганда, що в своїй основі є модернізованою версією старих радянських дискурсів, подавала події української революції гідності як перемогу фашистів-бандерівців. Поширена в російській історичній та суспільно-політичній думці концепціях «трьох Україн» посіла чільне місце в російському медійному просторі. Інспіровані Росією заворушення в південно-східній Україні були представлені у формі громадянського конфлікту, де проросійський південний схід протиставлявся очоленій фашистами-бандерівцями «київській хунті».
Українська державна політика пам’яті пройшла складний шлях від національного забуття через паралельне існування радянського і національного до активізації національної складової, що була неоднозначно сприйнята певними суспільними групами. За президенства В. Януковича розпочалася реанімація «старої героїзованої радянської спадщини», яка відбувалася «на тлі розмивання української ідентичності російською». Український дослідник Владислав Гриневич влучно означив цей вектор оксюмороном «вперед у минуле». Повернення режимом Януковича в суспільно-політичний дискурс старих радянських дискримінаційних практик, таких як: іншування Галичини, образ бандерівців-фашистів, мовний закон Ківалова–Колесниченка змусив українське суспільство задіяти компенсаторні механізми, які значною мірою забезпечили успіх Всеукраїнського об’єднання «Свобода» – ідейних послідовників ОУН і УПА – на парламентських виборах 28 жовтня 2012 р. Подальше нехтування суспільною думкою та різке згортання проєвропейського курсу під тиском Москви вивели на Майдан українське студентство, цинічний розгін та побиття яких стали початком Євромайдану як широкого суспільного явища.
Аналізуючи природу протесту на Євромайдані, дослідники виокремлюють його антиколоніальну, національно-визвольну складову. Рябчук, наприклад, розглядає українську революцію гідності як спробу українців вирішити питання «культурно-ментальної емансипації від «русского мира», яка б дозволила Україні назавжди порвати зі своїм статусом неоколонії. Український політолог Антон Шеховцов проводить аналогії між сьогоднішньою Україною та повоєнною Австрією, яка, як і Україна, продовжувала де-факто бути окупованою попри проголошення незалежності. Проте, ця окупація в українському випадку мала не зовнішній, а внутрішній характер. Для старих радянських управлінських еліт незалежна Україна створила більш сприятливі умови для реалізації їхніх бізнес-інтересів. Латентна «окупація» та незрілість українського суспільства зумовила досить безконфліктне існування протягом понад 20-и років. Вихід на політичну арену нового покоління, яке за наявних умов не мало перспектив гідно життя у власній країні порушило відносний спокій українського буття. Шеховцов виокремлює щонайменше чотири складові української революції: 1) демократичну (проти авторитаризму, свавілля міліції та можновладців); 2) антиколоніальну (проти імперіалістичних зазіхань Росії та ментальності «совка»); 3) соціальну (за соціальну справедливість, проти корупції) 4) ліберальну (за європейський цивілізаційний вибір). Цю думку підтримують й німецький історик Леонід Люкс та американська дослідниця Марсі Шор, які вдаються до порівняльного аналізу незалежної України і комуністичної Польщі, що постають як російські / радянські «зовнішні колонії». Подібність польського руху Солідарність й Євромайдану дослідники вбачають насамперед в інтегративній ідеї національного спротиву окупантові, що дозволив об’єднати різні політичні угрупування. Етнічна, релігійна, мовна, соціоекономічна, поколіннєва та ідеологічна строкатість Майдану нагадує, на думку американської дослідниці, Армію Домову або Солідарність. Ці великі польські рухи опору також включали широкий спектр учасників «від правиці до лівиці – які за інших обставин навряд чи опинилися б в одному таборі».
Поява символіки ОУН/УПА, власне як і антиколоніального дискурсу визвольного руху, які були привнесені на Майдан представниками молодого покоління, стала закономірним наслідком насамперед не ідеологічних, а світоглядних позицій української революції гідності, які були антиколоніальними в широкому сенсі цього означення. Великий мобілізаційний потенціал національно-визвольної боротьби дозволив згуртувати різні за своїми політичними переконаннями групи. Націоналісти, як радикальні так і помірковані, стали невід’ємною частиною Майдану.
Подібність українських суспільних процесів 2013–2014 рр. до польських зумовлюються тим, що Польща завжди відігравала роль слабкої ланки у зовнішньому поясі безпеки СРСР. Саме з неї розпочався демонтаж радянської системи у Центральній Європі. Оскільки незалежна Україна, особливо після Помаранчевої революції 2004 р., уподібнилася комуністичній Польщі часів Солідарності, то російська інтервенція стала останньою спробою колишньої імперії втримати статус-кво на території пострадянського простору.
Суголосність ментальних викликів середини ХХ ст., що стояли перед ОУН/УПА та українських реалій осені–зими 2013–2014 рр. полягала в унікальній можливості вирватися зі сфери російського цивілізаційного випливу та звільнитися від радянського спадку. Після фактичної реанімації старих радянських дискурсів і практик поняття російський і радянський знову стали синонімічними.
У 2005 р. останній командир УПА Василь Кук на запитання журналістки чи можна вважати, що ідеї УПА перемогли відповів ствердно. Проте, як виявилося, не вповні. Український визвольний рух розглядав побудову вільного соціально справедливого ладу в чіткій взаємозалежності від створення незалежної України. Якщо перший пункт програми ОУН – здобуття Української Самостійної Соборної Держави (УССД) – був виконаний, то решта – ні. Євромайдан підняв питання наповнення української державності українським «контентом» – її духовної, культурної і політичної емансипації.
Розуміння спільності інтересів всіх громадян України незалежно від їх національної приналежності на шляху побудови соціально справедливого ладу відсилають нас до антиколоніальної спадщини ОУН зразка 1943 р., що проголошувала ліберальне гасло «Свобода народам – свобода людині!» Саме ці цінності були задекларовані Майданом. Антиколоніальна складова української революції гідності була цілком суголосна з аналогічною складовою дискурсу ОУН.
Усвідомлення того факту, що націоналістична символіка і гасла Майдану відсилають нас до демократичної платформи українського визвольного руху, важливе для розуміння ціннісних орієнтирів української революції гідності. Канадський історик Степан Величенко застерігав від ототожнення всього Євромайдану з крайніми правими, які також виводять свої ідейні корені з ідеології ОУН, адже подібне спрощення містить небезпеку повторення старих радянських пропагандистських гасел.
Звернення сучасних українських правих до інтелектуальної спадщини ОУН/УПА вносить певне сум’яття, оскільки в різні періоди різні фракції, а іноді, навіть й одна й та сама фракція, сповідували досить відмінні в ідеологічному плані погляди: від екстремістських до помірковано-ліберальних. Проте на всіх етапах існування ОУН головною була національно-визвольна складова руху, що є суттєвою відмінністю українського націоналізму від західноєвропейського. Ця відмінність є ключовою для розуміння контексту української революції гідності та місця націоналістичної символіки і гасел в цій революції.
Майдан став не просто піком протистояння радянського і націоналістичного дискурсів. Суголосність певних методів, що використовувала влада у протистоянні з Майданом з класичними радянськими практиками, щоправда дещо модернізованими, рівно як народна відповідь на них «у оунівському стилі» показала як тісно дискурси переплітаються з практиками.
Сумновідома радянська практика використання т. зв. «стрибків», коли «з найгіршого місцевого елементу, зі звільнених від судової відповідальності кримінальних злочинців організовувалися спеціальні загони, які під виглядом українських повстанців здійснювали провокацій і погромні акції знайшла всій аналог під час Евромайдану у вигляді ударних груп т. зв. «тітушок». Видаючи себе за активістів майдану чи антимайдану вони здійснювали провокації, побиття та вбивства мирних активістів.
З іншого боку, ми спостерігаємо такі типові для українського національно-визвольного руху практики деколонізації культурного дискурсу і простору, як повернення «національного обличчя» українським класикам літератури та відродження національної пам’яті. Остання знайшла своє відображення в «ленінопаді». Обидві відсилають нас до ідеологічної та пропагандистської практики ОУН спрямованої на боротьбу «за душу українського народу, за його ідейне обличчя».
ОУН завжди виступала проти змазування національних моментів в творчості таких велетнів української літератури як Т. Шевченко, Леся Українка та І. Франко. Під час Майдану, який співпав у часі зі святкування 200-річчя від дня народження Шевченка, відбулася деконструкція радянських канонічних образів українських класиків літератури. З’явилися графіті,картини,малюнки, де класики української літератури поставали в образі активістів та протестувальників Майдану.
Феномен «ленінопаду» відсилає нас до оунівської політики пам’яті, що знайшла своє відображення у творенні українських місць пам’яті – насипанні могил у пам’ять про загиблих в визвольних змаганнях 1917–1921 рр, мітингів на честь визначних подій, як от мітинг у містечку Базар присвячений героям ІІ-го зимового походу армії УНР під проводом генерала Г. Тютюнника. В цьому контексті звільнення простору від символів колонізації має фактично рівноцінне значення. До того ж більшість звільнених постаментів розмальовуються та прикрашаються національною символікою.
Ще одним яскравим прикладом було організаційне оформлення Самооборони Майдану – створення сотень за національною ознакою, яке свідомо чи ні наслідувало практику УПА.
Присутність націоналістичної символіки на Майдані як і адаптація антиколоніальних практик ОУН/УПА до сучасних умов стала наслідком антиколоніального, національно-визвольного характеру української революції, в рамках якого традиції українського націоналістичного рух були адаптовані до нових реалій. Спроба розколоти українське суспільство по лінії протиставлення радянське/націоналістичне провалилася, що й обумовило російську інтервенцію.
Повертаючись до тези про слабкість української національної ідентичності як основної перепони на шляху творення успішної української держави хочу навести міркування британського історика Рорі Фінніна. Аналізуючи протест українців проти зміни президентом Януковичем зовнішньо-політичного курсу, він виступив з критичними зауваженнями щодо аналітичної цінності концепту національної ідентичності для таких «внутрішньо розмаїтих країн», як Україна. Адже сама по собі теза про «слабкість» української ідентичності «нездатна глибше пояснити історичну появу України чи адекватно описати її існування та політичну динаміку». Більше того, відчуття належності до певної спільноти «понад мовою, етнічністю, віровизнанням чи навіть історичним досвідом» вказує на те, що українська національна ідентичність «може бути одним із найвпливовіших та найнедооціненійших соціокультурних феноменів такого штибу в модерній європейській історії. Кидаючи виклик геополітичній ґравітації, вона дала змогу створити із периферій декількох імперій поліетнічну, полілінґвальну та поліконфесійну державу, яка нині є територіяльно найбільшою на европейському континенті».
В цьому контексті варто зауважити, що антиколоніальний дискурс Майдану, з його «націоналітичною складовою» (символіка і гасла) був позитивно сприйнятий більшістю мешканців південного-сходу України, які підтримали ідею української політичної нації.
Українська дослідниця Лариса Нагорна, досліджуючи процес освоєння культурного ландшафту в незалежній Україні, відмічала, що регіональні еліти мають змогу звернутися до чотирьох культурних пластів: 1) «губернського», що романтизує царські часи та російської еліти; 2) «радянського», з акцентом на патерналізм та апелюванні до трудівника; 3) «патріотичного», що звертається до традицій української незалежності та її героїв; 4) «міщанського», який апелює до повсякденності та обивателя. І якщо на Заході домінує «патріотична» складова, то наявність «радянського шару» в ландшафті і топоніміці міст в Центрі і на Сході все ще присутня. Ліквідаторські настрої щодо радянського шару, були реалізовані під час ленінопаду практично всюди, за винятком Донбасу. Причина цього полягає в тому, що для багатьох його мешканців викреслення з історії радянського періоду і образу «володаря надр» рівноцінно створенню «чорної діри» на шкалі соціальних цінностей.
Це спостереження дозволяє констатувати наявність проблеми саме в тому регіоні, де історична пам’ять немає іншої альтернативи окрім радянської, як у випадку Донбасу. І ця заувага справедлива більшою лише для великих русифікованих міст Донбасу. Відсутність іншого окрім радянського історико-культурного пласту, сама по собі не була і не є непереборною проблемою. Адже амбівалентні ідентичності є пластичними і за розумної політики досить успішно націоналізуються.
Деколонізаційні процеси запущені Євромайданом були підтримані українським південним сходом. Усвідомлення власної державності, як найвищої цінності призвело до дедалі виразнішого артикулювання інтегруючої складової української національної ідентичності та її європейського цивілізаційного вибору, яку умовно можна окреслити як «Україна – території нашої сили і свободи».
Євромайдан звільнив Україну від внутрішнього штучно нав’язаного нам протистояння по лінії радянське vs націоналістичне, реабілітував національно-визвольний дискурс ОУН. Українці в боротьбі з російської інтервенцією утверджують нове кредо своєї національної ідентичності, наповнюють старі гасла і символи новими значеннями. На сьогодні лінія протистояння «радянського / націоналістичного» пролягає вздовж українсько-російської лінії фронту.