Ігор Гирич
УКРАЇНСЬКА ПРЕСА ПОЧАТКУ ХХ СТ.: НІВЕЛЯЦІЙНИЙ РОСІЙСЬКИЙ ТИСК І ЗДАТНІСТЬ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПІРНОСТІ
У боротьбі за культурну, а отже, й політичну незалежність найбільшого значення набувають мобілізаційні властивості денаціоналізованого населення, його здатність самостійно утримувати свої установи, інституції, організації, які дбатимуть про опірність колоніальному тиску метропольної нації. За доби модернізації це можливо серед народностей, які втягнуті в ринкові відносини, розуміють цінність свого культурного надбання — мови й літератури, свідомо віддають зароблений гріш на книжку, журнал та газету, видані рідною мовою. Попри те, що фіни були «лісовими» людьми, не такою мірою задіяними у традиційну хліборобську традицію, як українці, відчуваючи тривалий вплив німецької нації через торгові контакти з містами Ганзи, шведської культури - через освічених землевласників-шведів, вони зрозуміли важливість власної національної культури як важеля протистояння економічному й культурному тискові російської, шведської та німецької культурних потуг. Українське ж селянство залишалося ще в межах патріархального господарства, а культурно землевласницька й підприємницька еліта України вже давно визнала себе в цивілізаційному сенсі представниками російської політичної нації. Потреби культурного опору Росії переважна більшість української еліти не відчувала, тому що могла успішно конкурувати з природними росіянами у сфері чиновницької, військової, інтелігентської праці. Українською вона була лише етнічно, а не політично, свідомісно.
У Києві переважно читали російською, менше польською та ідиш. Українська література не була літературою масового вжитку. Книжки українською виходили спорадично і невеликими накладами. Першою серйозною книгою за кількістю накладу і змістовим значенням для виховання, окрім «Кобзаря» Т. Шевченка, була тритомна антологія художньої літератури «Вік» [1) С. Єфремов згадував, що первісний наклад у 1200 примірників довелося збільшити аж до 1600. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. — 2003. — № 3 (28). — С. 204—205] під редакцією С. Єфремова, О. Лотоцького, В. Доманицького та ін. У 1910—1912 рр. українська столиця вийшла на четверте місце в Росії за кількістю друкованої продукції після С.-Петербурга, Москви й Варшави. Але, на відміну від Варшави, ця продукція була переважно російськомовна. Громадян до читання російською не в останню чергу привчав і крутий на розправу царський режим, який будь-яке «хохломанство» розцінював під кутом зору державної зради, прирівнював до найтяжчих революційних дій і карав винуватців поліційними переслідуваннями, в’язницею, засланням у віддалені російські губернії. Лютувала цензура. У 1894 р. київський окремий цензор заборонив друкувати 50 назв книжок. З поданих у 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів удалося видати лише близько 80-ти.
Навіть після Першої російської революції і відміни Емського циркуляру 1876 р. ситуація суттєво не поліпшилася. У 1905—1914 рр. у Російській імперії легально вийшло понад 40 україномовних періодичних видань [2) Березовський О. М. Українські політичні партії Російської імперії початку ХХ ст. у дореволюційній публіцистичній літературі // Гілея. — 2009. — № 26. — С. 157—166]. У 1908 р. за покажчиками тижневика «Книжная летопись», який видавало Головне управління у справах друку в Петербурзі, вийшло 220 українських видань, майже вдвічі більше, ніж 1906 або 1907 років. З них 112 (50%) — книжки з красного письменства, 40 (19%) — науково-популярні, 29 (13%) — наукові, публіцистичні і критичні, 13 (6%) — музичні, 10 (5%) — інформаційні, решта лубочні. Масову літературу до революції переважно видавало видавництво «Вік». У 1900—1918 рр. воно випустило у світ 331 назву книжок накладом 1,7 млн примірників. Але для такої кількісно значної нації, як українська, це були вкрай малі цифри. Українська революція змінила ситуацію. На 1918 рік зафіксовано випуск 1526 назв книжок, з них 1084 українською мовою, 386 — російською, 56 — іншими мовами [3) Ісаєвич Я. Українське книговидання ХІХ— ХХ століть // Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 395—419].
Чому українці збройно програли у визвольних змаганнях 1917—1921 рр.? Існує низка причин. Головною вважаємо слабке поширення національної свідомості серед широкого загалу суспільства. А показником її можна вважати кількісні характеристики передплатників національної преси.
Фіни здобули незалежність. І це не виглядає випадковістю, коли взяти до уваги, що вже на 1898 р. лише в Гельсінкі виходило, за підрахунками О. Бочковського [4) Фінляндія та фінляндське питання. — Відень, 1916. — С. 33], 83 періодичних видання. А загалом у Фінляндії було 168 часописів. Тобто одне видання припадало на 13 тисяч мешканців. На межі ХІХ—ХХ ст. фіни мали 20 щоденних газет, 21 газета виходила тричі на тиждень, 32 — двічі на тиждень, стільки ж було тижневиків. Столичні газети мали наклад 12 тис., провінційні — 7—8 тис. примірників.
На Наддніпрянщині перша щоденна газета з’явилася лише 1906 р., і мала вона від 2-х до 3-х тис. передплатників. А підросійських українців було вдесятеро більше, ніж фінів. Може, правий був В’ячеслав Липинський, кажучи у своїх знаменитих «Листах до братів-хліборобів», що насправді 30 млн наддніпрянців — фікція і ми маємо числити українців якраз за тими 2—3 тисячами передплатників «Ради» [5) Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Вид. 2-ге. — Нью-Йорк, 1954. — С. 6. Майже те саме писав на десять років раніше Є. Чикаленко. У 1910 р. він занотував у щоденнику: «Свідомих людей у нас мало, у всякім разі, не більше двох тисяч душ, і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження… Я вже не кажу про есдеків, які вороже ставляться до буржуазної газети» (Чикаленко Є. Щоденник. — К., 2004. — Т. 1 (1907— 1917). — С. 119)]. У 1905—1914 рр. в Україні виходило лише 40 україномовних періодичних видань. З них лише до десятка видавалося рік або довше. А більшість були рептильками, які мали по кілька номерів і відразу зникали.
Причиною закриття був банальний брак передплатників. Так, влада тиснула на українських передплатників, жандарми брали їх на олівець, попереджаючи про можливі поліційні утиски. Та подібні проблеми мали й фіни, поляки, прибалтійські та кавказькі народи. Але ті все ж розуміли необхідність підтримки національної преси, бо поки вона існує, є підстави говорити про існування їхніх націй.
Тиражі українських видань були навдивовижу малими. Скажімо, такий журнал як «Киевская старина», який сьогодні читається з великим інтересом, справедливо вважаючись енциклопедією українського життя, і де друкувалися не лише історичні дослідження і документи, а й усі класики української літератури, за спогадами С. Єфремова, мав у 1901 р. наклад лише 300 примірників [6) Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. — 2004. — № 1 (30). — С. 192]. На момент закриття, завдяки збільшенню рубрики публіцистики та красного письменства, він виріс у передплаті до 700 примірників. Такі цифри мали приблизно всі українські журнали. У «Нової громади» у 1906 р. було тих-таки 400 передплатників [7) Чикаленко Є. Спогади. 1861—1907. — Нью-Йорк, 1955. — С. 469]. Журнал для російськомовних українців «Украинская жизнь», який у Москві редагували Симон Петлюра та Олександр Саліковський, попри доступну для більшості української інтелігенції російську мову, мав лише 800 передплатників [8) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 237] і балансував усі роки свого існування на межі банкрутства. Тієї української інтелігенції було так мало, що утримувати такий цікавий орган, як «Украинская жизнь», вона була не спроможна. А російська публіка, для якої часопис й було створено, до українського питання ставилася із байдужістю й цілковито ігнорувала цей один з найцікавіших передреволюційних українських журналів. «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) мав дещо кращі показники, бо вважався всеукраїнським (підросійським і підавстрійським) виданням. У київський період свого існування він мав близько півтори тисячі «пренумератів», але за рахунок передплатників галичан. Серед наддніпрянців знову ж таки було всього близько 700 передплатників.
База передплатників була такою вузькою, що кілька видань не могли проіснувати поруч, бо їх передплачували ті ж самі люди. І коли М. Грушевський переніс до Києва ЛНВ, то мусили припинити своє існування і «Нова громада», і «Киевская старина». Усі ці журнали були дотаційними, і якби не кошти Василя Федоровича Симиренка, то й «Киевская старина» мусила б закритися ще в 1880-х рр. Щороку останньому доводилося докладати в бюджет видання до 15 тис. рублів на покриття видатків, не забезпечених передплатою.
Із припиненням після Першої російської революції дії Емського указу 1876 р. функцію альтруїстичного жертводавця на українську щоденну пресу перебрав від В. Симиренка Євген Чикаленко. Спершу, до жовтневого маніфесту 1905 р. Миколи ІІ про конституцію в Росії, перспектива малювалася райдужною. Діячі українського руху вірили, що всі суспільні проблеми гніздяться в репресивній політиці царату і, коли ця політика зміниться, то українці відразу кинуться передплачувати довгоочікувану українську пресу. І вже відразу новопостала «Громадська думка» матиме 100 тис. передплатників і стане на власні ноги. Але реалії витвережували. У першій половині 1906 р. першу українську щоденну газету передплачувало 4093 особи, але на друге півріччя залишилося лише 1509 «пренумератів» [9) Чикаленко Є. Спогади. — С. 466]. Більшість передплатили «Громадську думку» тільки на 1—3 місяці, і лише 500 «відчайдухів» оформили передплату на весь рік. Є. Чикаленко впадав у відчай, переконавшись наочно у жалюгідних мобілізаційних здібностях української спільноти. У листі до П. Стебницького від 16 травня 1907 р. він писав: «У Вас тільки вирвалась думка, що наша нація — “якась нація недолюдків”, а я вже більше 10 років кажу, що вона нікчемна, що навряд чи вона буде вартнішою за провансальців… Не можна обійтися без передплатника, а його нема! А чим його привабити — не знаю. Мабуть, тільки часом. Треба тягти, тягти, поки стане сили; може, зміняться умовини життя, може, привикнуть до мови… тоді з’явиться і передплатник» [10) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування 1901—1922 рр. — К., 2008. — С. 52].
Є. Чикаленко опинився у патовій ситуації. Він був ініціатором видання, яке не мало жодних шансів вижити за гроші українського суспільства. Газета давала великі дефіцити увесь час свого існування і під першою назвою, і під другою, коли виходила у 1906—1914 рр. уже як «Рада». Бюджет газети складав близько 30 тис. рублів на рік. Передплата давала третину суми, а 20 тис. дефіциту хтось мав покривати з власної кишені. І ніби не так багато й вимагалося для бездефіцитності — мати стабільних 3—5 тис. передплатників на рік. Але такої мізерної кількості передплатників не знаходилося на 30-мільйонну націю від Збруча до Зеленого клину на Далекому Сході.
Наддністрянщина в рахунок не йшла. Там була своя щоденна газета «Діло», яка виходила від 1880 р. і свої три тисячі передплатників мала. Газету утримувало західноукраїнське суспільство, хоч це йому коштувало досить недешево. Є. Чикаленко писав у своєму щоденнику, що «Діло» — найдорожча у світі газета, бо передплата коштує 18 гульденів [11) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 109]. Передплата «Ради» становила 6 рублів (лише з 1911 р. стало 10 руб.), а збільшенню ціни заважало переконання, що газету і так передплачують бідні селяни, а отже, робити її дорожчою ніяк не можна. Не допомогли безпрецедентні преміальні для передплатників — безкоштовне одержання книги Миколи Аркаса «Історія України», яка сама по собі коштувала, в дешевому виконанні, півтора рублі, тобто чверть вартості всієї передплати на «Раду». В пізніші роки такими преміальними стало петербурзьке видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Але на зростання передплати впливу ці акції майже не мали. Є. Чикаленко звертався до галицьких керівників українського руху, щоб організувати передплату на «Раду» через читальні західноукраїнських «Просвіт». Є. Олесницький сподівався на підтримку і збільшення передплати з Галичини на 500 прим., але передплатило наддніпрянську газету в Галичині лише 70 нових осіб та організацій. Є. Чикаленко скрушно констатував, що галицького «Діла» не передплатило б навіть стільки наддніпрянців.
Тим часом такі ж селяни передплачували «Діло» і в Галичині, але їх до цього спонукала пропаганда місцевих греко-католицьких панотців і «Просвіт». Вони мали зразок перед очима в образі польської преси, яку утримувало польське суспільство. Може, тому й успіхи наших західних братів в Українській революції були куди більшими. ЗУНР постала на місцях в один момент проголошення Листопадового зриву, було створено УГА, січове стрілецтво, які воювали з перших днів світової війни як українська збройна формація. Місто і село демонстрували зразки самоорганізації, більшовицький радикалізм не «запудрив мізки» простому селянинові. Галичина не знала анархії та отаманії, міста не стали переважними осередками неукраїнської ідеї, як це сталося в підросійській Україні. Власна національна преса привчила українця-галичанина до громадянського життя, до самоорганізації, до розуміння суспільної цінності національного чинника.
Але Євген Харлампійович Чикаленко проявив свій незламний характер, до кінця був вірним своєму переконанню, що нація, яка не має своєї хоч би однієї щоденної газети, не заслуговує називатися нацією. У листі до П. Стебницького він з цього приводу писав: «Яка ж то нація з нас без щоденної газети? Правду Науменко казав, що скасування закону 1876 року надалі одкриє нашу нікчемність, буде нашим банкрутством» [12) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування... — С. 131]. Він небезпідставно стверджував: якщо селяни привчаться читати російськомовну пресу, українська справа пропала назавжди. Щороку він відрізав шмат свого поля біля села Перешори на Херсонщині і продавав його, аби здобути потрібні 10 тис. на покриття витрат. Ще 10 тис. рублів давав зі своєї кишені В. Симиренко. У 1911 р. ніби крига скресла, «Рада» перевалила у передплаті через магічні три тисячі. Лише на шостий рік свого існування єдина підросійська україномовна щоденна газета стала мати 3500 передплатників. У лютому 1913 р. передплатників у «Ради» було аж 3264 особи, на 538 осіб більше, ніж на цей період 1912 р. [13) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 260].
Перший рік видання «Ради» зруйнував стереотип абсолютної демократичної цінності — в сенсі ціннісної переваги бідності над заможністю. Він продемонстрував ту прописну істину, що культура потрібна не так деморалізованій нестатками й злиднями селянській і робітничій масі, як передусім прошарку, що вирвався з матеріальної залежності від щоденного заробляння на кусень хліба. Лише та людина, яка завдяки працелюбності й освіті піднялася над сірою неписьменною масою, цінуватиме свою газету й даватиме на неї свій тяжко зароблений гріш, якщо цей гріш не відривається від потреб прогодування себе і родини. Проте провід українського національного руху зробив ставку на бідного селянина, догоджаючи його бажанню відібрати землю в заможних верств населення. Чикаленко писав Стебницькому: «Ми, рахуючи на селян, на голоту, дешево пустили газету та взяли такий тон, що вооружили проти себе всі заможні верстви, а селянство не виписує, бо неграмотне, а коли й грамотне, то не доросло до національного питання. … Вона [газета] взяла гострий тон проти бюрократії, панів, попів, а через те адміністрація її видирає по селах, карає тих, що її виписують, попи не дозволяють її виписувати дякам та учителям; пани вважають її революційною, отождествляють українство з “гайдамацтвом”, а селяни, т. є. “гайдамаки”, нічого в ній не розуміють…» [14) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування… — С. 88—89]. У 1907—1908 рр. Є. Чикаленко, М. Грушевський, В. Леонтович стають на точку зору, що необхідно завойовувати міські буржуазні елементи і що лише від них піде національна свідомість на село. Було вирішено видавати газету «не для народу, а для дрібної інтелігенції: вчителів, фельдшерів, писарів, всіляких офіціалістів, тобто для письменної публіки на селі й у місті» [15) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування… — С. 93].
Проблема з розумінням українського друку була досить суттєвою, і не лише серед інтелігенції, а й серед селян — самих носіїв цієї мови, не навчених у школах азам письменності. «Великий націоналіст» селянин-бухгалтер, що працював навіть у редакції «Ради» й сам писав фейлетони для неї, не розумів слів: «варто», «варта», «в’язень», «брама». Вважав їх видуманими, бо, мовляв, на Полтавщині, звідки він був родом, так не говорять [16) Чикаленко Є. Спогади. — С. 467—468]. Що вже казати про далеких від живої мови людей. Поміщик з Полтавської губернії Бобирь-Бохановський, ніби прихильник української літератури, не розумів слів «суспільний» і «рух». Він обурено сперечався з Є. Чикаленком з приводу мови газети «Громадська думка»: «Ну, хіба це по-нашому? Це по-хорватськи або по-словацьки, тільки не по-нашому. Ну прочитайте самі хоч оцю передову статтю: “Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили...” і т. д. Ну хто розбере цю фразу? Що таке „суспільний”, що таке „рух”?». Після пояснень Євгена Харлампійовича він заявив: «От і треба було так і сказать: “С течением времени наше движение приняло такие форми и размеры...”» [17) Чикаленко Є. Спогади. — С. 467].
Несприйняття заможними верствами населення тогочасного українського правопису було перед революцією річчю досить поширеною. Поміщик із селян Іван Данилович Яневський, зятем якого був відомий хормейстер Демуцький, організатор знаменитого Охматівського народного хору, бридився українською літературною мовою, вважав її каліченням народної мови, мови Шевченка— Котляревського. Хотів, щоб саме такою мовою писалася газета. Якщо не вистачає своїх слів, вважав він, треба брати готові російські слова. Такі люди були російськими патріотами, не сприймали культурної окремішності, боялися бути політичними українцями. З іншого боку, політична несвідомість не заважала тому, що родинна мова в сім’ї Яневських була українська. Усі четверо синів його, що закінчили університет, говорили з батьком українською. І сам Іван Данилович вимагав від синів звертатися до нього рідною мовою. Але української свідомості не було як у старого батька, так і в його синів. Вони не цікавилися, писав Є. Чикаленко, ні літературою, ні сучасною пресою українською, ні питаннями національного відродження.
Священик села Кононівка отець Максим розповідав, як його навчив читати по-українському п’ятнадцятирічний хлопець. Бо сам він не зміг правильно прочитати український текст і подумав теж, що це по-болгарському чи по-словацьки написано. Замолоду піп читав «Кобзар» і все там розумів. Але «Рада» повикидала -ы-, й читати стало йому важко [18) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 44—45].
У листі до П. Стебницького Є. Чикаленко скаржився, що «трудящі маси», для яких задумувалася «Рада», її майже не читають, «кажуть, що вона печатається не такою мовою, “як у нас в селі балакають”, що їм російську газету легше читать». Проблема була в тому, що до всього треба звикнути. А отже, потрібний був час на таке звикання. Через те що мова газети була для широкого читача незвичною, вона не здобула постійно читаючої публіки, а отже, майже не збільшувалася кількість її передплатників. «Нема таких геніїв слова, — писав Є. Чикаленко Петру Януарійовичу, — які б захопили читача, яким він простив би сю мову. Нашу газету ведуть середні люде, а через те й газетка сіренька. Се нормально в часи, коли вже мова в газеті не звертає на себе увагу, коли читач вимагає тільки свіжих вістей, а нам треба давать і свіжі вісті та ще на такій мові, щоб вона була зрозуміла, рідна, не різала вухо. А тим часом “рідною мовою” можна тільки писать белетристику та й то з народного життя, а газетна мова ширша, вона наближається до наукової, а ця мова для публіки чужа, а не “рідна”» [19) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування… — С. 48].
Подібні проблеми з розумінням друкованого слова українцями мав і Михайло Грушевський зі своїм «Літературно-науковим вісником». Наддніпрянець С. Яневський скаржився у листі до М. Грушевського на незрозумілі у виданні «галицькі» слова. Проте уявні галицизми, полонізми і москалізми у більшості випадків сьогодні є літературною нормою. Приміром, дивоглядно для С. Яневського звучали такі, сьогодні однозначно літературні слова, як: «рух», «заперечувати», «відчув», «вимоги», «проголошення», «суспільність», «попередні», «очевидно», «настрій», «сучасний», «тимчасовий», «умисно», «недбальство», «збіг», «вир», «крок», «слушний», «мешканці» та ін. Дописувач до головного редактора «ЛНВ» радив М. Грушевському поїхати у своє село і послухати, як там селяни говорять [20) ЦДІАК України. — Ф. 1235. — Оп. 1.— Спр. 308. — Арк. 75—76].
«Рада» робила велику націоналізуючу справу. Є. Чикаленко згадував, як у Полтаві Володимир Короленко здивовано відзначив, що звичайні наглядачі місцевих шкіл між собою говорять літературною українською мовою, а не російською. І вони пояснили, що стали так спілкуватися під впливом «Ради» [21) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 221]. Це переконало російського письменника, що українська справа — не вигадка інтелігентів, яким нема чим займатися, а глибоке народне прагнення. У ресторані київського готелю «Континенталь» на запитання російського поміщика до офіціанта, якої той національності, останній відповів, що він українець. І такого переконання він набув, читаючи газету «Рада».
Ситуація з виходом «Ради» підтвердила ще одну аксіому — національна газета може існувати лише у респектабельному суспільстві, де шануються консервативні традиційні цінності, де існує заможний середній клас, де в повазі еволюційний розвиток суспільства, а не революційна істерія, заклики до «грабіжки», «шариковщини», «експропріації експропріаторів». Воля натовпу і демагогів-горлопанів не може бути понад права статечного поспільства, яке ґрунтується на повазі до приватної власності на землю, на здоровому індивідуалізмі, що й творить громадянське суспільство з порядних людей-«продуцієнтів», котрі в ньому задають тон, а не плебеї-безбатченки з облудними гаслами рівності у бідності. Такого суспільства Україна наддніпрянська не мала. Вона його могла збудувати, але не встигла.
Березнева революція 1917 р. вивільнила приспані національні сили. У Києві протягом березня— квітня виникає аж три щоденні газети трьох найбільших політичних сил: соціалістів-федералістів (колишніх центристів-тупівців) «Нова Рада», есдеків — «Робітнича газета» та есерів — «Народня воля». Сукупний тираж цих газет доходив до 25 тис., що вже давало право казати про масовість українського національного руху. Але для справжнього оптимізму було ще далеко. Чорносотенний, монархічний і «єдинонеділимський» «Киевлянин» мав передплату, яка дорівнювала тиражу всіх щоденних українських газет Києва. А ліберальні російські газети типу «Киевская мысль» мали наклад, що також був на рівні «Киевлянина». Тобто російськокультурні громадяни міста мали величезну чисельну перевагу, а у своїх національних почуваннях вони були російськими патріотами.
Але чи варто нам сьогодні кидати каміння в тих українців, що створили сто років тому «Раду»?.. Читаючи ту газету, яку так багато критикував Є. Чикаленко за брак журналістського таланту, примітивність трактування важливих суспільних проблем, відсутність талановитої сатири тощо, відразу спадає на думку порівняння з нинішньою нашою пресою. І, треба сказати, порівняння не на користь останньої. Однак ми не маємо сьогодні загальноукраїнського видання рівня «Ради». Та й взагалі, чи є в Україні якийсь авторитетний щоденний друкований орган? Хіба газета «День»… Але то теж газета передусім для інтелігенції. Та й рівень трактування проблем не завжди нас може задовольняти. Навіть помаранчева влада за п’ять років перебування у владі не спромоглася на заснування такої газети, яку міг створити один ентузіаст — Євген Чикаленко. Згадуючи нашу пресу сторічної давнини, доходиш невтішного висновку: віз і нині там. Ми й досі наступаємо на старі граблі. То чи варто дивуватися, що ми такі «дурні і бідні»?..
* * *
І сьогодні по двадцяти роках незалежності ми так само залишаємося перед загрозою втрати нашої національної ідентичності. Така втрата всіляко стимулюється нашим північно-східним сусідом, його відповідними структурами, які дбають про нове залучення українських земель до нової-старої Російської імперії. Таке може стати можливим, коли до мінімуму скоротити вплив на українське суспільство національної книжки та періодичного видання. Які нам бачаться кроки, щоб запобігти цьому? Не претендуючи на всеохопність, пропонуємо такі заходи:
1. Домогтися громадським тиском від кожної партії, яка претендує на належність до національно-демократичного табору, занесення у свою програму окремого рядка про підтримку української книги і книговидання.
2. Вимагати від усіх політичних і громадських сил домогтися зняття всіх податків з української книги, а також розробки спеціальних пільг видавцям саме україномовної продукції.
3. Домогтися відновлення за державний кошт усеукраїнського книгорозповсюдження; виділення коштів на закупівлю книжок і журналів до мережі міських, сільських, районних та шкільних бібліотек.
4. Обміркувати можливість фінансування української книжки за рахунок російськомовної продукції, яка видається або розповсюджується в Україні.
5. Зобов’язати всі іноземні періодичні видання в Україні виходити передусім українською мовою.
6. Спонукати через ЗМІ, цілеспрямовану культурну політику уряду кожного громадянина до підтримки саме української книжки, газети чи журналу.
7. Припинити практику закриття українських книгарень. Визначити ті крамниці, які під жодним приводом не можуть бути закриті чи перепрофільовані.
8. Упроваджувати у свідомість кожного мешканця України та урядовця думки, що українська книга — це частка національного інформаційного простору, який має захищатися на державному рівні. Захист української книги — завдання стратегічної безпеки держави.