Дашкевич Я. Росія, Україна і союзи 1919-1922 рр.

Статті Я. Р. Дашкевича з тематики СІД і інших проблем форуму

Дашкевич Я. Росія, Україна і союзи 1919-1922 рр.

Повідомлення ABG » 30 грудня 2016, 19:13

Дашкевич Я. Росія, Україна і союзи 1919-1922 рр. // Оглядач. − К., 1991. − Вип. 5. − С. 4-7.
Передрук: Дашкевич Я. Україна вчора і нині. − К., 1993. − С. 52-63; а також Дашкевич Я. "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. − К.: Темпора, 2011. − С. 127−137.

РОСІЯ, УКРАЇНА ТА СОЮЗИ 1919-1922 рр.

Спершу два попередні зауваження. По-перше, я хотів би виступити на захист старої латинської приказки historia est magistra vitae («історія – вчителька життя»). Її я деколи вживаю. Не так давно я почув, що приказка фальшива, бо історія, мовляв, ще нікого нічого не навчила. Це неправда. Навчити не може псевдоісторія, яку ми спостерігаємо у двох виконаннях:
а) тих, які вважають, що вони самі є творцями історії і тому мають право нехтувати досвідом минулого (яку саме історію творять такі «творці історії» говорять переважно наступні покоління); у виконанні:
б) тих, що усвідомлюють і сприймають лише фальшиву істерію, на цій фальшивій історії будують фальшиву сучасність та примушують інших вірити і фальшивій історії, і фальшивій сучасності.
Понад 70 років ми жили в атмосфері псевдоісторії – кривавих, злочинних «творців історії», які могли творити історію лише таку, як вони самі – криваву, злочинну. Ми продовжуємо жити далі в атмосфері псевдоісторії – нам підсовують фальшиве минуле, щоб на ньому будувати фальшиве сучасне і майбутнє. Чи вдасться – побачимо, бо справжня історія це таки справді вчителька життя. Отже, я вірю, що приказки historia est magistra vitae.
Друге зауваження. Я міг би дати моїй доповіді заголовок чи підзаголовок «Як Радянська Росія ліквідувала суверенітет Радянської України». Поки що я не даю ні такого заголовка, ні підзаголовка. Читачі самі зможуть зробити висновок, чи він був би вдалий.
А взагалі я говоритиму про правдиву історію; в основному дотримуючись історико-юридичної лінії дослідження, бо вона найкраще підходить для даної теми.
Не підлягає сумніву, що серед тактичних вимог, які на даному етапі нової Української революції (термін «революція» для нашої доби застосував, як відомо, Михайло Горбачов) висуваються на перший план, чільне місце займає завдання не допустити до приєднання України – як держави і як нації – до укладення і підписання Союзного договору, опрацювання якого шаленими темпами форсується Москвою з розрахунком на беззастережну підтримку консервативного промосковського апарату в Україні.
У зв’язку з підготовкою Союзного договору, якому пропагандистська машина неправомірно присвоїла прикметник «нового» (далі поясню чому епітет «новий» тут безпідставний), поширюються давні стереотипи про те, що Україна, мовляв, свого часу була ледве чи не ініціатором договору 1922 р. і цілком добровільно увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Не збираюся дискутувати з чисто агітаційною тезою про «добровільність», бо хоча б поверхове ознайомлення з історією України 1918 – 1922 рр. переконливо свідчить про завоювання українських земель з Півночі та про запроваджений на них жорстокий окупаційний режим, для прикриття якого – немов фіговий листочок – було утворено такі маріонеткові структури як Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Рада Народних комісарів УСРР. Маріонетковий характер цих утворень довести дуже просто: основну масу функціонерів у них завжди становили члени Російської комуністичної партії (більшовиків) з диспозиційним центром у Москві. Те, що територіальне відгалуження РКП(б) в Україні мало назву Комуністичної партії (більшовиків) України, не здатне було ні тоді, ні тепер будь-кого ошукати. Для прикладу можна навести ще перелік членів ВУЦВК у Харкові, обраних V Всеукраїнським з’їздом Рад 2 березня 1921 р. (отже ще до утворення СРСР) – тут першими подаються прізвища Ленін, Троцький, Зінов’єв («Вісти». – Харків, 1921, 5 березня). Чи можна вважати самостійною державу, у керівництві якої цілком офіційно перші місця займають керівники іншої держави?
Не підлягає сумніву, що й тоді, навіть після утворення цілком залежної від російського центру УСРР – примара українського
національно-визвольного руху зганяла сон з очей керівників Російської федерації. Не так давно я мав нагоду говорити і писати («Ратуша». – Львів, 1990, 2 жовтня; «Літературна Україна». – 1990, 4 жовтня) про те, що причини упадку кожної імперії в минулому полягали, в першу чергу, в дезінтеграційних процесах, які починалися на окраїнах імперії: підкорені народи відмовляли послушенства і або самі утворювали власні незалежні держави, або перетворювалися в здобуток іншої сусідньої держави.
У вигляді політичної доктрини цей принцип у відношенні до Росії і України можна висловити сентенцією: «Доля імперії вирішується не в Москві, а в Києві». Цю сентенцію рано відкрили для себе московські централісти, тому перший і найнагальніший удар 1918 – 1919 рр. було скеровано на Київ, що посмів відпасти від імперії.
Україні, навіть у вигляді Радянської держави, не довіряли ніколи, ні тоді, коли вона палахкотіла вогнем повстань, ні тоді, коли мовчала, залита кров’ю, ні тоді, коли стогнала в конвульсіях штучного голоду. Зупинюся на повчальній історії ліквідації того, зрештою, чисто паперового суверенітету, яким, нібито, володіла фіктивно незалежна УСРР у 1919-1922 рр. На мою думку, існують цілком прозорі паралелі між подіями 70-річної давності й нашою сучасністю – і може саме тому варто враховувати той історичний досвід, який фальсифікаторська українська радянська історична наука ніяк не бажає доводити до відома широкої громадськості.
Першого і, практично, вирішального удару по декларованому суверенітетові УСРР завдав ЦВК РРФСР 1 червня 1919 р. на сесії ЦВК з участю представників чотирьох радянських республік – України, Латвії, Литви та Білорусії (це була єдина республіка) і Криму, згідно з яким було проголошено Воєнний союз радянських республік. Підкреслюю, декрет Росії, а не якась міжнародна умова – просто Москва вважала суверенітет чотирьох республік цілковитою фікцією, з якою можна було розправитися при допомозі звичайного внутріросійського декрету. Декрет проголосив об’єднання військових організацій і військового командування, Рад народного господарства, залізничних управлінь і залізничного господарства, фінансів, комісаріатів праці. Ініціатором утворення Воєнного союзу виступив Ленін (пригадаю його «Проект директиви про воєнну єдність». – Повне зібрання творів. – Т. 38 – як бачите не лише декрет, але просто директива!), Ленін, якого тепер дехто звеличує як захисника суверенітету республік від сталінського плану автономізації. Треба сказати, що декрет від 1 червня 1919 р. був документом, виданим post faсtum.
Це не анекдот, але, наприклад, Українська радянська армія (за назвою, бо вона також входила до складу загальноросійських збройних сил) проіснувала аж 8 днів – від 27 грудня 1918 р. до 4 січня 1919 р.
Декрет про Військовий союз привів до страшного загострення внутрішнього становища на Україні, фактично зміцнивши лави об’єднаних армій УНР і ЗУНР та різко зактивізувавши повстанчий рух.
Явно фальшивий крок декретування Союзу вирішили замінити видимістю міжнародного договору, розраховуваного також на зовнішній ужиток. Другого удару по суверенітетові Радянської ж України завдав 8 грудня 1920 р. Союзний робітничо-селянський договір РСФРР та УСРР. Цитую офіційний український текст преамбули: «...виходячи з проголошеного Великою пролетарською революцією права народів на самовизначення, визначаючи незалежність і суверенність кожної з сторін, – які договорюються, і визначаючи необхідним сполучити свої сили з метою оборони, а також в інтересах їх господарчого будівництва ухвалили заключити цей Союзний робітничо-селянський договір». (Як бачимо, на першому плані питання оборони і економіки – тобто аргументи, якими й тепер так часто жонглюють прихильники централізаторського союзу; покликання на «незалежність і суверенність» Радянської України тут пустий звук, бо, цілком формально, хоча й незаконно, цієї незалежності й суверенності її позбавив декрет ЦВК РРФСР 1 червня 1919 р.).
Цитую далі: «РСФРР і УСРР входять між собою у військовий і господарчий союз», тому «3. Для кращого здійснення зазначеної в пункті 1 мети, обидва уряди оголошують об’єднаними такі комісаріати: перше – військових і морських сил, друге – Вищу раду народного господарства, третє – зовнішнього торгу, четверте – фінансів, п’яте – праці, шосте – шляхів, і сьоме – пошт-телеграфу» («Вісти». – Харків, 1921, 4 січня).
Цей типовий колоніальний договір (аналогії – договори Великої Британії XIX ст.), нерівноправний і підневільний, підписали з боку Росії Володимир Ленін та Георгій Чічерін, з боку України – Християн Раковський, тодішній голова українського Раднаркому і нарком закордонних справ (як відомо, болгарин за національністю; за словами Винниченка: «авантюрист – чужа Росії й Україні людина» (Винниченко В. Щоденник. – Едмонтон; Нью-Йорк. – 1983. – Т. 2. – С. 330); за виступами і діяльністю самого Раковського – зоологічний україножер, що заперечував саме існування українського народу). Може варто тут пригадати: в момент свого призначення на пост голови Раднаркому України Раковський цинічно (але й правдиво) заявив, що боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Україні та російська Радянська влада («Известия». – Москва, 1919, 3 січня). Можна собі уявити, з яким внутрішнім задоволенням Раковський підписував договір 8 грудня 1920 р.
Чи можна після цього говорити (як постійно популяризують), що Україна приступила через два роки до Договору 1922 р. як суверенна і незалежна соціалістична держава? Очевидно, ні. Вже у 1919 р. соціалістичну Україну позбавили всіх проявів реального суверенітету (забрали армію і флот, керівництво економікою, власні фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами і залізницями), у 1920 р. забрали ще решту шляхів та засоби зв’язку.
Необхідно підкреслити, що навіть у тогочасній стероризованій Україні договір 1920 р. не пройшов цілком без скрипу. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (друге засідання 26 лютого 1921 р.) проти договору виступили укапісти та українські ліві есери. Член ЦК Української комуністичної партії Михайло Авдієнко, зрештою – відомий український революціонер, у 1919 р. член Всеукраїнського революційного комітету – однієї з тих організацій, які тоді очолили антибільшовицьке повстання в окупованій Україні (цитую звіт з’їзду): «проголошує промову, яку весь час переривали вигуки протесту делегатів з місць, яка зводилася до вимоги повного відділення й відмежовування УСРР од РСФРР». Авдієнко ще зачитав проект резолюції про недовір’я урядові, яку, очевидно, не прийняли («Вісти». – Харків, 1921, 1 березня). Думаю, всі ми вловлюємо дуже актуальні паралелі.
Після диктаторського декрету 1919 р. та колоніального договору 1920 р. не можна говорити про те, що Радянська Україна через два роки, у 1922 р., приступила до чергового Союзного договору як суверенна і незалежна соціалістична держава. Виходячи з звичайного людського глузду ясно, що вона не могла передавати чи не передавати Союзові функції, якими не розпоряджалася, бо їх вже давніше забрала Росія.
Однак і уламки української державності – тепер чисто зовнішні й формальні – страшенно турбували московських можновладців. Настирливе марево українського «сепаратизму» (ми розуміємо, що термін безглуздий, бо сепаратизм – це відділення частини від справді єдиної цілості, а українська нація ніколи не була частиною російської) та «сепаратизму» народів решти окраїн далі переслідувало унітаристів. Так наступив третій акт української вже соціалістичної і радянської трагедії.
Ось дальші етапи цієї драми.
На VII Всеукраїнському з’їзді Рад 13 грудня 1922 р. виступив Михайло Фрунзе (пригадаю, знову не українець, а русифікований румун і представник військового п’ястука – він був тоді уповноваженим Реввійськради Росії в Україні та одночасно заступником Раковського), пропонуючи – за вказівкою Москви – ще один Союзний договір для об’єднання всіх радянських республік. Та навіть Фрунзе не витерпів беззастережного московського диктату – Україна, його устами, відкинула дуже спрощену процедуру (яку проштовхував Сталін), що зводилася до прийняття назви Російська федерація для держави всіх об’єднаних республік («Известия». – Москва, 1922, 26 грудня). (Ми бачимо, як у даному пункті ідеї терориста Сталіна цілком перегукуються з ідеями демократа Солженіцина). Емануїл Квірінг, делегат від Донбасу (в недалекому майбутньому генеральний секретар КП(б)У, зрештою, знову не українець, а русифікований німець), на цьому ж VII Всеукраїнському з’їзді Рад відверто виступив проти самовизначення української нації. Цитую: «Українська контрреволюція агітує, нібито утворення Союзу – це знищення української самостійності [...]. Якщо нас обвинувачують, що в нас республіки фіктивні, що ми в дійсності представники Москви, то ми кажемо: «Де ми бачимо дійсне самовизначення народів?» («Вісти». – Харків, 1922, 14 грудня).
З’їзд фактично призначених делегатів (бо добре розуміємо, що в цей час не могло бути й мови про демократичні вибори) схвалив ідею приступлення до Союзу. Долю вже раніше поневоленої республіки вирішували нібито парламентським шляхом неукраїнці: на загальну кількість 782 депутатів було лише 46 % (362 депутати) українців. Це відбувалося в країні, в якій понад 80% мешканців становили українці. Долю України ще раз вирішував не її народ. Такі обставини ставлять знову під великий сумнів – з чисто формальних міркувань – легальність рішення VII Всеукраїнського з’їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу.
Через кілька днів делегати УСРР опинилися в Москві, на І з’їзді Рад СРСР, де 30 грудня 1922 р. Сталін зачитав Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР (причому несподівано виявилося, що обидва документи були напередодні, за спиною делегатів з’їзду, прийняті Конференцією повноважних делегацій). Документи розглядав з’їзд, на якому 63 % становили росіяни, 8 % українці. З виступу Сталіна на з’їзді: «Предлагаю принять их (документи – Я. Д.) со свойственным коммунистам единодушием и вписать тем новую главу в историю человечества» (1-й Сьезд Советов Союза Советских Социалистических Республик. Стенографический отчет с приложениями... – Москва, 1923. – С. 11).
Таким тріумфальним акордом закінчувалася і, фактично, закінчується досі офіційна історія утворення СРСР. У кожному підручнику, довіднику, енциклопедії, історичному дослідженні ви прочитаєте, що 30 грудня 1922 р. було затверджено Союзний договір як правову підставу новоствореного СРСР. Далі історію не пишуть.
Але все це неправда. Я цілком відповідаю за свої слова: Договір про утворення СРСР ніколи не було затверджено і той проект (бо це був проект), що був поданий на І з’їзд Рад СРСР ніколи не набрав юридичної сили та в жодному випадку не став правовою підставою існування СРСР. Коли я кілька місяців тому зробив це відкриття, зрештою, не на підставі якихсь там закритих за сімома печатками документів, а шляхом використання цілком офіційних і загальнодоступних надрукованих джерел (так, що кожний, хто хоче перевірити подані тут відомості й висновки, може це легко зробити), отже коли я зробив це відкриття – я повинен відверто сказати – мені стало моторошно. Як це майже сімдесят років не лише ми, але й цілий світ жив і живе в тіні великого ошуканства про обставини утворення Радянського Союзу?
Ось коротко про дальший хід подій, про який історики не пишуть. Противником Сталіна на з’їзді виступив згаданий вже Фрунзе (диктатор відплатив командармові за це по-сталінському: рівно через три роки – 31 грудня 1925 р. Фрунзе зарізали на операційному столі). На пропозицію Фрунзе той текст, який ми тепер величаємо Союзним договором 1922 р., було лише прийнято за основу, цей проект мав доопрацьовуватися Центральним виконавчим комітетом разом з урядами республік. Лише після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію спершу тимчасово на наступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікація договору мала відбутися на II з’їзді Рад СРСР (1-й съезд Советов... 1923, С. 12). Лише після проведення всіх заходів проект договору міг і мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР.
Щоб не бути голослівним, я зацитую відповідну постанову І з’їзду Рад СРСР в оригіналі:
«1. Декларацию и Союзный договор в основном утвердить.
2. В-виду чрезвычайной важности принятой Декларации и заключенного Договора и желательности выслушать окончательные мнения всех входящих в Союз республик о тексте настоящего договора, передать Декларацию и Договор на дополнительное рассмотрение ЦИК’ов союзних республик с тем, чтобы отзывы союзных республик били представлены ЦИК’у Союза ССР к ближайшей очередной его сессии.
3. Поручить ближайшей очередной сессии ЦИК’а Союза ССР рассмотреть полученные отзывы, утвердить текст Декларации и Союзного договора и немедленно ввести его в действие.
4. Поручить ЦИК’у Союза ССР подготовить ко Второму Сьезду Советов Союза окончательный текст Декларации и Союзного договора и представить его на окончательное утверждение Второго Сьезд».
Таку постанову було прийнято одноголосно на пропозицію Фрунзе. Жодна дискусія над проектом Декларації і Договору на І з’їзді Рад СРСР не велася. Згідно з згаданою постановою I З’їзду Рад президія ЦВК в Москві утворила 10 січня 1923 р. комісію з 13 осіб, до якої входили представники союзних республік. Завдання комісії полягало в тому, щоб збирати пропозиції союзних республік відносно тексту і змісту Декларації і Договору. Комісія дуже швидко припинила свою роботу (просто Сталін її розігнав при допомозі секретаря ЦВК СРСР свого родича Авеля Єнукідзе) і найближча, II Сесія ВЦК СРСР у липні 1923 р., не розглядала жодних зауважень до Декларації і Договору, не затверджувала доповнену Декларацію і новий текст Договору і не запроваджувала їх тимчасово в дію. Постанова І з’їзду Рад СРСР виконана не була. На II з’їзді Рад СРСР у січні 1924 р. про Декларацію і Договір не було сказано ні слова, і ніхто їх ні тоді, ні пізніше не затверджував і не вводив у дію. Можна знайти лише одне-єдине пояснення цих фактів: союзні республіки, незважаючи на грубий натиск центру, закидали комісію 13-и такою кількістю поправок і доповнень, що ставити Декларацію і Договір на обговорення і остаточне затвердження значило провалити їх централізаторський характер.
З правом, тим більше з міжнародним правом (а Союзний договір 1922 р. мав, без сумніву, стати міжнародним актом) у Москві в 1922-1924 рр., як, зрештою, і раніше та й пізніше, ніхто з властьімущих серйозно не рахувався. Є докази, що було саме так. У договорах 1920 і 1922 рр. не говорилося ні слова про терміни дії договорів, що взагалі несумісне з поняттям «міжнародний договір». Але вже за кілька років прислужники номенклатури і бюрократії розпустили по світу чергову велику неправду про те, що Радянський Союз було нібито утворено 30 грудня 1922 р. де-юре на підставі міжнародного Союзного договору.
На закінчення хочу сказати кілька слів про те, чому на просто неймовірну історію про те, що так званий Союзний договір 1922 р. ніколи не було затверджено як міжнародний акт, вдалося натрапити лише майже 70 років після подій і чому досі ніхто, підкреслюю, ніхто, не звернув увагу на те, що колишню Російську імперію під назвою СРСР було відтворено без будь-якої юридичної підстави.
Апаратові й послушній йому історичній науці ніколи не залежало на розкритті правди – дату 30 грудня 1922 р. перетворили в чергові святощі, а святощі, як відомо, просто приймають до вірування, в них сумніватися не дозволяється, вони – табу.
Закордонна історична наука, навіть так звана совєтологія, яка дуже різко викривала режим нововідтвореної імперії, ніколи не збиралася серйозно брати – і не бере досі – під сумнів саму необхідність існування імперії, незалежно від того, в який колір вона підфарбована; з іншого боку, велетенська провина західних інтелектуалів, які десятиріччями ідеалізували та оспівували найкривавішу імперію світу, провина, що дорівнює співучасті в злочинах, на сьогодні не підлягає сумніву.
Остаточні висновки:
1. Радянський Союз, як тоталітарна держава, був утворений при допомозі брутальної сили, яка на самому початку свого виникнення цілком не дбала про те, щоб своє терористичне існування і правовий нігілізм маскувати юридичними формулами, до яких централісти – і колишні, і теперішні – завжди ставилися з погордою і презирством. Лише сучасні легалісти – чи швидше псевдолегалісти – починають відчувати, що, згідно з англійською приказкою, «старі гріхи кидають довгу тінь».
2. Україна, нібито приступаючи до Союзного договору 1922 р. як окрема соціалістична держава, вже в цей час була на становищі колонії, що було закріплено де-юре два роки раніше російсько-українським Союзним договором 1920 р.
3. Так званий Союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вводити в дію. Як міжнародний акт він не був ратифікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично. Проект незреалізованого договору не може вважатися юридичною підставою утворення СРСР і входження до нього України та інших так званих республік.
4. Оскільки так званий Союзний договір юридично не існує, немає потреби розробляти правові шляхи виходу з СРСР.
5. Той Союзний договір, нібито оновлений (ми вже знаємо, що про ніяке оновлення неіснуючого де-юре договору не може йти мова), який тепер з максимальною наполегливістю і з мінімальним тактом готують в Москві, не є жодним новим Союзним договором, бо старого договору ніколи не було. Союзний договір 1990 чи 1991 рр. мав би, згідно з задумом його творців, узаконити те, що мало бути зроблене ще в 1923-1924 рр., але зроблене не було. При цьому сучасні централісти однак забувають, що жоден закон зворотної дії не має і мати не може. А чи він зможе мати реальну дію сьогодні і в майбутньому (якщо б дійшло до формального його укладення) – покаже недалекий час.
Грудень 1990 р.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12718
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Повернутись в Статті Ярослава Дашкевича

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей