Досліджуючи протягом тривалого часу українську фалеристичну спадщину періоду національно-визвольної боротьби 1914-52 рр., в 1989 р. нам пощастило виявити у приватній збірці професора Степана Гайдучка (1891-1976) дуже рідкісну відзнаку у вигляді монограми з двох літер “С”, переплетених гілкою червоної калини. В 1990 р. у колись закритих спецфондах Національного музею у Львові вдалося віднайти другий примірник цієї відзнаки. Тривалий час відзнака була неідентифікована.

Щойно у праці Ярослава Семотюка “Українські військові відзнаки”, виданій 1991 р. у Торонто, були подані зображення та назва відзнаки – “Рада Січових Стрільців”1 .
У ході тривалих пошуків у Центральному державному історичному архіві України у Львові в 1993 р. нам вдалося виявити у фондах список експонатів, переданих із відділу Військово-історичних пам’яток НТШ до Військово-історичному музею НТШ2.
У переліку експонатів, описаних професором Ярославом Пастернаком у 1937 р., подано опис дев’яти відзнак у вигляді двох літер “С” та червоної калини, причому п’ять відзнак мали на звороті написи “Рада Січових Старшин” з присвятою Андрієві Мельнику, Василю Кучабському, Романові Дашкевичу, Іванові Рихлу та Іванові Даньківу (написи не уточнювалися).
Знаючи з попередніх досліджень про долю Військово-Історичної збірки музею НТШ, що була передана напередодні Другої світової війни Музею Визвольної боротьби у Празі, а в 1945 р. – пограбована й вивезена радянською окупаційною владою з Праги до Москви та частково – до Києва, ми продовжили пошуки у Національному музеї історії України в Києві.
Як нам вдалося встановити, у Києві зберігається шість відзнак із празької збірки, але з написами на звороті – тільки дві3. На одній є напис у чотири рядки: “Рада Січових Стрільців 1918 – 1919. Василь Кучабський”, на другому – п’ятирядковий напис: “Підполковникові СС Іванові Данькові в спомин спільної праці 1918 – 1919. Рада Січових Старшин”.
У Музеї історії України в Києві зберігається один примірник відзнаки без кріплення та напису. За непідтвердженими даними, така відзнака використовувалась як таємний знак-пароль під час підготовки протигетьманського повстання. В родинному архіві Ігоря Чмоли (сина Івана Чмоли) у США зберігалась відзнака з написом “Рада Січових Старшин. Іван Чмола”4. Нині відзнака зберігається у приватній збірці доктора Юрія Подлузького в Чикаго.
Назва “Рада Січових Старшин” є тільки на звороті відзнак, а у всіх джерелах, мемуарах та спогадах фігурує назва “Стрілецька Рада”.
Стрілецька Рада була сформована 19 січня 1918 р. як дорадча колегія коменданта Січових Стрільців (Є. Коновальця) і стала в процесі роботи та боротьби Січових Стрільців вирішальним органом в усіх засадничих справах, зокрема, у справах ідеології, політики та організації. Стрілецька Рада проводила формальні засідання, на яких обговорювалися справи, що були на порядку денному. Рішення на них приймались шляхом голосування або взаємного узгодження думок 5.
Згідно зі спогадами В. Кучабського та Є. Коновальця, особовий склад Стрілецької Ради був такий:
а) в січні 1918 р.: Є. Коновалець, А. Мельник, І. Чмола, Ф. Черник, В. Кучабський, д-р К. Воєвідка, Р. Сушко.
б) восени 1918 р., у період протигетьманського повстання, до названих вище старшин приєдналися Р. Дашкевич, М. Матчак та на деякий час д-р О. Назарук.
в) у період Директорії (1919 р.) до складу Стрілецької Ради ввішли ще й старшини І. Андрух, І. Рогульський, Я. Чиж, В. Чорний (Л. Розенберг), Ю. Отмарштейн, Г. Гладкий, І. Даньків, І. Рихло.
Стрілецька Рада не припинила свого існування і після розформування полку Січових Стрільців німцями під час гетьманського перевороту. Трохи згодом вона відновила формацію Січових Стрільців у Білій Церкві. Навіть після остаточної ліквідації Січових Стрільців у Новій Чорториї, на початку грудня 1919 р., Стрілецька Рада проводила роботу під час інтернування в Польщі та на еміграції у Чехословаччині. Аж у липні 1920 р. у Празі відбулося останнє засідання Стрілецької Ради6.
Відзнака “Стрілецька Рада”, безперечно, є високохудожньою фалеристичною пам’яткою часів визвольних змагань, однак авторство її творця тривалий час не вдавалося встановити. З’ясування авторства відзнаки – неабияка удача, якій передують тривалі й клопітливі пошуки. Майже через 15 років після виявлення відзнаки вдалося встановити, що її автор – відомий український різьбяр та скульптор Михайло Бринський (1883-1956)7.
У літописі “Червоної Калини” за 1936 р., ч. 11 подана біографія Бринського, в якій зазначено, що в листопаді 1918 р., після добровільного вступу до Української Галицької Армії у Станіславові, його відкликав Державний Секретаріат Військових справ для виготовлення ряду проектів відзнак для Української армії. Виконавши ряд проектів, після ухвалення їх Начальною Командою, у березні 1919 р. Бринський виїхав до Відня, щоб вести контроль за виготовленням відзнак.
Через воєнні невдачі УГА не вдалося повною мірою реалізувати цей план. Проекти в 1929 р. Михайло Бринський передав через Володимира Тарновецького до Національного музею у Львові. В книзі надходжень експонатів у Національному музеї у Львові за 1930 р. є опис восьми проектів, які передав Тарновецький8.
У 1952 р. ці проекти разом з іншими експонатами (прапори, однострої, військові відзнаки) були знищені більшовицьким режимом9. Проект відзнаки “Стрілецької Ради” мав такий опис: ”Монограм СС переплетений галузкою червоної калини, на звороті аграфа. Розмір 44 х 40 мм” (розмір відповідає розміру віднайденої відзнаки).
Ще один проект відзнаки “Стрілецька Рада” (ймовірно, не реалізований) мав такий опис: ”Двораменний хрест з кружочками на кінцях рамен, спаяним перснем, на якому 4 рази напис: ”LEX”, (LEX – закон (лат.)) посередині на синьому емальованому кружкові монограм золотий “СС” з кілочком до вішання. Розмір 40х40 мм”. Опис цього проекту подібний до виконаного Бринським пропам’ятного ордена Української Галицької Армії, виготовленого в 1928 р. з нагоди 10-ї річниці Листопадового чину.
У Національному музеї зберігся також опис і один примірник відзнаки Бринського, описаний як “Монограм СС менший, поперек шрафований, до прикріплювання на ковнірі. Розмір 24 х 30”.
Бринський виконав також проект ордена УГА “Золотий Тризуб”, який має велику мистецьку вартість і виявлений в одному примірнику.
Тема військових відзначень Українських Січових Стрільців ще мало досліджена, потребує кропіткої праці мистецтвознавців, істориків, архівістів, колекціонерів та всіх небайдужих до української фалеристичної спадщини.

__________________
Примітки:
1. Семотюк Я. Українські військові відзнаки. – Торонто, 1991. – С. 38; Нагороди України. Історія, факти, документи. – К., 1996. – Т. 1. – С. 158.
2. ЦДІА України у Львові. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 788. – Арк. 25, № 532; арк. 54, № 1070, 1071, 1073, 1079.
3. Національний Музей Історії України в Києві. – Інв. №.1431,1745,1748
4. Дрогобиччина – земля Івана Франка. Збірник неографічних, історичних, етнографічно-побутових матеріалав та мемуарів. – Дрогобич, 1997. – Т. 4. – С. 252.
5. Ріпецький С. Українські Січові Стрільці. Стрілецька Рада – провідний орган Січового Стрілецтва. – Нью-Йорк, 1956. – С. 280-282; “Золоті Ворота”. Історія Січових Стрільців. 1917-1919. – Львів, 1937. – С. 35, 99.
6. “Слово” про полк. Є. Коновальця // Голос. – 1938. – 12 червня (ч. 18); Кучабський В. Корпус Січових Стрільців. – Чикаго, 1969. – С. 45.
7. Різьбар М. Бринський // Літопис “Червоної Калини”. ­– 1936. – Ч. 11. – С.7.
8. Книга вступу експонатів до Національного музею у Львові за 1929-1931 рр. – Поз. 28424, 28425, 28426.
9. Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. – К., Львів, 1996.