Home page
Site map
Contacts
  About Society              Board              Members              Publications              Links              Forum              About site
 
  State symbols

  Territorial symbols

  Municipal symbols

  Military symbols

  Private coat-of-arms

  Corporative coat-of-arms

  Vexillology

  Emblems

  Genealogy

  Collector's corner

  Our partners








Місцезнаходження відвідувачів цієї сторінки

Тут спілкуються українською

 

Вексилологія, або прапорознавство (від лат. vexillum — прапор та гр. λόγος – вчення, слово, наука) вивчає прапори, стяги, знамена, хоругви, бунчуки, вимпели, штандарти та інші вексиліуми як історичні пам’ятки, досліджує їхній символічний зміст, а також розвиває на науковому рівні основи їх теоретичного і практичного застосування у сучасних умовах.

Як окрема спеціальна історична дисципліна В. трактується з кінця 50-х років ХХ ст., коли уперше було застосовано цей термін. Іноді В. продовжують вважати частиною геральдики, у рамках якої ще від середини ХІХ ст. фактично відбувалося її наукове становлення (це зумовлювалося тим, що на давніх прапорах (далі — П.) і знаменах використовувалися переважно геральдичні символи). Звуження предметної області, а також політичні зміни після Другої світової війни, які привели до розпаду колоніальної системи та появи нових держав, ширшого застосування різних видів П., росту зацікавлення прапорництвом і появи в цій галузі спеціальних науково-дослідних організацій, прискорили виокремлення В. у самостійну дисципліну.

Різновиди П. із тканини чи подібних за значенням символів, виготовлених з твердих матеріалів і прикріплених до жердини, віддавна і постійно використовувалися людьми як особлива система знаків, що виконували інформаційно-розпізнавальну функцію під час ведення бойових дій, на морських суднах, при здійсненні церемоніалів та в багатьох інших випадках. У окремих народів подібні атрибути відігравали роль культового символу.

Спільним елементом знаків такого типу була довга дерев’яна чи металева жердина, на кінці якої кріпилися елементи, виконані з волосся, рогів, кісток, шкіри, хутра, пір’їн, а в пізніші часи — вирізьблені з дерева чи відлиті або вирізані з металу. Ці протопрапори називають вексилоїдами, а найдавніші їхні зображення маємо на єгипетських барельєфах з 3400 р. до н. е. Аналогічні атрибути вживалися також в Ассирії, Вавилоні, Персії, звідки, як вважається, вони потрапили до Риму, де в ІІ ст. до н. е. використовували металеві знаки з фігурками вовка, кабана, коня. До найбільшого значення в Римі вони дійшли після військових реформ 104 р. до н. е. за консула Гая Марія, коли вексилоїди з орлом було запроваджено як основний символ для легіонів, тоді як дрібніші підрозділи — маніпули та когорти — вживали інші знаки.

У Китаї з винаходом шовку почали застосовувати шматки тканини на бамбукових палицях. Найдавніші згадки про подібні символи в Європі знаходимо в грецьких джерелах кінця V ст. до н. е., які повідомляють про використання на адміральському П. афінського флоту пурпурового полотнища. Принаймні з VІІІ ст. н. е. відоме вживання прикріплених до древка довшою стороною прямокутних прапорців у Центральній Європі. Проте особливого поширення різні європейські П. набули з розвитком лицарства. Від періоду хрестових походів утверджуються П. із зображеннями хрестів, які різнилися своєю колористикою. Становлення геральдичних традицій привело до появи гербових баннерів і знамен. Особливу роль у систематизації П. відіграв розвиток мореплавання, коли для кораблів почали запроваджувати єдині зразки П., що вказували на державну належність, а також сигнальних.

На формування прапорництва на українських землях важливий вплив справили як традиції Візантії, Центральної Європи, Скандинавії, так і східна практика використання бунчуків — прикріплених до древка кінських хвостів. Про вживання стягів у Київській Русі маємо згадки у писемних та іконографічних джерелах. Переважно це були трикутні клиноподібні прапорці з релігійною символікою.

Давні хроніки та літописи досить часто подають відомості про використання різних П. Скажімо, Я. Длуґош описує під 1209 р. епізод, коли русини у бою біля Галича захопили польську хоругву, підняли її вгору, а поляків, що збіглися до неї, знищили. Галицько-Волинський літопис повідомляє про облогу в 1229 р. Данилом і Васильком Романовичами разом із Конрадом Мазовецьким польського міста Каліша, коли міщани дорікали Конрадові: “Якщо руська хоругва стане на заборолах, то кому честь учиниш? Чи не обом Романовичам?” Після придушення смути в Галичі у 1238 р. Данило на знак перемоги поставив на Німецьких воротах свою хоругву. На печатці короля Юрія з документу в 1316 р. (вважається, що це печатка Юрія Львовича) маємо типове для тогочасних європейських володарських печаток зображення — вершник на коні в одній руці тримає щит з гербом, в іншій — спис з прикріпленим прямокутним прапорцем з трьома косицями. Про П. “Львівського королівства” середини ХІV ст. повідомляють т. зв. “Книга знань” і тогочасні південноєвропейські портолани (морські компасні карти), хоча ці джерела потребують доволі критичної оцінки.

Першим джерелом, яке містить докладні описи хоругв українських земель, полки яких брали участь у Ґрюнвальдській битві 1410 року, є згадувана вище хроніка Я. Длуґоша. Її відомості підтверджуються надалі низкою інших згадок, що свідчить про стабілізацію в цей час символіки адміністративно-територіальних утворень. Із розвитком від ХІV ст. місцевого самоврядування на основах Магдебурзького права поширюється використання міських і цехових П. (описи деяких з них навіть фіксувалися у королівських привілеях). Окремо слід виділити функціонування церковно-процесійних і поховальних хоругв.

Значний вплив на українське мілітарне прапорництво справив розвиток козаччини. Наймаючи козаків для воєнних походів, монархи перш за все дарували їм клейноди, серед них і П., що трактувалися як знаки визнання особливих бойових заслуг. Так, наприкінці ХVІ ст. запорізькі козаки отримали хоругви від імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ, цісаря Максиміліана, семигородського князя, а пізніше — від польських королів, московських царів, турецьких султанів. Під час національно-визвольної війни козацьке військо використовувало П. різного забарвлення із зображенням зірок, хрестів, місяців, гетьманських або земельних гербів. Історичні джерела подають різні види гетьманських П., а до числа гетьманських клейнодів належав також бунчук.

Від другої половини ХVІІ ст. з утвердженням в Гетьманщині сотенно-полкового устрою використовувалися полкові, сотенні, курінні та інші корогви (великий полковий П.), знамена й значки (малий П.). Ордером гетьмана Кирила Розумовського у 1755 р. було уніфіковано порядок зображень елементів на сотенних і полкових П. — з лицевого боку фігурував національний герб (козак з мушкетом), а з іншого — знак відповідної сотні чи полку.

Формування поняття “національних кольорів” і затвердження національних чи державних П. для більшості сучасних держав припадає лише на ХІХ—ХХ ст. В основному поява таких символів тісно пов’язана з національно-визвольними рухами. Вибір самих знаків індивідуальний в кожному окремому випадку — іноді з апеляцією до історичної традиції давніх форм державності, іноді за основу беруться геральдичні символи політично найактивнішого регіону, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.

Утвердження як українських національних барв у сучасному значенні синьо-жовтого кольорового сполучення, сформованого на традиції символіки Руського королівства (Галицько-Волинської держави) ХІV ст., датується 1848 р. і пов’язане з українським національним відродженням у Галичині. Поступово це поняття поширюється на Закарпаття, адміністративно підпорядковане угорській частині імперії Габсбургів, а з початком масової еміграції українців наприкінці ХІХ ст. за океан — і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух переслідувався царським режимом, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 р. у середовищі свідоміших верств населення. Полеміка про національні символи, що розгорнулася на сторінках львівських і київських часописів у 1911—1913 рр., підтвердила відповідність барв історичним традиціям та їхню акцептацію в різних регіонах.

Після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 р. остаточне загальноукраїнське визнання П. засвідчило його масове використання не лише на українських землях, але й скрізь, де українці проживали і провадили активне громадське життя. Поширилося популярне трактування колористики, яке мало асоціативний характер: синє небо і жовтий лан пшениці. П. набув загальнонаціонального визнання, зберігши форму та отримавши новий зміст, а також дістав і юридичне затвердження у різних формах:

— 27 (14 за ст. ст.) січня 1918 р. Центральна Рада законодавчо схвалила блакитно-жовті П. для військового та торговельного флотів УНР;

— 16 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив новий воєнно-морський П. Української Держави (з національними кольорами у крижі);

— 13 листопада 1918 р. прийнято синьо-жовтий державний П. ЗУНР;

— 15 березня 1939 р. Перший Сейм Карпатської України затвердив синьо-жовтий П. як державний.

Синьо-жовті кольори використовувалися також на інших службових і військових П., передбачалися в проектах Конституції УНР.

У 1920—1930-х рр. у Західній Україні в умовах польської окупації розпочалися дискусії про порядок кольорів на П. (яка смуга верхня — синя чи жовта), про нібито “негеральдичність” П., що зрештою вилилося у “конфлікт кольорів”, політизацію та чвари, які фактично тривали в діаспорі до відновлення національних символів в Україні.

Проголосивши 25 грудня 1917 р. в зайнятому червоноармійцями Харкові владу рад, більшовики імітували створення паралельної Центральній Раді форми національної державності, й тому також експлуатували назву “Українська Народна Республіка” і використовували червоний П. з нашитими в крижі блакитною і жовтою смужками. Коли ж більшовики зуміли закріпитися на Лівобережжі, то 1919 р. назву УНР було змінено на УССР чи УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка), а також затверджено торговельний, морський і воєнний П. УСРР — червоне полотнище, в крижі якого розміщувалася вишита золотом назва республіки (абревіатурна або повна). У 1949 р. указом Президії Верховної Ради УРСР було прийнято новий державний П. із двох горизонтальних смуг — червоної та лазурової (у співвідношенні за шириною 2:1), у крижі — золотий серп, молот і п’ятипроменева зірка.

Відродження українських національних барв відбулося із розвалом СРСР. Цьому передувала доволі політизована дискусія в суспільстві — за період 1989—1991 рр. світ побачила значна кількість статей на цю тему. Нарешті 28 січня 1992 р. постановою Верховної Ради синьо-жовтий П. було затверджено як державний символ України (і закріплено в 1996 р. у Конституції України). Чинним законодавством передбачено функціонування П. областей, районів, міст, селищ і сіл. Затверджено Штандарт Президента України, П. окремих служб і штандарти посадових осіб, військові та відомчі символи. Широко використовуються П. навчальних закладів, спортивних клубів, установ, фірм, підприємств, політичних партій, громадських організацій, а також національних меншин, які проживають на території України.

Становлення української В. як наукової дисципліни відбувається фактично протягом останніх 15—17-ти років. На сьогодні продовжується розробка методології й терміносистеми, виявляються й систематизуються нові архівні матеріали, ведуться різні дослідження, опрацьовуються основні засади сучасного творення П. з метою формування цілісної геральдично-вексилологічної системи.

Перші публікації, присвячені українським П., мали переважно описовий характер. Важливим етапом для утвердження національних символів була згадана вище дискусія 1911—1913 рр. між львівськими та київськими дослідниками (І. Крип’якевич, С. Томашівський, К. Широцький) та подальша поява низки публікацій на цю тематику після 1917 р. (В. Різниченко, С. Шрамченко та ін.).

Під впливом прийнятих у німецькій геральдиці норм побудови П. у 1920—1930-х рр. у Західній Україні поширилася думка, що національний П. повинен мати зворотний порядок розташування кольорів — із жовтою смугою вгорі (Т. Скотинський). Це призвело до затяжних дискусій та суперечок, які тривали вже в діаспорі фактично до 1990 р. (В. Січинський, М. Битинський, Р. Климкевич, В. Трембіцький та ін.). У науковий обіг було запущено низку неточностей та помилкових тверджень. Основними причинами такого стану вивчення проблеми були:

— трактування національних символів як “буржуазно-націоналістичних” в умовах УРСР і відповідно — відсутність будь-яких спеціальних досліджень на цю тему в радянській історіографії;

— неможливість доступу дослідників з-поза меж УРСР до радянських архівних збірок, оскільки матеріали з цієї теми мали гриф “таємно” й зараховувалися до так званих “спецфондів”;

— плутанина з датуванням за юліанським та григоріанським календарями, оскільки новий календарний стиль було запроваджено в УНР тільки з 1 березня 1918 р.;

— друкарські помилки, хибні цитування дослідниками чужих праць, а то й просто “творчі домисли” окремих авторів;

— тенденційність з огляду на політизацію питання про порядок розташування кольорів на П.

У радянській історіографії розглядалися хіба що проблеми козацьких П., і то переважно під мистецтвознавчим оглядом (М. Макаренко, В. Іванов, І. Крип’якевич, Я. Ісаєвич, І. Величко, П. Жолтовський). Тільки з процесом національного відродження в 1989—1991 рр. значну увагу було приділено питанню національного П. (К. Гломозда, А. Гречило, Я. Дашкевич, Б. Якимович, В. Сергійчук та ін.). Діяльність Українського геральдичного товариства та пов’язаних з ним академічних установ і організацій, проведення з 1991 р. щорічних наукових геральдичних конференцій у Львові дали поштовх до всебічного вивчення окремих напрямків та аспектів В.: дослідження козацьких П. (Л. Гісцова, С. Лепявко, Ю. Мицик, Ю. Савчук, В. Стафійчук та ін.), міських і територіальних (А. Гречило, Є. Турек), цехових (Ю. Легун, О. Соловка), організаційних (О. Круковський, А. Сова), військових (М. Чмир, М. Слободянюк, В. Карпов), церковних хоругв (Р. Косів), проблем термінології (Б. Якимович, О. Кохан) та ін.

Предметом дослідження прапорознавства є ґенеза та процеси становлення всіх різновидів П., з’ясування їхнього змісту й походження, вивчення взаємовпливів, оцінка історичного значення та соціальної функції, а основним об’єктом — різні види полотнищ з нанесеними на них малюнками чи інші, прикріплені до древка чи спеціального флагштока, символи, які мають розпізнавальне значення. Як і геральдика, В. при проектуванні П. пов’язана з творчим процесом, обіпертим на засади основних принципів композиції та колористики.

Українська В. поєднує в собі сукупність прапорничих пам’яток, які територіально й історично пов’язані з Україною. У наш час поглиблене вивчення В. зумовлюється не тільки зростанням зацікавлення широкого загалу цією дисципліною, а й широким її застосуванням у різних сферах громадського життя при розбудові Української держави. В. дає багато допоміжного матеріалу для вивчення політичної, соціальної, військової історії, геральдики, емблематики. Зображення П. часто зустрічається на картографічних матеріалах. Знайомство з В. дозволяє збільшити інформаційну віддачу досліджуваної пам’ятки і провести її атрибуцію за хронологічними та регіональними (або й особистими) ознаками. Під цим оглядом В. тісно пов’язана із джерелознавством, дипломатикою, музеєзнавством, картографією та генеалогією. Дослідження побудови та сюжетних ліній і їхніх змін на П. дає змогу визначити різні культурні, релігійні та політичні впливи, взаємозв’язок між різними національними традиціями. Вивчення художнього вирішення П. дозволяє простежити розвиток мистецьких тенденцій на окремих етапах історичного розвитку суспільства.

Таким чином, В., так само як і геральдика герби, вивчає П. у трьох різних аспектах:

— як історичні джерела;

— як засіб джерелознавчих досліджень;

— як пам’ятки мистецтва.

Прапорознавство також тісно пов’язане з іншими сферами діяльності, зокрема морською справою, міжнародним правом, дипломатичним етикетом тощо.

Як уже сказано вище, формування термінологічної системи В. у нас ще не завершене і триває й досі. Спостерігається переосмислення і часткове звуження змісту історичних термінів. Так, повертається літописний термін “стяг”, який із ХІV ст. фактично вийшов з ужитку. Значення загального поняття “хоругва” (чи видозмінене “корогва”), відомого з ХІІ ст. і широко вживаного до початку ХХ ст., звузилося лише до визначення церковних вексиліумів. Натомість узагальненим для всіх видів стало визначення “прапор”. Дискутується зміст терміну “знамено” — або як великий парадний П. у національних кольорах з гербом, або як П. військового підрозділу, або як синонім до слова “прапор”. З розвитком української морської термінології влилися й запозичені терміни — “ґюйс”, “вимпел”, “брейд-вимпел” і т. п. Запозичене визначення “штандарт” вживається тепер у значенні П. посадової особи. Спірними є пропозиції впровадження інших термінів (наприклад, “майва”, “значок”, “баннер”, “ґонфанон” тощо).

Стабілізується визначення окремих частин прапорового полотнища та порядок опису П. В описі передовсім зазначається форма полотнища та співвідношення його основних параметрів, далі вказується колір поля та зображених на ньому елементів. Якщо П. складається з кількох смуг чи полів, то їх порядок подається при горизонтальному розташуванні — згори донизу, при вертикальному — від древка до вільного краю. Для графічних зображень П. запроваджено рекомендовану Міжнародною федерацією вексилологічних товариств (FIAV) систему кодифікації колористики.

Методологічну основу вексилологічних досліджень становить системний підхід опрацювання матеріалу та вивчення предмету в контексті тих процесів і явищ, які найбільше впливали на його ґенезу. Поряд із загальнонауковими методами застосовується джерелознавчий аналіз у поєднанні з прийомами та елементами порівняльно-історичного, статистичного методів. Метод порівняння й систематизації дозволяє узагальнити основні типи П., визначити їхні спільні та відмінні характеристики. Метод аналізу та синтезу дає змогу окреслити основні тенденції розвитку прапорництва. Також використовуються методи, напрацьовані геральдикою, сфрагістикою та іншими СІД.

Джерельну базу В. становлять збережені пам’ятки з музейних колекцій. На жаль, чимало експонатів було знищено протягом радянського періоду як “націоналістичні” чи такі, “що не мають історичної цінності” (зокрема у збірці Львівського історичного музею). Багато українських П., хоругв і знамен знаходяться за межами України — в музеях Росії, Польщі, Швеції, Словаччини, США, Канади та ін. Окремі реліквії тепер повертаються на Батьківщину.

Специфіка В. полягає в тому, що основні джерела — оригінальні П., знамена чи штандарти — є недовговічними. Тому для вивчення та досліджень пам’яток давнішого періоду необхідно залучати не лише речові, а й писемні описові джерела та іконографічні матеріали, які зберігаються у фондах архівних установ чи рукописних збірках бібліотек.

Вивчення П. у світі велося в рамках різних геральдичних організацій. Першою вексилологічною науковою організацією став Центр дослідження прапорів (Flag Research Center), заснований 1962 р. в США, який ставив за мету зібрати різноманітні прапорничі джерела, сформувати бібліографічні покажчики з дисципліни, видавати періодичний бюлетень (“The Flag Bulletin”, перше число вийшло ще у 1961 р.). У 1965 р. в Мюйдерберзі (Нідерланди) відбувся Перший вексилологічний конгрес, під час якого заслухано було 17 доповідей, а також вирішено заснувати міжнародну організацію. Ці конгреси стали періодичними (проводяться раз на 2 роки). У Бостоні (США) під час Третього вексилологічного конгресу 7 вересня 1969 р. було утворено згадувану вище FIAV (Fédération Internationale des Associations Vexillologiques). Нині вона об’єднує понад 50 організацій з різних країн світу, більшість з яких веде активну дослідну роботу і видає власні друковані часописи.

Науковий розвиток В. в Україні пов’язано з Українським геральдичним товариством (далі — УГТ), утвореним 9 липня 1990 р. у Львові. Від 1991 р. УГТ проводить щорічні наукові геральдичні конференції, на яких розглядаються також питання вексилологічної термінології, методики досліджень та ін. Від 1993 р. видається вісник УГТ “Знак”, в якому регулярно приділяється багато уваги мілітарному, муніципальному, територіальному, державному та організаційному прапорництву. У 1995 р. УГТ стало членом FIAV, представники Товариства беруть участь у міжнародних вексилологічних конгресах.

Завдяки діяльності УГТ активізувалися вексилологічні дослідження в університетських, музейних і архівних установах, а також академічних інституціях, в яких працюють члени Товариства: ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ та Інституті історії України НАНУ (зокрема, в останньому В. присвячена окрема рубрика в періодичному збірнику “Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та практики”). У ЛНУ ім. І. Франка для студентів історичного факультету від 1999 р. опрацьовано й читається спецкурс (А. Гречило) — або окремо, або в рамках спецкурсу “Українська геральдика та вексилологія”.

Андрій Гречило

_____________________

Битинський М. Державні інсигнії України: Герб, печать, прапор, гімн. [Еттлінген], 1949. Т. 1; Гісцова Л. З. Чи були блакитні й жовті прапори на Запоріжжі? // Архіви України. 1990. № 5; Гломозда К. Ю., Яневський Д. Б. Українська національно-державна символіка: особливості історичної традиції // Філос. і соціол. думка. 1990. № 1—3; Гречило А. Відродження українських національних символів у Галичині в 1848 р. // Знак. 1998. Число 16; Гречило А. Герби та прапори міст і сіл України. Львів, 2005. Ч. 1; Гречило А. До питання про національний прапор // Пам'ятки України. 1989. № 4; Гречило А. До проблем сучасної української геральдичної та вексилологічної творчості // Шоста наукова геральдична конференція: Зб. матеріалів. Львів, 1997; Гречило А. Методичні рекомендації з питань геральдики і прапорництва областей, районів, районів у містах та територіальних громад міст, селищ і сіл (територіальні та муніципальні символи) // Знак. 2001. Число 23; Гречило А. Прапор самбірських райців ХVІІ ст. у Державній збірці трофеїв Військового музею у Стокгольмі // Дрогобиц. краєзн. зб. Дрогобич, 2005. Вип. 9; Гречило А. Прапор українського народу // Поступ. 1989. № 2; Гречило А. Становлення українських національно-державних символів у 1917—1920 роках // ЗНТШ. Львів, 2006. Т. 252; Гречило А., Терлецький Ю. Герби та прапори міст і сіл Рівненської області. К.; Львів; Рівне, 2002; Гречило А. Українське міське прапорництво: традиції, відродження, перспективи // Четверта наукова геральдична конференція: Зб. тез повідомл. та доп. Львів, 1994; Дашкевич Я. Символи, символи... Львів, 1990; Дашкевич Я. Синьо-жовті прапорці Галицької гвардії 1781—1793 рр. // Знак. 1993. Число 4; Дашкевич Я. Українська символіка 1941 року // Знак. 2002. Число 26; Заметка о казацких знаменах // Киев. старина. 1890. № 10—12; Іванов В. В. Прапори слобідських полків // Ювіл. зб. на пошану акад. Д. Й. Багалія. К., 1927; Ісаєвич Я. Д. Бойові прапори козацького війська // УІЖ. 1963. № 1; Карпов В. військові прапори України. К., 2007; Климкевич Р. Діяльність Михайла Грушевського в царині української геральдики і сфрагістики // Укр. історик. 1966. Число 1—2 (9—10); Косів Р. Західноукраїнські церковні хоругви ХІХ ст. (Збірка отця Зеновія Харкавого у фондах музею Львівської Духовної Семінарії Святого Духа) // Українська Греко-католицька церква і релігійне мистецтво: Іст. досвід та проблеми сучасності. Львів; Рудно, 2003. Вип. 2; Косів Р. Українські хоругви // Київ. церква. 2001. № 2—3; Кохан О. Українська термінологія з прапорництва // Знак. 1994. Число 5; Крип’якевич І. Прапор Хмельницького // Неділя (Львів). 1911. Число 6; Круковський О. Емблематика, прапорництво та уніформістика товариства “Орли” КАУМ у Львові // Четверта наукова геральдична конференція: Зб. тез повідомл. та доп. Львів, 1994; Легун Ю. Прапори цеху вінницьких шевців з колекції обласного краєзнавчого музею // П’ята наукова геральдична конференція: Зб. тез повідомл. та доп. Львів, 1995; Лепявко С. Прапори з 1655 року // Пам’ятки України. 1991. № 3; Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі // Україна. 1924. № 3; Мицик Ю. Дещо про українські та кримські прапори під час Чуднівської битви 1660 р. // Знак. 2004. Число 33; Мицик Ю. Кольори прапору Війська Запорозького Низового // Między Wschodem a Zachodem: Rzeczpospolita XVI—XVIII w. Warszawa, 1993; Мицик Ю. Прапори полковника Іллі Голоти (1649 р.) // Знак. 2000. Число 20; Модзалевський В., Нарбут Г. До питання про державний герб України // Наше минуле. 1918. № 1; Різниченко В. Національний колір України (В справі наших національних емблемів). К., 1917; Савчук Ю. З історії формування прапорових традицій Ніжинського полку (друга половина ХVІІІ ст.) // Спец. іст. дисципліни: питання теорії та методики. К., 2004. Число 11, ч. 1; Савчук Ю., Савчук М. Погребні корогви М. І. Костомарова з колекції Національного музею історії України // Спец. іст. дисципліни: питання теорії та методики. К., 2003. Число 10, ч. 1; Савчук Ю. Сотенні прапори Чернігівського полку другої половини ХVІІІ ст. // Спец. іст. дисципліни: питання теорії та методики. К., 2005. Число 12, ч. 2; Савчук Ю. Фрагмент студій над прапорами Стародубського полку ХVІІІ ст. // Спец. іст. дисципліни: питання теорії та методики. К., 2002. Число 8—9, ч. 1; Сергійчук В. Доля української національної символіки. К., 1990; Сергійчук В. Українська національна символіка. К., 1992; Січинський В. Тризуб і прапор України. Львів, 1995; Сколоздра Р. Стрілецькі прапори // Шоста наукова геральдична конференція: Зб. матеріалів. Львів, 1997; Скотинський Т. Український герб та прапор. Львів, 1935; Скочиляс І. До історії прапора “Просвіти” // Знак. 1994. Число 6; Слободянюк М. Штандарт Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України // Знак. 2001. Число 25; Сова А. До історії прапора товариства “Сокіл-батько” у Львові // Знак. 2003. Число 29; Соловка О. Прапор ткачів 1837 р. з містечка Фельштин // // Шоста наукова геральдична конференція: Зб. матеріалів. Львів, 1997; Стафійчук В. Роль Генеральної військової канцелярії у забезпеченні прапорами полків, сотень і окремих військових частин Гетьманщини // Знак. 1997. Число 13; Томашівський С. Ще в справі українського національного кольору // Неділя. 1911. Число 34; Трембіцький В. Прапори України 1918 року // Знак. 1993. Число 4; Трембіцький В. Українські державні службові прапори 1918—1919 рр. // Фенікс. 1966. Зошит 14; Турек Є., Савчук Ю. Нові відомості про бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. К., 1998; Холевицький О. Українська вексилологія: становлення і перспективи // Четверта наукова геральдична конференція: Зб. тез повідомл. та доп. Львів, 1994; Чмир М. “Командні хоругви” Галицької Армії (серпень 1919 р.) // Знак. 2006. Число 40; Широцький К. Український національний колір // Рада (Київ). 1911. № 179; Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Пам’ятки України. 1989. № 3; Якимович Б. Українська вексилологічна терміносистема // Третя наукова геральдична конференція: Зб. тез повідомл. та доп. Львів, 1993; Barrclough E. M., Crampton W. Flags of the World. London; New York, 1978; Exner P., Tenora J. Vexilologicky Lexikon. Hradec Kralove; Berlin, 1996; Grechylo A. Contemporary flags of the Ukrainian regions: Old traditions and new designs // Proceedings of the XX International Congress of Vexillology, Stockholm, 27th July to 1st August 2003. Bergen, 2004; Grečilo A. Nové znaky a vlajky administrativních jednotek Ukrajiny (na příkladu Lvovské oblasti) // Sborník přednášek z 3. Českého národního vexilologického kongresu. Plzeň, 2004; Herzog H.-U. Flaggen und Wappen. Leipzig, 1980; Hesmer K.-H. Flaggen und Wappen der Welt. Guterschloh, 1992; Klymkevych R. Flag // Encyclopedia of Ukraine. Toronto; Buffalo; London, 1985. Vol. 1; Mader P. M., Mattern G. Fahnen und ihre Symbole. Zürich, 1993; Mucha L. Vlajky a znaky zemi sveta. Praha, 1974; Smith W. Flags Through the Ages and Across the World. Maidenhead, 1975; Trembicky W. Flags of Non-Russian Peoples under Soviet Rule // The Flag Bulletin. 1969. Vol. VIII, no 3; Trembicky W. The Ukrainian national colors from medieval to the present time // Almanac of the Ukrainian National Association for the year 1987. Jersey City; New York, 1987; Znamierowski A. The World Encyclopedia of Flags. London, 1999.

(Гречило А. Вексилологія // Спеціальні історичні дисципліни: довідник. – Київ: Либідь, 2008. – С. 114-122)

 
About Society     Board     Members     Publications     Links     Forum     About site