Я не фахівець геральдичної справи, і на ваш Форум потрапив майже випадково, шукаючи відповідь для себе і своїх побратимів щодо питання відзначення людей, які отримали поранення під час захисту нашої Батьківщини.
Тому я не буду заважати вам у вашій важливій справі, але ж де які принципові позиції та висловлювання «видатних» спеціалістів, які я з дивуванням для себе відкрив на сторінках вашого Форуму, дозволю собі прокоментувати з точки зору людини, яка, переконаний, має на це право!
Отже, - я кадровий офіцер з вислугою в понад 30 років (перша медаль «70 років ЗС СРСР»).
Під час виконання завдань в АТО отримав важке поранення…за певних обставин, важкості поранення та медичних помилок лікування продовжується вже 27-й місяць! На цей час – понад 40 операцій, більше 3-х місяців у ліжку, 5-ть місяців у візку та решта часу на милицях.
Маю велику кількість знайомих та поранених друзів по лікуванню. І багато з них, втративши здоров’я захищаючи Батьківщину, ставши в молодому віці 25-35 років каліками на все життя – не мають нагород!
Так!, для тих, хто на своїй шкурі пережив таке – головна нагорода – життя!
Нагород нема з різних причин, – безтолкове керівництво (є 300-й… так живий же!) та й не до того там інколи на Нулі. Не всіх загиблих встигають нагородити, що ще казати!
Тому, безперечно, має бути встановлена проста відзнака за поранення та доступна система її отримання!
І мене дивує, що за такий тривалий час ведення бойових дій, попри величезні втрати та велику кількість поранених своїх бійців держава жодним чином ще й досі не встановила просту та зрозумілу для всього суспільства відзнаку за поранення!
Так, люди звертають увагу на збільшення людей на протезах та у візках, яке не притаманне для мирного часу.
Тому й потрібна така відзнака, щоб зрозуміло було, що людина не з п’яних розборок стала калікою, а втратила здоров’я захищаючи Батьківщину!
Моя думка – не треба гнатися за якимись складними чи дорогими виробами. Будь яка встановлена в державі єдина відзнака – чи то знак, чи медаль, чи проста нашивка, (простий бант зі стрічки державного прапора з 1-ю, 2-ма чи 3-ма краплинами крові, ви фахівці – визначайте) яка, я переконаний, для багатьох поранених учасників АТО стане в житті більш значущою та шанованою за інші ордени, відзнаки та нагороди!, бо то – людська кров, біль та страждання!
Людина захищає Батьківщину, а не відомство!, шановні, тому має бути єдина в державі відзнака! (як посвідчення УБД), єдина для всіх силових відомств держави, у тому числі й для цивільних людей, які там страждають від ворожих обстрілів та отримують такі ж важкі поранення і втрачають своє здоров’я на все життя!
Нагороджувати за підсумками ВЛК, яка й встановлює ступінь важкості поранення! Хоча – це вже механізм і це вам, фахівцям, вирішувати.
Mykola Chmyr написав:Еней написав:Медалі за поранення і для військовополонених мають бути державними, люди відстоювали інтереси країни, а не міністерства і заслуговують державних нагород за це, а не відомчих.
По-перше, на користь відомчого статусу таких медалей свідчить іноземний досвід.
По-друге, поранення чи полон це ще не подвиг, який треба відмічати на державному рівні.
Я не можу зрозуміти, як можна стверджувати те, що страждання та втрата здоров’я військовослужбовця, отримані в наслідок захисту Батьківщини – не заслуговують на відзначення державою?!
(Перебування в полоні – це окрема тема, вона дуже тяжка, але для будь якої військової людини – це, перш за все, страшна психологічна травма і я б нікому з вас не радив її пережити…)
Ставити під сумнів втрату власного здоров’я військовим, під час ведення війни державою, - просто якесь блюзнірство та зневага до своїх захисників!
Сходіть в найближчий госпіталь, подивіться в очі тим молодим пораненим хлопцям, ампутантам, які втратили кінцівки…уявіть себе на їх місці і потім дайте самі собі відповідь, чи дійсно всі ці жертви наших вояків – нашій державі насправді не потрібні?…а зважаючи на досить тривалий час не вирішення цього питання, може й навіть не цікаві?
Тому для тих з вас, хто має таку ж думку, як пан Чмир, я раджу піти послужити за Батьківщину там, на Нулі, побути в тій шкурі, віддати своє здоров’я за тихе й мирне столичне життя, а не базікати розмірковуючи під квітами київських каштанів… і вже потім, хоча б моральне мати право висловлюватися, що ж насправді заслуговує на увагу держави! Бо від вас залежить вирішення цього важливого для багатьох українських воїнів питання.
Я щиро бажаю вам успіхів у справі розвитку вітчизняної геральдики і сподіваюсь, що мої слова хоч на мить прискорять вирішення питання встановлення в Україні відзнаки за поранення.