Дашкевич Я. Лікнеп? – Так, лікнеп!

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Лікнеп? – Так, лікнеп!

Повідомлення ABG » 30 грудня 2016, 19:18

Дашкевич Я. Лікнеп? – Так, лікнеп! Утворення Союзу PCP не було оформлено згідно з нормами міжнародного права // Ратуша. − Львів, 1991. − 11 січня (№ 1). − С. 4-5 (дещо скорочена).
Передрук: Дашкевич Я. Україна вчора і нині. − К., 1993. − С. 63-78; а також Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 138−152.

ЛІКНЕП? – ТАК, ЛІКНЕП!
УТВОРЕННЯ СОЮЗУ РСР НЕ БУЛО ОФОРМЛЕНЕ ЗГІДНО З НОРМАМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА


Преамбула
Відверто кажучи, дуже не люблю крикливих заголовків. Але цей заголовок накинений мені згори О. Божком, автором органу ЦК Компартії України і Верховної Ради УРСР «Радянська Україна». Саме ця газета надрукувала 25 грудня 1990 р. статтю О. Божка під бульварною назвою «Сенсація? Ні – лікнеп! Утворення Союзу РСР було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Ще не проголошений виступ». Республіканська газета, надаючи статті великого значення, вмістила її на с. 2; орган Львівського обкому КПУ «Вільна Україна» не надала їй такого значення, явно поставилася з меншою повагою і тому вмістила 27 грудня минулого року на с. 4. Що ж, редакторам видніше.
Тому що стаття О. Божка скерована проти історичної правди, а її мета – поширювати антинаукову дезінформацію в межах цілої республіки (може статтю передруковували не лише у Львові – я не знаю); при нагоді ж – також проти мене (це я є тою особою, яку треба ліквідувати – вибачте, у якій треба ліквідувати неписьменність) та проти львівської «Ратуші» (що публікує описи неписьменного) – я попросив редакцію львівської вечірньої газета дати мені можливість відповісти О. Божкові на її сторінках. У мене немає великих надій, щоб моя відповідь з’явилася на сторінках «Радянської України», «Вільної України» та інших партійних органів. Я, зрештою, заздалегідь вибачаюсь, якщо ця підозра виявиться необґрунтованою і я побачу надрукованим свій текст на шпальтах партійних газет. У зв’язку з становищем, що склалося, я звернувся до редактора «Ратуші», він погодився – дякую.
Цілком щиро, я радий, що газета «Радянська Україна» надрукувала статтю О. Божка. Так чи інакше, це сигнал, що якась проблема в зв’язку з утворенням Союзу РСР існує (бо «немає диму без вогню»). Навіть найортодоксальніші та мало підготовлені читачі «Радянської України» задумаються – в чому ж справа? Чому справу Союзного договору 1922 р. треба захищати на рівні лікнепу і робити це, по правді, в досить незграбний спосіб (це буде видно нижче)? Як відомо, сумніви – початок шляху до істини. За те, що «Радянська Україна» сприяла виникненню сумнівів у своїх читачів, варто їй подякувати. З іншого боку, виступ «Радянської України» – ще один доказ, що ті, хто за закликом Бориса Олійника мали «вилізти з окопів», справді вилізли. Тільки наступати їм якось важко. Старі методи справді вже не проходять.
Є ще один момент. Давно я чекав подібного виступу і розумів, що він може бути лише ненаукового ґатунку (наукового якось складно) – на рівні дезінформації, фальшивки, наклепу. Неоперативність та сповільнена реакція партійної преси – основна причина, чому на такий виступ я чекав так довго. Він з’явився тоді, коли проблему замовчувати стало не в силу – а що виконання підвело, ну що ж, буває. Подаю коротку хронологію подій.
З доповіддю «Україна і союзні договори 1920 та 1922 рр.» я виступив 6 жовтня 1990 р. в Києві на Другій сесії Української міжпартійної асамблеї. Цю доповідь під таким же заголовком надрукувала «Ратуша» 18 жовтня 1990 р. (її передрукували ще деякі інші газети). У жовтні ж текст мав з’явитися друком у Києві, але внаслідок одної детективної історії (пружини, пружини!) не побачив світу. Це було напередодні II З’їзду Руху, була загроза, що делегати з цілої України начитаються – і роз’їдуться з текстом по всіх усюдах.
Пригадаю висновки, до яких я дійшов, аналізуючи союзні договори 1920 та 1922 рр. й історію їх виникнення:
«1. Радянський Союз як тоталітарна держава був утворений при допомозі брутальної сили, яка на самому початку свого виникнення цілком не дбала про те, щоб своє терористичне існування і правовий нігілізм маскувати юридичними формулами, до яких централісти – і колишні, і теперішні – завжди ставилися з погордою і презирством. Лише сучасні легалісти – чи швидше псевдолегалісти – починають відчувати, що, згідно з англійською приказкою, «старі гріхи кидають довгу тінь».
2. Україна, нібито приступаючи до Союзного договору 1922 р. як окрема соціалістична держава, вже в цей час була на становищі колонії, що було закріплено де-юре два роки раніше російсько-українським Союзним договором 1920 р.
3. Так званий Союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вводити в дію. Як міжнародний акт він не був ратифікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично. Проект незреалізованого договору не може вважатися юридичною підставою утворення СРСР і входження до нього України та інших так званих союзних республік.
4. Той Союзний договір, нібито оновлений (ми вже знаємо, що про ніяке оновлення неіснуючого де-юре договору не може йти мова), який тепер з максимальною наполегливістю і з мінімальним тактом готують в Москві, не є жодним новим Союзним договором, бо старого договору ніколи не було. Союзний договір 1990 чи 1991 рр. мав би, згідно з задумом його творців, узаконити те, що мало бути зроблене ще в 1923-1924 рр., але зроблене не було. При цьому сучасні централісти однак забувають, що жоден закон зворотної дії не має і мати не може. А чи він зможе мати реальну дію сьогодні і в майбутньому (якщо б дійшло до формального його укладення) – покаже недалекий час».
В інтерв’ю львівській «Молодій Галичині» 6 грудня 1990 р. (фрагменти інтерв’ю також передрукували деякі інші газети) я підтвердив свій погляд на історію Союзного договору 1922 р. В кінці грудня я мав виступити на науковій конференції «Україна і Росія», що відбувалася в рамках І Конгресу Республіканської асоціації українознавців у Києві. Тихо і спокійно підходило до хвилини, яку О. Божко назвав «сенсацією».

«Сенсація» 22 грудня
Свою доповідь я зачитав на конференції 22 грудня в конференцзалі інститутів Академії наук УРСР (вул. Кірова, 4). Після доповіді (це було в середині дня) ніхто з жодним запитанням до мене не звернувся ні усно, ні письмово. Доповідь справді притягнула увагу. Багато присутніх – серед них народні депутати СРСР і УРСР – записували окремі положення. Під час перерви просили текст доповіді; телебачення, преса брали інтерн’ю. Я сам у своїй доповіді сенсації не бачив (хоча, крім О. Божка, доповідь назвало сенсацією Українське телебачення) – це було просто відновлення історичної правди.
О. Божко заявляє, що він був на моєму виступі.
Це перша неправда.
О. Божко пише, що я виступав з доповіддю «Україна і союзні договори 1920 та 1922 рр.», насправді я змінив тему виступу, про що сказав у перших словах. Назва доповіді була «Росія, Україна та союзи 1919 – 1922 рр.», про що О. Божко не знає. Отже, він полемізує з статтею «Ратуші», не підозрюючи, що мій виступ був інший. Він цілком не знає про союз 1919 р., наприклад, а починає свої міркування з договору 1920 р. Дуже просто – в статті у «Ратуші» я про союз 1919 р. не згадував. А одночасно О. Божко пише, що «публікацію в «Ратуші» я сприйняв на віру», «однак уже під час конгресу РАУ у мене і доктора історичних наук М. Панчука виникли сумніви щодо тез Я. Дашкевича». Очевидно, сумніви в О. Божка виникли не від моєї доповіді, яку він не слухав. Бо якби слухав, то може почув би ще один висновок, якого не було в «Ратуші», а саме: «Оскільки так званий Союзний договір 1922 р. юридично не існує, немає потреби розробляти правові шляхи виходу з СРСР». Може попробував би з ним полемізувати.
Я не був до кінця засідання 22 грудня і тому не чув, як «М. Панчук висловив їх (сумніви – Я. Д.) у так званій дискусії 22 грудня – перед майже порожньою аудиторією близько 8-ої год. Вечора» (це знову цитата з О. Божка). Не дуже розумію вислів «так звана дискусія» – це, очевидно, намагання кинути тінь на РАУ, яка, нібито, не допускала дискусії. Не знаю, тоді мене справді не було, але думаю, що ніхто нікому рота не затикав. Співчуваю, що М. Панчукові довелося виступати перед майже порожньою аудиторією. Знаю з власного досвіду, що це неприємно.

Репліка 23 грудня
Коли наступного дня я прийшов до залу, незабаром отримав записку, а в ній слова: «Ви, певно, вже знаєте, що в кінці засідання був огидний виступ проти Вас» (далі не цитую). Під час короткої перерви я довідався, хто виступав і що М. Панчук читав під час виступу з дуже грубої книжки. Довідався й про заголовок книжки: «Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сборник документов и материалов», вид. 2-е. – Київ, 1972. Ого, подумав я, це вже серйозно. Я пригадав цю книжку, вона має близько 700 с. – типу «цеглини», якою можна переконувати не лише морально, але й фізично. Аргумент вагомий.
Під час дискусії (а це була правдива дискусія, а не так звана) я попросив слова для репліки, в якій заявив, що, ведучи розмову про Союзний договір 1922 р., міжнародний договір, який вимагав міжнародного затвердження, не треба його сплутувати з пізнішою Конституцією СРСР, яка за своїм характером була внутрідержавним актом. Закінчив словами: «Побажаю шановним колегам, історикам партії і соціалізму, врешті розрізняти поняття, бо методи вже треба міняти – старі не проходять». О. Божко слухав мій виступ (але не послухав) – він навіть похвалив мене за нього, як «досить коректний за формою». Та одночасно вважав «також за необхідне відреагувати» такими словами автобіографічного змісту: «Дослідженнями в галузі історії КПРС і Компартії України я ніколи не займався, професіональним партпрацівником не був, в правоохоронних органах не служив. В березні нинішнього 1990 р. вступив до Компартії України, або якщо бажаєте – до КПРС. За національністю – українець». Навіщо О. Божко зайнявся таким духовним стриптизом на сторінках «Радянської України», я не знаю. Я його до цього не примушував. Ні в моїй доповіді, ні в репліці не було й слова про партпрацівників, про працівників правоохоронних органів, про членів КПУ – КПРС, незалежно від того, коли вони вступили до партії. Такі сюжети до теми не належать. До речі, серед моїх приятелів і наукових кореспондентів є представники понад 20 національностей (також українці і члени КПРС) – ніхто з них не вважає (я також ні), що приналежність до якоїсь національності або до КПРС дає монополію на істину. Приналежність О. Божка до українців і КПРС також йому не дає монополії. В одному ж він покривив душею – дослідженнями в галузі історії КПРС і Компартії він займався і займається.
Це друга неправда.
1983 р. у журналі «Архіви України» (№ 5) він опублікував статтю «Документи ЦДАЖР УРСР про життя і діяльність Д. З. Мануїльського. (До 100-річчя з дня народження)», у цьому ж журналі за 1989 р. (№№ 2, 4; у співавторстві) статтю «Протоколи перших засідань ЦВК Радянської України». Врешті, ще 1987 р. у Києві побачив світ збірник документів «Промышленность и рабочий класс Украинской ССР 1959-1965», одним з основних упорядників якого був О. Божко. Збірник вийшов, між іншим, також під фірмою Інституту історії партії при ЦК КПУ – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Перелік дальших праць пропускаю. Якщо таку тематику можна досліджувати, ніколи не займаючись історією КПРС і Компартії України, то мою неписьменність справді треба нагально ліквідувати. Зрештою, я не бачу нічого поганого в тому, щоб займатися історією КПРС і КПУ – це просто необхідно. Аби чесно.
О. Божко був під час дискусії 23 грудня в залі. Що йому завадило виступити перед присутніми і ще раз підтвердити вголос мою неписьменність? Слово давали всім, хто хотів. Чому О. Божко не захотів? Я думав про різні внутрішні комплекси: соромливість, несміливість, скромність, боягузтво. Думаю, соромливість, несміливість, скромність як мотиви відпадають – він же ж поспішив вийти на сторінки «Радянської України». Треба шкодувати, залишається боягузтво – легше заочно виправляти чиюсь неписьменність, ніж в очі. Небажання присутнім (аудиторія не була напівпорожньою, як увечері минулого дня) показати своє лице, хоча в такий спосіб можна було стати героєм дня? Думаю, все це разом, але найбільше – наукова безпомічність і неаргументованість свого гаданого контрвиступу, які він, очевидно, вже сам розумів. Він не міг відмовитися від підтасовування фактів, а виступати інакше неможливо. Тому вступати в публічну дискусію було небезпечно. Вести полеміку на науковому рівні О. Божко не міг, а займатися псевдополемікою в дусі старих методів, коли не рахувалися з історичними фактами, стало неможливим. Зрештою, може під час чергового сеансу духовного стриптизу на сторінках якоїсь газети він розкриє свої мотиви.
Щоб вже покінчити з психічними комплексами, треба вказати ще на один, від наявності якого О. Божко не страждає. Це комплекс надповноцінності. Бо лише комплекс надповноцінності міг продиктувати О. Божкові бажання виступити в ролі лікнепівця для цілої України. Лише комплекс надповноцінності міг підказати писати про М. Панчука так: «у мене і доктора історичних наук М. Панчука виникли сумніви». М. Панчук справді автор багатьох статей і кількох книжок з історії партії, він швидко переорієнтувався і став тепер спеціалістом від «білих плям» (найновіша книжка називається «Білі плями» героїчного літопису. Із історії Комуністичної партії Західної України. – Київ, 1989). Якщо б я сидів поруч з колегою М. Панчуком на конференції (а ситуація у О. Божка була, мабуть, така) і потім захотів про це розповісти друком громадськості, то цілком певно написав би: «у доктора історичних наук М. Панчука і в мене виникли сумніви». Себе згадав би на другому місці. До чого ж доводять комплекси!

Круглий стіл «Україна і Союзний договір» 25 грудня
О. Божко пише: «При закритті конференції РАУ було оголошено, що 25 грудня ц.р. Я. Дашкевич візьме участь у засіданні «круглого столу», організованого РАУ та осередком Руху Інституту літератури АН УРСР. Я не сподіваюся отримати там слово, тому й публікую текст свого можливого виступу в розвиток і на доповнення сказаного М. Панчуком».
Це третя, четверта і п’ята неправди.
Третя – бо конференція РАУ закінчилася лише всередині дня 25 грудня, коли номери «Радянської України» за 25 грудня вже давно випродали. Зрозуміло, що ніхто раніше, до середини дня 25 грудня, не міг закривати конференцію РАУ і оголошувати щось при закритті, яке, нібито, відбулося раніше. О. Божко цього не знав, а його погано інформували.
Четверта – бо Я. Дашкевич не мав брати участь у круглому столі, від такої пропозиції він відмовився, а вже 24 грудня був у Львові. О. Божко цього не знав, а його погано інформували.
П’ята – відкіля О. Божко взяв, що на круглому столі йому не дали б слова? Чи в нього є якесь тавро? Та, зрештою, і таврованим дають слово для виступу. Навіщо так грубо і безпідставно звинувачувати Республіканську асоціацію українознавців та Інститут літератури АН УРСР? Чи це чесно? Чи, може, виходить, що РАУ та Інститут організовують якісь зборища, на яких молодим членам КПРС виступати протипоказано? А як же ж тоді захищати платформу КПРС? Лише заочно? Та не легко бути заочним ліквідатором неписьменності, навіть стаючи в позу людини, яка, нібито, згори знає, що їй слова не дадуть.
Виникає питання – навіщо поширювати далі неправду і займатися містифікацією? Пружини, пружини... Треба було будь-якою ціною не допустити до оголошення висновків моєї доповіді «Росія, Україна та союзи 1919-1922 рр.» і для цього треба було застосовувати аж такі кручені ходи.
Важко сказати, як і коли О. Божко добирався до редакції «Радянської України», але на цей раз було вже не до зволікань і не до сповільненої реакції, як протягом попередніх двох з половиною місяців. Не знаю, якого автора усунули, щоб зробити місце для О. Божка. Другу сторінку перемакетували заново. Взагалі, оперативність гідна всяких похвал. З’явився бульварний заголовок «Сенсація? Ні, – лікнеп!». Високописьменний О. Божко почав повчати неписьменного Я. Дашкевича. Чи допомогло? Не знаю. Думаю, що дало і дає цілком протилежний результат. Без сенсації.
Коректним все це назвати дуже важко. А коли хтось некоректний у буденному житті, не можна вимагати, щоб він був коректним у науці. Хоче цього чи ні О. Божко, але така його поведінка кидає відповідне світло також на його газетні міркування. Так ми докотилися до запропонованого О. Божком лікнепу – і наукові питання будемо розглядати всі разом: О. Божко, «Радянська Україна» (може й інші органи друку), я сам – якраз на лікнепівському рівні. Давайте спільно і спокійно перевіримо аргументи О. Божка.
З М. Панчуком я не полемізую. Його виступ, наскільки мені відомо, досі не опубліковано (Май Іванович був обережнішим). Правда, в зв’язку з цим заява О. Божка, що він публікує свій «можливий виступ» «в розвиток і на доповнення сказаного вже М. Панчуком» висить у повітрі, бо хто, на милість Божу, з читачів «Радянської України» знає, що говорив М. Панчук?

Постанова І З’їзду Рад СРСР 1922 р. та її виконання
Вище я вже повторив свій висновок про те, що проект Союзного договору 1922 р. ніколи не був затверджений як міжнародний договір. Свій висновок я ґрунтував на порівнянні постанови І З’їзду з результатами її виконання чи, докладніше, невиконання. Ось постанова І З’їзду про проект Союзного договору:
«1. Декларацию и Союзный договор в основном утвердить.
2. В-виду чрезвычайной важности принятой Декларации и заключенного Договора и желательности выслушать окончательные мнения всех входящих в Союз республик о тексте настоящего договора, передать Декларацию и Договор на дополнительное рассмотрение ЦИК’ов союзных республик с тем, чтобы отзывы союзных республик были представлены ЦИК’у Союза ССР к ближайшей очередной сессии.
3. Поручить ближайшей очередной сессии ЦИК’а Союза ССР рассмотреть полученные отзывы, утвердить текст Декларации и Союзного договора и немедленно ввести его в действие.
4. Поручить ЦИК’у Союза ССР подготовить ко Второму Съезду Советов Союза окончательный текст Декларации и Союзного договора и представить его на окончательное утверждение Второго Съезда» (див.: 1-й Съезд Советов Союза Советских Социалистических Республик. Стенографический отчет с приложениями. – Москва, 1923. – С. 8).
Ця постанова ніколи виконана не була. Жодна сесія ЦВК Союзу РСР не розглядала в такому саме плані відгуки ЦВК союзних республік, не опрацьовувала остаточних текстів Декларації і Союзного договору, не затверджувала їх, не вводила в дію, не подавала їх на остаточне затвердження II З’їзду Рад СРСР, не готувала, врешті, підписання Декларацій Союзного договору, без якого жоден міжнародний договір як юридичний акт просто існувати не може (міжнародні договори, як відомо, голосуванням не приймають).
Спростувати мої твердження дуже просто – треба повідомити, коли відбувалися всі перелічені вище дії. Але ці дати перелічите просто неможливо, бо самих дій ніколи не було. О. Божко скромно відзначає, що II З’їзд Рад «міг не зважати на постанову Першого з’їзду». Понад 70 років ми живемо з таким переконанням, що закони, постанови видають для того, щоб їх не виконували. Особливо можновладці. При такому способі мислення будувати правову державу просто неможливо. II З’їзд Рад СРСР, якщо він не хотів зважати на постанову І З’їзду, повинен був просто її скасувати – але він не міг цього зробити, бо в такий спосіб було б публічно закреслено те, що Союзний договір має вважатися міжнародним договором. Постанову I 3’їзду Рад просто замовчували або намагалися фальшиво інтерпретувати.
О. Божко, викладаючи свої аргументи, зразу ж перестрибує з питання про Союзний договір 1922 р. на питання про Конституцію СРСР 1924 р., підсовуючи думку, що, мовляв, це все одно, бо в складі Конституції 1924 р. є, нібито, Союзний договір 1922 р.
Це шоста, сьома і восьма неправди.
Шоста – бо Союзний договір 1922 р., згідно з його задумом і змістом, мав бути міжнародним договором, укладеним між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою, Українською Соціалістичною Радянською Республікою, Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою і Закавказькою Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (Грузія, Азербайджан і Вірменія). Для того, щоб це міг бути міжнародний договір, його після проведення всіх чинностей, передбачених постановою І З’їзду Рад ССР, треба було підписати. Якщо хтось зможе сказати і довести де, коли і при яких обставинах було підписано Союзний договір 1922 р. і хто його підписував – то це вже справді буде сенсація світового масштабу. Просто цього ніколи не було. А непідписаний договір договором не є, тим більше – міжнародним. Союзний договір 1922 р. треба було підписати і затвердити згідно з міжнародною практикою і відповідною постановою І З’їзду Рад СРСР.
Сьома – бо є принципова різниця між юридичними актами міжнародного і внутрідержавного значення. Союзний договір 1922 р. був за задумом, в цьому ніхто сумніватися не може, міжнародним актом. Конституція (основний закон) СРСР 1924 р., в цьому також ніхто сумніватися не може, є внутрідержавним актом. Упорядники Конституції 1924 р. самі позбавили Союзний договір 1922 р. міжнародного рангу. Це елементарні справи, які змішувати, підмінюючи поняття, не можна, зокрема науковцям, як, наприклад, О. Божкові.
Восьма – бо той розділ Конституції 1924 р., який називається «Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» (не кажучи про те, що це розділ внутрідержавного, а не міжнародного значення, так що питання про оформлення цього «Договору» згідно з нормами міжнародного права відпадає просто автоматично) не є Союзним договором 1922 р., тим, на укладення якого погодилися в 1922 р. ЦВК’и чотирьох республік; попередній текст (проект) якого було погоджено 29 грудня 1922 р, на Конференції повноважних делегацій чотирьох республік; який розглядався на І З’їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. і в зв’язку з яким І З’їзд виніс цього ж 30 грудня наведену вище постанову. Ще раз: «Договір» не є Союзним договором 1922 р. Це не сенсація, а спокійна констатація факту, який може перевірити кожний неупереджений читач. Навіть О. Божко.
Зрештою, сам О. Божко тут заплутався. Він пише: «...точніше було б говорити про Союзний договір 1924 року. Хоча, його можна було б назвати і Договором 1923 року». (О. Божко має на увазі, що попередній текст Конституції 1924 р. було прийнято 6 липня 1923 р. на 2-ій сесії ЦВК СРСР). О. Божко явно не подумав, що таким чином він сам поставив під сумнів дату утворення (де-юре) Союзу Радянських Соціалістичних Республік: 30 грудня 1922 р. чи 6 липня 1923 р., чи 31 січня 1924 р. Виходить, держава не знає, коли вона виникла де-юре. Постараюся розставити всі крапки над «і».

Союзний договір 1922 р. і Конституція 1924 р.
Готуючи свою доповідь «Росія, Україна та союзи 1919-1922 рр.», а ще раніше доповідь і статтю «Україна і союзні договори 1920 та 1922 років», я цілком свідомо відмовився від розгляду питання про Конституцію 1924 р. і її складові частини, бо ця проблема з міжнародним аспектом Союзного договору 1922 р. не має нічого спільного. Це була для мене тема майбутньої доповіді і статті.
Справа в тому, що вже 1923 р., після того, як Сталін розігнав комісію тринадцяти, утворену 10 січня 1923 р. для виконання постанови І З’їзду Рад СРСР про остаточну підготовку Союзного договору 1922 р. для підписання і затвердження II З’їздом Рад СРСР, дуже яскраво проявилися всі фальсифікаторські тенденції Сталіна і його компанії. Причиною розгрому комісії тринадцяти стала та обставина, що, згідно з пропозиціями і додатками республік, Союзний договір 1922 р. – у випадку його підписання – перетворив би Союз у конфедерацію держав. Сталін же ж визнавав лише централізовану державу з авторитарною владою. Тому питання про Союзний договір 1922 р. взагалі було знято з порядку денного (його підписання у міжнародному плані було б крахом ідей «єдиної і неподільної»). Договір не доробляли і не підписували. Замість комісії 13-й в пожежному порядку було створено комісію 25-и для опрацювання нової конституції, яку Авель Єнукідзе, родич Сталіна, 6 липня 1923 р. подав на затвердження 2-ої сесії ЦВК СРСР – і яку, очевидно, затвердили. Готувати до перегляду і затвердження Союзний договір 1922 р. просто боялися – Конституція ж 1924 р. вийшла на славу: автономічна (навіть не федеративна) по суті, централізаторська і авторитарна.
Чому так боялися підписання міжнародного Союзного договору 1922 р. і за всяку ціну прискорювали прийняття Конституції, ясно з такого, хоча б, коментаря до Конституції 1924 р. (автор коментаря юрист А. М. Давидович; коментар опубліковано в збірнику, виданому 1960 р. Інститутом права Академії наук СРСР під головною редакцією М. П. Георгадзе, видатного радянського державного діяча, тоді секретаря Президії Верховної Ради СРСР – подаю ці дані, щоб уникнути закиду, що я черпаю свої відомості з сумнівної літератури):
«Принятие Конституции СССР нанесло сокрушительный удар по великодержавним шовинистам, местным националистам, троцкистам и другим противникам ленинского плана образования монолитного союзного государства, которые в течение всего периода разработки Основного закона добивались пересмотра важнейших решений І Съезда Советов СССР, изменения Договора об образовании СССР.
Острая борьба разгорелась по вопросу о том, кто может быть членом Союза ССР – только ли независимые суверенные социалистические республики или также и автономные республики (що ситуація 1923 р. дуже нагадує в цьому та в інших аспектах ситуацію 1990 – 1991 рр., цілком ясно – Я. Д.). Националисты требовали ликвидировать Российскую и Закавказскую Федерации. Противники образования СССР как єдиного союзного государства утверждали, что вообще не нужны ни союзная Конституция, ни единое гражданство, и предлагали не принимать Основного закона, а ограничиться подписанием Договора между союзними республіками» (Съезды Советов Союза Советских Социалистических Республик. Сборник документов 1922 – 1936 гг. – Москва, 1960. – С. 29).
Здається, вже ясно, чому підписати міжнародний Союзний договір 1922 р. – модифікований чи немодифікований – стало неможливим. Таким чином, СРСР як держава, що мала виникнути де-юре на міжнародному рівні, утворена не була. Це було ясно і в 1923, і в 1960, і в 1990 рр. Якщо залишилося неясним для О. Божка ще досі – дуже співчуваю.
Для того, однак, щоб закамуфлювати зникнення Союзного договору 1922 р., основній частині Конституції 1924 р. присвоїли цілком довільну назву «Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік». (Я вже не кажу про те, що такий спосіб Підготовки Конституції 1924 р. кидає на неї дуже своєрідне світло). Що частина Конституції 1924 р. з заголовком «Договір...» не має практично нічого спільного з Союзним договором 1922 р., довести дуже просто:
1. Вона не має характеру міжнародного договору (який мав проект Союзного договору 1922 р.);
2. Проект Союзного договору 1922 р. має 26 статей; частина Конституції 1924 р. під фальшивою назвою «Договір...» має 11 глав і 72 статті. У виданні 1960 р. (наведеному вище) Союзний договір 1922 р. займає 4,25 сторінки; частина Конституції під назвою «Договір...» трохи більше, як 12 сторінок. Союзний договір 1922 р. і Конституція 1924 р. це не одне й те саме.
Навіщо ж фальшивки сталінського періоду культивувати ще в наш час? О. Божко за фахом архівіст, що займається вивченням і публікацією документів. В азбуці публікаторської роботи одне з перших місць займає порівняння текстів документів аналогічного змісту для того, щоб вияснити їх автентичність, стан збереження тексту. З цього починається кожне дослідження документів. Я не вірю, повторюю – не вірю, що наївний О. Божко, працюючи в Центральному державному архіві Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління Української РСР (Київ-110, вул. Солом’янська, 24), де є гарна підручна бібліотека, не мав можливості порівняти тексти 1922 і 1924 рр. та зробити з цього правильні висновки.
Навіщо ж пускати фальшивку далі по світу?
Засідання Комісії лікнепу закінчено. Висновки хай робить читач. Мені ж залишається ще раз підтвердити той результат, до якого я дійшов у жовтні 1990 р.: так званий Союзний договір 1922 р. ніколи не здобув підтвердження як міжнародний юридичний акт.

Закінчення
Якщо стаття О. Божка «Сенсація?, Ні – лікнеп! Утворення Союзу РСР було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Ще не проголошений виступ», надрукована в газеті «Радянська Україна» 25 грудня 1990 р., є відповіддю сучасної партійної науки на мої доповіді й статті, то я співчуваю партійній науці. Вона явно переживає глибоку кризу. Ще раз: методи вже треба міняти – старі не пройдуть. Для того, щоб виступати і писати – треба спершу знати. Цих знань я побажаю, насамперед, своїм опонентам. Якщо знань немає, треба займатися лікнепом, своїм власним. Це корисно.
Дякую, при нагоді, О. Божкові за ласкавість. Свій газетний витвір він закінчив словами: «З поваги до Я. Дашкевича я утримуюся від коментарів щодо якості його доповіді» (якість була в заголовку статті: «лікнеп!»). У мене, шкодую, поки що немає поваги до О. Божка. Його газетний «не проголошений виступ» не міг викликати в мене повагу підтасованими фактами, а лицемірством я не займаюся.
Закінчуючи цю дивну (частково сумну, а частково смішну) історію, хочу підкреслити, що лікнепoм на сьогоднішньому рівні наших застереотипованих знань треба займатися всім нам, і «Радянській Україні», і «Ратуші» також. Але все це мусить робитися коректними науковими методами і во ім’я встановлення істини.
Ще цілком приватно і так звичайно, по-людському: ой, Олег Іванович, навіщо все це було Вам потрібно? Чи Ви не відчуваєте, як Вас грубо, нечесно і безпардонно використали? Чи не краще було б, щоб Ваш «не проголошений виступ» таки залишився непроголошеним? Цілком щиро, якщо виникнуть у Вас наукові проблеми, можете приїхати до мене на консультацію, допоможу. Тим більше, що Львів пам’ятає Вас ще з студентської лавки.
Січень 1991 р.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 7395
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість