Єпископ Теодор Ромжа – натхненник віровизнання і мучеництва для греко-католицьких священиків і мирян у Мукачівській єпархії друга частинао. Даниїл Бендас
На початку 1947 р. Мукачівська єпархія налічувала 289 священиків, коли, згідно радянського законодавства, у Закарпатській області розпочалася реєстрація релігійних громад. Але заяви від греко-католицьких громад із різних вигаданих причин не приймались. Єпископ Теодор Ромжа неодноразово як в усній, так і в письмовій формі звертався з проханням і протестами проти таких дій влади. Так, 19 травня 1947 р. він направив уповноваженому у справах релігійних культів по Закарпатській області Роспутьку листа, у якому писав: "Щоб наші греко-католицькі общини і священики не постраждали юридично і матеріально, просимо почати їх ресєстрацію"[1]. Під час перебування на Закарпатті представників Ради у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР Соколова та Іванова єпископ Теодор Ромжа разом із каноніком Олександром Хірою (він уже тоді був рукоположеним єпископом) і директором канцелярії Олександром Пуньком був на прийомі, де просив законних прав Греко-Католицькій Церкві, зареєструвати приходи і заборонити Православній Церкві самовільно відбирати греко-католицькі храми. Коли всі ці заяви і протести не дали результатів, то керівництво єпархії вирішило відправити у Москву для переговорів з керівництвом Ради у справах релігійних культів директора єпархіальної канцелярії о. Олександра Пунька. Це відрядження не тільки не допомогло вирішити справу, а навпаки — призвело до посилення репресій і переслідувань. Щоб уникнути арешту, о. Олександр Пунько мусив нелегально покинути єпархію і через Чехословаччину емігрувати до США.
Тодішній уповноважений у справах релігійних культів у Закарпатській області Л. Агафонов процес ліквідації Унії уявляв так: "Унія впроваджена насильно, і треба її насильно ліквідувати. А для цього необхідно:
1. Доручити уповноваженому у справах РПЦ по Закарпатській області через православне духовенство підібрати 2-3 греко-католицьких священиків і 2-3 авторитетних віруючих, що співчувають православ'ю та бажають до нього навернутися, допомогти організувати із них ініціативну групу.
2. Услід за переходом хоча б двадцяти уніатів до православ'я негайно передати їм церкви.
3. У випадку слабкої діяльності ініціативної групи одночасно по всій області передати греко-католицькі церкви православним двадцяткам"[2].
Таку ініціативну групу в березні 1947 р. намагався організувати директор обласного краєзнавчого музею Петро Сова, але безуспішно. Єпископу Ромжі стало відомо про цей план, і він був на перешкоді його здійсненню[3]. Таким чином духовенство єпархії на чолі з єпископом Теодором Ромжею стояло на висоті свого покликання й свідомості і було перешкодою у здійсненні планів влади по ліквідації Греко-Католицької Церкви. Такий стан справ визнавали і самі автори та виконавці цих планів. Так, уповноважений у справах РПЦ області А. Шерстюк визнає: "...духовенство православної Церкви якісно не може рівнятися з уніатським духовенством. Все уніатське духовенство з вищою освітою. Із священиків православної Церкви, котрі працюють на Закарпатті, тільки два мають вищу освіту. Не так просто було взяти верх над уніатським духовенством. Православний єпископ Нестор неодноразово висловлював думку, що визначальним фактором у цій справі є не місіонерська діяльність, яка може дати відчутні результати через десять років, а пряме втручання зі сторони".[4]
Висока релігійна свідомість священиків і вірників перешкоджала атеїстичній владі здійснити план ліквідації Греко-Католицької Церкви. В керівництва православної єпархії і більшості її священиків почали з’являтися сумніви в правомірності своїх дій проти Греко-Католицької Церкви. Бо вже самі вірники застерігали їх, що незабаром і вони можуть стати жертвою переслідувань з боку атеїстичної влади. Тому справа "возз'єднання" греко-католиків з православними вже не могла залишатися місцевою справою православних і їх священства в рамках Закарпаття, а стала великим планом московської політики. Про це свідчать архівні матеріали, зокрема "План мероприятий по воссоединению греко-католичсской (униатской) церкви Закарпатской области УССР с Русской Православной Церковью".[5]
Єпископ Теодор Ромжа став основною перепоною в здійсненні заходів, запланованих Радою у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР. Його безстрашна і успішна протидія владі поставила на порядок денний: будь-якою ціною усунути з дороги єпископа. Якщо доти тільки тліла, то тепер з великою силою і люттю почала розгоратись і запалала нещадна пропаганда і агітація проти Греко-Католицької Церкви. Член Ради у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР у своїй доповідній записці писав: "Уніатське духовенство дало клятву єпископу Ромжі на вірність Риму. Треба відзначити, що серед уніатського духовенства є немало хитаючихся і навіть готових перейти до православ'я, але не роблять цього із-за боязні від єпископа Ромжі".[6] А уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області І. Ромер пішов ще далі. Він 1 жовтня 1947 р. писав в обком і вищому керівництву: "Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу"[7].
Вищі ешелони влади, одержавши таку інформацію, вирішили перейти у рішучий наступ, передумовою якого було позбавлення Греко-Католицької Церкви її духовного пастиря. Про замах на отця і смерть єпископа Теодора Ромжі свідчить написане власноручно звернення генерал-лейтенанта відділу "ДР" (диверсія і терор) МДБ СРСР Павла Судоплатова до XXIII з'їзду партії: "За вказівкою члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Хрущовим, у м. Мукачеві був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, що активно опирався приєднанню греко-католиків до православ'я".[8]
Після свого підлого терористичного акту влада надіється, що тепер їй вдасться схилити когось із священиків до виконання плану приєднання греко-католиків до православ'я. Наприклад, канонікові і папському прелатові (так вважала влада, а насправді він уже був таємно висвяченим єпископом) Олександру Хірі пропонували єпископську митру, навіть митрополичий престол у Львові. Але ні він, ні інші священики не піддалися спокусі. Влада, щоб відвернути від себе гнів народу за скоєний терористичний акт, звинуватила греко-католицьких священиків у скоєнні терористичних акцій — о. Віктора Іванча в організації в с. Негровець заворушень між вірниками; о. Юлія Іванча — в організації в с. Люта антирадянської терористичної організації; о. Івана Лелекача звинуватили в тому, що він утаїв від влади факт про участь свого тестя о. Юлія Іванча в терористичній організації; о. Семена Поппа — в причетності до вбивства голови сільської ради, комуніста Івана Черничка в с. Діброва Тячівського р-ну і т. д.
Звичайно, всі ці звинувачення були підлою брехнею і вигадкою. У 1947 р. було засуджено до різних строків ув'язнення за сфальсифікованими звинуваченнями 8 священиків (парох с. Колочава о. Михайло Бобик, викладач Ужгородської духовної академії о. д-р Юлій Гаджега, парох с. Негровець о. Віктор Іванчо, парох с. Люта о. Юлій Іванчо, парох с. Жнятино о. Іван Кешеля, помічний священик у с. Люта о. Іван Лелекач, парох с. Чорнотисово о. Іван Міня і парох с. Діброва о. Семен Попп). Крім цього, впродовж 1947 р. в кількісному складі Мукачівської єпархії сталися такі зміни: померли три священики (священик-пенсіонер о. Юрій Кадар, парох с. Новоселиця Міжгірського р-ну о. Омелян Мустянович і єпископ Теодор Ромжа, отруєний у Мукачівській міській лікарні співробітниками КДБ з групи Судоплатова), покинули територію єпархії четверо священиків (директор єпископської канцелярії о. Олександр Пунько емігрував до США, до Чехословаччини виїхали: парох с. Малий Березний о. Йосиф Галамб, парох с. Тур'я-Бистра о. Гаврило Копчай і парох с. Кострино о. Антон Сабад, суспендований — 1 (Іван Гумен, парох с. Новоселиця Ужгородського р-ну), нововисвячених — 13 (оо. Андрій Березнай, Мирон Бескід, Іван Василенко, Іван Гаджа, Андрій Глеба, Йосиф Головач, Іван Лелекач, Леонтін Лізак, Йосиф Сабов, Федір Самус, Іван Семедій, Стефан Федор і Гаврило Чечур)[9].
Після вбивства єпископа Теодора Ромжі з трьох греко-католицьких каноніків, які ще були на волі і проживали на території Радянського Союзу Олександр Хіра, Теодор Когутич і Віктор Хома (двоє: д-р Юлій Марина і д-р Людвик Міня уже проживали в еміграції у США) — згідно з Церковними законами члени Консисторії повинні були вибрати Капітулярного вікарія. Оскільки довірили цю посаду о. Миколі Мурані, який не був членом Капітули, логічним висновком є те, що вони цим хотіли відвернути увагу влади, щоб ні на одного із трьох вищезгаданих каноніків, і тим більше на Олександра Хіру, не впала підозра, що він є єпископом.[10]
Уповноважений у справах РПЦ у Закарпатській області А. Шерстюк у своєму звіті так пробує оправдати свою неспроможність виконати план по ліквідації Греко-Католицької Церкви: "...Наступ на уніатську церкву із сторони віруючих і духовенства православної церкви почався від часу звільнення Закарпатської області і не без успіху продовжувався в 1945 році... В 1946 і 1947 році уніатам вдається зупинити наступ православної церкви, використовуючи при цьому уніатів, працюючих у державних установах. В 1948 році православна церква знов відновила наступ... "[11]
І дійсно, розпочався новий наступ влади, бо знову за сфальсифікованими звинуваченнями можновладці заарештовують і засуджують священиків на різні строки ув'язнення. Серед ряду засуджених є імена галицьких священиків, яких "Ромжа також пригрів і розмістив по гірських приходах галицьких уніатських душпастирів-утікачів Чубатого, Янковського і Даниловича (можливо, автор мав на увазі замість Даниловича Андрія Дубицького — Д. Б.), а вони стали з'єднуючою ланкою між бандерівцями в західних областях України і їх однодумцями в Закарпатті... "[12]. Якщо оо. Степана Антонишина, Йосифа Чубатого й Іллю Янковського звинуватили у співпраці з бандерівцями, то о. Стефана Верб'ящука не тільки в співпраці, але й у видачі їм голови Іршавського виконкому старого комуніста Онуфрія, який був страчений у лісі, а "... уніатський священик с. Колочава Міжгірського району Михайло Бобик був одним із організаторів убивства голови сільради"[13] і т. д. Для кожного, хто тверезо оцінював хід тогочасних подій, було відомо, що священики до цього ніякого відношення не мали, але "справедливий" радянський суд, надіючись залякати греко-католицьке духовенство і вірників, виносив свої "справедливі" рішення.
У грудні 1948 р. в Ужгород приїхав уповноважений у справах релігійних культів по Україні П. Вільховий, у якого на прийомі були Капітулярний вікарій о. Микола Мурані, канонік Олександр Хіра та о. Іван Семедій. Під час бесіди Вільховий спитав у відвідувачів чи знають вони про так званий урочистий перехід греко-католиків Галичини на православ'я і яка точка зору з цього приводу вікарія і його супроводу? У відповідь прозвучали впевнені слова о. Миколи Мурані: "До останнього подиху залишаємось греко-католиками!" І тут вперше з уст Вільхового прозвучала правда, що радянська влада ніколи не дозволить реєстрації Греко-Католицької Церкви: "Тоді не знаю, що вам робити, бо ми Мукачівську Греко-Католицьку єпархію реєструвати не можемо. Уніати були проти радянської влади на протязі всієї історії. Вже два роки даремно чекаємо вашого рішення". — "Навіть більше того, — уточнив Роспутько, — вже п'ять років". — "І як гадаєте жити далі в нових життєвих обставинах?" — "Будемо працювати, як чорноробочі" — у відповідь. Вільховий закінчив розмову і сказав: "Щасливої вам дороги"[14].
Після цієї розмови управляючий у справах релігійних культів по Закарпатській області Роспутько викликав в Ужгород усіх греко-католицьких священиків і голів церковних рад і заявив їм, що греко-католицькі громади і їх священики мають тільки один вихід — приєднатися до православ'я, бо греко-католицькі громади, як такі, влада реєструвати не буде. Не дивлячись на таку заяву представника влади, жодна греко-католицька громада і їх священики не погодилися перейти до православ'я[15].
Представниками влади тодішнього Закарпаття ведуться відчайдушні спроби умовити на перехід до православ'я Капітулярного вікарія о. Миколу Мурані, який, однак, не тільки рішуче відмовився, а був у числі перших захисників нашої прадідівської віри.
На початок 1948 р. в Мукачівській Греко-католицькій єпархії було 287 священиків. Із них 12 ієрмонахів, 13 пенсіонерів, а 10 працювали на різних цивільних роботах. Щоб зламати протистояння греко-католицьких священиків, влада за сфабрикованими звинуваченнями на протязі року заарештовує 10 священиків (пароха с. Костева Пастіль о. Стефана Антонишина, пароха с. Малий Раковець о. Стефана Верб'ящука, управителя єпископської палати о. Федора Мішкольці, колишнього пароха с. Сокирниця, працюючого на цивільній роботі о. Івана Ороса, помічного священика м. Берегова о. Євгена Пасульку, пароха с. Бобовище о. Івана Сокола, пароха с. Верхнє Водяне о. Федора Ференчика, пароха с. Майдан о. Йосифа Чубатого, ієромонаха Мукачівського монастиря о. Миколу Шепу, пароха с. Малий Березний о. Іллю Янковського) і одну монахиню — Марію Манайло (Теофілу) — старшу адміністративну медсестру хірургічного відділення Мукачівської міської лікарні, яка була очевидицею лікування і наперед запланованого підлого вбивства єпископа Теодора Ромжі. В цьому році померло 8 священиків (парох с. Затисівка о. Андрій Селехман, парох с. Ляхівці о. Іван Гомичко, парох с. Боржавське о. Євген Пайкоші, парох с. Сільце о. Стефан Поп і 4 священики-пенсіонери: оо. Федір Бачинський, Олександр Стріпський, Юлій Меллеш і Василь Грабар), суспендований один священик (о. Микола Маркевич, парох с. Заднє, яке в 1960 р. перейменовано в с. Приборжавське). Повернувся додому засуджений у 1947 р. о. Віктор Іванчо і з травня 1948 р. виконує обов'язки помічного священика у м. Виноградово[16].
Коли Вільховий побажав керівництву Мукачівської єпархії "щасливої дороги", то для нього й інших можновладців стало зрозумілим, що умовляння і залякування не дадуть бажаних результатів. З початку 1949 р. в боротьбі Православної Церкви (при підтримці всього репресивного апарату влади) проти унії настав вирішальний момент. Справа ліквідації Греко-Католицької Церкви і добровільне возз'єднання з руським православ'ям на Закарпатті виглядала майже безнадійною, тому: "... Московська патріархія переміщує управляючого Мукачівською єпархією єпископа Нестора на посаду управляючого Курською єпархією. Управління Мукачівською єпархією патріархія поклала на архієпископа Львівського Макарія"[17], який вже доказав свої здібності у Львові. Під його "чуйним" керівництвом в співпраці з владою і КДБ розпочалась кінцева фаза нищення Мукачівської Греко-Католицької єпархії.
Генеральний наступ влади на Греко-Католицьку Церкву прийняли на себе діючі в єпархії на початок 1949 р. 270 священиків. Першою жертвою наступу влади став помічний священик (капелан) кафедрального храму в Ужгороді о. Ласло Пушкаш, якого працівники КДБ за відмову перейти до православ'я заарештували 21 січня 1949 р. А 26 січня 1949 р. голова Мукачівського міськвиконкому Григор'єв викликав до себе пароха Успенського собору о. Євменія Дулишковича разом із кураторами і запропонував їм підписати розпорядження, підготовлене облвиконкомом ще 25 серпня 1947 р., про передачу Мукачівського собору православним. Отець Дулишкович заявив протест і відмовився підписати таке розпорядження, а також не дав згоди взяти участь у передачі собору й категорично відхилив пропозицію возз'єднатися з православ'ям, в результаті чого тут же був заарештований. Якщо до цього часу ще тільки зрідка можна було чути про арешти священиків (на протязі 1945—1948 рр. було заарештовано тільки 32 греко-католицьких священика, яких могло бути і менше, коли б вони згодились перейти до руського православ’я), то тепер на початку 1949 р. - розпочався масовий і неймовірний шантаж і тиск на невинних слуг Божих, особливо на тих, які залишилися вірними Апостольському Престолу. Майже одночасно було заарештовано провідних священиків у містах і районних центрах. Це зокрема о. Ласло Пушкаш, каплан Ужгородського кафедрального храму, в Мукачеві — о. Євменій Дулишкович, в Берегові — о. Йосиф Кампов, в Хусті — д-р о. Дмитро Попович і о. Микола Русинко. Вони категорично відмовились підписати відозву про перехід до руського православ'я і стали першими жертвами відкритого переслідування священиків в нашому краї.
День 26 січня 1949 р., коли під тиском влади і КДБ підписали відозву про перехід до православ'я перші два священики (Стефан Данієлович та Іван Сливка) і відбулася насильна передача владою Мукачівського храму православним, може рахуватись початком відкритої ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті і її гоніння на протязі 40-ка років — до листопада 1989-го.
Одночасно із залякуванням і арештами священиків, владою чиниться й неймовірний тиск на Капітулярного вікарія о. Миколу Мурані, щоб змусити його перейти на православ'я і з його допомогою втілити в життя план ліквідації Греко-Католицької Церкви. Отця Миколу все частіше викликають для цілодобових розмов і бесід у різні владні інстанції, де з ним проводилася "роз'яснююча" робота. Особливо частим гостем він був у співробітників КДБ і вони у нього. Отцю Миколі обіцяють єпископську митру, пропонують виступити в пресі з антиуніатськими статтями або підписати лист, текст якого пропонувала йому влада. Він відкинув усі ці пропозиції. Коли владі стало зрозуміло, що Капітулярний вікарій ніколи не згодиться виконати подібне, то голова Закарпатської обласної Ради Іван Туряниця 14 лютого 1949 р. видає розпорядження про втілення в життя рішення облвиконкому від 25 липня 1947 р. про передачу Ужгородського кафедрального храму і всіх приміщень, якими користувалося керівництво і які були власністю Мукачівської Греко-Католицької єпархії, з усім майном Православній Церкві. Реалізуючи це розпорядження, місцева влада з працівниками КДБ та відповідною охороною 16 лютого 1949 р. ввірвались в єпископську палату і намагались силою примусити о. Миколу Мурані підписати складене ними послання, яке пізніше було розіслано всім греко-католицьким священикам, такого змісту:
"Дорогі брати в Христі!
Дня 16. 02. 1949 р. по прошенію вірников Кафедральний наш храм в Ужгороді й зданіє Єпархіального Правленія передані во владеніе православної церкви. По сей причині дальшеє дійствованіє греко-католицького єпархіального правленія перестало и моя діятельность Капитулярного Викарія кончилася.
Всечесна Капітула також прекратила своє существованіе.
Прошу сіє приняти к сведінію.
Обільное Божое благословеніе да снідет на Вас й прося Ваших молитв остаюся в Ужгороді, 18-го февраля 1949 года.
Брат Ваш в Христі".
(підпис)
Вдало зазначила Галина Посисень у своїй публікації "Як розпинали Унію на Закарпатті", що викликає сумнів, щоб о. Микола Мурані писав або міг підписати цей документ, бо людина з вищою духовною освітою, викладач духовної семінарії і яка на протязі багатьох років писала і складала ділові папери, не могла писати в такому стилі[18]. А о. Стефан Бендас залишив таку згадку про цей документ: "Коли я з вікарієм Миколою Мурані під час мого "добровільного" заслання в Караганді з травня по серпень 1957 року жили під одною стріхою, мали досить часу, щоб обговорити і це питання. Ці події насправді відбувались так: коли 16 лютого 1949 року радянські власті без попередження зненацька зайняли кафедральний храм і єпископські приміщення, до їх рук потрапили єпископські бланки і конверти (фірмові бланки і конверти) і єпископська печатка. Написали текст і дуже невдало підписали о. Муранія, у чому легко можна переконатись, зрівнюючи ці підписи з його (о. Муранія) підписом"[19]. Як видно, сталінська тоталітарна влада без усякого сорому використовувала всі і всякі методи для досягнення своєї мети.
Після арешту першої групи священиків і передачі православним Мукачівського і Ужгородського кафедрального храмів працівникам КДБ вдалося в лютому місяці зламати волю 31 священика, які возз'єдналися з православ'ям. Надалі арешти священиків проводилися з перервами, в декілька етапів. Вікарія о. Миколу Мурані було заарештовано не зразу, бо спершу надіялись фізично і морально ослабити й зламати на тривалих нічних допитах його волю і що він перейде до православ'я, а вслід за ним — і решта священиків. Коли ж цей задум не здійснився, то працівники КДБ заарештували о. Миколу Мурані 24 червня 1949 р. Щоб примусити священослужителів возз'єднатися з російським православ'ям, усім греко-католицьким священикам, які були ще на волі, в березні 1949 р. було заборонено проводити душпастирську роботу та всі греко-католицькі церкви були закриті. Ці заходи влада, мотивувала тим, що Греко-Католицька Церква не є зареєстрованою. Греко-католицькі священики залишилися без матеріального забезпечення і, щоб утримувати себе і свою сім'ю, стараються працевлаштуватись на різних, інколи навіть низькооплачуваних роботах. Влада ставила різні перепони при працевлаштуванні священиків на державній роботі. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк розробив заходи для прискорення ліквідації Унії:
"1. Місіонерська робота (Православного духовенства. — Д.Б. )
2. Не допускати проживання і влаштування на державну службу уніатських священиків у
містах і селах, де вони були служителями культу...
3. Боротьба з нелегальним відправленням релігійних потреб.
4. Закриття Імстичівського чоловічого монастиря та жіночих монастирів.
5. Створення кращих умов духовенству православної церкви і особливо тим священикам, що
перейшли до православ'я"[20].
Щоб прискорити возз’єднання греко-католицького духовенства облвиконком розіслав головам окружних і міських рад листа такого змісту: „Частина греко-католицького духовенства не бажає возз’єднатися з православною церквою, формально відходять від духовної служби, а фактично зберігають за собою духовний сан, продовжують різними формами обслуговувати віруючих греко-католиків і тим самим вони і надалі залишаються прихильниками Ватикану. Деякі з них не без сприяння і при потуранні відповідальних господарських керівників влаштовуються на роботу... . Виконком обласної ради депутатів трудящих категорично засуджує цю політично шкідливу практику і вважає доцільним не приймати на роботу греко-католицьких служителів культу до того часу, поки вони не матимуть довідку від уповноваженого ради у справах релігійних культів про те, що вони зняли з себе духовним сан і відмовляються надалі відправляти обов’язки служителя культу”[21]
Введення цих заходів змусило греко-католицьких священиків піти в підпілля і розпочати обслуговування своїх вірників нелегально, а молоді священики оо. Петро Орос, Іван Горінецький, Іван Маргітич, Іван Роман та Іван Ченгері організували підпільну групу невловимих мандрівних священиків, яка діяла до середини 1953 р.
У лютому і березні 1949 р. заарештували другу групу священиків із 12 чоловік. В результаті цього в березні возз'єдналися з православ'ям 30 священиків, у квітні — 16, у травні — 17. Після арешту третьої групи із 14-ти священиків владі вдалося у червні збільшити список возз'єднаних ще на 15. Арешти священиків продовжувались і надалі, але це вже не давало бажаних результатів, адже в липні погодились на віровідступництво всього 4 священики, у серпні стільки ж, у вересні тільки один, у жовтні і листопаді жоден, а у грудні — один. У 1950 р. цим шляхом пішло ще 8 священиків, а 27 червня 1950 р. перехід греко-католицьких священиків до православ'я повністю припинився, хоч арешти священиків продовжувались ще і в 1951 р.
Щоб прискорити перехід греко-католицьких священиків до православ'я, 8 квітня 1949 р. була проведена нарада священиків-"активістів" (так вони себе пізніше називали) з колишніх греко-католицьких архідияконів, намісників (деканів), настоятелів соборів і головних міських приходів області. Вони прийняли звернення до "Всечесного духовенства і всіх благочестивих віруючих Греко-Католицької Церкви Закарпаття", яке було попередньо погоджено із обкомом КП(б)У та санкціоновано ЦК КП(б)У. Це звернення було датоване 5 квітням 1949 р. і підписано: настоятелем кафедрального собора в Ужгороді, колишнім архідияконом протоієреєм о. Іринеєм Контратовичем, настоятелем церкви в смт. Вилок, колишнім архідияконом, протоієреєм о. Олександром Паппом, настоятелем собору в м. Мукачево протоієреєм о. Стефаном Данієловичем, настоятелем Цегольнянської церкви в м. Ужгород, колишнім намісником, благочинним протоієреєм о. Михайлом Пензелем, настоятелем Берегівської парафії благочинним о. Михайлом Бецою, настоятелем Виноградівської парафії, колишнім намісником о. Іваном Ленделом, настоятелем Хустської парафії о. Петром Мошаком, настоятелем Воловецької парафії о. Михайлом Бендасом, настоятелем Воловської (Міжгірської) парафії, колишнім намісником, благочинним о. Іваном Сопком, настоятелем Великоберезнянської парафії, колишнім намісником, благочинним о. Георгієм Кадаром, настоятелем парафії с. Нове Давидково, колишнім намісником, благочинним о. Антонієм Поповичем, настоятелем парафії с. Нижні Ворота, колишнім намісником, благочинним о. Стефаном Копіком, настоятелем парафії с. Заріччя, колишнім намісником, благочинним о. Варфоломеєм Балтовичем і настоятелем парафії с. Горяни, колишнім намісником о. Гаврилом Марковичем.
Тодішня влада і сам православний єпископ Макарій поспішали чимшвидше покінчити із розтягнутим процесом ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. І тому традиційне свято Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1949 р. на Чернечій горі біля Мукачева єпископ проголосив "Торжеством Православ'я". Він сподівався у цей день оголосити також про ліквідацію Ужгородської Унії, а тому запросив на свято станіславського єпископа Антона Пельвецького та дрогобицького єпископа Михайла Мельника (обоє колишні греко-католицькі священики, висвячені на єпископів архієреями Московської Патріархії на чолі з Блаженнішим Іоаном, Митрополитом Київським і Галицьким. Екзархом усієї України 25 лютого 1946 р. у Воздвиженській малій церкві Києво-Печерської Лаври ще до так званого горезвісного Львівського псевдособору) і всіх на той час возз'єднаних закарпатських священиків (на 28 серпня 1949 р. із 270 священиків возз'єднались тільки 32, а 41 були вже заарештовані), щоб були свідками цього "історичного" моменту. Під час літургії о. Іриней Контратович, який возз'єднався з православ'ям ще 9 лютого 1949 р., у своїй проповіді сказав, що "... з дня 28 серпня 1949 року на Закарпатській Україні перестала існувати церковна унія закарпатського духовенства з Римом, бо вона була протинародним історичним актом"[22], а єпископ Макарій підвів підсумки возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною і про історичне значення ліквідації унії. На підставі цих виступів влада офіційно стверджувала, що Ужгородська Унія ліквідована, що все Закарпаття перейшло на православ'я, під опіку Московського Патріарха, хоч у цей час Греко-Католицька Церква ще мала, як видно із вище наведених цифр, 196 підпільно діючих священиків. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області А. Шерстюк лишився задоволеним цими промовами і вважав, що свято значною мірою поставленої мети досягло, але, на його думку, недоліком послужило те, що "до кінця не було продумано і здійснено юридичне оформлення (ліквідації) унії"[23].
Якщо на 1-ше січня 1949 р. перед генеральним наступом сталінської тоталітарної влади на Греко-католицьку Церкву Мукачівська єпархія нараховувала 270 священиків (серед них — 14 пенсіонерів, 12 ієромонахів, 8 на різних цивільних роботах, 2 суспендовано), то в результаті гоніння і позбавлення священиків права виконувати священодійства в єпархії сталися такі зміни:
а) заарештовано — 49 священиків;
б) возз'єдналося з московським православ'ям — 121, в т. ч. о. Павло Кекерчені, який підписав відозву про возз'єднання 24 лютого 1949 р. і як православний священик не працював, а згодом, заявивши про відмову від свого рішення, був заарештований працівниками КДБ 14 квітня 1950 р.;
в) померли 4 священики (парох с. Гребля о. Памфіл Яцкович — 28 січня, а також три пенсіонери: оо. Іларіон Дзубай — 4 лютого, Йосиф Ковордані — 9 листопада і Павло Шуба);
г) написав на замовлення можновладців атеїстичну статтю — один священик (стаття Михайла Фізера була опублікована в журналі "Перемога" 18 травня 1949 р. ).
На початок 1950 р. Мукачівська єпархія підпільно продовжувала діяти, хоч офіційна влада рахувала її ліквідованою. Вона налічувала 95 підпільно діючих священиків. Підпільна праця, особливо підпільної групи мандрівних священиків на Іршавщині і Виноградівщині, не давала спокою можновладцям, щодо цих людей ведеться шалена травля, організовуються місцевою владою при безпосередній підтримці КДБ облави.
Протягом 1950 р. сталися такі зміни:
а) заарештовано — 36 священиків, в т. ч. двох, які раніше підписали відозву про возз'єднання з православ'ям (оо. Павло Кекерчені і Діонісій Шуба, котрий підписав відозву про возз'єднання 27. 06. 1950 р., а згодом заявив про відмову від свого рішення і був заарештований працівниками КДБ 9 жовтня 1950 р. );
б) возз'єдналось з православ'ям — 8 священиків, в т. ч. о. Діонісій Шуба;
в) помер один — пенсійний священик о. Микола Петрович;
г) написав на замовлення влади атеїстичну статтю один священик — д-р о. Іван Когут (була опублікована в мукачівській районній газеті "Прапор Перемоги'" 30 грудня 1951 р. )[24].
На початку 1951 р. продовжували підпільно обслуговувати вірників 52 священики. Особливо активно працювала невловима група мандрівних священиків, у яку входили оо. Петро Орос, Іван Горінецький, Іван Маргітич, Іван Роман та Іван Ченгері. Місцевій владі вдається напасти на їх слід, і через провокатора 5 березня 1951 р. заарештовують оо. Івана Маргітича та Івана Романа. Цього ж року були заарештовані ще два священики: ієрмонах о. Дмитро Дребітко (Діонісій) і колишній викладач Ужгородської учительської семінарії о. Віктор Хома.
З 1952 р. підпільно обслуговували вірників 48 священиків. Владі вдається вислідити о. Василя Похіла, який підпільно діяв і переховувався. Його заарештовують 5 червня 1952 р. Цим арештом завершився генеральний наступ влади проти Греко-Католицької Церкви, хоч і надалі влада не зводила свого пильного ока з тих греко-католицьких священиків, які залишилися дома і працювали на різних цивільних роботах. Протягом 1952 р. померли три священики, яких влада позбавила права священнослужіння: оо. Віктор Крічфолуші (18 лютого), Антон Ромжа (20 листопада) і Віктор Шуба-старший (25 квітня).
Нелегку працю підпільного обслуговування греко-католицьких вірників упродовж 1953—1955 рр. несли по всій території Мукачівської єпархії 44 священики. Стало легше, коли з таборів ГУЛАГу почали повертатися додому священики й включатися в підпільну душпастирську роботу.
Наші греко-католицькі вірники добре знали і знають знають історію Католицької Церкви, знайомі з подіями перших століть її існування, чули про гоніння християн, про їх мучеників і мучениць, тож тепер мають право спитати: як поводилися посли і проповідники Христової Церкви тут, у нашому краї, в XX столітті?
На це запитання можемо сміло відповісти, що вони вистояли і не піддалися тиску, залякуванню і шантажу з боку органів влади. 175 священиків вистояли. Із них 124 було заарештовано і вислано в табори ГУЛАГу, де їх фізична праця безсоромно використовувалася на різних об'єктах будівництва "світлого майбутнього". За своє віровизнання і вірність Римському Апостольському Престолу наші греко-католицькі священики приносили в жертву не тільки себе, а й свої сім'ї, які, як правило, були багатодітними. Не дивлячись на це, 132 священики виявились не на висоті свого покликання: захитались і не встояли перед тиском і шантажем тоталітарної влади — перейшли до православ'я. З часом переважна більшість їх навернулася до Греко-Католицької Церкви.
Тодішні владарі забрали греко-католицькі храми або закрили їх, а деякі знищили. Греко-католицьких священиків репресували, залишивши вірників без духовної опіки. Не було кому хрестити дітей, вінчати, хоронити померлих. Вірники це насильне возз'єднання сприймали трагічно, але здебільшого вони йшли за "своїми" священиками, які возз'єдналися з православ'ям, і переважно відмовлялися визнавати православних священиків. Більшість вірників Мукачівської єпархії правильно розуміли слова Святого Письма, що коли їх наставників примусили відійти, "... то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть, навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою... " (Дії 20. 29-30). Через це насильне возз'єднання багато вірників перейшло до римо-католицької церкви у містах, а в селах перестали відвідувати церкву, з часом ставали жертвами різних сект. В умовах підпілля дуже мала кількість вірників мала змогу одержувати духовну опіку від греко-католицьких священиків, які залишились дома. Їх було мало, а з часом ставало ще менше, але вони проявляли героїчну відвагу, коли, будучи під пильним наглядом репресивних органів влади, ризикуючи бути заарештованими, обслуговували вірників по всій області. Період підпілля Мукачівської Греко-Католицької Церкви потребує копіткого дослідження і повинен стати темою послідуючих розробок.
Оцінюючи події і наслідки репресій Греко-Католицької Церкви державною владою на Закарпатті, варто зробити такі висновки:
1. Греко-Католицька Церква виявилася небажаною для властей, які явно були проправославними, тому вони робили все, щоб греко-католицькі громади не реєструвались, а діяльність священиків правдами і неправдами старались припинити.
2. Добрий Господь завжди дбає про свій народ, який любить і прославляє Його. У важкі часи дає йому людей з визначними сильними характерами. Таким був і наш єпископ-мученик Теодор Ромжа. Єпископ Теодор на протязі недовгого земного життя заслужив собі неув’ядаючий вінець слави.
3. Державна влада при ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті зустріла рішучий опір як з боку духовенства, такі з боку вірників. Це можна пояснити тим, що духовенство єпархії, виховане на сильному фундаменті західної теологічної освіти і очолене високоідейною постаттю єпископа Теодора Ромжі, разом із вірниками великої побожності, змогло відносно довгий час протистояти тоталітарній атеїстичній владі.
4. Ліквідацію Греко-Католицької Церкви на Закарпатті тоталітарна державна влада не змогла здійснити згідно наміченого плану, а тільки з запізненням щонайменше на два-три роки їм вдалось Мукачівську Греко-Католицьку єпархію загнати в підпілля
5. На відміну від сусідніх, в Мукачівській Греко-Католицькій єпархії не знайшлося кандидата серед греко-католицького духовенства на православного єпископа.
6. Для досягнення мети атеїстична влада, на відміну від сусідніх, в Мукачівській єпархії вимушена була вдатися до терористичного акту.
7. Більшість наших священиків і наших вірників пішла за нашим єпископом-мучеником. 127 священиків стали гідними свого єпископа-мученика Теодора, ліпше вибрали Сибірську каторгу, ніж зрадити Христа, а 28 з них так і не повернулися додому, а померли в сибірських таборах[25]. Своїм прикладом відданості Христовій Церкві і своєю мученицькою смертю, вони заслужили, щоб ми їх почитали святими мучениками.
8. Єпископ Теодор Ромжа постає символом нашої Католицької Церкви. Стає ясно, що Бог приніс у жертву єпископа, як відданого свого слугу, щоб інші мали приклад відданого служіння Церкві і Її засновнику – Ісусу Христу[26].
Список використаної літератури:
1. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1945 року – С.1-11; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1945 року – С.1-11.
2. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1946 року – С.12-19; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1946 року – С.12-19.
3. Архів о.Бендас Стефа Стефана Бендаса на. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27.
4. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.28-35; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.28-35.
5. Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1949 року – С.36-43; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1949 року – С.36-43
6. Архів о. Стефана Бендаса.Телеграма-запрошення о.Теодора Ромжі Кошицькому єпископу Іштвану Мадарас
7. Архівні матеріали о.Стефана Бендаса
Архів Ужгородської Духовної академії (АУжДА). ЄпархІальне призначення о. Миколи БобІти.
8. Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1933. — Книга друга. — Київ, 1994. — С. 678—979.
9. Бойко С. Між кінцем і початком //Закарпатська правда. — 20 жовтня 1964.
10. Болдижар Михайло. Уніатська Церква вчора і сьогодні //Новини Закарпаття. — 1996. — № 13—14.
11. Болдижар М. Антинародна діяльність уніатської церкви. — Львів, 1980.
12. Гіневський О. Шпигунська кар'єра Дем'яновича //Закарпатська Україна. — 7 червня 1945.
13. Годовой отчетъ Хустской державной реформной реальной гтиназіи за 1921/22 и 1922/23. шк.годы.-Ужгород.-1923.-С. 26.
14. Годовой отчетъ державной реальной гимназіи въ Хустѣ за 1929/30. учебный годъ.- Хустъ, 1930.- С.40, 43, 62.
15. Годовой отчетъ державной реальной гимназіи въ Хусті за 1929/30.учебный год.- Хустъ 1930.-С.40 і 43
16. Годовой отчетъ державной реформной реальной гимназіи за 1927/28. учебный годъ съ основанія гимназіи годъ седьмой.- Хустъ, 1928.- С.36-37.
17. Державний архів Закарпатської області, ф. 1490, оп. 1, спр. 15, арк. 3
18. ДАЗО, ф.Р-1490, оп.1,спр, арк..6; ф. Р-544,оп.2,спр.1,арк.,3-5;
19. ДАЗО, р-195, арк. 135 .
20. ДАЗО, p-544, оп. 2, од. зб. 9, арк. 14.
21. ДАЗО, ф. Р-195, оп.4, спр.29, арк.106
22. Душпастырь. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. - Ч.8-9.- 1930.- С.226-227;
23. Душпастіръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.11.-1930.- С.312.
24. Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.1-2.-1937.- С.55-56. 25. Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.6-8.-1938.- С.126. 26. Душпастыръ. Урядовый и духовный органъ єпархіи Мукачевской и Пряшевской. -Ч.9-10.-1939.- С.72.
27. Журнал Московської Патріархії. — 1949. — № 10. — С. 6.
28. Кампов Павло. Бог один — церков багато //Карпатський край. — 1995. — № 9—12. — С. 92
29. Карпатська Україна, — 1992. — № 34.
30. Клованич Іван. Як Боронявську ікону боронили //Карпатський край. — 1995. — №№ 1—4. — С. 85—87.
31. Макара М. П. Закарпатська Україна: Шлях до возз'єднання, досвід розвитку (жовтень 1944 — січень 1946 рр. ) Ужгород, 1995.— С. 10.
32. Василь Маркусь. Нищення Греко-католицької Церкви в Мукачівській Єпархії в 1945—55 рр. — Париж, 1962.
33. Василь Молнар. Спірітуал.// Благовісник №11.-1998.-С.4; Благовісник .Число 5.- 2001.- С.2.
34. о. Др. А.Немет. Наш богослов в Римськом Руссікумѣ.//Миссійный вѣстник. Народный орган товариства дѣла ширеня вѣры для вѣрников Подкарпатськой и пряшевськой Руси. Число: 4-5.- Ужгород, 1934.- С.175.
35. Новини Закарпаття. — 1995. — № 6—7.
36. Одинцов М. Хождение по мукам //Наука и религия. — № 8.
37. Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13-15.
38. о. Ласло Пушкаш.Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа.- Львів, 2001.- С.78-79.
39. Реабілітовані історією.Закарпатська область.Книга перша.- Ужгород, 2003.– С.97.
40. о. Сабов Юрій. Пам'ять наших ісповідників-мучеників. // Благовісник. — 1997. — № 7..
41. Сливка Олександр. Теодор Ромжа гімназист, єпископ...// Благовісник № 4.- 2003.- С.4.
42. В.Фединишинець. Совість і символ нашої церкви – Єпископ Ромжа.// Благовісник № 12.- 2001.- С.5.
43. Юрко 3. ОрденоносцьІ й слуги Ватикана //Закарпатская Украйна. — 1946. — № 77..
44. Циркуляры Епархіи Мукачевской. — V/1943. — С. 23
45. Циркуляры Епархіи Мукачевской. — 1/1944. — С. 1.
46. A Magyarországi latin és görög szertartásu világi és szerzetes római katolikus papság névtára. — Budapest, 1943.
47. Bendász István. Öt év a szögesdrót mögött. — Budapest, 1991.
48 Bendász István — Bendász Dániel. Hellytállás és tanuságtétel. — Ungvár—Budapest, 1994. — 28 old.
49. Hodinka Antal. A munkácsi görög szertartásu püspökség okmánytára. Ungvár, 1911. 1-2 old.
50. Puskás László. Romzsa Tódor élete és halála.- Nyiregyháza.Örökségünk Kiadó, 1998.- 96 old
51. Schematismus cleri graeci ritus catholicorum dioecesis Munkácsensis ad annum domini 1908.p.10, 18-19.
52. II. A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó parókiákon működő lekkészek névsora a legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 235 old.
[1]Державний архів Закарпатської області, ф. 1490, оп. 1, спр. 15, арк. З.
[2] ДАЗО, р-195, арк. 135.
[3] Василь Маркусь. Нищення Греко-Католицької Церкви в Мукачівській єпархії в 1945-55 рр. — Париж, 1962.
[4] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31-34. — С. 13.
[5] Клованич Іван. Як Боронявську ікону боронили //Карпатський край. — 1995. — №№ 1-4. — С. 85-87.
[6] Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1933. — Книга друга. — Київ, 1994. — С. 678-979.
[7] Посисень Галина. Названа праця. — С. 13.
[8] Карпатська Україна, — 1992. — № 34.
[9]Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицької єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1947 року – С.20-27.
[10]Bendász István — Bendász Dániel. Hellytállás és tanuságtétel. — Ungvár—Budapest, 1994. — 28 old.
[11] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13.
[12]Бойко С. Між кінцем і початком //Закарпатська правда. — 20 жовтня 1964.
[13] Болдижар М. Антинародна діяльність уніатської церкви. — Львів, 1980.
[14] о. Сабов Юрій. Пам'ять наших ісповідників-мучеників. // Благовісник. — 1997. — № 7.
[15] Bendász István. Öt év a szögesdrót mögött. — Budapest, 1991.
[16]Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 рроку – С.28-35; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.28-35.
[17] ДАЗО, p-544, оп. 2, од. зб. 9, арк. 14.
[18] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 15.
[19]Архівні матеріали о. Стефана Бендаса.
[20] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13.
[21] ДАЗО, ф. Р-195, оп.4, спр.29, арк.106
[22] Журнал Московської Патріархії. — 1949. — № 10. — С. 6.
[23] Посисень Галина. Як розпинали Унію на Закарпатті //Карпатський край. — 1992. — №№ 31—34. — С. 13.
[24] Архів о. Стефана Бендаса. Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1949 року – С.36-43; Архів Ужгородської Духовної академії. (АУжДА) Список священиків діючих в Мукачівській Греко-Католицьколї єпархії на 1 січня 1948 року – С.36-43
[25] Величаєм Тя, священномучениче Теодоре...Проповідь преосвященного Кир Іоанна Семедія.// Благовісник № 12.- 2001.- С.3-4.
[26] В.Фединишинець. Совість і символ нашої церкви – Єпископ Ромжа.// Благовісник № 12.- 2001.- С.5.
("Благовісник", Єпархіальний часопис МГКЄ)
http://logos-tv.org/index.php?option=co ... =210#_ftn5