Дашкевич Я. Слідами невідзначеної дати

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Слідами невідзначеної дати

Повідомлення ABG » 30 грудня 2016, 19:08

Дашкевич Я. Слідами невідзначеної дати: Про так зване проголошення Радянської влади в Україні 25 грудня 1917 р. // Ратуша. − Львів, 1992. − 21 січня (№ 5). − С. 6; 30 січня (№ 8). − С. 6.
Передрук: Дашкевич Я. Україна вчора і нині. − К., 1993. − С. 43-52; а також Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 96−104.

СЛІДАМИ НЕВІДЗНАЧЕНОЇ ДАТИ
(Про так зване проголошення Радянської влади в Україні 25 грудня 1917 року)


Протягом довгих десятиріч у школах, вузах, в історичній науці України пропагувався певний усталений погляд на день 25 грудня як на день проголошення Радянської влади в Україні. Думку цю пропагували так настирливо, що у громадській свідомості вона перетворилася в стереотип, в аксіому, яка не те що не підлягає дискусії, але й не потребує такої дискусії, бо, як відомо, хоча б з математики, аксіома доведення не потребує.
До того, як перейти до викладу фактів, пов’язаних з подіями кінця грудня 1917 – початку 1918 рр. в Україні, варто звернути увагу ще на одну справу. Тепер у нас замість догматичного, аксіоматичмого способу мислення починають з досить великою завзятістю утверджувати т. зв. альтернативний спосіб: ось ви думаєте так, а я думаю собі інакше, маю на це право – і що ви мені зробите. Робити, думаю, ніхто нічого не збирається, але давайте поміркуємо, чи при висвітленні історичних подій такий популяризований альтернативний підхід (який, між іншим, знову загрожує перетворитися на догму) справді доречний.
Погоджуюся, що відносно подій, які відбулися одну-дві-три тисячі років тому, відносно яких збереглося обмаль історичних джерел, про які ми можемо судити часто лише на підставі непрямих натяків, погляди істориків можуть розходитися. Але події XX століття, тим більше важливі, неординарні, залишають після себе помітні сліди, багату джерельну документацію, у світлі якої альтернативні підходи просто неможливі. Бо історична істина, правда історії може бути тільки одна-єдина. Лише в до краю заполітизованій історії можна розрізняти псевдоістину, зафарбовану в червоний або синьо-жовтий колір. У правдивій, справжній історії може йтися лише про встановлення одної-єдиної історичної правди, об’єктивної правди. Це єдиний шлях звільнення як від стереотипного, аксіоматичного мислення, так і від альтернативних поглядів, при яких взагалі затирається істина, бо, мовляв, хто знає, як воно було насправді.
А ось як воно було насправді. Переходжу до фактів.
Яку подію, який основний факт ми повинні висвітлити? Здається, не помилюся, коли скажу, що треба дати правдиву відповідь на питання: чи харківський акт 25 грудня 1917 року був волевиявленням українського народу, чи ні? Чи утворений згідно з цим актом харківський уряд мав мандат від українського народу на його затвердження, чи ні? Якщо ні, то чи не був цей уряд просто маріонетковим? Чи наступ червоних військ з Харкова на Лівобережну Україну, на Київ, на Південну Україну був проявом громадянської війни, яка розколола український народ на дві ворожі собі сили – тих, що підтримували харківський уряд, і тих, що сприяли Центральній Раді? А якщо не було громадянської війни, то може був просто вияв агресії червоної Москви по відношенню до України?
Отже, до фактів. Вороже ставлення Петрограда як того, часів Тимчасового уряду, так і того, що став червоним внаслідок Жовтневого перевороту, до Центральної Ради на чолі з М. Грушевським не було тоді ні для кого секретом. Як і не було секретом, що в основі антагонізму лежав страх, що панівна – над українцями – нація може перестати бути панівною. Одним з останніх заходів російського Тимчасового уряду була спроба поставити український уряд та президію (так звану Малу) Центральної Ради перед судом за злочин державної зради. Один з ходових аргументів полягав у тому, що Центральна Рада – як український передпарламент – і затверджений нею уряд нібито не мають схвалення народу.
Те, що Центральна Рада і її політична лінія отримали підтримку від цілого ряду всеукраїнських з’їздів, делегати яких обиралися демократичним – наскільки це було можливим в умовах війни (продовжувалася ж війна з Німеччиною та Австро-Угорщиною) та постреволюційного (після Лютневої революції) розвалу – шляхом: І, II, III Всеукраїнських військових з’їздів, І Всеукраїнського робітничого з’їзду, І Всеукраїнського селянського з’їзду, – просто замовчувалося. Пізніше українська радянська історична наука придумала казку (з нею я зустрівся, виступаючи 25 грудня 1991 р. у відкритому ефірі на Українському радіо в передачі «Незалежність», де моїм опонентом був історик партії В. Солдатенко), що, мовляв, Центральна Рада заздалегідь «викликала» на такі з’їзди лише своїх прихильників. Відомо, що на перелічених вище з’їздах були і виступали також опоненти Центральної Ради (серед них також російські більшовики). Виходило б, що, згідно з правилами абсурду, Центральна Рада викликала собі «для підтримки» відвертих ворогів...
З метою дискредитувати Центральну Раду новостворена червона Росія робить перший хід конем – пропагує ідею скликання ще одного з’їзду, І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських (тоді вживалося також слово «вояцьких») і селянських депутатів у Києві. Сценарій з’їзду було розроблено заздалегідь російськими більшовиками в такий спосіб, щоб на нього потрапило якнайменше представників українського селянства – основної маси населення України. (Не кажучи вже про те, що самі Ради, які мали посилати своїх делегатів, формувалися за антидемократичним, не виборним, а представницьким принципом – членів Рад не обирало населення, їх визначали політичні або політизовані організації переважно лівого, так званого революційно-соціалістичного спрямування). Розроблений згори сценарій вдалося знешкодити. На І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві з’явилося багато селянських і взагалі національно свідомих депутатів, що відтіснили російських більшовиків від керівництва з’їздом. З’їзд висловився за підтримку Центральної Ради та її лінії на незалежність України.
При цій нагоді хочу звернути увагу на термінологію. Центральна Рада – саме як Рада – існувала та діяла в Україні, в Києві, від 17 березня 1917 р., поступово зосереджуючи в своїх руках чимраз більше реальної влади. Отже, претензії на те, що мнима радянська влада була встановлена в Україні, у Харкові, лише 25 грудня 1917 р. виглядають, м’яко кажучи, дивними, якщо не безпідставними. Коли триматися термінів, виходить, що влада Ради, правда, «на лихо», Української, а не Російської і не більшовицької, в Україні була проголошена після Лютневої революції, і це сталося набагато раніше, ніж у самій Росії, де такий процес відбувся тільки після Жовтневого перевороту. Варто, мабуть, вказати, що, за даними самих більшовиків, у Центральній Раді (березень 1918 р.) на 792 депутатів: 212 були представниками Всеукраїнської Ради селянських депутатів, 158 – Всеукраїнської Ради військових (солдатських і матроських) депутатів, 100 – Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, 50 – інших рад робітничих і солдатських депутатів. Всі ці представники Рад становили понад 65% особового складу Центральної Ради («Вестник Украинской Народной Республіки». – Катеринослав, 20/7 березня 1918 р. – № 45; тут є примітка: «под Всеукраинским Советом рабочих депутатов надо разуметь представителей «Рад», набранных исключительно из «украинцев», т.е. представителей украинской партии»; ось що найбільше турбувало більшовиків – що представники Рад робітників це українці!). Виникає питання: хто ж тоді був справжнім представником влади Рад в Україні? Про те, що російським більшовикам йшлося не просто про Ради і Радянську владу, а якраз про владу російських більшовиків, замасковану під Ради, свідчить дуже промовистий факт з періоду після невдачі харківської авантюри 25 грудня 1917 – 3 березня 1918 рр. Тому що основна маса Рад, які існували на Україні, під час наступу червоної Росії на Україну не підтримали російську окупацію, І З'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України, що відбувся у Москві 5-12 липня 1918 р., виступив проти Радянської влади і Рад, які продовжували діяти в гетьманській Україні, оголосивши їх «так званими Радами», «лжерадами»... Російським більшовикам потрібні були не просто Ради як форма влади, а Ради їм покірні, зрадницькі по відношенню до інтересів українського народу. Згадую про це не як про парадокс, а як про предмет для роздумів істориків та неісториків.
В момент скликання І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві червона Росія робить другий хід конем. Розраховуючи, як виявилося – безпідставно, що І Всеукраїнський з’їзд Рад виступить проти Центральної Ради та незалежності України, Росія вирішила добити українську владу ультиматумом. В ультиматумі, датованому 17 грудня (звертаю увагу на тотожні дати відкриття з’їзду і надіслання ультиматуму) і підписаному В. Леніним та Л. Троцьким (з досліджень істориків відомо, що в розробці сценарію брали участь також Й. Сталін і Я. Свердлов), вже було закладено першу ланку цілого ланцюга фальсифікацій. Ленін і Троцький формально визнавали Українську народну республіку, але не визнавали Центральну Раду як носія влади в республіці, прозоро натякуючи, що (умови, які ставили в ультиматумі, реально неможливо було виконати) владу в УНР треба міняти. І Всеукраїнський з’їзд Рад в Києві – у складі близько 2500 депутатів – з обуренням відкинув ленінський ультиматум. Здавалося б, все стало на свої місця.
Тоді червона Росія робить третій хід конем. У Харкові в цей час проходить обласний III З’їзд Рад Криворізько-Донецького басейну. З’їзд, зрештою, неправомочний, бо на ньому були делегати лише від третьої частини Рад басейну – від 46 Рад на всіх 140. З Києва до Харкова тікає групка депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад – російських більшовиків та десятків два їхніх прихильників. Тих дезертирів, що становили 5-6% депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад, було 124 особи, серед яких не було навіть усіх російських більшовиків з київського з’їзду, бо близько 40 з них до Харкова не поїхало. Ці 124 особи представляли, нібито, 49 Рад України. Підрахунки не дуже певні, бо неясно, чи всі делегати цих 49 Рад (деякі Ради посилали по кілька депутатів) справді поїхали з Києва до Харкова, а ті, які опинилися в Харкові з розрахунку один депутат від однієї Ради, справді мали мандат одноособово репрезентувати дану Раду. Представників селянських Рад у Харкові майже не було, що організатори змушені були відзначити в офіційній назві з’їзду (див. далі). Харківське зборище – інакше назвати його важко – пішло, за командою з Росії, на чергову відверту і грубу фальсифікацію (це вже друга ланка в цілій низці підробок), оголошуючи, що III З’їзд Рад Криворізько-Донецького басейну (неправомочний навіть для даної частини української території) плюс групка дезертирів з київського І Всеукраїнського з’їзду Рад (ця купка втікачів, навіть якщо погодитися, що вона справді представляла 49 Рад, репрезентувала не більше шостої частини Рад України, яких у цей час було майже 300!) – це, не менше й не більше, а З’їзд Рад робочих і солдатських депутатів за участю частини селянських депутатів (такою була офіційна назва з’їзду).
Думаю, що на питання, чи такий харківський з’їзд – фактично у складі 5-6 % учасників київського І Всеукраїнського з’їзду Рад разом з неправомочним обласним III З’їздом Рад Кривдонбасу навіть незалежно від свого національного складу, в якому переважали неукраїнці, – мав право говорити від імені цілого українського народу, кожний, в тому числі й упереджений читач мусить сказати: «Ні!». Абсолютно неправомочний харківський з’їзд не був волевиявленням українського народу, він не міг виступати від його імені, а його ухвали й декларації – зокрема з 25 грудня 1917 р. про встановлення Радянської влади в Україні, – не могли мати жодного законного значення і не могли бути обов’язковими для України.
Переходжу до третьої ланки в ланцюгу фальсифікацій колишньої радянської історичної науки. До твердо вкарбованих у громадську свідомість стереотипів належить той, що 25 грудня 1917 р. – це день проголошення Української Радянської Соціалістичної Республіки, і що цим днем датується її метрика. Це, просто кажучи, неправда. Жодної УРСР у Харкові створено не було. Пригадаю, ультиматум Леніна-Троцького визнавав Українську народну республіку. Харківський з’їзд – як ми знаємо, безправно – проголосив себе носієм влади у цій вже існуючій УНР. Ніхто не оголошував створення УРСР. Було застосовано грубий камуфляжний трюк: у вже існуючій УНР, державі, що отримала міжнародне визнання (очевидно, не лише від червоної Росії, але й від держав Антанти), відбувається, ніби зміна влади. Місце президії (так званої Малої) Центральної Ради з її урядом займає Центральний виконавчий комітет (утворений в Харкові 25 грудня 1917 р.), який формує новий уряд. Отже, для світу, відбувається переворот; в УНР міняється законодавча і виконавча влада, та й тільки.
Підводжу попередні висновки:
1. З’їзд Рад робочих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів у Харкові всеукраїнським не був, не мав жодного мандата від українського народу і всі його ухвали були незаконні.
2. Жодної реальної Радянської влади в Україні 25 грудня в Харкові проголошено не було, бо фактично і формально виразником самоврядної, демократичної – наскільки це було можливим в умовах війни – влади в Україні стала ще кілька місяців раніше Центральна Рада, починаючи від свого І універсалу 23 червня 1917 р. зокрема. При цій нагоді хочу звернути увагу, що російська політична практика і наука ніколи не перекладали термін «Центральна Рада» як «Центральний Совет», бо тоді явним стало б ошуканство з цією «советской властью» в Україні: нічого її було встановлювати, якщо «Сонет» вже там був на самому чолі подій. Але цей «Совет» мав страшенну хибу, він був українським, а така «советская» влада для Росії була неприйнятною.
3. Жодна Українська Радянська Соціалістична Республіка в Харкові 25 грудня встановлена не була; продовжувала існувати Українська народна республіка, в якій, згідно з волею диригентів з червоної Росії, мала відбутися звичайна зміна влади.
Нам залишається розглянути ще два питання:
Перше – про харківський уряд народних секретарів (так називалися його Міністри – певна аналогія до уряду Центральної Ради, в якому міністрів звали генеральними секретарями). Чи у з’ясованих вище умовах він міг бути законним українським урядом, чи лише маріонеткою в чужих поза- і антиукраїнських руках?
Друге – про так звану громадянську війну в Україні в грудні 1917 – березні 1918 рр. Чи це справді була громадянська війна, чи, може, звичайна агресія ззовні й окупація чужою державою?
Переходжу до цих двох питань, які при докладнішому розгляді навіть з точки зору догматичної історичної науки виявляються дальшими ланками згаданого вище ланцюга фальсифікацій.
Перше. Для початку короткий відступ у ближчі часи. У Франції років Другої світової війни, як ще дехто пам’ятає, функціонував – спершу в так званій вільній, а пізніше й у також окупованій німцями зоні – уряд маршала А.-Ф. Петена, який автоматично виконував вказівки канцлера Великонімецького Райху А. Гітлера. І Петена, і його міністрів пізніше судили як німецьких колаборантів – цілком обґрунтовано і справедливо.
Коли я почав докладніше вивчати історію харківського уряду на підставі джерел, зокрема перечитуючи «Вісник Української Народної Республіки», як називався офіційний орган Центральною виконавчого комітету, знайшов у цій газеті прізвища всіх міністрів, тобто народних секретарів, крім прізвища голови уряду. Що за чудасія, подумав я. Згодом виявилося, що голови цього уряду просто не було. Міністри беззаперечно виконували розпорядження, які йшли безпосередньо з російського Центру за підписом В. Леніна як голови Ради народних комісарів Росії або за підписами його підручних нижчого рангу. Таким головним його намісником був Г. Орджонікідзе з титулом «надзвичайного комісара району України». Унікальне явище в історії – уряд без власної голови, з головою, позиченою з чужої держави! Якщо міністри французького петенівського уряду – колаборанти, незважаючи на власного голову маршала Петена, то хто ж такі члени харківського уряду? Висновок ясний – колаборанти найнижчого і найгіршого ґатунку, а так званий уряд народних секретарів – маріонеткове утворення звичайного колоніального типу. Такий, з дозволу сказати, уряд виразником прагнень українського народу, яким він себе видавав, не був і бути не міг. Найсправжнісінька маріонетка.
Друге. Часи були дуже неспокійні, революційні, бурхливі. Для того, щоб такий «уряд» міг утриматися на поверхні, він мусив розраховувати на якусь збройну опору. Офіційні історики недавно минулої доби казали: так, опирався на власну армію, бо й головнокомандуючий цієї армії УНР існував – багатьом відомий Ю.Коцюбинський, син великого українського письменника Михайла. І ця армія УНР-харківської воювала з армією УНР-київської, послушною Центральній Раді. Ось вам і громадянська війна в Україні, війна за ту «кращу», справді Радянську соціалістичну – харківську – владу. Головнокомандуючий армією був, однак самої армії не було. Бо важко різношерстий неповного складу полк Червоного козацтва В. Примакова вважати армією. Основна військова сила прийшла з Росії. У Харкові, формально на території чужої держави, якось так знічев’я опинився головнокомандуючий групи військ «для боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії» (скорочено: главковерх Южной России) В. Антонов-Овсєєнко з ударною силою – п’ятьма полками балтійських матросів на чолі з начальником штабу цієї групи військ підполковником царської армії М. Муравйовим. Не буду простежувати боїв цих російських червоних військ, що вели через Полтаву (де вже, до речі, була встановлена Радянська влада – але влада, встановлена українським лівим есером А. Заливчим; Муравйов уже в радянському місті поголовно вирізував так звану буржуазію), Київ на Одесу (там Муравйов, встановивши режим кривавого терору, став командуючим збройними силами Одеської радянської республіки; це був час, коли нібито робітничо-селянську УНР розшматовували на окремі республіки, також ще й на Донецько-Криворізьку). Але про здобуття Києва 8 лютого 1918 р. скажу кілька слів. У перший день захоплення Києва Муравйов та його матроси вирізали три тисячі осіб, протягом двох наступних – ще дві тисячі. Вбивали, в основному, українців. Розстрілювали «за кожне українське слово» (це вислів Володимира Сосюри). Муравйов, зрештою, у своїх зведеннях відверто писав, що він воює з «гайдамаками», «щирими українцями» чи «господами украинцами». Дивна була та російська допомога Україні з різаниною українців. Матроси не лише вбивали, але й на місці грабували – персні, годинники, стягали з трупів одяг і чоботи.
В Україні цей нібито український уряд, що сидів на закривавлених російських багнетах, встановив режим терористичної окупації. Ленін слав телеграми: хліба, хліба, хліба. І цілими ешелонами відправляли цукор, хліб. Пограбували всі банки, відсилали заводське устаткування, апаратуру. Грабували, бо за все забране не платили ні копійки. (Дещо нагадує сьогоднішні часи, коли з центру нібито союзної держави летять вимоги: хліба, цукру).
Закінчую. Ось як насправді виглядав день 25 грудня 1917 р. та дні, що наступили за ним. Що ця російська окупація, яка закінчилася цілковитим військовим і політичним крахом, не моя вигадка, як декому може здаватися, а історичний факт, хочу підтвердити цитатою з міжнародної умови, укладеної між Росією та Центральними державами 3 березня 1918 р.: «Територія України без затримки звільняється від російських військ і російської Червоної гвардії» (Документи внешней политики СССР. – Москва, 1957. – Т. 1. – С. 119). На цьому поставлю крапку.
Грудень 1991 р.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 8398
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість