Дашкевич Я. Виникнення міст України: міфи та реальність

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Виникнення міст України: міфи та реальність

Повідомлення ABG » 03 червня 2013, 09:47

Дашкевич Я. Р. Виникнення міст України: міфи та реальність // Український історичний журнал. - К., 1992. - С. 8-13.

Виникнення міст України: міфи та реальність

Можливо, це звучить парадоксально, а то й жорстоко, але часи сталінщини завдали українській радянській історичній думці меншої шкоди ніж брежнєвський період застою. У сталінські роки істориків, у буквальному розумінні слова, вирубували сокирою, але так само незграбно і неоковирно, тесали сокирою нову «концепцію» історії України. Зусилля науковців спрямовувалися на написання «нарисів» чи «коротких курсів» історії України, в яких фактографічний матеріал було просіяно І через сито так званого класового підходу. І цим діяльність академічних істориків вичерпувалася. Нічого й казати, що це не мало нічого спільного із справжнім класовим підходом (бо поступово було амністовано царів й імператорів, фігури яких заслонили і Разіна, і Пугачова), а всі, по черзі, українські курси історії звинувачували у відповідно модифікованих «ізмах». Курси писали й переписували, не дуже поспішаючи з виданням (щоб уникнути чергових постанов ЦК КП(б)У), аналітичні дослідницькі й джерелознавчі пошуки фактично завмерли, бо їх результати ніде було публікувати. У практику ввійшло симулювання наукової праці. Краще було вдавати, ніби щось пишеш, ніж справді писати і стати жертвою найближчого погрому. Деформована ж у вузлових місцях історія України (в ім’я вульгарного соціологізму, дивовижно поєднаного з москвоцентризмом) залишилася загальною штучною схемою, примітивізм якої впадав і тепер впадає у вічі.
Під час недовгої хрущовської відлиги поволі й несміливо ожили справжні наукові пошуки. Знову в практику ввійшло безпосереднє звертання до невикористаних джерел, збільшилася кількість нових досліджень, присвячених конкретним темам. Хоча основні тези деформованої історіографії лишилися майже непорушними, чимраз жвавіше пульсувало науково-дослідницьке життя. Через специфічні умови період відлиги на Україні затягнувся, але вже під кінець 60-х років стало зрозуміло, що в історичній науці наближається нова криза. Для багатьох вчених, а, що гірше, для цілої української радянської історіографії вона у 1972 р. вилилася в катастрофу. Поверховість і легковажність, зниження вимог до самого себе і малокомпетентність, дилетантство і безвідповідальність, пристосуванство і нахил до зовнішнього блиску, поклоніння штампам і стереотипам – стали звичайними явищами. Від фальсифікації кардинальних проблем з історії України, успадкованих від періоду сталінщини, українська історіографія брежнєвської доби перейшла до тотального перегляду навіть друго- і третьорядних питань, намагаючись укласти їх у прокрустове ложе позанаукових концепцій. На історіографічному ринку поволі встановлювалися відносини номенклатурної безконкурентності, коли про наукову правдивість дбати не було потреби. Якісна методика, майстерність, навіть звичайна порядність у поводженні з історичними фактами стали великим дефіцитом. Сумлінна перевірка відомостей на підставі джерел вважалася зайвою, особливо тоді, коли вона могла зашкодити апріорній структурі.
На мою думку, процес заміфологізованості історії України пішов вперед семимильними кроками на зламі 60-70-х років. Треба відзначити, що, на жаль, він не спинився досі, хоча період застою вже давно минув. Це проявляється у яскраво вираженому опортунізмі певних кіл історичної науки, для яких зміна прапорів проходить під давно засвоєним гаслом «патріотизму» (незалежно від модифікації змісту поняття), однаково доброго як для застійних, так і для перебудовних років. Винятки, звичайно ж, є, однак загальні тенденції мають надто багато непривабливих рис.
Щоб не бути голослівним, хочу звернути увагу на конкретну проблему задавнювання дат виникнення міст України, що явно набуває форми епідемії. Під час дискусії про концепцію багатотомної «Історії української культури» у червні минулого року (текст виступу автора цих рядків див.: «Київ», 1991, № 2; «Український час», 1991, вип. 8) вже говорилося про цю хворобливу тенденцію відносити цілий ряд явищ з історії українського народу, зокрема його етногенезу, культурної повнокровності, ще до періоду перед прийняттям християнства, а також виникнення писемності (очевидно, ще до Кирила і Мефодія) тощо. До цього ж ряду можна поставити намагання пристарювати й витвори українського мистецтва (ікони, пам’ятки архітектури та їхні залишки).
Розглянемо, як не лише в науково-популярній і публіцистичній літературі (а чомусь склалася практика, згідно з якою такі жанри не повинні підпорядковуватися методам наукових досліджень), а й у цілком серйозній науковій літературі трактується виникнення трьох міст: Києва, Кам’янця-Подільського і Львова.
Київ. Із сумом доводиться читати ще й сьогодні, що, наприклад, відбулося року 430: Заснування Києва, за даними Мацея Стрийковського – автора «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі» (1582): див.: Слово і час. – Київ, 1991. – № 1. – С. 81. Або: «За науковим визначенням археологів та істориків Київ засновано у другій половині V ст. (у 1982 р. було відзначено його 1500-річчя). Літопис повідомляє про відвідання в цей час князем Києм Візантії, де його з належними почестями приймав імператор. Отже, державний племінний союз полян мав уже тоді міжнародні зв’язки, що свідчило про його могутність і авторитет» (Історія Української PCP: Навчальний посібник для 8-9 класів: 2-е вид. – К., 1990. – С. 29). І це пишеться сьогодні,коли історики переконані в тому, що бундючне і помпезне святкування удаваного 1500-річчя було влаштоване для того, щоб ним у якийсь спосіб затьмарити 1000-річчя християнізації Русі, яке тоді наближалося. Згодом кон’юнктура змінилася. 1000-річчя відзначили не менш святково, але збудований кілька років раніше будиночок з гральних карт залишився і офіційно його не наважуються повалити. Те, що українська радянська історіографія добровільно відкинула себе приблизно до XVI ст., до часів Стрийковського (у цього компілятора не було і не могло бути ніяких даних про те. що відбувалося у 430 р.), мало хвилює міфологізаторів. Розумію, що виступаю з явно антипатріотичних позицій (для мене міфологізація історії і справжній патріотизм несумісні), але пічка, знайдена археологами у 1971 p., що має датуватися, зрештою, V-VI ст., не здатна довести існування на місці сучасного Києва центру полянського князівства, бо для цього потрібний значний археологічний матеріал, принаймні такий, як із справжнього протоміського центру – городища Зимне (мабуть, осередок дулібів). На Україні ж відомо десятки поселень V-VI ст., аналогічних київському. Логічно всі їx уважати племінними центрами київського рангу, а Зимне, в такому разі, виростає до рівня якогось надплемінного суперцентру. Та й полян у Києві (на пізнішій його території) тоді ще не було. Матеріал V-VII ст., знайдений тут, належить корчацькій культурі, яку слушно вважають древлянською. Поляни – найправдоподібніше, одне з дуже пізніх племінних утворень східних слов’ян, що сформувалося з населення, витісненого кочовиками з Поля, тобто із степу (відтіля і назва). Що легенда про Кия – тільки легенда, було ясно ще в часи літописця, який її записав (бо інакше він не полемізував би з тими, що говорили про Кия як перевізника). Відтоді жодних додаткових доказів на існування Кия не знайдено. Та епонімний міф (виявляється, всі інші народи мали право на своїх легендарних героїв, а руси такого права не мали!) у наш час почав обростати такими міфологізованими конструкціями, що лише дивуєшся багатству фантазії істориків та археологів. Відомо, що докладні для V-VI ст. візантійські нарративні джерела не повідомляють ні про князя Кия, ні про прийом його у Візантії, і ніхто з археологів досі не знайшов слідів тієї здобичі, яку нібито поляни тих часів приносили з Візантії до Києва. Про псевдогенетичний зв’язок між вірменською легендою про місто Куар та про Київ – некритичну примху яфетолога М. Марра – автор цих рядків вже висловлювався неодноразово (див.: Revue des Études arméniennes: Nouvelle série. – Paris, 1973-1974. – V. 10. – P. 308-316).
Серйозні заперечення як радянських, так і закордонних істориків та археологів (археолога І. Шовкопляса, скандинавіста І. Шаскольського, візантолога В. Яйленка, історика і сходознавця О. Пріцака, німецького археолога Е. Мюле та ін.) викликає й 1500-річчя Києва. Не маючи свого часу можливості виступити з цього приводу в українській радянській науковій пресі, автор цих рядків опублікував свої аргументи за кордоном (див.: Russia mediaevalis. – München, 1987. – В. 6. – T. 1. – S. 257-260). Антинаукова метушня довкола вигаданого 1500-річчя столиці України – це та пляма, яку необхідно відмити, якщо ми серйозно розраховуємо на вихід з провінційного тупика на шлях нормальної світової історичної науки.
Кам’янець-Подільський. Якщо міфологізацію дати заснування Києва можемо вважати, цілком обґрунтовано, свідомою операцією загальносоюзного масштабу, то аналогічна за характером і результатами проробка з Кам’янцем-Подільським є заходом регіонального масштабу, який, однак, поволі досяг загальноукраїнських розмірів. Кам’янець у 1962 p. відсвяткував своє удаване 900-, а у 1987 р. – 925-річчя. Ювілеї супроводжувалися десятками публіцистичних, науково-популярних і наукових (за зовнішнім оформленням) публікацій. Вже не раз доводилося торкатися цього питання як у радянській, так і закордонній науковій пресі (див.: Russia mediaevalis.– München, 1984. – В. 5. – T. 1. – S. 7-19). Але наукової полеміки не вийшло. Зрештою, можна навести десятки прізвищ істориків (із сучасних, наприклад, М. Котляра, Г. Ківільшу, І. Винокура), які відносять дату заснування Кам’янця до початку литовського періоду, тобто 60-х років XIV ст., коли давньоруська Бакота втратила своє значення столиці краю (Див.: Український історичний журнал. – Київ, 1989. – № 9. – С. 158). Варто ще раз підкреслити, що «докази», на яких ґрунтується міфотворче перенесення дати заснування Кам’янця на XI-XII ст., не витримують критики. Жодної ж бо «вірменської грамоти» чи «вірменської хроніки» із згадкою в них про Кам’янець не існує. Немає жодних доказів існування Воскресенського монастиря на Руських Фільварках у XII ст. Вірменську церкву насправді було збудовано у 1597 р. Кераміка XI-XIII ст., знайдена на території пізнішого міста, не може бути доказом існування останнього, а просто поселення. Не витримує також критики датування кам’яної фортеці XII-XIII ст. (князювання Романа Мстиславовича, Данила Романовича і Льва Даниловича). Сліди щілиноподібних бійниць у стінах для стрільби з луків свідчать про те, що вони споруджувалися в період до поширення артилерії, яка в Україні з’явилася у самому кінці XIV ст. Однак неправильне датування замку вже встигли автоматично перенести й на міст (кінець XII ст.). Жодні переконливі знахідки (сліди храмів, плінфу, дрібну пластику) давньоруського – домонгольського Кам’янця досі не знайдено, а датування слідів давнього планування міста (нібито посаду) домонгольським часом об’єктивними археологічними методами довести не вдається. Несумлінні комбінації з літописними згадками про інші Кам’янці (розташування їх, якщо виходити з контексту джерел, цілком певно не було подільським) не рятують становища. Залишається, отже, такий «найпереконливіший» аргумент: «Такого чудового місця для оборони не могли не використати могутні ще недавно русичі» (збірник «Отчий край». – Київ, 1986. – Вип. 2. – С. 148), на підставі якого у підручниках та історичних працях змальовують розкішне давньоруське місто над Смотричем – справжню рукотворну фата-моргану.
Львів. У другій половині 80-х років пересунуто й дату заснування Львова принаймні на кілька десятків років (якщо не на одно-два століття, бо є ентузіасти й такого датування, які знову чомусь покликаються на міфічні «вірменські відомості» XII ст.) раніше літописної згадки, що визначається приблизно 1256 р. Без жодних джерельних підстав – як писемних, так і матеріальних – було проголошено, що місто існувало «в добу Романа Мстиславовича з часів об’єднання Галицького і Волинського князівств» (Вільна Україна. – Львів, 1988, 23 листоп.). Князь, доводять дослідники, «укріпив Замкову гору, заклав храм на посаді», а саме поселення «за статусом наближалося до торговельного міста – республіки» (Молоді учені-суспільствознавці УРСР – 70-річчю Великого Жовтня: Тези республіканської науково-теоретичної конференції 17-18 грудня 1987 р. – Львів. 1987. – С. 144, 152). Без жодних сумнівів було оголошено, що віднайдено найдавнішу споруду – костьол (архітектори з поспіхом назвали його церквою й почали реставрувати як «давньоруську» пам’ятку) св. Івана Хрестителя, нібито
«старший від Львова». Автоматично було розширено територію «княжого Львова» на новозбудований у другій половині XIV – на початку XV ст. поруч з давньоруським містом типово готичний за своїм плануванням і виконанням німецько-польський Львів. При цьому істориків» археологів та архітекторів зовсім не турбувала та обставина, що готичну кладку цегли, яка поширилася в Польщі лише у XIV ст., а на території Галичини – у другій половині XIV ст., вони бездумно перенесли в давньоруський період XIII ст. У такій новій іпостасі Львів увійшов до атласу «Львовская область» (Москва, 1989. – С. 37). Всі ці заміфологізовані конструкції утворено з повним нехтуванням, зокрема, писемних джерел, на відсутність яких середньовічний Львів дуже нарікати не може, та з підтасовуванням результатів археологічних і архітектурних досліджень.
Підсумовуючи сказане вище, хочу підкреслити, що, на мою думку, поки що немає достатніх наукових підстав ставити під сумнів «класичне» датування виникнення міст – саме як міст – Києва (з протоміських поселень – у IX ст. згідно з відомостями арабських джерел), Львова (середина XIII ст., перша літописна згадка за уточненим датуванням 1256 р.) і Кам’янця (десь незабаром після 1360 р., за даними литовсько-білоруських літописів). До таких саме висновків дійшла українська історіографія другої половини XIX – початку XX ст. Вони відбилися у десятках, якщо не сотнях, наукових праць (перелічувати їх тут немає потреби). Твереза оцінка нових археологічних матеріалів лише підтверджує наші вже традиційні уявлення про час виникнення перелічених вище міських центрів.
Подібні експерименти проведено й над іншими містами (Житомиром, Черкасами, Ізяславом-Заславом, Брацлавом, Снятином). На підставі кількох наведених вище прикладів та, враховуючи цілий ряд аналогічних випадків, можна вивести певні висновки, які дають відповідь на запитання «Як і навіщо це робиться?». Конструювання фальшивих метрик для міст України здійснюється шляхом операцій у чотирьох площинах:
1. Джерелознавча. Відбувається антинаукова інтерпретація писемних джерел і пам’яток матеріальної культури з намаганням заплутати ідентифікацію топонімів у них (наприклад, підтасовування відомостей про різні літописні Кам’янці), антидатувати археологічні джерела, вважати археологічними джерелами писемні згадки про сліди пам’яток, які ніколи спеціалісти не досліджували. Дуже слугують подібним конструкціям джерела східними мовами (вірменські, арабські). При цьому, як правило, нехтують думкою фахівців, слушно розмірковуючи» що перевірити це не так просто. Ще інший прийом – переведення історичної літератури в ранг історичного джерела (як роблять, наприклад, зі Стрийковським). Цілком зрозуміло, що наукова критика джерел у таких випадках не проводиться, хоча це єдиний шлях встановлення реальності історичного факту в минулому.
2. Методологічна. Саме до цієї ділянки треба віднести спалахи місцевого, регіонального, а часом і (штучно підсилюваного) загальнонаціонального патріотизму. Інколи така міфологізація виникає з «доброї віри» (мовляв, це (потрібно для патріотичного виховання, вшанування традицій і т. п.). Таким способом поширення патріотизму (незалежно від змісту, який вкладають у це поняття) зловживають, культивуючи насправді псевдопатріотизм. При цьому забувають, що лише непідфарбований і непідфальшований патріотизм має моральну і етичну вартість. «Не ошукувати, навчаючи» – цей прекрасний педагогічний принцип загубився остаточно в період застою. Справжніх патріотів можна виховувати лише на правді, навіть якщо вона гірка і непрестижна. А нічого непрестижного в тому, що місто виникло насправді кілька сторіч чи десятиріч пізніше від штучно заміфологізованої дати його народження, звичайно ж, немає. Віднесення патріотизму (чи псевдопатріотизму) до ділянки методології історичної науки більш ніж умовне, але тут не можна нічого вдіяти. Заполітизована ідеологічна категорія патріотизму (з повним спектром його змісту, продиктованого чи то націонал-комунізмом, чи інтегральним націоналізмом), підсилена емоційністю наших днів, заслонила собою філософські (історіософські) підстави історичної науки (і це незалежно від того, який філософський напрям мати на увазі – марксизм, позитивізм, структуралізм чи сучасний нам постструктуралізм) настільки, що сьогодні, розглядаючи проблему міфологізації історії України, доводиться рахуватися насамперед з патріотизмом.
3. Методична. Грубе і насильницьке поводження з джерелами може бути свідомим чи несвідомим. Несвідомим – якщо воно продиктоване не лише псевдопатріотичними почуттями, а й низьким фаховим рівнем, незнанням чи ігноруванням методів наукового дослідження, часто складних (наприклад, сучасних фізико-хімічних методів археології), недостатнім знанням чужих мов, небажанням використати безпосередньо саме джерело (із звертанням до літератури, в якій деколи свідомо перекручено автентичне звучання джерела) тощо. В заміфологізованих конструкціях свідомо чи несвідомо згладжують різниці між доведеними фактами, історичними гіпотезами (які також мусять мати під собою науковий ґрунт) та просто вигадками. Часто гіпотези або безпідставні припущення подаються як уже доведені факти, чого автори таких тверджень цілком певно не мають права робити. Висвітлюючи проблему виникнення міст на археологічному матеріалі, сліди будь-якого поселення ототожнюють з рештками міста, яке все ж таки, наприклад, для домонгольського періоду мусило мати легковловимі археологічні ознаки – наявність стабільних укріплень, білокам’яних храмів, інших будівель громадського призначення, посаду (абстрагуючи від соціально-економічних умов та демографічних параметрів виникання міст).
4. Етична. У випадку з 1500-річчям Києва свідому міфологізацію було проведено на соціальне замовлення. Воно може бути більшого або меншого масштабу, з більшими чи меншими вигодами для замовника і виконавця (відомо, що ювілейні дати супроводжувалися додатковими асигнуваннями, нагородами, почесними званнями і т. д.). У цій же площині лежить суб’єктивне бажання за будь-яку ціну зробити наукове відкриття, тим більше, якщо таке відкриття збігається із соціальним замовленням. Як би ми не ставилися до історії України і як би ми не популяризували ідею «білих плям», що їх треба усувати, маємо розуміти, що тих справжніх «білих плям» не так уже й багато. Те, що було призабуто, чим нехтували, що свідомо засунули в глибоку тінь, – це не є автентична «біла пляма». Зробити справжнє відкриття в історичній науці дорадянського періоду не так просто. Для цього потрібна вперта, наполеглива, висококваліфікована праця, яка вимагає етичної чистоти, принциповості й особистої відваги. Особливо, якщо йдеться про демонтаж заміфологізованої історії.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 8266
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість

cron