Дашкевич Я. Чи такою має бути "Енциклопедія історії України"

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Чи такою має бути "Енциклопедія історії України"

Повідомлення ABG » 25 березня 2014, 10:50

Дашкевич Я. Чи такою має бути "Енциклопедія історії України"? // Шлях перемоги. − Мюнхен, Нью−Йорк, 1999. − 9 червня (№ 22). − С. 6−7.
Передрук: Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 456−463.

ЧИ ТАКОЮ МАЄ БУТИ ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Був я дуже радий, коли до моїх рук потрапила невелика книжечка «Енциклопедія історії України. Типові статті», видана під фірмою Інституту історії України. Брошура невелика, 86 сторінок. Я був радий, бо, не підлягає сумніву, така енциклопедія дуже потрібна. Типово фальсифікаторська «Радянська енциклопедія історії України» (чотири томи. – Київ, 1969-1972), очевидно, задовольняє ще багатьох прихильників такої «науки», але після тридцяти років від виходу в світ, а тим паче тепер в незалежній Україні, може, потрібна якась обнова на рівні хоча б європейської історичної науки?
Та на цьому моя передчасна радість закінчилася. Особливо, коли я подивився на прізвища упорядників цього пробного зшитка, призначеного «для авторського колективу», що надає «типовим статтям» ваги запущеної згори відомчої інструкції: пишіть все так, як тут надруковано! Та ще й коли побачив, що упорядники не зуміли навіть як слід написати назву високої установи, яку вони репрезентують. Фірмується: «Національна Академія наук» – слово «України» пропущено як непотрібне. А може, це – слово ще досі декого смокче під грудьми? Якщо ж це просто розхлябаність та неакуратність, то чи майбутня енциклопедія зможе бути достовірним довідником?
Якщо ж серйозно говорити про обнову історичної науки в Україні (а така енциклопедія, здавалося б, має стати її сучасним обличчям), то обновляти повинні б нові люди, незациклені на т. зв. марксистських – насправді москвоцентричних і антиукраїнських – догмах. Іншими словами: потрібні нові люди з енциклопедичною ерудицією та з новочасним підходом до тієї фактології, яка має бути віддзеркалена, на сторінках майбутнього п’ятитомника. Як вступ до брошури публікується постанова президії Національної академії наук України (тут таки України) про підготовку фундаментальної «Енциклопедії історії України» ще з 20 червня 1997 р. До цієї постанови в оригіналі було додано склад редакційної колегії. Сьогоднішні упорядники пробного зошита цей список не опублікували, чомусь його приховуючи. Відомо лише, що контроль за виконанням постанови було покладено на віце-президента Петра Толочка. Цей археолог від політики та української мови (дивись, хоча б, його недавній опус «Що або хто загрожує українській мові?» – Київ, 1998) вже перестав нарешті бути віце-президентом; чи його спадкоємець на цьому посту має курирувати ЕІУ – невідомо.
Отже, упорядники. Цілком ясно, що про обнову говорити важко. Всі постаті відомі, дехто – дуже відомий – з історіографії української совєтської науки. Їx троє, всі – доктори історичних наук. Рем Симоненко – знаний ще з 50-х pp. борець з українським буржуазним націоналізмом. Щоб не бути голослівним, можу навести, для прикладу, кілька його праць: «Проти сучасної зарубіжної фальсифікації історії України» (Київ, 1960); «Українські буржуазні націоналісти – поплічники міжнародного імперіалізму в загарбанні західноукраїнських земель» – стаття у збірнику «У боротьбі за радянську владу і соціалізм» (Львів, 1960); «Чорне перо фальсифікаторів. Проти перекручень історії боротьби за радянську владу на Україні» (Київ, 1968); «На утриманні реакції. Український буржуазний націоналізм – ворог миру і суспільного прогресу» (Київ, 1977). Продовжувати не варто, але треба зазначити, що Симоненко, якому вже понад сімдесят, залишився стійким ворогом т. зв. українського буржуазного націоналізму й досі. Щоправда, «світлий» період його діяльності, коли він очолював спеціальний Відділ зарубіжної історіографії в Інституті історії АН УРСР, що відповідно робив огляди української та чужоземної історичної літератури для вжитку ЦК КПУ та не лише ЦК КПУ – вже остаточно канув у минуле. Глибоко «наукові» вислови цього історика про український національно-визвольний рух, мабуть, наводити тепер вже й не цікаво. Владислав Кульчицький намагався бути ближчим до історичної правди, хоча ознайомлення з такими його творами, як «Участь робітників України у створенні фонду соціалістичної індустріалізації» (Київ, 1975) чи «Партія Леніна – сила народна» (Київ, 1981), свідчить, що дійти до цієї правди (а тим паче ЇЇ опублікувати) йому не вдавалося. Вивчав історію партії навіть тоді, коли крах партійного панування був для всіх зрозумілим. Довідник «Керівні органи ЦК КПРС. Персональний склад на кінець кожного року (1903-1989)» (Київ, 1990) став кінцевим акордом у цій, колись дуже помічній для кар’єри, ділянці. В. Кульчицький після 1991 р. еволюціонував, еволюціонував нерішуче, не розвінчуючи до кінця всі багатогранні сторони терору совєтської влади стосовно українського народу, і поготів не розкриваючи свою участь у ганебній фальсифікації історії України, але й намагаючись – як колись говорили (тепер вже не говорять) «перебудуватися». Третій доктор, набагато молодший від своїх попередників, не так давно вийшов із перспективної (здавалося тоді) колії комсомольського вожака, яка завжди забезпечувала подальшу кар’єру. Спеціалізувався на тематиці т. зв. громадянської війни, не гребуючи при цьому відповідними епітетами на адресу синьо-жовтих. В руках трьох таких істориків – якщо судити з «Типових статей» – опинилася доля сучасної «Історичної енциклопедії України». Залишаючи осторонь різні ідеологічні міркування (про фальшиві ідеології та шляхи їхнього поширення і зберігання в наш час, наприклад), цілком ясно, що три доктори займалися виключно історією XX століття. А історія українських земель від умовно перших писемних згадок про них, налічує не менше 2500 років – від батька історії Геродота. Хто з названих вище докторів історичних наук може відповідати за попередні принаймні 2400 років, які залишаються, коли відлічити XX століття? Питання без відповіді – або, навпаки, з надто зрозумілою відповіддю.
Чи правдива історія минулого?
Це не єдине питання. Фальсифікаторська сутність згаданої вже вище чотиритомної «Радянської енциклопедії історії України» не підлягає сумніву – для того, щоб переконатися, досить відкрити будь-який том. Аналогічна сутність «Української радянської енциклопедії» (першого і другого видань), зокрема, щодо статей з історії України також не є секретом. Для упорядників ЕІУ ці два видання, однак, далі залишаються еталоном, і їх неодноразово згадують. Чи на отруєному ґрунті може рости повноцінна рослина – сумнівно.
У мене немає наміру рецензувати всі 44 статті, але деякий аналіз і узагальнення я собі дозволю.
Упорядники послідовно вживають термін «Велика Вітчизняна війна», який у світовій історичній науці не існує, бо там є просто «Друга світова війна». Відомо, що формулу «Велика Вітчизняна війна» змавпував Сталін для підтримання російського патріотичного духу, беручи за взірець антифранцузьку Вітчизняну війну 1812 р.
Чи сучасна російська історична наука збереже цей сталінський трафарет – це її справа, але для України і в минулому, і тепер він позбавлений змісту. Війна 1941-1944 pp. велася не Україною, а за Україну, за зміну одного окупанта іншим (чи іншими) і заміну цього останнього знову першим. Лиха доля і вимушені обставини довели до того, що українці в складі кількох окупаційних армій (совєтської, тобто фактично російської – бо так ця армія трактувалася в усьому світі; німецької, а також угорської і румунської) воювали за чужі інтереси, а не за свою Україну. У цьому полягала усвідомлена і неусвідомлена (забита пропагандистською антиукраїнською машиною) трагедія цих людей. Єдина лише Українська Повстанська Армія боролася за власну незалежну Україну на кілька фронтів (німці й росіяни з їхніми добровільними і вимушеними колаборантами, поляки). Накинений колись російськими комуністами термін «Велика Вітчизняна війна» для України – протиприродний, антинауковий та антиукраїнський. Тому вимогу упорядників, що треба в ЕІУ згадувати Героїв Радянського Союзу, які воювали в Україні, неможливо обґрунтувати. Д. Лазуки, який загинув при форсуванні Дніпра, немає навіть в РЕІУ, що насичена та перенасичена Героями Радянського Союзу (особливо перший том); його розшукали, виходить, спеціально для ЕІУ. Так чи інакше, ні він, ні совєтський партизан Д. Резуто діячами української історії не були. Якщо ж бути послідовним, то в ЕІУ треба б вміщати також героїв з інших окупантів, що отримували Залізний хрест рицарського класу, наприклад, з дубовим листям за бої на политій кров’ю українській землі. Така ж вимога явно межувала б з абсурдом.
Та чомусь мені здається (може, це оманлива думка), що справжніх героїв боротьби за незалежну Україну з часів 1917-1923,1944-1950 pp., хоча й позбавлених цього помпезного титулу, в майбутній ЕІУ знайти буде не так просто. Хоча відомі й опубліковані багато матеріалів про таких справжніх діячів і творців української історії.
Апофеоз совєтського вождівства
Сучасна російська історична наука та історична публіцистика зробили дуже багато для розвінчання міфів про Леніна, Сталіна, Брежнєва, їхнє оточення вищого та нижчого калібру. Про справжню роль цих творців кривавого тоталітарного режиму – відомо, найжорстокішого в світі – легко довідатись хоча б з літератури, яка щедро представлена на київських розкладках чи на книжковому ринку. Та роль «вєрних малороссійскіх казаков», яку Інститут історії АН УССР раніше ще разом з Інститутом історії партії ЦК КПУ виконували протягом десятків років, вбиваючи будь-яку живу, а, ще гірше, правдиву історичну думку, загартувала пост-совєтських академічних істориків ще й на XXI ст. Вони визнають російську історичну літературу лише старорежимного штибу, і до розкладок їхні руки не дотягаються.
«Типові статті» пропонують чотири біографічні нариси, цілком відверто запрограмовані на ідеалізацію, захист, звеличення партійних і державних діячів тієї Росії, що звалася ще недавно СССР: Брежнєв, Ворошилов, Скаба, Щербицький. Їх вважають еталоном для авторів ЕІУ – на них треба орієнтуватися. На що ж, отже, треба рівнятися? Леонід Брежнєв. Докладно виписана вся його кар’єра, титули, а звинувачення, які накидаються на його адресу, продиктовані тужливою ідеєю, що саме період застою спричинив розвал СССР. Як негатив звучить фраза про «відмову від терористичних методів державного управління» (бо при таких методах не було б ні застою, ні підриву економіки). Стаття написана з загальноросійських імперських позицій, бо з неї не можна нічого довідатися, що він хоча б доброго (не дай, Боже, – злого, з погляду упорядників) зробив для України як на найвищих щаблях влади, так і тоді, коли був на партійній чи адміністративній роботі безпосередньо в Україні чи поруч із Україною (тобто в роках 1937-1952). Про те, що Україну під час його панування в Москві (1964-1982 pp.) охопила чергова хвиля посиленої русифікації, жорстокої (як для часу без «терористичних методів», що так підкреслюють упорядники) боротьби з українством, із дисидентським рухом, з українською культурою – жодного слова. Климент Ворошилов описаний також із таких загальноімперських позицій. У чому конкретно полягала його діяльність в Україні 1917-1918 pp., коли він був, наприклад, наркомом внутрішніх справ маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України, командувачем військ внутрішнього фронту України – і, зрозуміло, винищував українські «банди» – не говориться нічого. Так як і про його боротьбу з українськими військовими кадрами в червоній армії в той час, коли був наркомом (1925-1940 pp.). Тим, хто займається чи цікавиться історією України XX ст., нічого про це знати. Андрій Скаба. Знову така ж схема, щоправда, не імперського типу, бо така людина на верхах не була потрібна. Секретар ЦК КПУ 1959-1968 pp. і директор Інституту історії АН УССР 1968-1973 pp. На першому посту послідовно переслідував «інакомисліє» в Україні, а на другому – у відповідний спосіб керував багатотомними виданнями, такими, як згадана вже РЕІУ та «Історія Української PCP», щоб послідовно забезпечити вірнопіддану лінію любові до «старшого брата», розкрити «ганебне обличчя» українських буржуазних націоналістів, лютих ворогів українського народу. Про ту фальсифікаторську сторону діяльності Скаби в ЕІУ також не буде, виходить, сказано жодного слова. Володимир Щербицький. Також не імперського рівня, але виписаний із не меншою любов’ю та прихильністю. Навіть згадано про те, що він був двічі героєм соціалістичної праці СССР, нагороджений багатьма орденами, лауреатом Лєнінської премії в галузі науки і виробництва. Навіть у статті про Брежнєва – про нагороди (що стали патологічною схильністю його характеру) не згадувалося, але Щербицький, значить, заслужив на особливу прихильність українських постсовєтських істориків. Чому? Чи тому, що він по-змовницькому підсиджував свого попередника Шелеста? Чи за безпардонну русифікацію? Чи за те, що вивів киян на першотравневу демонстрацію на заражений радіоактивністю Хрещатик – і замовчував чорнобильську трагедію? Справді, чому тоді першому секретареві ЦК КПУ 1972-1989 pp., беззастережному виконавцеві директив Москви (не пішов же він зі свого поста на знак протесту!), курили такий фіміам?
Про добросовісність історика
Здається, у світлі наведених вище прикладів говорити про те, що майбутня ЕІУ буде працею якогось історичного рівня (вже відверто не європейського) – якщо під рівнем розуміти науковість, об’єктивність і чесність, – важко. Ще кілька зауважень, таких принагідних. Бабин Яр. Жодного слова про результати досліджень аерофотознімків Києва періоду Другої світової війни, що поставили під сумнів ряд тверджень, на яких базується міф Бабиного Яру. Олександр Безбородько, особистий секретар Катерини ІІ, керівник Колегії іноземних справ. Про те, що він був рішучим ворогом відновлення українського козацтва – навіть не згадується. Голодомор 1932-1933. Нічого не йдеться про те, що це був скерований, передусім проти українців (як в Україні, так і на Кубані, і в Саратовщині), етноцид, бо «заградотряди» стояли на північному кордоні України. Принаймні вдвічі зменшена кількість померлих від голоду (подається 3,5 млн.). І кому це потрібно? Авторові статті? Невже він не розуміє, що навіть 100 тис., ні, 10 тис. померлих від штучного голоду – це вже жахливий злочин проти людства, досі не покараний і не засуджений (хоча б Державним трибуналом України для злочинів російського комунізму) цілковито, дарма що ще 1931-1934 pp. він волав про помсту до неба? Звенигород Галицький. Міста з такою назвою (зрештою, столиці князівства XII ст.) в Україні ніколи не було – навіть у літописах – немає. Але в голові автора – котрого: Симоненка, Кульчицького чи Реєнта – надто глибоко засів пріоритетний Звенигород «московський» (60 км від Москви), тому він і причепив до назви епітет «Галицький». Літопис С.Величка. Літопис розглядається в дуже апологетичному світлі, хоча відомо, що чимала частина літопису – це просто вигадка Величка, і до цього літопису, як до історичного джерела, треба ставитися дуже обережно. Що літопис – просто белетристика – визначив ще 30-х pp. Михайло Грушевський, і його висновок залишається незаперечним. Таврійська область. Автор (знову – невідомий, бо стаття, як і всі інші не є підписана), твердить, що до цієї області, утвореної 1754 p., входили півострови Крим і Тамань. Це – звичайна дезінформація, бо насправді Кримське ханство, васальне щодо Османської імперії, а потім коротко ніби назалежне, існувало аж до 1783 р.
Перелік конкретних зауважень можна продовжувати. Та навіщо? Може, ту недоброякісну та нечесну гру і забаву, яку Інститут історії України HAH України та призначені ним упорядники ведуть від 1997 р. під назвою «Енциклопедія історії України», треба припинити і розпочати справді наукову підготовку справді наукової української історичної енциклопедії?
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 8127
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість