Дашкевич Я. Дискусійні питання національного будівництва

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Дискусійні питання національного будівництва

Повідомлення ABG » 25 березня 2014, 10:39

Дашкевич Я. Дискусійні питання національного будівництва Півдня України // Державність. − Львів, 1992. − № 1. − С. 18−21.
Передруки: Дашкевич Я. Україна вчора і нині. − К. 1993. − С. 6−17; Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 568−578.

ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БУДІВНИЦТВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ

До того, як почати своє повідомлення, наведу цитату з найновішого інтерв’ю (опублікованого 12 жовтня) колишнього кандидата на президента Володимира Вольфовича Жириновського:
«... коли постане питання про вихід України зі складу Росії (саме так! – Я. Д.), то ми ніколи не віддамо Східну і Південну Україну. Бо Одесу, Херсон, Миколаїв, Ізмаїл російська армія звільнила від турків. Там українців і близько не було. Це були вільні землі, де колись проживали печеніги і половці. Українців там ніколи не було. Це території, приєднані російськими царями в результаті воєн з турками».
(Молода Галичина. – Львів, 1991, 12 жовтня).

Хай ця цитата-висловлювання цілком неграмотної, але політичної фігури – стане епіграфом.

Хочу відверто сказати, я довго вагався, чи брати участь у круглому столі «Північне Причорномор’я в контексті незалежної України» (Одеса, 17 жовтня 1991 р.). Справа в тому, що з мене поганий дискутант. Я досить педантичний і тому переважно сам проставляю «крапки над і» – та не вимагаю, щоб це робили за мене інші. А це погана риса для дискутанта.
До самої проблеми, яку нам сьогодні треба обговорити і яку я сформулював би трохи інакше як у програмі Міжнародної наукової конференції «Культура півдня України», а саме (це вже з недипломатичними «крапками над і») – «чи російською є Новоросія?» – я підходжу трохи з медичної точки зору. Всі мабуть погоджуються з тим, що наше українське суспільство важко хворе і вимагає інтенсивного лікування для того, щоб могло стати нормальним суспільством. Хвороб кілька, тому діагнози складні. Я б хотів сказати дещо на тему хвороби, що називається «національне питання» і має свої регіональні південноукраїнські особливості. Якщо верхівка суспільства Новоросії хоче лікуватися (в чому я не дуже впевнений, бо є категорії пацієнтів, які вперто не хочуть визнавати себе хворими), або якщо цю верхівку треба буде лікувати, то вибір ефективного методу лікування залежить від правильної діагностики. Я не говоритиму про методи лікування, а займатимуся діагностикою. Отже, перший пункт в діагностиці.

Правдиві та фальшиві історичні традиції
Настав такий час, коли кожний політичний діяч чи кожний, хто подає себе за політичного діяча, вважає самого себе фахівцем – істориком і дуже часто шукає в минулому аргументів для таких чи інших власних тверджень. Розумію, що у минулому легше шукати аргументи, ніж у непривабливому сучасному, але потенційні діячі цілком забувають про те, що не кожна людина є істориком-фахівцем, так як не кожна є математиком-фахівцем. А далі, щоб вживати історичні аргументи, треба знати або хотіти знати правдиву, об’єктивну історію, а не історію фальсифіковану, якою годували нас усіх десятками років. Незручна і невдячна роль бути фальшивим інтерпретатором фальсифікованої історії, але деякі «новоросійські» політики і публіцисти, або й ті, що є біля політики і біля публіцистики, вибирають собі таку непривабливу роль.
Якщо б офіційно ще продовжувалося комуністичне панування в Україні (питання про те, як воно продовжується фактично, залишаю на боці), то з історичними традиціями так званої Новоросії було б простіше. Знову пригадали б Одеську радянську республіку з січня-березня 1918 р., замовчуючи, очевидно, всі криваві злочини Одеського раднаркому, і в цей спосіб доводили б, що, бачите, у нас є прекрасні революційні традиції сепаратного існування, які пора відродити. Тепер однак революційні традиції не модні, тому треба було сягати в історію глибше. Так з’явився катерининський аргумент в руках новоявлених «новоросійських» автономістів-сепаратистів. Було оголошено, що Південь Росії (не дай Бог – Південь України) до його загарбання (ну, цього слова не вживають) Російською імперією від Туреччини та васального по відношенні до неї Кримського ханства – тобто до умов у Кючюк Кайнарджи 1774 р. та в Яссах 1792 р. – це був напівпустинний степ з ордами диких татар і ногайців. Деякі послужливі історики підсунули навіть тезу про звільнення Півдня від турецько-татарських загарбників та возз’єднання його з Росією. Цивілізацію і культуру – російські, очевидно – принесла Катерина II з своїми фаворитами, і лише з цього часу починається справжнє, літочислення Новоросійського краю. Двохсотріччя перейменування Гаджібея в Одесу 1794 р. (це перейменування подається як заснування Одеси, одного з, нібито, катерининських міст) сприяє популяризації ідей про мниму російськість так званої Новоросії, яка має метрику лише з часів Катерини, а також стимулює антиукраїнську істерію. Популяризують ідеї про Новоросію в основному з, мовляв, російським її населенням від двохсот років (слово «колонізація» в цьому випадку звичайно також не вживають) і тими національними меншостями (тут перелічують цілий букет: молдаванів, німців, євреїв, греків, вірменів, албанців, гагаузів, болгарів, шведів), яких російська імператриця та її спадкоємці ласкаво просили на нові до цього часу пустинні землі.
Картина до смішного неправдива, але якщо сучасний читач препарованої новоросійської преси має вірити в знахарів, астрологів, екстрасенсів, сотворінь з НЛО – то чому він не має вірити в грубо сфальсифіковану історію Новоросійського краю?

Про українців Північного Причорномор’я
Найдавніші відомі за назвою східнослов’янські племена північно-західного Причорномор’я – це тиверці та уличі (ІХ – Х ст.), поселення яких у межиріччі Дністра, Пруту, Дунаю простежуються також археологічно. Певне, що прилеглі до моря степові простори були заселені рідко – природні умови сприяли тут розвиткові кочового тваринництва, на якому спеціалізувалися тюркські степовики (печеніги, потім торки або узи, врешті половці). Археологічні дані свідчать, що рідке східнослов’янське населення зберігалося в річкових долинах, часто біля перевозів та бродів (відтіля окрема категорія населення – бродники). Тут часом виникають навіть недовготривалі окремі князівства – згадати б Івана Ростиславича Берладника (40-50 рр. XII ст.), але поступово вся ця територія, зокрема внаслідок ослаблення половців, а також переміни ворожих стосунків з кочовиками на приязні, входить до сфери впливу Галицько-Волинської держави. Є підстави думати, що – степові простори в цей час використовували для випасу худоби не лише половці, але й галичани, так звані вигонці. Якщо про тиверців, берладників, Івана Ростиславича, Малий Галич (тепер Галац) на нижньому Дунаї історики згадують (в Одесі, очевидно, як про мнимих росіян, «русских», а не як про безпосередніх предків українців, хоча один погляд на географічну карту говорить, що про жодних росіян з Володимиро-Суздальського чи Московського князівств не могло бути й мови), то про галицьких вигонців історики майже не згадують. А ці вигонці у 1224 р. здійснили перехід одною тисячею човнів Дністром вниз (треба вважати, що ці вигони для випасу худоби мусили бути розташовані нижче перекатів Дністра, бо тільки там могла бути база такого великого флоту чайок), далі попри берег моря до лиману Дніпра і піднялися річкою вгору до Хортиці (цей перехід описує літопис). Очевидно, береги між Дністром та Дніпром і прибережні землі були добре відомі галичанам, які здійснювали там, мабуть, каботажне плавання, бо інакше вони не ризикували б робити такий морський похід великим флотом.
Захоплення степів татарами не дуже змінило етнодемографічну ситуацію в Причорномор’ї. Змінився лише панівний кочовий етнос – місце половців зайняли татари. Немає підстав вважати, що українське населення цілком зникає. Воно, мабуть, далі зберігається над річками, хоча поступово тюркізується та ісламізується. Візантійські джерела згадують, що в кінці XIII ст. руси входили до складу військових дружин татарських феодалів (наприклад, Георгій Пахімер пише таке про війська темника Ногая у 1270-1280 рр.); про загони русів на золотоординській службі в першій половині XIV ст. згадує арабський історик ал-Умарі; хан Тохтамиш 1388 р., збираючи війська проти Тімура, набирав також русів (згадка в арабського історика Шереф-ад-дін Йезді). У часах Золотої орди зберігалося українське населення південно-східного Поділля та Причорномор’я. У1268 р. венеціанські купці купували зерно у русів побережжя (згідно з «Хронікою венеціанців» Мартіна де Канале). Саме з золотоординських часів, з 1352-1354 рр., походить перша згадка про Брацлав (у італійській хроніці Маттео Віллані) – місто зберігало свою слов’янську назву. Після битви над Синьою Водою (близько 1362 р.) було ліквідовано золотоординське панування на Поділлі, а пізніше в нижній частині межиріччя Дніпра – Дністра. Ця територія увійшла до складу Київського князівства (існувало до 1470 р.), васального по відношенні до Литовського великого князівства. Причорноморськими київськими форпостами над Чорним морем були Семенів Ріг над Дніпрово-Бозьким лиманом (назва від Семена Олельковича, київського князя 1455-1470 рр.) та Чорногород над Дністровим лиманом. Там були не лише військові гарнізони, але й звичайні поселення, бо «Семенові люди» не раз згадуються в татарських документах кінця XV – початку XVI ст.
Чергового удару українським поселенням завдала турецька інвазія 1475-1483 рр., коли територія долішнього межиріччя Дніпро-Дунай опинилася під турецьким та, посередньо, кримськотатарським пануванням. Але і в цей час (кінець XV-XVI ст.) зберігалися окремі українські квартали в причорноморських містах, наприклад, в Юлії, Білгороді (Аккермані). Були й окремі поселення в степу – Боплан (перша половина XVII ст.) знає місцевість Андріїв Острів на нижньому Бозі. Українська мова як мова міжнаціонального спілкування (татари, молдавани, поляки, литовці) зберігала свої позиції у цьому регіоні до XVII ст. включно. (Свого часу я публікував турецькі листи, писані українською мовою в степу біля Тилігола у 40-х рр. XVI ст.).
З моменту виникнення козаччини – а Побожжя було одним з перших центрів її формування, ранішим від Запорожжя – степові річки перетворюються у зону сезонного промислового використання українськими уходниками. Етнічна межа на Великому степовому кордоні між європейською та азійською цивілізацією, що проходив по Україні, була досить рухомою, відходила, то на північ, то на південь залежно від політичних змін, але українські етнічні острови у Степовій Україні залишалися. Велика хвиля української народної міграції на південь – до побережжя Чорного моря – спостерігається у середині XVIII ст. при явному сприянні турецько-татарської влади.
Етнополітична ситуація в долішній частині межиріччя Дніпро-Дунай складалася тоді таким чином. У східній частині регіону – дві запорозькі паланки – Інгульська або Перевізька на Інгульці, покрита запорозькими хуторами (зимівниками), з риболовними промислами на Інгульці та Дніпрі, та Бугогардівська паланка з такими ж хуторами, з яких шість вже перетворювалося в села. Основне заняття українського населення: рільництво, тваринництво, риболовство. В межах турецько-татарських володінь у Єдисані формується Ханська Україна (це була офіційна назва) з українських селян та козаків, які тікали як з-під польського панування на Правобережжі, так і з-під російського у Слов’яносербії, з території Запорозьких вольностей, загарбаних Росією після зруйнування Січі 1775 р. У 40 – 60-х рр. виникають такі поселення як Барта (Балта), в якій уже 1748 р. було понад 500 дворів, а також інші місцевості на Кодимі – з її татарського боку – Криве Озеро, Голма, Перелети, на Бозі – Голта. В цей час виникає Ананьєво, Палієве Озеро, трохи пізніше Гидирим, Бобринець Великий і Малий. На цій території процвітало сільське господарство, прикордонна торгівля, риболовство, розвивалася українська народна культура - тут існувало також організоване українське церковне життя (Ханська Україна була в церковному відношенні підпорядкована єпископові Ізмаїльському та Ханської України). Подібного типу українські поселення виникали також у Буджаку. Про Катерину II та росіян у цей час ще тут ніхто не думав.
Не підлягає сумніву, що етнічна історія українців Північно-західного Причорномор’я вимагає докладного і уважного вивчення. Те, про що я згадував – лише окремі штрихи. Так чи інакше, поширення влади Російської імперії на Причорномор’я в кінці XVIII ст. довело не до якогось фіктивного звільнення та возз’єднання, а, навпаки, до утисків та переслідування українського населення регіону. Українців, вільних селян та вільних козаків, почали силою зганяти з колишніх ханських і запорозьких земель, перетворюючи вільних людей в кріпаків. Самі землі роздаровували чи розпродували російським дворянам, що спроваджували сюди російських кріпаків. Багато земель віддали західноєвропейським колоністам. Все робилося для того, щоб зменшити питому вагу українських поселенців, яких російська влада застала на місці, а також для того, щоб не допустити сюди українських селян. Частина українців, тих, що займалися випасом худоби в степах, влилася до складу Єдисанської та Буджацької орд (зокрема в Аккерманському аулі) і мігрувала разом з ними на південь, на турецькі – в цей час – землі, а переважно на Кубань і Північний Кавказ. Вони стали, згідно з тогочасною етнічною термінологією, ногайцями.
Історію намагаються повторити в сучасній так званій Новоросії. Сюди спроваджують російських поселенців з Далекого Сходу, з Півночі, з Сибіру, щоб таким чином механічно зменшити процент українського населення, ще більше (якщо це можливо) посилити його національні утиски, примусити українців, немов давніх кріпаків, працювати на пенсійне забезпечення новоявлених колоністів.
Стільки про справжні історичні традиції Степової України. Діагноз перший – замовчування і фальсифікація українського минулого, зокрема запорозьких паланок та ханської України докатерининських часів.
Тепер коротко про сучасні етносоціальні проблеми тої так званої Новоросії, яку намагаються відновити в західній частині Степової України. Я лише назву ті симптоми і синдроми, вивчення яких повинно визначити дальші діагнози хвороби. Ось основні прояви, характерні для практики, а також для ідеології та пропаганди тої постпартійної адміністративно-командної верхівки, яка не лише намагається зберегти свою владу, хоча б в Одеській області, але й шляхом експансії поширити її на цілу Степову Україну.
Перше – завзята боротьба проти всього українського, проти української культури та мови, зокрема. Далі культивується імперське обожнювання російської ідеї, російського месіанізму, російської культури, мови. Носії таких переконань якось не помітили (а може навпаки помітили і це ще збільшує їх лють), що з проголошенням незалежності України роль російської мови кардинально змінилася. Вона залишається національною мовою російської меншості, розмовною мовою російськомовних українців та русифікованої частини національних меншостей – і тільки. Для основної маси українського населення російська – одна з іноземних мов. Вона вже не є потрібна як засіб для особистої кар’єри і як захист від звинувачень в націоналізмі українському, єврейському, польському, німецькому. Про намагання втримати в перспективі її значення для міжнаціонального спілкування говорити нереально. Розумію, як для декого це незвично, але справа соціального і, якщо хочете, політичного авансу в Українській державі буде пов’язана з нормальним, грамотним знанням української мови. І з цим треба змиритися представникам колишньої панівної нації. З іншого боку – тут починається черговий тактичний викрутас. Для того, щоб уникнути закидів у продовженні політики насильницької русифікації, висувається ідея існування якоїсь особливої міфічної національності, окремого етносу (з чим пов’язана запекла боротьба з так званою п’ятою графою) – етносу «одеситів» та «новоросів». (Пропаганду за національність «одеситів» веде з колишніх всесоюзних трибун голова Одеської міської ради В. Симоненко). Але з наукової точки зору ці, нібито, етнічні поняття позбавлені мінімального набору справжніх етнічних параметрів, не «тягнуть» навіть на субетнос. Цікаво, що «одесити» і «новороси» як окрема національність з’явилися лише в період, коли виникла загроза суверенної та незалежної України. Раніше були «все русские». Правда, абсолютна кількість представників «одеситської» національності поступово зменшується також у зв’язку з еміграцією її представників до Ізраїлю та США, де цей новоявлений етнос зразу забувається. Є ще один, я б сказав, етнопсихологічний момент. Цілком незрозуміло, чому автори етносу «одеситів» примушують своїх віруючих соромитися їхніх батьків. Невже бути росіянином, українцем, євреєм, румуном-молдаванином, болгарином це якийсь злочин, пляма на минулому?
Друге – залякування національних меншостей, нібито, примусовою українізацією, хоча століттями на цій території велася політика примусової русифікації. Як кажуть, «на злодієві шапка горить». Постпартійні ідеологи знають лише насильницькі методи вирішування національного питання – фізичне винищування української інтелігенції та інтелігенції національних меншостей, ліквідацію української культури та культури національних меншостей, організацію штучних голодів для знищування українського селянства. Чому такі методи хочуть приписати новонародженій Українській державі? Тому що практика російського імперського будівництва інших методів не знала і тепер знати не хоче. Якщо ж говорити про свідому лінію української національної політики, то це, без сумніву, фактична рівноправність всіх націй України, їх повноцінний культурний розвиток, дерусифікація тих прошарків національних меншостей, які піддалися русифікаційному тискові й частково перетворилися в криптонації. Гарантом такого розвитку може бути лише українська нація. Що виконання такої програми без позбавлення росіян статусу панівної нації, без зведення їх до рівня нормальних, звичайних, непривілейованих громадян України, без дерусифікації русифікованих українців та національних меншостей (без росіян, очевидно) неможливе – здається, ясно. Йдеться про відновлення прав людей і націй.
Третє – стимулювання та підтримка масової міграції росіян з Далекої Півночі, Сибіру, Далекого Сходу, Центральної Росії, щоб таким чином зміцнювати реальну русифікацію (а не одесизацію чи новоросизацію) українського Півдня. Російських поселенців – колонізаторів скеровують до Білгорода-Дністровського, Ізмаїла, Іллічівська, Біляївського, Комінтернівського, Овідіопольського, Ананьївського районів. Загальну кількість колоністів визначити непросто, але, за приблизною оцінкою, це, в остаточному результаті, буде не менше 200 тис. росіян лише для Одещини; які національні та соціальні проблеми (зокрема посилення безробіття) створює таке переселення – досить зрозуміло. Про деякі інші аспекти я вже згадував.
Четверте – намагання приєднати до уявної Новоросії якнайбільше території в межах України та поза її кордонами. Тому посилена пропаганда ідеї про перерозподіл України на федеральні (може краще сказати б – феодальні) землі, в яких постпартократична верхівка продовжувала б безконтрольно панувати далі, переслідуючи все українське і не те, що не допускала б до дерусифікації, але, позбавлена контролю Києва, посилила б переслідування української нації в окремих регіонах, ще жорстокіше проводила б політику русифікації. Коли ідея союзу Новоросії і Бессарабії (конструкції О. Сурилова, «Новороссийского телеграфа») не те що з грюкотом провалилася, але довела до ескалації молдавсько-румунського націоналізму та шовінізму, тепер висувається ідея союзу Новоросії з так званою Придністровською республікою. Апетити новоявленого псевдоетносу, як бачимо, чималі.
П’яте – так як для корумпованого постпартократичного Криму економічною підставою мафійної системи є південне курортне .узбережжя Криму, так для так званої Новоросії створюється власна економічна система, яка виникла при сприянні партократичних залишків Києва, зокрема Леоніда Кравчука, під назвою Одеської спеціальної економічної зони (хочу звернути вашу увагу – не вільної економічної зони, а якраз спеціальної, тобто високопривілейованої економічної зони). Як у демократичній державі, в якій усім громадянам повинні бути надані рівні стартові можливості, з самого початку можуть виникати такі екстериторіальні, незалежні від Києва, високопривілейовані зони, треба, очевидно, питати не лише «новоросійських» політиків, але, в першу чергу, членів президії Верховної Ради України. Тепер для так званої Новоросії постпартократи не викохують ідей сепаратизму, навпаки, як і постпартократи Криму (на відміну від російських «демократів» Криму), виступають за перебування в межах України, навіть втягуючи синьо-жовтий прапор на щоглу біля міськради. Єльцинівська антипартократійна дійсність набагато ж гірша від київського протекціонізму посткомуністичній сваволі.
Стільки про основні прояви-симптоми, які можуть стати підставою для дальшої діагностики.
На закінчення ще спроба визначити основний синдром, характерний для постпартійної адміністративної верхівки Степової України. Панівний синдром – задавнений двохсотрічний окупаційний синдром, коріння якого сягають ще в катерининські часи. Цей завойовницький синдром на наших очах перероджується в комплекси страху і ненависті, в глибині яких лежить цілком реальний і відчутний комплекс вини.
Комплекс вини полягає в тому, що врешті скристалізувався синтез партократичного панування за роки так званої Радянської влади. Це панування вилилося у винищення українства, у триразову організацію штучного голоду, у насильницьку русифікацію українців та національних меншостей. Партійна етика розуміла і розуміє лише старозавітний принцип «око за око, зуб за зуб» (хоча на практиці в радянський час панував принцип «десятки тисяч очей за одне око»). Верхівка розуміє справедливість можливої відплати – і так виникли комплекси безмежного страху і страшної ненависті. Комплекси ці побудовані цілком логічно: «ми доносили – на нас доноситимуть, ми нищили – нас нищитимуть, ми морили голодом – нас моритимуть голодом, ми стріляли – нас стрілятимуть» і т.д. Тому виник камуфляж у вигляді національності «одеситів» чи «новоросів» (ми не росіяни – нічого нам пред’являти претензії). Тому пробують мобілізувати чернь – як в епоху ганебних істіннорусскіх новоросійських єврейських погромів – тепер вже на платформі україножерства та українофобії. Сумніваюся, чи всі ці тактичні й стратегічні плани, здійсняться. Деколонізація України, дерусифікація українців та національних меншостей будуть доведені до кінця. Будуть здійснені суворими, але справедливими і демократичними засобами. І навіть так званій Новоросії цього уникнути не вдасться.
(Жовтень 1991 р.)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 8266
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість