Дашкевич Я. Вільям Похльобкін і українська символіка

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Вільям Похльобкін і українська символіка

Повідомлення ABG » 16 травня 2013, 20:10

Корибут Я. [Дашкевич Я. Р.] Вільям Похльобкин і українська символіка // Знак. – 1997. – Ч. 13. – С. 15.

Вільям Похльобкін і українська символіка

«Українська символіка ніколи не була предметом вивчення в Україні. Вона утворювалася випадково і епізодично». «В найкритичніші моменти української історії [...] матеріал доставляли і “розпрацьовували” найчастіше еміграційні кола, а не безсторонні історики». «Національним кольором вважається також синій (темно-синій), який вживають окремо (від жовтого. – Я. К.). Синій колір з’явився в українській символіці з середини ХVІІ ст. як гетьманський, за аналогією з державним кольором молдавських господарів, що, як васали турецького султана, не мали права вживати червоний регальний колір». «Жовто-блакитне поєднання має ще пізніше походження і пов’язане з правом, наданим Карлом ХІІ у 1708 р. Мазепі, вживати як значки (тобто вузькі прапорці) на піках козацьких загонів, що прибули до білоруської ставки Карла ХІІ, до Горок. Це колір шведського воєнного прапора – жовтий і ясно-синій». «Червоний колір в українській символіці означає лише пролиту кров, тобто він позбавлений свого регального символічного значення; його трактують лише як словесну емблему, що означає просто кров». «Це треба враховувати, щоб випадково не образити національних почуттів українців. Наприклад, треба уникати дарувати українці червоні квіти, а їх замінювати жовтими, голубими, білими, фіолетовими». «Відносно символіки знаків, то вона розвинена ще менше, як символіка кольору. Зі символів широко вживається лише хрест, якраз в основній для України національній формі (волинський хрест) [...]. Другий символ, засвоєний українською геральдикою – чотирикутна зірка, хоча Спілка колишніх українських козаків уживає також семикутну (східну) зірку. З національних знаків відомий лише так званий тризуб, тобто не тризубець Нептуна, як часто думають, а трикінцевий знак Святослава, змінений і стилізований до невпізнання у ХХ ст. і, невідомо чому, визнаний «українським», хоча він [...] жодного зв’язку з українською історією, а тим більше, з українським народом не має, бо утворення української нації припадає не на Х, а на ХV ст.». «Відносно національних українських емблем, то їх арсенал досить скромний. Зі штучних фігур вживається в першу чергу зброя: короткий і важкий німецький (тевтонський) меч і кинджал, який вживають у німецькій геральдиці, а також козацька крива шабля (турецька); у сучасних знаках вона завжди повернена лезом клинка направо, що означає заклик до помсти». «Трапляється також вживання [...] кільчастого дроту, характерної емблеми тих військових формувань, котрі вийшли за кордон як після Першої, так і після Другої світової воєн». «Дубовий листок, міжнародна емблема хоробрості (яку українські організації в Канаді “заступають” кленовим листом), та суто національна (емблема, яка ніде більше не використовується – ягоди вишні (трикутник, складений з 10 ягід вишні – 1:2:3:4) – добре геральдичне вирішення з докладним символічним значенням: “повна досконалість” (“українське – найкраще!”)». «Той факт, що емблему лева звичайно супроводять три корони (“тре крунур»), ясно говорить про шведське походження цієї емблеми і про щведсько-українські зв’язки на початку ХVІІІ ст. Таку емблему носили під час Другої світової війни бійці дивізії СС «Галичина» як пам’ять про братерство зброї зі шведами». І т. д., і т. п.
Прошу вибачити мені таке нагромадження цитат, але власними словами передати все це неможливо, тому я надав слово В. Похльобкіну. Непідготовлений український читач, цілком певно, ламатиме голову: що це таке? Уривки зі збірки геральдичних анекдотів, прояв маніакальної хвороби, нагромадження глузливих антиукраїнізмів російського шовініста чи, може, свідчення елементарної неграмотності? Здається, все це разом. Можливо, не варто було б звертати увагу на низькопробну маячню, якби її – та й багато іншого (я взяв цитати зі словникової статті «Українська символіка», а є ще статті «Тризубець», «Клейноди гетьманів України», які рясніють подібними вигадками) – не можна було вичитати у майже вже канонічному російському виданні «Словарь международной символики и емблематики», автором якого є згаданий Вільям Похльобкин. Словник побачив світло денне у Москві третім виданням 1995 р. (перше – 1989 р., друге – 1994 р.), обсягом 560 с., у престижному, безумовно, видавництві «Международные отношения». Так що це, треба шкодувати, не збірка анекдотів, а, нібито, згідно з анотацією, «найповніший і найсучасніший довідник про існуючий міжнародний арсенал понять з галузі символіки, емблематики та геральдики». До такої захвальної реклами можна додати: і джерело просто фантастичної дезінформації, зрештою, не тільки про українську (та й що там українська!), але й про емблематику та символіку інших держав і народів. Наведені на початку цитати говорять самі за себе і ледве чи варто збивати всі ці вигадки науковими аргументами. Бо, зрештою, науковими аргументами спосіб мислення російського обивателя, на якого також розрахований «Словарь», не зміниш. Йому достатньо перевірених «наукових» відомостей, зібраних В. Похльобкіним, особливо про тих, як їх, українців. Тим більше, що вони і так усе забрали собі в чужинців: у німців, турків, а найбільше отримали як подарунок від шведів, тризуб же взяли невідомо від кого (очевидно, від росіян).
До речі, цей «Словарь» – вершина наукової діяльності автора. Сам він кандидат історичних наук, скандинавіст (відтіля його вигадані шведсько-українські аналогії), автор більше десятка брошур і книг про скандинавські країни, їхні зв’язки з Росією. Десь там він був також на дипломатичній службі. Плід його дипломатичних ухилів – довідник «Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах» (вип. 1 з 1992 р.), який також не викликає особливого довір’я.
Та, правду кажучи, широку популярність В. Похльобкіну принесли його опуси на цілком іншу, як не дивно, тему – кулінарії. В ролі автора книг такого змісту він мав, без сумніву, найбільше моральне (і фінансове) задоволення, бо книжки його виходили тиражами 100, 200, 500, 600 тисяч примірників. А друге видання радянського бестселера «Национальные кухни наших народов. Основные кулинарные направления, их история и особенности» (Москва, 1990, обсяг понад 600 с.) здобуло навіть тираж одного мільйона примірників.
Можна припустити, що геральдику застосовують також у кулінарії, вирізуючи тісто, шніцелі, городину у формі зірок, трикутників, а навіть корон. Але, на милість Божу, навіщо домішувати кулінарні звички до символіки, геральдики, емблематики? Тоді справді виходить цілком нестравна похльобка, перепрошую, по-українському, юшка, або, як говорили в Галичині про дуже поганий суп – хамула.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 8266
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість

cron