Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Різні заходи УГТ та з тематики спеціальних історичних дисциплін

Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 18 травня 2012, 15:13

Що спільного між організованою польською владою пацифікацією в Галичині 1930 р., Голодомором в УРСР 1932-1933 рр. та кривавою угорською розправою над Карпатською Україною 1939 р.? Чому в сучасній Україні все робиться для розколу держави, щоб унеможливити її інтеграцію в європейські структури та підняти рівень життя? Навіщо з українців ліпиться “образ ворога”, фальсифікується історія та спотворюється національна пам’ять?
У всіх цих проблем єдине джерело – УКРАЇНОФОБІЯ. Українофобія вже давно перестала бути побутовим явищем, а перетворилася на потужну політичну технологію, засіб тиску й руйнування української державності, мови, культури, економіки. Українське суспільство мусить протиставити українофобії національну єдність.
Розгляду різних аспектів цієї проблеми й присвячений всеукраїнський науково-практичний семінар “Українофобія як явище та політтехнологія”. Проведення семінарів розпочинається в 151-шу річницю перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі: перше засідання відбудеться 22 травня 2012 року о 15 год. у Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка. Будуть заслухані та обговорені дві доповіді.

Любомир Белей, доктор філологічних наук, професор (Ужгород): “Українське Закарпаття поч. ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції”
Західні українські етнічні терени часто вважають найсприятливішим регіоном для розвитку української культури та українства загалом. Однак упродовж ХХ-ХХІ ст. саме на крайньому заході своїх етнічних теренів українство зазнало катастрофічних втрат: його винищено на території сучасної північно-східної Угорщини та поставлено на межу цілковитої асиміляції на теренах сучасної Східної Словаччини. Визначні пам’ятки духовної та матеріальної культури нині зарубіжного історичного Закарпаття – місцеву південнолемківську говірку, літературні та сакральні кириличні твори, фольклорні тексти, пам’ятки архітектури – безцеремонно оголошують здобутком угорської, словацької культури або у кращому разі ідентифікують за географічною ознакою як карпатські.
У Закарпатській області – найзахіднішій області України – ще з часів розвалу СССР було активовано радикальний антиукраїнський та українофобський політичний неорусинський проект, який і нині активно підтримують Москва, Будапешт, Братислава та деякі політичні кола в Україні. Греко-католицька церква в Закарпатті має пряме підпорядкування Ватикану і не належить до УГКЦ. У більшості храмів Мукачівської греко-католицької церкви дискримінують українську мову та пропагують неоязичіє.

Василь Расевич, кандидат історичних наук (Львів): “Художні і документальні фільми як елементи історичної політики”
У виступі буде проаналізовано сучасні російські художні фільми та документальні серіали, у яких присутня українська тема та її специфічна інтерпретація. Йтиметься про роль сучасного російського кінематографа та кінодокументалістики у формуванні «потрібної» для теперішньої Росії історичної пам’яті.
За останнє десятиліття росіяни встигли зняти цілий ряд фільмів та серіалів на історичну тематику. На жаль, це не безневинна мистецька гра та спроба героїзації свого минулого, це навіть не творчість, покликана скріпити внутрішній національний дух. Майже у всіх цих фільмах чітко проглядається намагання утвердити на всьому російськомовному просторі свій, злегка відкоректований під сучасних правителів, історичний канон. Російські кінофікатори не просто виставляють своєрідні історичні маячки для своїх співгромадян, вони намагаються нав'язати цей канон іншим націям і державам. Ця культурно-історична експансія досить часто не обмежується пропагандою "свого" канону, а вдається до гротескного висміювання історії сусідів, які свого часу посміли відділитися і розбудовувати власну державу. У цих фільмах конфлікти минулого оживають у сучасному й уміло накладаються на теперішню систему міжнародних відносин: історичні вороги й надалі залишаються ворогами, а "сепаратистам" відводиться роль ворожих прислужників. Інструменталізація історії та маніпуляції через кіно спеціалістам очевидні, але очевидними вони є не для всіх, оскільки більшість населення не має спеціальної історичної освіти, а нове покоління не навчене читати між рядків.

IMG_3900.JPG
IMG_3900.JPG (47 Кб) Переглянуто 2837 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 19 травня 2012, 12:58

Лого семінарів “Українофобія як явище та політтехнологія"

Цей звір називається: ЗЛЮКА-ЦАП.
:mrgreen:

UA_fobia.jpg
UA_fobia.jpg (44.58 Кб) Переглянуто 58622 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 09 вересня 2012, 14:46

Шановні колеги!
Запрошуємо Вас до участі в роботі круглого столу "Українофобія та українське книговидання" (ІІ всеукраїнський семінар), який відбудеться в рамках ХІХ Форуму книговидавців у Львові.
У програмі передбачено виступ Ігоря Гирича (кандидат історичних наук, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України (м. Київ)) на тему "Видавнича справа і державна політика: минуле та сьогодення".
Початок 14 вересня 2012 р. о 16-00 в Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Університетська, 1).

2012-09-14.jpg
2012-09-14.jpg (32.77 Кб) Переглянуто 2837 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення Krutyvus » 09 вересня 2012, 16:18

Рекомендую пана Гирича як чудового лектора, співрозмовника і просто приємну людину.
Робота займає час відведений на неї.
Аватар користувача
Krutyvus
 
Повідомлення: 811
З нами з: 19 грудня 2009, 19:18

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 10 березня 2013, 14:49

У рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка відбудеться спільне засідання Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії

28 березня 2013 р.
15:00-18:00
конференційна зала Факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка
(Львів, вул. Січових Стрільців, 19, кім. 205)

ІІІ всеукраїнський семінар "Українофобія як явище та політтехнологія"
(у форматі круглого стола)

Пропонується обговорити визначення терміну "Українофобія" (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслити явища, які породжують українофобію (великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм і т. п.).
Також напрацювати пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).

До участі в семінарі запрошений Олександр Музичко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова (м. Одеса).
Планується участь фахівців із інших міст України (у формі відеоконференції).

2013_03_28.JPG
2013_03_28.JPG (18.21 Кб) Переглянуто 2837 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 26 березня 2013, 09:51

Доповідь, виголошена під час 1-го семінару 22 травня 2012 року

1_семінар.jpg
1_семінар.jpg (53.96 Кб) Переглянуто 54462 разів

Любомир Белей

УКРАЇНСЬКЕ ЗАКАРПАТТЯ поч. ХХІ ст. ПІД НАТИСКОМ УКРАЇНОФОБІЇ ТА АСИМІЛЯЦІЇ

Українські західні етнічні терени часто вважають найсприятливішим регіоном для розвитку української культури та українства загалом. Однак упродовж ХХ — поч. ХХІ ст. саме на крайньому заході своїх етнічних теренів тобто на території історичного Закарпаття, українство зазнало катастрофічних втрат. На превеликий жаль, така наша оцінка стану українства на західному регіону багато кому буде несподівана. Справді, у масовій свідомості українців поняття українського Закарпаття обмежуються теренами сучасної Закарпатської області, тоді як межа історичного українського Закарпаття пролягає західніше від сучасного західного кордону України більш як на 300 км — і найзахіднішим українським населеним пунктом є не Ужгород, а село Остурня, що розкинулося біля підніжжя Татр. Окрім північно-західних теренів Східної Словаччини, українське історичне Закарпаття — це і східні райони сучасної Угорщини, де зокрема розташована святиня українських греко-католиків — Марія-Повчанський монастир ЧСВВ та славнозвісна Марія-Повчанська ікона Божої Матері, що ще у ХІХ ст. була перенесена у собор Св. Штефана у Відні. До історичного українського Закарпаття належать також румунська частина Мараморощини — район Сиготу.
Катастрофічність втрат українства за минуле століття на теренах зарубіжного історичного Закарпаття українство допомагають усвідомити статистичні дані. Так, наприклад, у селі з гучною назвою Київ, що на Східній Словаччині, у 1881 р. було 645 русинів та 44 словаки, тоді як у 2002 р. лише 10 осіб записалося українцями, а 53 — русинами та 675 словаками. У селі Руська Воля у 1881 усі 101 мешканець були русинами, тоді як у 2001 лише двоє записалося українцями, троє — русинами, а решта 175 мешканців — словаками. Якщо узагальнювати, то лише за даними офіційних переписів, на території Східної Словаччини кількість українців зменшилася із 135 тисяч у 1919 до 7 тисяч у 2011 р., тобто у більше ніж 20 разів. Треба наголосити, що ще в 1980 р. на Словаччині українцями записалося більше 40 тис. осіб, тобто за 30 років кількість українців зменшилася у шість разів, що говорить про катастрофічне прискорення процесу асиміляції українців саме в період незалежної демократичної Словацької Республіки.
Якщо звернутися до даних В. Гнатюка, поданих у його капітальному дослідженні «Русини Пряшівської єпархії та їх говори», то на підставі аналізу шетематизмів Пряшівської єпархії їх кількість у 1898 р. вчений оцінив у 170 тисяч. Однак більш-менш реальне число українців Словаччини показують дані про конфесійну належність громадян Словаччини: на початку ХХІ ст. більше 220 тис. громадян належать до греко-католицької, а понад 50 тис. — православної конфесії. Ні представники титульної словацької нації, ні угорці, ні німці, ні роми, ні інші представники інших національних меншин Словаччини ніколи масово не сповідували православія, тому сучасні 270 тис. словацьких греко-католиків і православних та 7 тисяч офіційно записаних українців є дуже показовою пропорцією для оцінки масштабів на глибини асиміляції українців на території сучасної Східної Словаччини. Академік Микола Мушинка у співавторстві з сином Олесем у минулому році видали капітальне дослідження з промовистою назвою Národnostná menšina pred zánikom?, тобто Національне меншина перед зникненням?, де на підставі офіційних документів буквально по роках розписали катастрофічну динаміку зменшення української меншини на території Словаччини. Якщо перекласти та перевидати 600 сторінкову монографію — справа непроста, то реферування її змісту переконливо представило б сучасному читачеві в Україні драму українства у сусідній державі.
Окрім величезних демографічних втрат, українська меншина Словаччини має відчутні втрати і в сфері духовної культури. Так, наприклад, у 1966/67 навчальному році у школах з українською мовою навчання навчалося 5 154 учнів, тоді як у цьому році українську мову у школах різного рівня вивчало тільки близько 400 учнів та ще 167 — русинську. 1993/94 нaвч. р. нa Пряшівщині іcнувaлo 14 ocнoвних шкіл з українською мoвoю нaвчaння, 28 — з вивчeнням української мoви як прeдмeтa, 4 гімназії (Мeджилaбірці, Пряшів, Cвидник, Cнинa) з вивчeнням української мoви. Нині залишилося тільки 4 основних школи де вивчають українську мову та одна гімназія у Пряшеві. Український театр у Пряшеві став русинським. Музей Української культури у Свиднику за роки незалежності Словаччини перейменовували 12 разів, і лише завдяки титанічним зусиллям його директора Мирослава Сополиги він існує як український. Доходило до того, що Мирослав Сополига запропонував Міністрові культури Словаччини показати йому, котра з частин плуга українська, а котра — русинська, оскільки музей хотіли розділити на русинський та український.
Певні словацькі кола розпочали масовану атаку з метою привласнення знакових здобутків культури українців Словаччини. Показовою у цьому плані є не лише повсюдна практика називати зразки південнолемківські дерев’яні церкви drevenymi slovenskymi kost’likmi, а й претензії певних словацьких кіл на усю культурну спадщину українців Східної Словаччини. Так, наприклад, за результатами наукового проекту, що був реалізований в Словацькій академії наук, Петер, чи Петро Женюх в академічному видавництві VEDA опублікував монографію «Medzi Východom a Západom: byzantsko-slovanská tradícia, kultúra a jazyk na východnom Slovensku» (Bratislava, 2002), основним висновком якої є такий: «Кирилична рукописна творчість східнословацького регіону, де фіксуються мовні елементи словацьких діалектів, є природною частиною словацького культурно-історичного контексту, частиною його культурної та мовної спадщини» (с. 243). До зразків так званої кириличної рукописної творчість східнословацького регіону (це щоб, не дай Боже, не вжити означення український) П. Женюх зараховує, наприклад, «Пісню про образ Клокочовський», яку І. Франко, В. Бірчак, В. Микитась, М. Мушинка вважали найстаршою українською історичною піснею зі Східної Словаччини). Тут маса незаперечних українізмів на зразок — холодъ, городъ, свѣть, грѣхъ, — які філолог П. Женюх ігнорує.
Якщо українська присутність або її сліди на Східній Словаччині ще помітні, то в Угорщині, де активні асиміляційні процеси розпочалися ще наприкінці ХІХ ст., пошуки слідів українства мають суто гіпотетичний характер. Лише в одному селі Комловшка, що в східній частині словацько-угорського кордону, літні мешканці розуміють українську говірку. Адже за даними останнього перепису населення в Угорщині проживає близько 1200 українців та русинів (це, як правило, переселенці останньої хвилі кін. ХХ ст.), проте в Угорщині є більше 150 тисяч греко-католиків. Святиня закарпатців — Марія-Повчанський греко-католицький монастир та мироточива ікона Божої Матері беззастережно кваліфікують набутком виключно угорського національної культури.
Відносно найсприятливіші умови для розвитку має українська меншина на румунській Мараморощині — частині історичного Закарпаття (район міста Сигот). Тут у повіті Марамуреш у 1992 р. 36 653 особи записалися українцями, а у 2002 р. — 34 027. Зменшення кількості українців за період 1992-2002 р. — симптоматичне, бо це уперше за ХХ ст. Румунські україністи, очевидно, справедливо пов’язують зменшення чисельності української меншини з активізацією неорусинського руху, зокрема з проведенням 5 русинського конгресу у Сиготі, хоча русинами в Румунії записалося лише 56 осіб.
А тепер від зарубіжного історичного Закарпаття перейдемо на терени Закарпатської області України. Зрозуміло, що існування власної держави обмежує чи навіть по-своєму регламентує антиукраїнські вияви, проте ніяк від них не убезпечує. Нині в Закарпатській області України є три джерела українофобства: неорусинський рух, церква — УПЦ МП і Мукачівська греко-католицька єпархія та певні політичні сили суміжних держав.
Неорусинство, або неорусинський рух, зокрема історія його виникнення та політичні цілі загалом відомі в Україні, проте ми хочемо привернути увагу, що своєрідного прискорення цей рух набув у роки президентства В. Ющенка та у час секретарювання В. Балоги. Починаючи з виборчих кампаній кінця 90-х р. та особливо від сумнозвісних Мукачівських виборів 2003 року, місцеві русинські організації підтримують В. Балогу і, як можна здогадуватися, роблять це небезкорисно. Свої зв’язки з неорусинами В. Балога не афішував, проте фірма його дружини, родом з Умані, називається промовисто — «Русинія». З перемогою В. Ющенка на президентських виборах та поверненням В. Балоги у велику політику — спочатку як глави Закарпатської ОДА, а згодом — Міністра з надзвичайний ситуацій та глави СП України, став очевидним курс на легітимізацію русинства. Для створення легального політичного крила неорусинства В. Балога за списком «Нашої України» проводить до обласної ради радикального активіста русинського руху, лікаря Євгена Жупана, а згодом, 7 березня 2007 р., за ініціативи депутатів фракції «Нашої України» та її цілковитої підтримки Закарпатська обласна рада «визнає на території Закарпатської області національність «русин» і звертається з клопотанням до Верховної Ради України про визнання національності «русин» на законодавчому рівні». Попри очевидну правову безглуздість ухвали Закарпатської обласної ради, вона все ж таки дала формальні підстави керівництву області (спершу перший заступник глави ОДА, а згодом голова Закарпатської обласної ради є рідний брат В. Балоги — Іван), щоб на місцевому обласному телебаченні була заснована редакція русинського мовлення, яка готує щотижневі передачі «русинською» мовою; з обласного бюджет почав дотувати видання русинської преси та інші «культурно-просвітницькі» заходи. З голосу на пропозицію депутата Є. Жупана, який, до речі, разом із сумнозвісним Димитрієм Сидором очолює Сойм Підкарпатської Русі, було ухвалено рішення про фінансування шеститомного «Словаря русинського язика» Ю. Чорі, хоча різко негативні рецензії на цей насправді «українсько-український словник» дали чл.-кор. В. Німчук та колектив професорів-мовознавців УжНУ. Все активніше ставиться питання про відкриття кафедри та відділення русинської філології в Ужгородському національному університеті. Ряд діячів неорусинського руху було нагороджено орденами та відзначено почесними званнями України, щоб за сепаратистські «особливі заслуги перед Україною» вони користувалися різними пільгами, привілеями та мали відповідні доплати. Завдяки мудрій «державницькій» політиці В. Балоги не лише значну частину витрат за сепаратистську діяльність неорусинських організацій було перекладено на Українську державу, а й державні структури почали використовувати для пропаганди сепаратистських ідей.
Окрім легального «державницького» крила, неорусинський рух має й радикально-войовниче крило. Мудрі стратеги підвели йому роль своєрідної підтанцівки, що покликана відвертати увагу громадськості від «державницької» діяльності лідерів неорусинства, а також працювати на їх позитивний іміжд (правило доброго та злого слідчого). Упродовж 2008-2009 рр. радикально-войовниче крило неорусинського руху організувало цілий ряд конгресів, конференції з гучними заявами, протестами, вимогами. Якщо плани запровадити національну валюту Підкарпатської Русі — тис викликають лише посмішку, то інші ухвали «правительства Подкарпатская Русь» вражають своїм маніакальним ультрарадикалізмом. Так, наприклад, на засіданні 18 жовтня 2009 р. було увалено такий пакет документів:
«1. Правовые обоснования для официального начала процедуры международного признания восстановленной государственности Республики Подкарпатская Русь, в согласии с международными правилами.
2. Договор между Республикой Подкарпатская Русь и Украиной об общей границе.
3. Договор об карпаторусинско-украинском правовом, культурном, общественно-политическом и экономическом сотрудничестве.
4. Декларация о Независимости Республики Подкарпатская Русь».
Більше того, правительство Подкарпатской Руси вирішило, що «разъединение будет происходить в несколько этапов. 1-й этап с 1 декабря 2009 года по 14 января 2010 года. Должны быть подписаны два подкарпаторусинско-украинские договора из принятого на заседании правительства пакета. В случае отказа с украинской стороны, договора вступают в силу в одностороннем порядке».
Прикметно, що діяльність радикального крила неорусинського руху докладно медіалізують російські центральні мас-медія, зокрема у квітні 2009 р. репортаж про конгрес русинів у чеському місті Пардубіце 1 канал подав як другу новину у підсумковому випуску новин.
Несподівано, мабуть, для багатьох серед активних промоторів українофобської політики на Закарпатті опинилися церковні інституції, зокрема УПЦ МП та МГКЄ. Діяльність Московського патріархату на Закарпатті загалом не відрізняється від інших регіонів України, лише з тією особливістю, що УПЦ КП на Закарпатті має вкрай слабкі позиції, тому поведінка промосковських батюшок на зразок Д. Сидора дуже зухвала та радикальна.
Інша справа із Мукачіською грекою-католицькою єпархією, яка в 1937 здобула так званий статус sui iuris, тобто була безпосередньо підпорядкована Витикану. Статус sui iuris в умовах чужої держава — це явище позитивне, бо забезпечував автономію церкви, проте в своїй державі — це цілковий нон сенс, який, окрім іншого, має дуже неприємний міжнародний політичний аспект: існування в Україні двох греко-католицьких церков, а саме так є всі підстави стверджувати, свідчить про те, що Ватикан або не визнає державних кордонів України, або вважає, що закарпатські греко-католики не українці, а русини. Власне саме другий варіант ближчий до істини. Адже єпископ ординарій Мілан Шашік в інтерв’ю зарубіжним католицьким агенціям не раз стверджував, що на закарпатські греко-католики — русини. А у грудні минулого року до папи римського, в обхід секретаря Конгрегації Східних Церков кардинала Сільвістріні, потрапила петиція з проханням утворити Русинську Митрополію, до складу якої увійшли б Мукачівська, Гайду-Дорозька єпархії (Угорщина) та Пряшівська митрополія. Громадськість Закарпаття, зокрема Закарпатська греко-католицька спілка ім. владики Івана Маргітича протестувала проти таких планів та скерувала звернення до Папи Римського, Нунція Ватикану в Україні та до Верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука, де було наголошено на цілковитій безпідставності та неприпустимості утворення окремої русинської митрополії. На разі, реалізацію цього проекту призупинено, очевидно, чекають на результати перепису населення, щоб знову проштовхувати цей українофобський прожект.
Проте антиукраїнська діяльність керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії не обмежується суто, назвімо так, адміністративно-інституційною діяльністю. За роки незалежності України в єпархії сформувалися чіткі напрямки антиукраїнської діяльності серед вірних, які зводяться до протиставлення греко-католиків Закарпаття та Галичини. Особливий акцент ставлять на мовній політиці, зокрема на штучному протиставленню церковнослов’янської та української мови. Українську мову не допускають у храми, бо мовляв, нею не молилися наші діди і прадіди. Щоправда, попри гучні декларації, церковнослов’янської мови закарпатське духовенство, зокрема молоді священиків, практично не знає. Тому в Мукачівській греко-католицькій єпархії все частіше з’являються масові видання „народною мовою жителів Закарпаття (русинським язиком)” або ж „церковно-народною мовою”. Оскільки сучасна лінгвістика неспроможна ідентифікувати такі мови, то на прикладі уривку із „Причті о милосердном самарянині” читачі будуть змушені самі оцінити такий мовний феномен: „Однажди к Ісусу прийшов чоловік і спросив его: Кто являеться моїм ближнім? Тогди Ісус розказав слідуче: Деякий чоловік отправився із Єрусалима до Ієрихону. Це було длительное і трудное путешествіе. Вдруг появилися разбойники і напали на путешественика. Поблизости не було нікого і ніхто не зміг почути его крик о помощи. Разбойники забрали у чоловіка все, что он мав, даже одежду. Он защищався, а так як разбойники були сильніші, они ізбили его і он остався лежати коло дороги полумертвим”. Зверніть увагу, що це цитата з ілюстрованого видання євангельських оповідей для дітей.
Окреслені лише два аспекти мовної політики Мукачівської греко-католицької єпархії виявляють справжні пріоритети керівництва єпархії — тверде бажання не допустити у місцеві храми українську мову. Адже угорськомовним греко-католикам ніхто не забороняє відмовитися від столітніх традицій церковнослов’янської мови та не лише використовувати у богослужіннях виключно угорську умову, а й у додачу перейти на григоріанський календар. Немає сумнівів, що така химерна мовна політика керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії спрямована на штучне витворення відмінностей серед українських греко-католиків по різні боки Карпат.
Самостійний статус Мукачівської греко-католицької єпархії провокує частину духовенства не лише до штучного посилення мовних відмінностей між греко-католиками Закарпаття та решти України, а й до відвертого антиукраїнського реваншу, що нерідко набуває брутальних форм. Так трапилося, наприклад, у випадку публікації споминів Стефана Бендаса «П’ять років за колючим дротом», які побачили світ на початку 2009 р. за підтримки (в т. ч. й фінансової), єпископа-ординарія Мукачівської греко-католицької єпархії М. Шашіка та ректора Ужгородської греко-католицької богословської академії Т. Ловськи. Кілька цитат із цих мемуарів цілком достатньо, аби виявити їх неприкриту українофобську сутність. «Українців можна поділити на три групи: радянські (або великі) українці, українці-галичани і так звані волиняни, які належали до першої Росії. До цих пір я гадав, що найнестерпнішими є галичани, але волиняни перевершують їх у цьому. Найбільш терпимими ще є великі українці. За 33 роки вони позбавилися багатьох характерних для них особливостей. Серед галичан ще можна знайти винятки, але волиняни просто нестерпні» (с. 170). «В Радянському Союзі майже всі без винятку, враховуючи жінок та молодих дівчат, лаються брудними словами, особливо ображають матір нецензурними словами, але в цьому волинські та галицькі українці перевершують росіян. Вони пихаті, егоїстичні, невиховані, нікого і ніщо не поважають. Крадії так само вони. Якщо їх призначають на керівну посаду, вони нещадні до своїх товаришів. До вищестоящих вони смиренні, з підлеглими нещадні» (с. 176-177). Показово, ім’я автора цих споминів викарбувано на меморіальній дошці, що увіковічнює мучеників Мукачівської греко-католицької єпархії, а їх упорядник — Даниїл Бендас, священик і викладач богословської академії. Можна лише догадуватися, яким духом просякнуті проповіді популяризатора людиноненависницьких поглядів та наскільки науковими можуть бути його лекції. Власне, ксенофобських духом аж до 2010 р. було просякнуте навіть офіційне оголошення про прийом та зарахування студентів до Ужгородської греко-католицької богословської академії: «До академії приймаються неодружені юнаки віком від 18 до 30 років, які постійно проживають в Закарпатській області». Ось таке чітке окреслення канонічної території. Є чимало прикладів побутової українофобії — наприклад, у квітні 2012 р. віночок із синьо-жовтою стрічкою, покладений біля ікони блаженного Теодора Ромжі, викинули з собору, хоч подібні вінки зі стрічками у кольорах угорського прапора стоять тут роками.
Зважаючи на авторитет церкви в Україні, а в Закарпатті й поготів, саме від нинішнього керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії, на нашу думку, йде найбільша антиукраїнська загроза. Тому, зрозуміло, не теологічно-обрядова діяльність МГКЄ, а її суто політична та культурна активність вимагають пильної уваги української громадськості та адекватного реагування, бо те що нерідно відбувається нині в МГКЄ має загальноукраїнський вимір.
Суміжні держави, зокрема Угорщина та Словаччина, зважаючи на слабкість української держави та невиразність її національної політики також намагаються проштовхувати перспективні проекти. Угорські реваншистські політичні кола у порозумінні з місцевою владою, знову ж таки Балогівською Нашою Україною, добилися спорудження пам’ятника на Верецькому перевалі (до речі, депутатам, що голосували за це рішення, відкрили багаторазові шенгенські візи), На Мукачівському замку-паланку усупереч чинному законодавству про охорону пам’яток культури та здоровому глузду було встановлено обліск угорському турулу, що символізує здобуття угорцями ВДУМАЙМОСЬ — нової батьківщини. А найновішими антиукраїнськими трендами угорської політики є боротьба за створення так званого Притисянського автономного угорського національного округу та масове надання угорського громадянства. До речі, набуття угорського громадянства супроводжується навіть такими, як то казали в комуністичні часи, виявами пещерного націоналізму, як зміною імен, причому не просто Микола на Міклош, Світлана стає Гайналкою, або Жужикою, Олеся —Ольвікою і т. п., а «перехрещує» нових громадян Угорщини — консул цієї «європейської» і дуже «демократичної» країни.
Словаччина також активно реанімовує свою меншину на теренах Закарпаття або, точніше, займається національним прозелітством: за офіційними переписом словаками записалися близько 6 тис.осіб, проте вони мають середню школу, відділення на філологічному факультеті та Центр Словацької культури в Ужгороді, де навчаються переважно українці. Особливо показово ситуація з центром Словацької культури, під який відвели одну з кращих будівель у центрі міста, а з обласного бюджету на реставрацію було виділено більше 10 млн грн. Показово, що аналогічний центр Української культури мав бути споруджений у Пряшеві, але досі знайдено лише будівлю, а гроші на її ремонт шукають.
Перелік таких кривд можна було б, на превеликий жаль, продовжити, проте я найменше хотів би, щоб доповідь сприймалася, як то колись писали, як лямент чи плач. Антиукраїнські сили на історичному Закарпатті, попри величезну шкоду, яку вони несуть, зовсім не є масовими та потужними, бо вони вийшли на історичну арену через слабкість, байдужість, зрештою навіть лінивство українських сил як в самому Закарпатті, так і в Україні загалом. Ця гірка правда мусить стати мотивом до праці. Лише активізація українства допоможе нормалізувати ситуацію на теренах історичного Закарпаття, зрештою не тільки. Тому дозволю собі окреслити кілька способів чи напрямків роботи, що мають нарешті мінімізувати вплив асиміляційних та українофобських виявів на теренах історичного Закарпаття.
Найнагальніше завдання — це підготовка до всеукраїнського перепису населення 2013 р. Антиукраїнські сили робитимуть все можливе і неможливе, щоб добитися відчутного зростання русинів на Закарпатті — у рух підуть маніпуляції, підкуп і т. п. Зростання кількості русинів — точка перетину злочинних інтересів як місцевих політичних угрупувань, так і реваншистських політ сил суміжних держав. Уряд нам подарував рік — його треба використати сповна, бо кількість русинів на Закарпатті за умов фальсифікації та маніпуляції може суттєво зрости. Щоб виконати це завдання треба руйнувати мур байдужості та упереджених стереотипів, що непомітно виріс по Карпатському хребту. Закарпаття в очах пересічного галичанина — це незрозуміла мова, мадяри, сакури, ранні овочі, вино і коньяк. За незначними винятками, в Україні журналістам бракує елементарної компетенції у закарпатських справах, а науковцям-гуманітаріям — зацікавлення Закарпаттям. Треба подумати про запровадження спецкурсів чи семінарів та студентів-філологів, істориків та журналістів із гуманітарних проблем Закарпаття. Адже десь 2-3 роки тому в інтерв’ю Г. Пагутяк щиро обороняла русинів, а зовсім недавно один молодий поет в «Українському тижні» пропагував Івана Петровція та просторікував про чеську, словацьку та румунську мову на вулицях Ужгорода (окрім української, там можна почути лише російську або угорську). Нам треба брати за приклад В. Гнатюка, В. Бирчака та І. Панькевича, діяльність яких дала могутній поштовх на відродження українства на теренах історичного Закарпаття. До речі, значну роботу у цьому напрямку роблять філологи ЛНУ — проф. Т. Салига, проф. Л. Сеник, декан філологічного ф-ту Я. Гарасим, та цього явно недостатньо. Щире зацікавлення та добре знання Закарпаття Україною, донесене до пересічного закарпатця, буде набагато дієвішим щепленням від вірусу сепаратизму, ніж дотеперішня поширена практика широкого закарпатського представництва у владних кабінетах Києва.
По-друге. Українська громадськість має гостріше реагувати на вияви українофобства на теренах усього історичного Закарпаття. На жаль, ми не багато можемо сподіватися на українські диппредставництва, бо вони займаються, як правило, важливішими, ніж українські, справами. Проте є чимало способів підтримати наших співвітчизників за кордоном: з одного боку, це участь в конференціях, друк книжок в Україні і т. п., а з іншого, донесення позиції української громадськості щодо певних недружніх дій урядів сусідніх держав через їх диппредставництва в Україні.
По-третє. Наукова громадськість України має врешті-решт показати своє принципове ставлення до маніпуляторів від науки на зразок П. Магочі та П. Женюха, які безцеремонно не просто заідеологізували свої дослідження, а просто перетворили їх у квазінауковий бізнес. Ну, ось найсвіжіший приклад, минулого тижня П. Магочі робить промотур по Україні зі своїм новим опусом. Але як можна приймати особу у академічному товаристві після того, коли він 2006-2007 році він видав «Історію України» та «Народ нізвідки», а в цих книжках подано діаметрально протилежні погляди на русинську проблему. В «Історії України» нема навіть згадки про русинів, а всі землі аж до Попраду у Словаччині вважаються українськими, тоді як в «Народі нізвідки» — українці — безжалісні асимілятори русинів, а Закарпаття чи Підкарпатська Русь не має ніякого стосунку до України. Так не робили навіть большевицькі борзописці. А в нас, зокрема в УКУ, знаходяться шанувальники маніпуляторського таланту П. Магочі, і вони влаштовують йому пишні презентації. А. Гітлер, як відомо, був не лише нацистським злочинцем, а й маляром, але нікому не приходить у голову божевільна ідея влаштовувати виставки його картин у мистецьких навчальних закладах. Зважаючи на незаперечний авторитет ЛНУ ім. Івана Франка, його вчена рада може звернутися до академічної спільноти з осудом антинаукових методів Магочія, Женюха — це, думаю, була б дієва засторога для любителів сумнівних грантів у нас в Україні, та за її межами.
Перед українською громадою величезна ділянка запущеної роботи — нинішнє наше засідання — вважаймо добрим знаком до її налагодження та майбутнього успіху. Бо, як писав Д. Дорошенко ще в далекому 1916 р. у праці «Угорська Україна»: «Ми віримо, що наша національна справа не загине ні при яких обставинах, що український народ таки прийде на всіх просторах своєї широкої землі до національної свідомості і об’єднається в однім стремлінні здійснити «в своїй хаті свою правду й волю».
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 27 березня 2013, 20:04

Доповідь, виголошена під час 2-го семінару 14 вересня 2012 року
Ігор Гирич

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА ПОЧАТКУ ХХ СТ.: НІВЕЛЯЦІЙНИЙ РОСІЙСЬКИЙ ТИСК І ЗДАТНІСТЬ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПІРНОСТІ

У боротьбі за культурну, а отже, й політичну незалежність найбільшого значення набувають мобілізаційні властивості денаціоналізованого населення, його здатність самостійно утримувати свої установи, інституції, організації, які дбатимуть про опірність колоніальному тиску метропольної нації. За доби модернізації це можливо серед народностей, які втягнуті в ринкові відносини, розуміють цінність свого культурного надбання — мови й літератури, свідомо віддають зароблений гріш на книжку, журнал та газету, видані рідною мовою. Попри те, що фіни були «лісовими» людьми, не такою мірою задіяними у традиційну хліборобську традицію, як українці, відчуваючи тривалий вплив німецької нації через торгові контакти з містами Ганзи, шведської культури - через освічених землевласників-шведів, вони зрозуміли важливість власної національної культури як важеля протистояння економічному й культурному тискові російської, шведської та німецької культурних потуг. Українське ж селянство залишалося ще в межах патріархального господарства, а культурно землевласницька й підприємницька еліта України вже давно визнала себе в цивілізаційному сенсі представниками російської політичної нації. Потреби культурного опору Росії переважна більшість української еліти не відчувала, тому що могла успішно конкурувати з природними росіянами у сфері чиновницької, військової, інтелігентської праці. Українською вона була лише етнічно, а не політично, свідомісно.
У Києві переважно читали російською, менше польською та ідиш. Українська література не була літературою масового вжитку. Книжки українською виходили спорадично і невеликими накладами. Першою серйозною книгою за кількістю накладу і змістовим значенням для виховання, окрім «Кобзаря» Т. Шевченка, була тритомна антологія художньої літератури «Вік» [1) С. Єфремов згадував, що первісний наклад у 1200 примірників довелося збільшити аж до 1600. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. — 2003. — № 3 (28). — С. 204—205] під редакцією С. Єфремова, О. Лотоцького, В. Доманицького та ін. У 1910—1912 рр. українська столиця вийшла на четверте місце в Росії за кількістю друкованої продукції після С.-Петербурга, Москви й Варшави. Але, на відміну від Варшави, ця продукція була переважно російськомовна. Громадян до читання російською не в останню чергу привчав і крутий на розправу царський режим, який будь-яке «хохломанство» розцінював під кутом зору державної зради, прирівнював до найтяжчих революційних дій і карав винуватців поліційними переслідуваннями, в’язницею, засланням у віддалені російські губернії. Лютувала цензура. У 1894 р. київський окремий цензор заборонив друкувати 50 назв книжок. З поданих у 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів удалося видати лише близько 80-ти.
Навіть після Першої російської революції і відміни Емського циркуляру 1876 р. ситуація суттєво не поліпшилася. У 1905—1914 рр. у Російській імперії легально вийшло понад 40 україномовних періодичних видань [2) Березовський О. М. Українські політичні партії Російської імперії початку ХХ ст. у дореволюційній публіцистичній літературі // Гілея. — 2009. — № 26. — С. 157—166]. У 1908 р. за покажчиками тижневика «Книжная летопись», який видавало Головне управління у справах друку в Петербурзі, вийшло 220 українських видань, майже вдвічі більше, ніж 1906 або 1907 років. З них 112 (50%) — книжки з красного письменства, 40 (19%) — науково-популярні, 29 (13%) — наукові, публіцистичні і критичні, 13 (6%) — музичні, 10 (5%) — інформаційні, решта лубочні. Масову літературу до революції переважно видавало видавництво «Вік». У 1900—1918 рр. воно випустило у світ 331 назву книжок накладом 1,7 млн примірників. Але для такої кількісно значної нації, як українська, це були вкрай малі цифри. Українська революція змінила ситуацію. На 1918 рік зафіксовано випуск 1526 назв книжок, з них 1084 українською мовою, 386 — російською, 56 — іншими мовами [3) Ісаєвич Я. Українське книговидання ХІХ— ХХ століть // Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 395—419].
Чому українці збройно програли у визвольних змаганнях 1917—1921 рр.? Існує низка причин. Головною вважаємо слабке поширення національної свідомості серед широкого загалу суспільства. А показником її можна вважати кількісні характеристики передплатників національної преси.
Фіни здобули незалежність. І це не виглядає випадковістю, коли взяти до уваги, що вже на 1898 р. лише в Гельсінкі виходило, за підрахунками О. Бочковського [4) Фінляндія та фінляндське питання. — Відень, 1916. — С. 33], 83 періодичних видання. А загалом у Фінляндії було 168 часописів. Тобто одне видання припадало на 13 тисяч мешканців. На межі ХІХ—ХХ ст. фіни мали 20 щоденних газет, 21 газета виходила тричі на тиждень, 32 — двічі на тиждень, стільки ж було тижневиків. Столичні газети мали наклад 12 тис., провінційні — 7—8 тис. примірників.
На Наддніпрянщині перша щоденна газета з’явилася лише 1906 р., і мала вона від 2-х до 3-х тис. передплатників. А підросійських українців було вдесятеро більше, ніж фінів. Може, правий був В’ячеслав Липинський, кажучи у своїх знаменитих «Листах до братів-хліборобів», що насправді 30 млн наддніпрянців — фікція і ми маємо числити українців якраз за тими 2—3 тисячами передплатників «Ради» [5) Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Вид. 2-ге. — Нью-Йорк, 1954. — С. 6. Майже те саме писав на десять років раніше Є. Чикаленко. У 1910 р. він занотував у щоденнику: «Свідомих людей у нас мало, у всякім разі, не більше двох тисяч душ, і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження… Я вже не кажу про есдеків, які вороже ставляться до буржуазної газети» (Чикаленко Є. Щоденник. — К., 2004. — Т. 1 (1907— 1917). — С. 119)]. У 1905—1914 рр. в Україні виходило лише 40 україномовних періодичних видань. З них лише до десятка видавалося рік або довше. А більшість були рептильками, які мали по кілька номерів і відразу зникали.
Причиною закриття був банальний брак передплатників. Так, влада тиснула на українських передплатників, жандарми брали їх на олівець, попереджаючи про можливі поліційні утиски. Та подібні проблеми мали й фіни, поляки, прибалтійські та кавказькі народи. Але ті все ж розуміли необхідність підтримки національної преси, бо поки вона існує, є підстави говорити про існування їхніх націй.
Тиражі українських видань були навдивовижу малими. Скажімо, такий журнал як «Киевская старина», який сьогодні читається з великим інтересом, справедливо вважаючись енциклопедією українського життя, і де друкувалися не лише історичні дослідження і документи, а й усі класики української літератури, за спогадами С. Єфремова, мав у 1901 р. наклад лише 300 примірників [6) Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. — 2004. — № 1 (30). — С. 192]. На момент закриття, завдяки збільшенню рубрики публіцистики та красного письменства, він виріс у передплаті до 700 примірників. Такі цифри мали приблизно всі українські журнали. У «Нової громади» у 1906 р. було тих-таки 400 передплатників [7) Чикаленко Є. Спогади. 1861—1907. — Нью-Йорк, 1955. — С. 469]. Журнал для російськомовних українців «Украинская жизнь», який у Москві редагували Симон Петлюра та Олександр Саліковський, попри доступну для більшості української інтелігенції російську мову, мав лише 800 передплатників [8) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 237] і балансував усі роки свого існування на межі банкрутства. Тієї української інтелігенції було так мало, що утримувати такий цікавий орган, як «Украинская жизнь», вона була не спроможна. А російська публіка, для якої часопис й було створено, до українського питання ставилася із байдужістю й цілковито ігнорувала цей один з найцікавіших передреволюційних українських журналів. «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) мав дещо кращі показники, бо вважався всеукраїнським (підросійським і підавстрійським) виданням. У київський період свого існування він мав близько півтори тисячі «пренумератів», але за рахунок передплатників галичан. Серед наддніпрянців знову ж таки було всього близько 700 передплатників.
База передплатників була такою вузькою, що кілька видань не могли проіснувати поруч, бо їх передплачували ті ж самі люди. І коли М. Грушевський переніс до Києва ЛНВ, то мусили припинити своє існування і «Нова громада», і «Киевская старина». Усі ці журнали були дотаційними, і якби не кошти Василя Федоровича Симиренка, то й «Киевская старина» мусила б закритися ще в 1880-х рр. Щороку останньому доводилося докладати в бюджет видання до 15 тис. рублів на покриття видатків, не забезпечених передплатою.
Із припиненням після Першої російської революції дії Емського указу 1876 р. функцію альтруїстичного жертводавця на українську щоденну пресу перебрав від В. Симиренка Євген Чикаленко. Спершу, до жовтневого маніфесту 1905 р. Миколи ІІ про конституцію в Росії, перспектива малювалася райдужною. Діячі українського руху вірили, що всі суспільні проблеми гніздяться в репресивній політиці царату і, коли ця політика зміниться, то українці відразу кинуться передплачувати довгоочікувану українську пресу. І вже відразу новопостала «Громадська думка» матиме 100 тис. передплатників і стане на власні ноги. Але реалії витвережували. У першій половині 1906 р. першу українську щоденну газету передплачувало 4093 особи, але на друге півріччя залишилося лише 1509 «пренумератів» [9) Чикаленко Є. Спогади. — С. 466]. Більшість передплатили «Громадську думку» тільки на 1—3 місяці, і лише 500 «відчайдухів» оформили передплату на весь рік. Є. Чикаленко впадав у відчай, переконавшись наочно у жалюгідних мобілізаційних здібностях української спільноти. У листі до П. Стебницького від 16 травня 1907 р. він писав: «У Вас тільки вирвалась думка, що наша нація — “якась нація недолюдків”, а я вже більше 10 років кажу, що вона нікчемна, що навряд чи вона буде вартнішою за провансальців… Не можна обійтися без передплатника, а його нема! А чим його привабити — не знаю. Мабуть, тільки часом. Треба тягти, тягти, поки стане сили; може, зміняться умовини життя, може, привикнуть до мови… тоді з’явиться і передплатник» [10) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування 1901—1922 рр. — К., 2008. — С. 52].
Є. Чикаленко опинився у патовій ситуації. Він був ініціатором видання, яке не мало жодних шансів вижити за гроші українського суспільства. Газета давала великі дефіцити увесь час свого існування і під першою назвою, і під другою, коли виходила у 1906—1914 рр. уже як «Рада». Бюджет газети складав близько 30 тис. рублів на рік. Передплата давала третину суми, а 20 тис. дефіциту хтось мав покривати з власної кишені. І ніби не так багато й вимагалося для бездефіцитності — мати стабільних 3—5 тис. передплатників на рік. Але такої мізерної кількості передплатників не знаходилося на 30-мільйонну націю від Збруча до Зеленого клину на Далекому Сході.
Наддністрянщина в рахунок не йшла. Там була своя щоденна газета «Діло», яка виходила від 1880 р. і свої три тисячі передплатників мала. Газету утримувало західноукраїнське суспільство, хоч це йому коштувало досить недешево. Є. Чикаленко писав у своєму щоденнику, що «Діло» — найдорожча у світі газета, бо передплата коштує 18 гульденів [11) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 109]. Передплата «Ради» становила 6 рублів (лише з 1911 р. стало 10 руб.), а збільшенню ціни заважало переконання, що газету і так передплачують бідні селяни, а отже, робити її дорожчою ніяк не можна. Не допомогли безпрецедентні преміальні для передплатників — безкоштовне одержання книги Миколи Аркаса «Історія України», яка сама по собі коштувала, в дешевому виконанні, півтора рублі, тобто чверть вартості всієї передплати на «Раду». В пізніші роки такими преміальними стало петербурзьке видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Але на зростання передплати впливу ці акції майже не мали. Є. Чикаленко звертався до галицьких керівників українського руху, щоб організувати передплату на «Раду» через читальні західноукраїнських «Просвіт». Є. Олесницький сподівався на підтримку і збільшення передплати з Галичини на 500 прим., але передплатило наддніпрянську газету в Галичині лише 70 нових осіб та організацій. Є. Чикаленко скрушно констатував, що галицького «Діла» не передплатило б навіть стільки наддніпрянців.
Тим часом такі ж селяни передплачували «Діло» і в Галичині, але їх до цього спонукала пропаганда місцевих греко-католицьких панотців і «Просвіт». Вони мали зразок перед очима в образі польської преси, яку утримувало польське суспільство. Може, тому й успіхи наших західних братів в Українській революції були куди більшими. ЗУНР постала на місцях в один момент проголошення Листопадового зриву, було створено УГА, січове стрілецтво, які воювали з перших днів світової війни як українська збройна формація. Місто і село демонстрували зразки самоорганізації, більшовицький радикалізм не «запудрив мізки» простому селянинові. Галичина не знала анархії та отаманії, міста не стали переважними осередками неукраїнської ідеї, як це сталося в підросійській Україні. Власна національна преса привчила українця-галичанина до громадянського життя, до самоорганізації, до розуміння суспільної цінності національного чинника.
Але Євген Харлампійович Чикаленко проявив свій незламний характер, до кінця був вірним своєму переконанню, що нація, яка не має своєї хоч би однієї щоденної газети, не заслуговує називатися нацією. У листі до П. Стебницького він з цього приводу писав: «Яка ж то нація з нас без щоденної газети? Правду Науменко казав, що скасування закону 1876 року надалі одкриє нашу нікчемність, буде нашим банкрутством» [12) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування... — С. 131]. Він небезпідставно стверджував: якщо селяни привчаться читати російськомовну пресу, українська справа пропала назавжди. Щороку він відрізав шмат свого поля біля села Перешори на Херсонщині і продавав його, аби здобути потрібні 10 тис. на покриття витрат. Ще 10 тис. рублів давав зі своєї кишені В. Симиренко. У 1911 р. ніби крига скресла, «Рада» перевалила у передплаті через магічні три тисячі. Лише на шостий рік свого існування єдина підросійська україномовна щоденна газета стала мати 3500 передплатників. У лютому 1913 р. передплатників у «Ради» було аж 3264 особи, на 538 осіб більше, ніж на цей період 1912 р. [13) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 260].
Перший рік видання «Ради» зруйнував стереотип абсолютної демократичної цінності — в сенсі ціннісної переваги бідності над заможністю. Він продемонстрував ту прописну істину, що культура потрібна не так деморалізованій нестатками й злиднями селянській і робітничій масі, як передусім прошарку, що вирвався з матеріальної залежності від щоденного заробляння на кусень хліба. Лише та людина, яка завдяки працелюбності й освіті піднялася над сірою неписьменною масою, цінуватиме свою газету й даватиме на неї свій тяжко зароблений гріш, якщо цей гріш не відривається від потреб прогодування себе і родини. Проте провід українського національного руху зробив ставку на бідного селянина, догоджаючи його бажанню відібрати землю в заможних верств населення. Чикаленко писав Стебницькому: «Ми, рахуючи на селян, на голоту, дешево пустили газету та взяли такий тон, що вооружили проти себе всі заможні верстви, а селянство не виписує, бо неграмотне, а коли й грамотне, то не доросло до національного питання. … Вона [газета] взяла гострий тон проти бюрократії, панів, попів, а через те адміністрація її видирає по селах, карає тих, що її виписують, попи не дозволяють її виписувати дякам та учителям; пани вважають її революційною, отождествляють українство з “гайдамацтвом”, а селяни, т. є. “гайдамаки”, нічого в ній не розуміють…» [14) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування… — С. 88—89]. У 1907—1908 рр. Є. Чикаленко, М. Грушевський, В. Леонтович стають на точку зору, що необхідно завойовувати міські буржуазні елементи і що лише від них піде національна свідомість на село. Було вирішено видавати газету «не для народу, а для дрібної інтелігенції: вчителів, фельдшерів, писарів, всіляких офіціалістів, тобто для письменної публіки на селі й у місті» [15) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування… — С. 93].
Проблема з розумінням українського друку була досить суттєвою, і не лише серед інтелігенції, а й серед селян — самих носіїв цієї мови, не навчених у школах азам письменності. «Великий націоналіст» селянин-бухгалтер, що працював навіть у редакції «Ради» й сам писав фейлетони для неї, не розумів слів: «варто», «варта», «в’язень», «брама». Вважав їх видуманими, бо, мовляв, на Полтавщині, звідки він був родом, так не говорять [16) Чикаленко Є. Спогади. — С. 467—468]. Що вже казати про далеких від живої мови людей. Поміщик з Полтавської губернії Бобирь-Бохановський, ніби прихильник української літератури, не розумів слів «суспільний» і «рух». Він обурено сперечався з Є. Чикаленком з приводу мови газети «Громадська думка»: «Ну, хіба це по-нашому? Це по-хорватськи або по-словацьки, тільки не по-нашому. Ну прочитайте самі хоч оцю передову статтю: “Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили...” і т. д. Ну хто розбере цю фразу? Що таке „суспільний”, що таке „рух”?». Після пояснень Євгена Харлампійовича він заявив: «От і треба було так і сказать: “С течением времени наше движение приняло такие форми и размеры...”» [17) Чикаленко Є. Спогади. — С. 467].
Несприйняття заможними верствами населення тогочасного українського правопису було перед революцією річчю досить поширеною. Поміщик із селян Іван Данилович Яневський, зятем якого був відомий хормейстер Демуцький, організатор знаменитого Охматівського народного хору, бридився українською літературною мовою, вважав її каліченням народної мови, мови Шевченка— Котляревського. Хотів, щоб саме такою мовою писалася газета. Якщо не вистачає своїх слів, вважав він, треба брати готові російські слова. Такі люди були російськими патріотами, не сприймали культурної окремішності, боялися бути політичними українцями. З іншого боку, політична несвідомість не заважала тому, що родинна мова в сім’ї Яневських була українська. Усі четверо синів його, що закінчили університет, говорили з батьком українською. І сам Іван Данилович вимагав від синів звертатися до нього рідною мовою. Але української свідомості не було як у старого батька, так і в його синів. Вони не цікавилися, писав Є. Чикаленко, ні літературою, ні сучасною пресою українською, ні питаннями національного відродження.
Священик села Кононівка отець Максим розповідав, як його навчив читати по-українському п’ятнадцятирічний хлопець. Бо сам він не зміг правильно прочитати український текст і подумав теж, що це по-болгарському чи по-словацьки написано. Замолоду піп читав «Кобзар» і все там розумів. Але «Рада» повикидала -ы-, й читати стало йому важко [18) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 44—45].
У листі до П. Стебницького Є. Чикаленко скаржився, що «трудящі маси», для яких задумувалася «Рада», її майже не читають, «кажуть, що вона печатається не такою мовою, “як у нас в селі балакають”, що їм російську газету легше читать». Проблема була в тому, що до всього треба звикнути. А отже, потрібний був час на таке звикання. Через те що мова газети була для широкого читача незвичною, вона не здобула постійно читаючої публіки, а отже, майже не збільшувалася кількість її передплатників. «Нема таких геніїв слова, — писав Є. Чикаленко Петру Януарійовичу, — які б захопили читача, яким він простив би сю мову. Нашу газету ведуть середні люде, а через те й газетка сіренька. Се нормально в часи, коли вже мова в газеті не звертає на себе увагу, коли читач вимагає тільки свіжих вістей, а нам треба давать і свіжі вісті та ще на такій мові, щоб вона була зрозуміла, рідна, не різала вухо. А тим часом “рідною мовою” можна тільки писать белетристику та й то з народного життя, а газетна мова ширша, вона наближається до наукової, а ця мова для публіки чужа, а не “рідна”» [19) Євген Чикаленко — Петро Стебницький. Листування… — С. 48].
Подібні проблеми з розумінням друкованого слова українцями мав і Михайло Грушевський зі своїм «Літературно-науковим вісником». Наддніпрянець С. Яневський скаржився у листі до М. Грушевського на незрозумілі у виданні «галицькі» слова. Проте уявні галицизми, полонізми і москалізми у більшості випадків сьогодні є літературною нормою. Приміром, дивоглядно для С. Яневського звучали такі, сьогодні однозначно літературні слова, як: «рух», «заперечувати», «відчув», «вимоги», «проголошення», «суспільність», «попередні», «очевидно», «настрій», «сучасний», «тимчасовий», «умисно», «недбальство», «збіг», «вир», «крок», «слушний», «мешканці» та ін. Дописувач до головного редактора «ЛНВ» радив М. Грушевському поїхати у своє село і послухати, як там селяни говорять [20) ЦДІАК України. — Ф. 1235. — Оп. 1.— Спр. 308. — Арк. 75—76].
«Рада» робила велику націоналізуючу справу. Є. Чикаленко згадував, як у Полтаві Володимир Короленко здивовано відзначив, що звичайні наглядачі місцевих шкіл між собою говорять літературною українською мовою, а не російською. І вони пояснили, що стали так спілкуватися під впливом «Ради» [21) Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1. — С. 221]. Це переконало російського письменника, що українська справа — не вигадка інтелігентів, яким нема чим займатися, а глибоке народне прагнення. У ресторані київського готелю «Континенталь» на запитання російського поміщика до офіціанта, якої той національності, останній відповів, що він українець. І такого переконання він набув, читаючи газету «Рада».
Ситуація з виходом «Ради» підтвердила ще одну аксіому — національна газета може існувати лише у респектабельному суспільстві, де шануються консервативні традиційні цінності, де існує заможний середній клас, де в повазі еволюційний розвиток суспільства, а не революційна істерія, заклики до «грабіжки», «шариковщини», «експропріації експропріаторів». Воля натовпу і демагогів-горлопанів не може бути понад права статечного поспільства, яке ґрунтується на повазі до приватної власності на землю, на здоровому індивідуалізмі, що й творить громадянське суспільство з порядних людей-«продуцієнтів», котрі в ньому задають тон, а не плебеї-безбатченки з облудними гаслами рівності у бідності. Такого суспільства Україна наддніпрянська не мала. Вона його могла збудувати, але не встигла.
Березнева революція 1917 р. вивільнила приспані національні сили. У Києві протягом березня— квітня виникає аж три щоденні газети трьох найбільших політичних сил: соціалістів-федералістів (колишніх центристів-тупівців) «Нова Рада», есдеків — «Робітнича газета» та есерів — «Народня воля». Сукупний тираж цих газет доходив до 25 тис., що вже давало право казати про масовість українського національного руху. Але для справжнього оптимізму було ще далеко. Чорносотенний, монархічний і «єдинонеділимський» «Киевлянин» мав передплату, яка дорівнювала тиражу всіх щоденних українських газет Києва. А ліберальні російські газети типу «Киевская мысль» мали наклад, що також був на рівні «Киевлянина». Тобто російськокультурні громадяни міста мали величезну чисельну перевагу, а у своїх національних почуваннях вони були російськими патріотами.
Але чи варто нам сьогодні кидати каміння в тих українців, що створили сто років тому «Раду»?.. Читаючи ту газету, яку так багато критикував Є. Чикаленко за брак журналістського таланту, примітивність трактування важливих суспільних проблем, відсутність талановитої сатири тощо, відразу спадає на думку порівняння з нинішньою нашою пресою. І, треба сказати, порівняння не на користь останньої. Однак ми не маємо сьогодні загальноукраїнського видання рівня «Ради». Та й взагалі, чи є в Україні якийсь авторитетний щоденний друкований орган? Хіба газета «День»… Але то теж газета передусім для інтелігенції. Та й рівень трактування проблем не завжди нас може задовольняти. Навіть помаранчева влада за п’ять років перебування у владі не спромоглася на заснування такої газети, яку міг створити один ентузіаст — Євген Чикаленко. Згадуючи нашу пресу сторічної давнини, доходиш невтішного висновку: віз і нині там. Ми й досі наступаємо на старі граблі. То чи варто дивуватися, що ми такі «дурні і бідні»?..

* * *

І сьогодні по двадцяти роках незалежності ми так само залишаємося перед загрозою втрати нашої національної ідентичності. Така втрата всіляко стимулюється нашим північно-східним сусідом, його відповідними структурами, які дбають про нове залучення українських земель до нової-старої Російської імперії. Таке може стати можливим, коли до мінімуму скоротити вплив на українське суспільство національної книжки та періодичного видання. Які нам бачаться кроки, щоб запобігти цьому? Не претендуючи на всеохопність, пропонуємо такі заходи:
1. Домогтися громадським тиском від кожної партії, яка претендує на належність до національно-демократичного табору, занесення у свою програму окремого рядка про підтримку української книги і книговидання.
2. Вимагати від усіх політичних і громадських сил домогтися зняття всіх податків з української книги, а також розробки спеціальних пільг видавцям саме україномовної продукції.
3. Домогтися відновлення за державний кошт усеукраїнського книгорозповсюдження; виділення коштів на закупівлю книжок і журналів до мережі міських, сільських, районних та шкільних бібліотек.
4. Обміркувати можливість фінансування української книжки за рахунок російськомовної продукції, яка видається або розповсюджується в Україні.
5. Зобов’язати всі іноземні періодичні видання в Україні виходити передусім українською мовою.
6. Спонукати через ЗМІ, цілеспрямовану культурну політику уряду кожного громадянина до підтримки саме української книжки, газети чи журналу.
7. Припинити практику закриття українських книгарень. Визначити ті крамниці, які під жодним приводом не можуть бути закриті чи перепрофільовані.
8. Упроваджувати у свідомість кожного мешканця України та урядовця думки, що українська книга — це частка національного інформаційного простору, який має захищатися на державному рівні. Захист української книги — завдання стратегічної безпеки держави.
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 26 квітня 2013, 22:39

Стаття про семінар в газеті День. - 2013. - № 61 (http://www.day.kiev.ua/uk/article/podro ... -vseredini)

Зло поряд і всередині
Українці мають навчитися використовувати українофобію як один із засобів подолання власного малоросійства

Олександр Музичко
4 квітня, 2013

«Фашисти», «нацисти», «бандерівці», «хохли», «українофоби», «русофоби», «антисеміти» — цими та іншими численними словами переповнений інформаційний простір. Вживають їх хаотично, доречно й не доречно, нівелюючи та затьмарюючи первинні сенси, розмиваючи межі між добром і злом, своїм та чужим. У таких умовах українські інтелектуали прагнуть допомогти собі та оточенню додати трохи здорового глузду в цей хаотичний потік, виробити власний, україноцентричний, погляд на минуле та сучасне, донести його до масового читача та глядача, долаючи перешкоди та використовуючи надзвичайно мінімальні можливості.

28 березня 2013 року у Львові у рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка, на спільному засіданні Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський семінар «Українофобія як явище та політтехнологія». Науковці та представники громадськості головним чином обговорили визначення терміна «українофобія» (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслили явища, які породжують українофобію: великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм тощо, напрацювали пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).

Ініціаторами проведення семінарів є співробітники одного з найпродуктивніших осередків української історичної науки — Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України А. Гречило, Н. Халак та ін. І це не дивно, адже засновником осередку був найвидатніший український історик другої половини ХХ ст. Ярослав Дашкевич, який у 1990-х роках одним із перших звернув увагу на небезпеку розгортання українофобських політтехнологій та, власне, вживав це поняття для характеристики явищ ненависті до українського та України, завдання їй шкоди, підриву соборності тощо.

Семінар викликав досить значну увагу з боку фахівців, хоча, на жаль, далеко не всіх, наприклад, з числа тих, яких прийнято називати лібералами, за всієї умовності та розмитості цього поняття в Україні. Засоби масової інформації теж могли б приділити значно більше уваги такій кричуще актуальній проблемі. Фішкою третього семінару було скайп-спілкування з київськими колегами: дуже відомими читачам «Дня» Л. Масенко та О. Палієм. Головну ж доповідь виголосив автор цих рядків, що, вочевидь, привернув увагу присутніх хоча б тим, що мешкає у місті, де нині у прискореному темпі опрацьовується весь арсенал українофобських технологій. Зазначу, що на початку цього року мені вже доводилося виступати на цю ж саму тему («Українофобія як історичне та суспільно-політичне явище: виклик та стимул для української нації») в Одесі перед понад сотнею слухачів.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

Проте що ж таке українофобія? Адже попри зрозумілий загалом сенс ненависті та страху перед всім українським наукове бачення має прагнути до певної деталізації та аналізу, а отже, і ускладнення та докладності (іноді такий підхід дратує «трудящих», які воліють односкладних, як цвях, слів та речень і визначень в рамках «злий», «добрий», «поганий», «хороший»).

На мою думку, щодо українських реалій поняття «українофобія» («українофобство») значно втратило свій суто лексичний сенс, адже перекладається воно як «страх перед українцями, побоювання українців чи України». У такому сенсі часто говорять про американофобію, кавказофобію, русофобію. Проте щодо українців та України найчастіше йдеться про ненависть до них, дискримінацію, приниження, намагання загалом заперечити факт існування українців як народу та нації і навіть в принципі українського етнокультурного простору. Хоча, звичайно, це перемішується і зі страхом — страхом поширення, поглиблення явищ дерусифікації, устійнення українців на своїй споконвічній, предківській землі. Але страх поки що не до сильного та впливового, а радше часто навіть не виправданий та перебільшений страх до потенційного, паросткового. Недаремно частина аналітиків вже здавна порівнює становище етнічних (також загалом носіїв мови та ідентичності) українців в Україні з колишнім апартеїдом у ПАР. Можна навіть згадати про більш давнє явище — ілоти у Спарті. Приниження всього українського, ненависть до нього є значно ширшим за риси політики сусідніх держав (найчастіше все зводиться до політики Росії щодо України) чи їх населення на побутовому рівні.

Головними концептами сучасної українофобії є заперечення факту існування української мови або встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, територіальної і духовної соборності українського народу та нації, запровадження не-україноцентричних історичних міфів, а в ширшому сенсі — впровадження погляду на український народ, націю та державу як штучні, не життєві явища. Існування українофобії є водночас проявом слабкості та сили українців: слабкості — адже бачимо відсутність дієвих механізмів протидії інформаційній війні та поширенню власного світобачення, сили — адже сила та галас українофобії зростають пропорційно зростанню дієвості українського національного руху.

Можна виділити найбільш помітні національні різновиди українофобії: російський, єврейський, польський, кожний з яких має певну специфіку. Однак українофобія в цілому або в окремих елементах охоплює і українське середовище, будучи тісно пов’язаною з явищем «малоросійства». Прояви українофобії спостерігаються і в країнах Західної Європи, наприклад, агресивно лівацьких та псевдоліберальних спільнотах (згадаймо хоча б про нав’язливий візит до України псевдоісторика Россолінського-Лібе).

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

Як будь-яке подібне явище, українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями, як існування України в складі кількох імперій, ідея триєдиної «русской» нації, «Русский мир», Велика Польща, радянський комунізм. Власне, слово «українофобія» молодше за існування явища. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців безперечно найсильніше проявилось в період формування націй та національних рухів модерної доби: ХІХ — ХХ століття. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула у Російській імперії у другій половині ХІХ — початку ХХ ст. (з деякими періодами послаблення тиску), СРСР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої світової війни на територіях Райхскомісаріату Україна та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні або й ненависті до українців фактично в категоріях властивих українофобству, українські діячі доволі нечасто вживали саме слово до початку ХХ ст., і вже дещо частіше починаючи від 1905—1907 років (Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Винниченко). З середини ХХ ст. це поняття було забуто в СРСР, перемістившись в середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х роках.

Від інших національних фобій українофобія відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та держави, але навіть як етносу. З іншого боку, українофобія тісніше пов’язана з внутрішніми проблемами розвитку українського суспільства, зокрема, незавершеністю націєтворчих процесів в середовищі самого етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів сприяє реалізації цієї генеральної мети. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації українофобії до поширених в США та Західній Європі політичних доктрин — толерантність, мультикультуралізм, лібералізм — що, реалізовуючись на українському пост(?)колоніальному ґрунті, фактично гальмують процеси консолідації українців у народ і націю.

ЩО РОБИТИ?

Українофобія ніколи не буде остаточно подолана як явище. Українці лише мають навчитись адекватно реагувати на її виклики, розпізнавати приховані сигнали та рухи і в підсумку — використати українофобію як один із засобів консолідації на основі українських національних цінностей, подолання власного малоросійства.

Ці та інші тези викликали жваве обговорення в аудиторії. Цінною для мене була підтримка з боку високошановної Л. Масенко, що, як завжди, блискуче наголосила на українофобських небезпеках. Лунали серед присутніх і заклики не звертати уваги на українофобію, що, мовляв, відволікає нас від важливіших проблем. Навряд чи доцільно не звертати уваги на загрозу та хворобу, ризикуючи взагалі вмерти. Були і дійсно важливі думки про необхідність наголосу на толерантному ставленні до українців з боку інших національних спільнот. Мені як земляку та популяризатору постаті В. Жаботинського, досліднику історії одеських грузинів ця думка є близькою та зрозумілою. Справді, ми не маємо лікувати українофобію якоюсь іншою фобією, тобто плеканням в собі ненависті до своїх сусідів як цілого, адже і серед них є різні групи та особистості. Однак саме через нашу слабкість та невиразність ми дедалі більше втрачаємо прихильників у цих середовищах. Нікому не цікавий народ, що так легко впадає в апатію та сплячку, нехтуючи своєю мовою та культурою, а з іншого боку, сліпо сподіваючись то на західних ѓрантодавців, то на російських лібералів, то на когось іншого, забуваючи про свою «правду та волю». Подальші семінари, які їхні організатори обіцяють провести надалі не лише у Львові, посприяють визначенню граней українофобії, а також створенню надійних захисних механізмів для українського суспільного організму.

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент, Одеса
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 15 травня 2013, 18:15

Засідання 4-го та 5-го всеукраїнських науково-практичних семінарів "Українофобія як явище та політтехнологія" відбудуться 17 травня 2013 р.

П’ятниця, 17 травня 2013 р.
10.00–12.00
Конференц-зала НТШ
(Львів, вул. Винниченка, 24, 3-й поверх)

IV семінар "Українофобія як явище та політтехнологія":
Розстріли українців на карпатських перевалах в березні 1939 року: невідомий злочин

Юрій СЛИВКА (Львів):
Події в Карпатській Україні: міжнародно-правовий аспект

Олександр ПАГІРЯ (Київ):
Польська сторінка терору в Карпатській Україні (1938–1939 рр.)

Ярослав ОНИЩУК, Святослав ШЕРЕМЕТА (Львів):
Пошуково-ексгумаційні дослідження поховань стрільців Карпатської Січі на Верецькому перевалі

Обговорення

12.00–12.30
Перерва

12.30–15.00
V семінар "Українофобія як явище та політтехнологія":
Міфи навколо українсько-польського конфлікту на Волині як українофобські технології

Іван ПАТРИЛЯК (Київ):
Українсько-польський конфлікт 1942–1945 рр.: витоки, хід, втрати

Ігор МАРЧУК (Рівне):
Чи віддавав Дмитро Клячківський-"Клим Савур" наказ 1943 року про нищення польського населення на Волині?

Іван ПУСЬКО (Луцьк):
Застосування методики усної історії для верифікації свідчень про події українсько-польського протистояння на Волині 1943–1944 рр.

Андрій ЖИВ’ЮК (Рівне):
Політичні настрої та моральний стан польського населення Волині і Полісся на завершальному етапі німецько-радянської війни

Роман ГРИЦЬКІВ (Львів):
Українсько-польське протистояння 1939–1947 рр.: проблема наукового та суспільного осмислення

Обговорення
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 19 травня 2013, 18:26

Резолюція IV семінару «Українофобія як явище та політтехнологія»

Розстріли на карпатських перевалах у березні 1939 року: невідомий злочин

У березні 1939 р. після того, як хортистська Угорщина захопила Карпатську Україну, групу галичан, які потрапили в угорський полон, було передано польським прикордонникам. У мирний час громадян Польщі, які не вели проти цієї держави жодних бойових дій, без суду і слідства було розстріляно лише через їхню національну приналежність.
Свідчення сучасників, опубліковані відразу після цієї події, подають загальну кількість убитих українців від 600 до 800 осіб. Проведені протягом останніх років археологічно-ексгумаційні роботи підтверджують факт скоєного злочину в 1939 році. Активну участь і координацію цих дій проводили як польські урядові структури, так і консульські представництва Польщі в різних країнах, що вказує на сплановану і узгоджену акцію.
Прихований і замовчуваний злочин проти людяності, скоєний у мирний час, є аналогічним за своїм складом до масових розстрілів польських офіцерів у Катині 1940 р., однак досі залишається малодослідженим і незасудженим.
Тому перед науковцями та владними структурами стоять такі завдання:
1) всебічно вивчити обставини цих подій, із залученням усіх можливих документів, які зберігаються в Угорщині, Чехії, Польщі, Росії, Німеччині;
2) дати політичну оцінку цим злочинним діям;
3) встановити імена жертв злочинів, скоєних 1939 року на карпатських перевалах, активізувати роботу над створенням Книги Пам’яті Карпатської України;
4) продовжити археологічно-пошукові роботи та належно перепоховати знайдені рештки;
5) увічнити пам’ять загиблих українців, створити меморіали на Верецькому і Яблуницькому (Татарському) перевалах.

(див. також цю тему)
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 19 травня 2013, 18:28

Резолюція V семінару «Українофобія як явище та політтехнологія»

Міфи навколо українсько-польського конфлікту на Волині як українофобські технології

Ініціатива польських політиків щодо проекту ухвали Сейму Польщі про українсько-польський конфлікт на Волині та істерія, піднята навколо цих питань у польських ЗМІ, не має на меті увіковічнення пам’яті жертв конфлікту, а є звичайною українофобською технологією, яка сіє міжнаціональну ворожнечу та не сприяє добросусідським стосункам України та Польщі. Історія підмінюється політикою. Намагання однобоко потрактувати розвиток українсько-польського конфлікту на Волині під час Другої світової війни, перекласти всю провину виключно на українську сторону і трактувати цей конфлікт як односторонню етнічну чистку насправді має на меті приховати аналогічні дії з польського боку.
Нові об’єктивні дослідження показують, що насправді неспростовними є такі факти:
- проведення на Волині етнічних чисток щодо українців з боку різних польських воєнізованих формувань та польської поліції (шуцманів), у яких брало участь не лише польське цивільне населення, але й римо-католицьке духовенство;
- колаборація поляків з нацистським окупаційним режимом, у тому числі участь у складі поліційних з’єднань для винищення не лише українців, але й чехів, євреїв, поляків із змішаних сімей, які відмовлялися брати участь у братовбивчій війні;
- втрати з українського боку від злочинних дій поляків були значними та становлять кілька десятків тисяч жертв; натомість у польській історіографії занижується ці показники, а завищується в кілька разів кількість жертв серед поляків.
Через маніпулювання фактами здійснюється спроба вирвати події волинського конфлікту з контексту загальної ситуації в часі Другої світової війни, потрактувати діяльність УПА як виключно антипольську акцію, свідомо замовчується її боротьба з нацистським та комуністичним режимами за незалежність України, а разом з тим фактично заперечується право українців на власну державність.
Роздмухування цієї проблеми виносить на перший план українсько-польське протистояння, залишаючи в тіні участь основних тодішніх і сучасних гравців – Росії та Німеччини. Знову формується українофобне об’єднання, а знаряддям у цій грі роблять Польщу і польське суспільство.
Завданням для українських істориків є не штучна політизація проблеми, а продовження всебічних досліджень над важкими питаннями.

Andrzej_Mleczko.jpg
А. Млєчко, "Патріоти"
Andrzej_Mleczko.jpg (55.33 Кб) Переглянуто 55135 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 31 травня 2013, 13:13

Доповідь, виголошена під час 3-го семінару 28 березня 2013 року

Олександр Музичко

Українофобія: тягар історії та виклики сучасності

Українофобія (українофобство, тобто «страх перед українцями, побоювання українців») є одним з найпоширеніших понять останнього десятиліття в інформаційному просторі України, «конкуруючи», напевно, лише з антисемітизмом і русофобією. Показово, що з суто українського, здебільшого націоналістичного дискурсу [1], це поняття перейшло у лексикон діячів інших країн, зокрема, Російської Федерації, лунаючи навіть з вуст навіть тих з них, кого зі всіма на те підставами неодноразово розглядали як носіїв таких поглядів (інтерв’ю у передачі «Особое мнение» на радіо «Радио Эхо Москвы» В. Познера та В. Шендеровича 22 та 23 травня 2013 р.).
Причиною поширеності цього поняття є реальне зростання міжетнічного та політичного протистояння всередині українського суспільства, так і загострення геополітичної боротьби у світі і, зокрема, Центрально-Східній Європі. Спроби частини політиків та ЗМІ проголосити цю проблему «штучною» в сенсі не існуючої насправді, або лише як зовнішньої є непереконливими. Натомість дуже часто поняття українофобії примітивізується, розмивається і позбавляється реальних ознак, переміщуючись у сферу побутових образ та штампів (подібно до понять фашизм чи нацизм).
Будучи частиною ширших явищ – дискримінації, ксенофобії, шовінізму, імперіалізму – в суто українському контексті українофобія споріднена з такими поняттями як антиукраїнізм, мізукраїнство (від грец. «мізос» – ненависть). Найбільш тісно українофобія пов’язана з психологічною та політичною сферами, зокрема, інформаційними війнами, створенням образу внутрішнього і зовнішнього ворога. Українофобія передбачає не лише страх перед всіма проявами української ідентичності та культури як ознак приналежності до українського етносу, українського національного прогресу, але й більш або менш дієву ненависть до етнічно українського. У періоди існування Української державності українофобія також поширювалась і зараз поширюється на українську державність, охоплюючи таким чином не лише сферу українського етнічного, але й всього проукраїнського, патріотичного і не обов’язково суто українського етнічного. Власне, в такому разі українофобія передбачає протидію встановленню союзу між етнічними українцями та українськими не-українцями. Українофобія є водночас концептуальним та побутовим явищем, яке інспіровано зовнішніми та внутрішніми чинниками. Концептуальна українофобія використовує побутові стереотипи, збільшує та загострює соціально-етнічні фобії.
Головними концептами сучасної українофобії є заперечення факту існування української мови, або встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, територіальної та духовної соборності українського народу та нації, запровадження не-україноцентричних історичних міфів, а в ширшому сенсі – впровадження погляду на український народ, націю та державу як штучні, не життєві явища. Існування українофобії є водночас проявом слабкості та сили українців: слабкості, адже бачимо відсутність дієвих механізмів протидії інформаційній війні та поширенню власного світобачення, сили – адже сила та галас українофобії зростають пропорційно зростанню дієвості українського національного руху.
Як будь-яке подібне явище українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями як існування України в складі кількох імперій, ідея триєдиної руської нації, Руський мір, Велика Польща, советський комунізм. Власне, слово українофобія є молодше за існування явища. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців безперечно найсильніше проявилось в період формування націй та національних рухів модерної доби: XIX – XX століття. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула у Російській імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. (з деякими періодами послаблення тиску), СССР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої Світової війни на територіях Райхскомісаріату Україна та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні або й ненависті до українців фактично в категоріях властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку ХХ ст., і вже дещо частіше починаючи від 1905-1907 років (Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Винниченко) [2]. Усталенню сприяло поява у середині 19 ст. терміну русофобія від Ф. Тютчева, на початку ХХ ст. – полонофобії від Ф. Буяка, В. Марр – антисемітизм. Попри роки «українізації», це поняття не було забуто і у 1920-х, про що, зокрема, свідчить щоденник одесита М. Слабченка [3].
З середини ХХ ст. це поняття було забуте в СССР, перемістившись в середовище української діаспори, звідки переважно повернулось в Україну у 1990-х роках.
Можна виділити найбільш помітні національні різновиди українофобії: російський, єврейський, польський, кожний з яких має певну специфіку. Однак українофобія в цілому, або в окремих елементах охоплює і українське середовище, будучи тісно пов’язаною з явищем «малоросійства». Прояви українофобії спостерігаються і в країнах Західної Європи, наприклад, агресивно лівацьких та псевдоліберальних спільнотах.
Зокрема, варто нагадати прислів’я з колекції В. Даля росіян про українців, що говорять самі за себе: «Малороссы – мазепинцы, хохлы, чубы; индюшка высидела; галушкой подавился. Индейка из одного яйца семерых хохлов высидела; Черт с хохла голову снял да приставил ему индюшечью; Хохол глупее вороны, а хитрее черта; Хохлацкий цеп на все стороны бьет (хохлы молотят через руку); Чтоб те хохлы да повыдохли! - А чтоб те москали да их повытаскали (ответ); И по воду хохол, и по мякину хохол; Хохол не соврет, да и правды не скажет». У 2012 році 78% опитаних чеських громадян старше 15 років заявили про свою ненависть до циган. Слідом за циганами за шкалою несимпатичного йдуть албанці та українці.
Відповідаючи на питання про наявність українофобії у сучасних євреїв, відомий єврейський вчений Шимон Редліх відповів: «не тільки євреї, що походять з України, але й переважна більшість єврейської спільноти вороже ставиться до українців та їхніх національно-визвольних рухів, оскільки автоматично асоціює їх з антисемітизмом. Я навіть назвав би це українофобією. Єврейська українофобія, заснована на історичному українському антисемітизмі, не вільна від багатьох спрощень і узагальнень» [4].
Від інших національних фобій українофобія відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та держави, але навіть як етносу. З іншого боку, українофобія більш тісно пов’язана з внутрішніми проблемами розвитку українського суспільства, зокрема, незавершеністю націєтворчих процесів в середовищі самого українського етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів сприяє реалізації цієї генеральної мети. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації українофобії до поширених в США та Західній Європі політичних доктрин – толерантність, мультикультуралізм, лібералізм, - що, реалізовуючись на українському пост(?)колоніальному ґрунті фактично гальмують процеси консолідації українців в народ та націю.
Українофобія ніколи не буде остаточно подолана як явище. Українці лише мають навчитись адекватно реагувати на її виклики, розпізнавати приховані сигнали та рухи, і в підсумку – використати українофобію як один з засобів консолідації на основі українських національних цінностей, подолання власного малоросійства.
Отже, резюмуймо у вигляді короткого визначення явища в енциклопедичному стилі. Українофобія – система поглядів та дій, що мінімізують, заперечують чи нівелюють їх вплив на суспільно-політичні та культурні процеси, суб’єктність Української держави, консолідацію українського народу та нації, питомі етнокультурні ознаки та уявлення українців, державотворчий потенціал українців, агресивно нав’язують українцям не традиційні для них етнокультурні риси або ігнорують українську мову та культуру, державно-національні символи. Українофобія є головним чинником денаціоналізації та дискримінації українців в Україні та поза її межами. Є складовою поглядів та діяльності частини не-українців та політико-державних еліт. Українофобія (власне страх перед всім національно-українським) властива частині зденаціоналізованих українців як відображення їх психічної травми, засіб уникнення дискримінації. Засобами реалізації українофобських принципів є інформаційна війна проти носіїв україноцентричного образу історії, культури, релігії, створення власних груп підтримки всередині своїх країн та зовні – професійних українофобів, дискредитація борців проти українофобії, борців за права українців, поширення серед українців негативних автостереотипів, нацьковування не-українців на українців, маніпуляція загальними гуманістичними принципами.

Примітки:
[1] Рог В. Українофобія: п'ята колона та її ляльководи. — К., 2012. — 96 с.
[2] Дорошенко Д. Австрійська Україна в 1906 році // Україна. — 1907. — № 2. — Ч. ІІ. — С. 79.
[3] Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952). — Дніпропетровськ, 2004. — С. 237.
[4] http://historians.in.ua/index.php/istor ... rom-tymoiu
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення Запеклий Андрій » 18 листопада 2013, 22:47

Сова А. ІV–V Всеукраїнські семінари “Українофобія як явище та політтехнологія” // Мандрівець. – Тернопіль, 2013. – № 4 (106). – Липень–Серпень. – С. 99–101.
Запеклий Андрій
 
Повідомлення: 33
З нами з: 22 січня 2011, 19:09

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 14 серпня 2014, 23:42

Вийшов друком збірник матеріалів 1-5 семінарів:

Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей / НАН України. ІУАД ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка; Упоряд.: Гарасим Я., Гречило А., Пилипчук С., Сова А., Халак Н. – Львів, 2014. – Вип. 1. – 140 с. ISBN 978-966-02-7241-5

обклад03.jpg
обклад03.jpg (35.18 Кб) Переглянуто 54028 разів

Зміст:

Гречило А., Гарасим Я. Передмова...4
Музичко О. Українофобія: тягар історії та виклики сучасності...7
Гирич І. Українська преса початку ХХ ст.: нівеляційний російський тиск і здатність до національної опірності...11
Резолюція ІІ семінару «Українофобія як явище та політтехнологія» Українофобія та українське книговидання...22
Сливка Ю. Події в Карпатській Україні: міжнародно-правовий спект...23
Пагіря О. Польська сторінка терору в Карпатській Україні (1938–1939 років)...34
Онищук Я., Шеремета С. Пошуково-ексгумаційні дослідження поховань стрільців Карпатської Січі на Верецькому перевалі...60
Резолюція IV семінару «Українофобія як явище та політтехнологія» Розстріли на карпатських перевалах у березні 1939 року: невідомий злочин...70
Дашкевич Я. Волинський казан та його творці...71
Патриляк І. Українсько-польський конфлікт у роки Другої світової війни: спроба узагальнення...87
Марчук І. Куди прямує Ґжеґож Мотика? ...97
Пущук І. Застосування методики усної історії для верифікації свідчень про події українсько-польського протистояння на Волині у 1943–1944 роках ...109
Резолюція V семінару «Українофобія як явище та політтехнологія» Міфи навколо українсько-польського конфлікту на Волині як українофобські технології...113
Масенко Л. Інтернаціоналізм плюс русифікація: телевізійні стратегії приниження української мови...115
Расевич В. «Не дадим переписать историю!»...122
Белей Л. Українське Закарпаття початку ХХІ ст. під натиском українофобії та асиміляції...129
Список авторів...139


Завантажити пдф-файл
Читати на ISSUU
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 27 листопада 2014, 10:37

VІ семінар "Українофобія як явище та політтехнологія"

Понеділок, 1 грудня 2014 р.
14.00–15.30
Дзеркальна зала ЛНУ
(Львів, вул. Університетська, 1)

Яна ПРИМАЧЕНКО (Київ):
Радянське vs націоналістичне: ОУН-УПА в контексті української революції гідності

Віктор КРЮКОВ (Луганськ):
Українофобія як компонент російського менталітету

за участю академіка Ігора ЮХНОВСЬКОГО (Львів)

6_семінар.jpg
6_семінар.jpg (47.86 Кб) Переглянуто 53649 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Re: Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Повідомлення ABG » 02 грудня 2014, 01:52

У рамках VІ семінару відбулися презентації тематичних видань:

* Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей / НАН України. ІУАД ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка; Упоряд.: Гарасим Я., Гречило А., Пилипчук С., Сова А., Халак Н. — Львів, 2014. — Вип. 1. — 140 с.

* Українські жертви Волині 1938—1944 рр. у картах і таблицях: Володимир-Волинський район / НАН України. ІУАД ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка; Упоряд.: Голько О., Тучак О., Халак Н. —Львів, 2014. — 96 с.

* Примаченко Я. Л. Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА: Інститут історії України НАН України. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010 — 182 с.

* Гриневич Л. Голод 1928–1929 рр. у радянській Україні: монографія. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — 435 с.

* Папакін Г. “Чорна дошка”: антиселянські репресії (1932–1933). — К.: Інститут історії України, 2013. — 422 с.

2014_12_01.JPG
2014_12_01.JPG (36.97 Кб) Переглянуто 2853 разів
Аватар користувача
ABG
Site Admin
 
Повідомлення: 12721
З нами з: 18 грудня 2009, 21:34
Звідки: Львів

Далі

Повернутись в Конференції, конгреси, семінари

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 11 гостей

cron