головна сторінка
мапа сайту
Контакти
  Про УГТ              Рада УГТ              Члени УГТ              Публікації              Лінки              Форум              Про сайт
 
Розділи
  ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ

  ТЕРИТОРІАЛЬНІ СИМВОЛИ

  МУНІЦИПАЛЬНІ СИМВОЛИ

  • Виникнення та розвиток української міської геральдики В ХІV-ХVІІІ ст

  • Методичні рекомендації

  • Новий закон і старі проблеми

  • АР Крим

  • Вінницька область

  • Волинська область

  • Дніпропетровська область

  • Донецька область

  • Житомирська область

  • Закарпатська область

  • Запорізька область

  • Івано-Франківська область

  • Київська область

  • Кіровоградська область

  • Луганська область

  • Львівська область

  • Миколаївська область

  • Одеська область

  • Полтавська область

  • Рівненська область

  • Сумська область

  • Тернопільська область

  • Харківська область

  • Херсонська область

  • Хмельницька область

  • Черкаська область

  • Чернівецька область

  • Чернігівська область

  • Київ

  • Севастополь

  ВІЙСЬКОВА СИМВОЛІКА

  РЕЄСТР ОСОБОВИХ СИМВОЛІВ

  КОРПОРАТИВНИЙ ГЕРБІВНИК

  ОРГАНІЗАЦІЙНА СИМВОЛІКА

  ГЕРАЛЬДИКА

  ВЕКСИЛОЛОГІЯ

  ЕМБЛЕМАТИКА

  СФРАГІСТИКА

  ГЕНЕАЛОГІЯ

  КОЛЕКЦІОНЕРСТВО

  НАШІ ПАРТНЕРИ




Сайт розроблено за
фінансової підтримки
Українського державного
центру радіочастот






 

Виникнення та розвиток української міської геральдики в ХІV-ХVІІІст.

Становлення українських міст Володимир Антонович пов’язував з історичними причинами, які мали трояке значення: 1) місто як окрема юридична одиниця з автономною громадою; 2) місто як центр торгівлі та промислової діяльності; 3) місто як оборонний осередок військової організації краю1 . В одному поселенні могли поєднуватися всі три чинники, але частіше причиною виникнення міста ставав один з них, а два інші розвивалися згодом.

Поява в українських землях перших міських знаків, котрі поступово набули значення гербів, відома ще від початку ХІV ст. Їх виникнення тісно пов’язане з еволюцією українських феодальних міст і формуванням у них громад, наділених певними самоврядними функціями. Очевидно, що й раніше використовувалися символи, котрі вказували на належність військових формувань чи якоїсь власності конкретному володарю, особі або групі осіб (можливо – й тій чи іншій формі міських поселень) і створили передумови для подальшого розвитку геральдичних традицій. У деяких публікаціях останнього часу робляться спроби виводити розвиток міської геральдики з емблематики Київської Русі, розглядати окремий, т.зв. “догеральдичний” етап. З цим важко погодитися. Зрозуміло, що в основі пізнішої міської герботворчості лежали культурно-національні традиції, які складалися протягом століть. І в цьому разі можна апелювати й до емблематики дохристиянської Русі, й до давніших періодів. Але, відкинувши певне міфологізування, утрадиційнення міської геральдики слід таки пов’язувати із виникненням самоврядних міських громад та конкретним часом появи їхніх стабільних знаків.

На підставі повідомлень Галицько-Волинського літопису М. Грушевський припускав, що ще в кінці ХІІІ ст. така міська організація могла існувати у Володимирі2 . На цей час припадають початки розвитку в Галицько-Волинській державі міського самоврядування на основі т.зв. німецького або магдебурзького права (започаткованого отриманими ще 1188 р. привілеями німецького міста Магдебурга). Дослідники пов’язували його поширення із заходами щодо спровадження німецьких колоністів для заселення спустошених після татарських нападів міст та підняття економічного життя3 . У пізніших джерелах згадується про існування на цей час німецького війта у Львові4 . Історик Д. Зубрицький вважав, що ще в кінці ХІІІ ст. за князя Льва у Володимирі, Львові та Луцьку були німецькі громади, котрі мали війта і користувалися своїм правом5 . На кінець ХІІІ ст. припадає й грамота з наданням магдебурзького права місту Перемишлю6 . Очевидно, що з появою подібних громад виникають і міські печатки, якими мали засвідчуватися різні документи.

Основними джерелами, котрі сформувалися на початок ХІV ст. як збірники положень магдебурзького права, були “Саксонське дзеркало” (“Speculum Saxonum”) та “Вайхбільд” (“Ius Municipale”)7 . У них, зокрема, передбачалося застосування міського знаку. Так, стаття 19 “Вайхбільду”, визначаючи чотири основні обов’язки бургомістрів, вже першим ставила нагляд за точністю мір та контроль за обов’язковим використанням під час торговельних операцій мірних ємностей “міським знаком позначених”8 . А стаття 10 згадує про герб Магдебурга, що використовується на хоругвах та прапорцях9 . У “Саксонському дзеркалі” (книга 2, стаття 42) визначено підстави достовірності печаток, якими скріплені документи10 .
Найдавнішою відомою пам’яткою зі знаком українського міста є печатка, прикріплена до листа ради міста Володимира до ради міста Штральзунда з 1324 р.11  На ній зображений св.Юрій. Цей знак протягом наступних століть постійно функціонує як герб міста. Хоча у легенді печатки збереглася тільки одна літера, але проведені реконструкції цього латинського напису дають підстави трактувати її як “печатка міста Володимира”12 . Князь Юрій ІІ 1339 р. надає магдебурзьке право місту Сяніку13 . Можна припустити, що до середини ХІV ст. ще кілька міст могли мати подібне самоврядування.

Одним із найдавніших українських міських знаків є львівський герб. Його перше відоме зображення зустрічаємо на печатці, прикладеній до документа за 1359 р., хоча вважається, що цей символ походить ще з кінця ХІІІ ст. Цікаво, що у Львові вже на другу половину ХVІ ст. існувало тверде переконання, що герб місту був наданий князем Львом. Сьогодні важко з’ясувати, чи це дійсно було так, чи маємо справу з історичною легендою.

Після розпаду Галицько-Волинської держави українські землі захоплюють польські та литовські феодали, а Буковина входить до складу Молдавського князівства. Закарпаття ще в ХІ ст. загарбала Угорщина. Розвиток українських міст продовжується в різних державних утвореннях.
У 1374 р. магдебурзьке право надається князем Олександром Корятовичем Кам’янцю на Поділлі14 . Того ж року такий привілей був наданий Галичу князем Владиславом Опольським15 . Грамотою угорської королеви Єлизавети 1376 р. Мукачево отримує міські права та дозвіл на печатку зі зображенням свого покровителя – св.Мартина16 . Магдебурзьке право підтверджується 1389 р. для Перемишля17 , а 1393 р. його отримує Жидачів18 . Очевидно, що в цих містах уже мали існувати міські печатки з відмінними знаками.

У 1395 р. польським королем Владиславом Ягайлом дається привілей Коломиї на проведення торгів та фіксується герб для використання на печатці: голова орла у королівській короні19 . Цим переслідувалася, насамперед, політична мета закріплення на нових територіях – у прикордонному місті, що лежало на важливому торговельному шляху.

Протягом першої половини ХV ст. на захоплених Польщею українських землях магдебурзьке право надається Буську (1411 р.), Новому Самбору (1419 р.), Солі (1421 р.), Дрогобичу, Давидівцям (обидва – 1422 р.), Дунаєву, Коломиї (обидва – 1424 р.), Ратну (1440 р.), Олеську (1441 р.), Великій Горожанці, Краснополю (Нижанковичам), Тисмениці, Червоногороду, Смотричу (всі – 1448 р.) та іншим. А в документах 1453 р. тільки на Поділлі як міста чи містечка згадуються також Бакота, Летичів, Олчедаїв, Хмільник, Рів, Ялтушків, Шипівці, Язловець, Серет, Чорнокозинці, Бедрихівці, Сатанів, Зіньків, Меджибоже, Чемирівці, Криків, Могильниця20 .

В окремих селах вводилося судочинство на основах магдебурзького права, чим запроваджувалося нові юридичні та економічні відносини між власниками-панами й селянами21 . Але ні самоврядування, ні використання якихось знаків ці заходи не передбачали.
Серед відомих документів особливий інтерес викликає привілей 1415 р., у котрому Волчко Преслужич надає своєму селу Филиповичі міські права, назву Рогатин та дозвіл ставити печатку на чорному воску зі зображенням оленячого рогу та літери “R”22 . Оскільки ця грамота виставлена для приватного міста й надав її сам власник, то це свідчить про використання своїх знаків на початку ХІV ст. не тільки королівськими, але й приватновласницькими містами. Відсутність в інших привілеях на магдебургію фіксації герба чи печатки вказує на те, що вибір знаків здійснювався на місці й тільки в окремих випадках зазначався в документі.

Таким чином, можна стверджувати, що поява українських міських знаків припадає на першу половину ХІV ст., а на початок ХV ст. вже набуває поширення на Волині, Галицькій Русі, Поділлі та Закарпатті.

Характерно, що виникнення угорських, чеських і словацьких міських знаків приблизно визначається також цим періодом23 . Дослідник Ю. Шиманський у давніших працях датував кінцем ХІІІ ст. появу міських гербів на польських землях24 . Але в останніх публікаціях він висунув сумніви щодо цієї думки з огляду на “негеральдичний” характер зображень на печатках того часу, а також порівнюючи їх із гербами німецьких міст, які з’являються тільки на початку ХІV ст.25  Шиманський виходить із тези, що герб складається з двох елементів – поля щита та розташованої в ньому однієї чи кількох фігур. Оскільки на даних пам’ятках щит відсутній, то дослідник робить висновок, що це не герби, а якісь інші знаки, які виконували відмінні функції.

Таке твердження є досить спірним по відношенню до українського матеріалу. По-перше, всі відомі з ХІV ст. міські знаки (Володимир, Львів, Коломия, Мукачево) продовжують функціонувати й протягом наступних століть як герби (більше того – у привілеї для Коломиї мова прямо йде саме про герб – “arma seu clenodium”). По-друге, застосування герба на міській печатці було його основною функцією як у ХV ст., так і до кінця ХVІІІ ст. По-третє, на пізніших печатках (для прикладу – міста Львова з ХVІ-ХVІІІ ст.) також відсутні щити, а поняття зображеного знака як міського герба не викликає жодних сумнівів, крім того – воно іноді має й документальну фіксацію. Тому формування поняття “міський герб” слід пов’язувати із стабілізацією печаткового знака, який набуває постійного характеру. Для порівняння можна згадати відомі печатки ХІІ ст. Новгорода, зображення на яких постійно змінюється і вважатися гербом не може.
У другій половині ХV ст. на українських землях, що входили до складу Польщі, зростає кількість нових міст на магдебурзькому праві. Такі привілеї отримують Ярмолинці, Коропець, Зіньків, Комарно, Городок, Козлів, Бібрка та інші міста. На кінець ХV ст. дослідник Р. Щиґел налічує в Руському воєводстві 101 місто, у Белзькому – 12, на Західному Поділлі – 2626 . Серед них було 58 королівських, 9 церковних і 72 приватновласницькі міста27 .

На українських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, юрисдикція на магдебурзькому праві впроваджувалася тільки в містах (на відміну від Чехії, Польщі чи Угорщини, де вона вводилася й у селах). Як свідчать джерела, в ХV ст. таких привілеїв було не так вже і багато (Перемиль, Литовиж та ін.)28 . Колонізаційний процес на Поділлі й Правобережжі переривався частими нападами кримських татар, зокрема значним погромом Києва у 1482 р. Тому особливо активне впровадження магдебурзького права відбувалося в кінці ХV ст., коли великим князем Олександром дано грамоти Луцьку, Києву та ряду інших великих міст29 .
На більшу увагу, безперечно, заслуговує Київ, хоча текст самого привілею не зберігся й точна дата його надання невідома. Немає сумнівів, що на цей час печатка зі знаком Києва вже функціонувала. Дослідниця В. Румянцева безпідставно твердила, що нібито Київ отримав за герб білого ангела в червоному полі і окремо – магістратську печатку з кушею (арбалетом)30 . Подібний висновок не тільки не підтверджується джерелами, але й є абсурдним з погляду тогочасного функціонального призначення герба. Ця помилка спричинена нерозумінням різниці між міським і територіальним знаком. Насправді ж вже на початку ХVІ ст. гербом Києва був лук зі стрілою (чи двома стрілами), який натягують дві руки, що виходять із хмари, але до кінця ХVІІІ ст. цей символ поступово трансформувався у самостріл-арбалет31.
Традиція датує 1497 р. й отримання Брацлавом магдебурзького права разом з іменем міста св. Петра32 . У пізніших джерелах ХVІ ст. згадується про використання Брацлавом герба зі зображенням св. Петра33, що може підтверджувати наведену версію.
На початку ХVІ ст. на Волині виникає багато приватновласницьких містечок34 . Більшість із них користувалася звичаєвим правом, але великокняжі привілеї дозволяли його “розширити”, фактично делегуючи власникам повноваження запровадження магдебургії35 .
З отриманням магдебурзького права міське населення звільнялося від управління й суду великого князя чи королівського урядника. Керівні повноваження переходили до призначеного війта, який очолював міське самоврядування. За прикладом короля чи великого князя магдебурзьке право почали надавати і великі феодали. Але прагнучи зберегти феодальну залежність міст вони фактично тільки проголошували самоврядування, призначаючи не тільки війта, але й інших урядників, котрі входили до складу магістрату та лави. Така магдебургія мала обмежений характер, оскільки власник міста контролював діяльність призначеної ним міської управи і постійно втручався в справи громади. Кількість приватновласницьких міст постійно зростала. Дослідник П. Сас на 60-і рр. ХVІ ст. нараховує у Київському, Волинському та Брацлавському воєводствах 29 великокняжих міст, 112 приватних і 7 церковних36 . А вже на кінець ХVІ ст. Р. Щиґел подає такі дані для Руського, Белзького та Подільського воєводств – 79 королівських міст, 184 приватних, 11 церковних37 .
З ХVІ ст. збереглося багато міських печаток, які дають змогу детальніше проаналізувати знаки, а в привілеях частіше з’являються описи гербів чи печаток.

У грамоті 1514 р. для Кам’янця подається “герб, тобто печатка” із зображенням св.Юрія на коні, котрий пробиває списом змія38 . Для Львова 1526 р. також фіксується королівським привілеєм міський знак, “вживаний від незапам’ятних часів”39 . Рогатин 1535 р. “отримує” герб із зображенням оленячого рогу та літери40 . Формалізм таких надань очевидний, оскільки міста вже здавна користувалися цими знаками. Як ще один аналогічний приклад можна навести і привілей 1570 р. для міста Володимира, котрим затверджено зображення св.Юрія для двох печаток – радників і лавників41 .

Трапляються й зовсім нові надання. В окремих випадках право встановлення знака делегується власнику – “яко дедич постановити мает”, – як це зустрічаємо у грамоті для містечок Андрієва та Попівців з 1568 р.42  Проте більшість локаційних та магдебурзьких привілеїв взагалі не згадують про герби чи печатки.

Значно більше інформації дають сфрагістичні матеріали ХVІ ст. Слід звернути увагу на те, що герби міст фігурували на печатках міських, радницьких, бурмистрівських (такий вид трапляється досить рідко) та на магістратських (цей тип з’являється згодом), а на печатках судочинного органу – лави, та на війтівських звично зображалася або модифікація міського герба (як у львівському – з однією вежею, або із незначними відмінностями в малюнку), або зовсім інший знак43 . Аналогічна практика була поширена на той час на білоруських і східнопольських землях.
Крім печаток міські герби мали на цей час й інше застосування. Так, львівський знак широко використовується на прапорах, цехових знаках, ним мітять стоплений віск та різні вироби, його встановлюють на фасадах будинків. Міський символ був і на друкарському знаку Івана Федоровича на першій надрукованій ним у Львові 1574 р. книзі “Апостол”44 , а також на філігранях Брюховицької папірні з кінця ХVІ ст.45 

З ХVІ ст. збереглися сфрагістичні пам’ятки й закарпатських міст. Мараморош на початку ХVІ ст. після розпаду Угорщини увійшов до складу Трансильванії. П’ять марамороських поселень – Хуст, Тячів, Довге Поле, Вишкове та Сигот – ще 1329 р. отримали від угорського короля статус вільних королівських міст. Ймовірно, що з того часу вони мали б використовувати свої символи. Хоча найдавніша тячівська печатка з міським гербом відома тільки з 1608 р.46  Також із ХVІІ ст. походить і досить унікальна печатка всіх п’яти королівських міст, на якій поєднано знаки цих населених пунктів47 .
На українських землях, що входили до складу Молдавського князівства, найдавніші міські печатки зі символами відомі з ХVІІ ст. Цим періодом датується печатка Хотина з написом “печять миаста хотинскаго”, на якій фігурує зображення геометричної фігури (правдоподібно – Голгофського хреста) з двома 6-променевими зірками обабіч48 . Печатка Чернівців із геральдичною трояндою була прикладена до документа за 1765 р.49 

У 1569 р. остаточно утвердилося об’єднання Литви та Польщі в одну державу на сеймі в Любліні. До Польської корони було приєднано Волинь, Східне Поділля, Київщину та Підляшшя. Характерно, що для діловодства магдебургій запроваджувалася як обов’язкова польська мова замість української50 .

Ще напередодні Люблінської унії на сеймі Великого князівства Литовського 1564 р. у Більську для всіх волинських, брацлавських, київських і підляських міст затверджено магдебурзьке право на зразок міста Вільна51 . Це обумовлювалося тим, що у більшості міст в цих землях існував самобутній міський устрій, оснований на звичаєвому праві52 .
Значні економічні та соціальні зміни в останніх десятиліттях ХVІ ст. посилили колонізацію Брацлавщини та Придніпров’я, що сприяло виникненню нових міських поселень. Для багатьох приватних містечок використовується практика, широко відома і на землях Великого князівства Литовського, коли поселення отримує локаційний і магдебурзький привілеї від власника із обіцянкою добитися юридичного затвердження цього документа в короля, але дуже часто місто так і продовжувало розвиватися тільки на підставі надання феодала53 .
З новою колонізацією з’являються й нові привілеї на самоврядування для міст, у яких дуже часто, особливо на східних територіях, фіксуються описи герба, а також починають подаватися кольорові зображення знаків. Звично ініціаторами надання міських привілеїв виступали приватні власники або представники королівської адміністрації, а значно рідше прохання подавалося від міської верхівки (війтів) і міщан чи від духовенства54 .

Зображення гербів на грамотах у другій половині ХVІ ст. утрадиційнюється. Відоме воно й на інших привілеях. Скажімо, ще 1568 р. на прохання міщан Ломазів (у Великому князівстві Литовському) Сигізмунд Август надає грамоту із малюнком герба55 .
Мабуть, фіксація герба у привілеях для приватних міст залежала не від королівської чи великокняжої канцелярії, а від ініціативи самого прохача. На це вказує хоча б порівняння кількох різних грамот для міст Олександра Вишневецького, розташованих на “властной маетности своей вhчистой”. Всі вони виставлені на прохання власника, але якщо у грамоті від 16 січня 1591 р. для міста Олександрова (Лубен) немає навіть згадки про герб56 , то в аналогічних привілеях, наданих 9 лютого 1592 р. для Михайлова (Пирятина) та Мошен, міські знаки вказані57 . Цікаво, що в новій грамоті з 20 жовтня 1592 р. для Олександрова надається герб-печатка, але замість самого опису залишено порожнє місце (котре, очевидно, мав заповнити сам власник на свій розсуд)58 . Подібну картину спостерігаємо у ще одній грамоті для Олександрова, виданій Сигізмундом ІІІ під час краківського сейму 16 березня 1595 р. на прохання Адама Вишневецького59 .
Міські герби стали у ХVІ ст. досить популярним явищем, про що свідчать і згадки про деякі з них у гербовниках Бартоша Папроцького (щоправда, не завжди точні, якщо порівнювати зі сфрагістичними джерелами), в інших працях, а також оспівування міської геральдичної символіки у панегіриках та віршах.

Особливо важливим джерелом для нашої теми є робота Б.Папроцького “Гніздо цноти”, видана у Кракові 1578 р.60  У ній подано описи та зображення гербів міст, що були адміністративними центрами воєводств і земель. Щоправда, наведені символи Холма та Києва не відповідають вживаним реально міським знакам, а герб Белза уточнено, правдоподібно, за малюнком на печатці. Але в решті випадків вказана інформація підтверджується іншими джерелами. Частково ці герби були подані й у іншому гербовнику Папроцького, що вийшов у Кракові 1584 р.
У кінці ХVІ ст. загострюються релігійно-національні протиріччя. Цей процес знайшов своє відображення й у міській геральдиці, зокрема – в гербах Львова і Києва.

У королівських містах посилюються утиски з боку старост, які прагнуть обмежити самоврядування та перебрати на себе контроль за міськими справами. Так, за антифеодальні виступи за постановою сейму 1607 р. міщан Корсуня та Брацлава позбавлено магдебурзьких привілеїв та передано під юрисдикцію старостинської влади61 . Дальші обмеження запроваджувалися постановою 1609 р. “Про козаків запорозьких”62 .
На початку ХVІІ ст. вибірковий характер фіксації гербів у привілеях не змінився – переважно вони здійснювалися для міст, розташованих у прикордонних районах, що також диктувалося й певними політичними міркуваннями. Однак і тепер ініціатива про фіксування герба виходила від власника. Для підтвердження цього наведемо хоча б два надані 1614 р. привілеї. 3 квітня для Тайкурів подано опис і малюнок герба (св. Юрій) та надано магдебурзьке право, а 9 квітня в аналогічній грамоті, що вийшла з цієї ж королівської канцелярії для містечка Деражні про герб немає і згадки63 . Зрештою, як немає жодних надань гербів і в багатьох інших магдебурзьких привілеях, що надавалися українським містам та містечкам у цей період. Як приклад достатньо навести грамоти Нового Малина (1590 р.), Нового Ружина (1590 р.), Межиріча, Чорториї (обидва – 1605 р.), Тетієва (1606 р.), Локачів (1611 р.), Крилова (1616 р.), Сенютова (1623 р.), Гоголева (1625 р.), Ксаверова (1634 р.) та багатьох інших міст.
Для міст Руського воєводства у цей час привілеї з гербами взагалі майже не зустрічаються64 , натомість поширюється мода називати містечка за назвами герба власника, що, зрозуміло, зумовлювало використання цих гербів чи їх видозмін містами (Сасів, Топорів та ін.).
Продовжується й практика формального підтвердження здавна вживаних гербів. Враховуючи психологічний фактор, влучно названий Н. Яковенко “пієтетом перед юридичною старовиною”65 , можна вважати, що підтвердження міського герба мало б розцінюватися міщанами як збереження своїх давніх прав, свобод та інших привілеїв, символом яких і виступав цей знак.
З 1618 р. до Речі Посполитої відходять Чернігово-Сіверські землі, містам яких надаються грамоти разом із гербами. Окремі грамоти, в яких дозволяється й використовувати прапори, дістають сформовані для захисту замків козацькі загони. Так, у привілеї чернігівським козакам від 6 березня 1625 р. зафіксовано “блакитний прапор з червоним хрестом”66 .

Серед сюжетів гербів першої третини ХVІІ ст. популярними залишаються зображення міських патронів. Такі мотиви маємо на гербах Кролевця (Архангел Михаїл), Новогрода (Копайгорода, – Богородиця), Домбровиці (Барка, – св. Станіслав), Баришівки (св. Софія) та інших міст.
На початку 40-х рр. ХVІІ ст. у грамотах про надання герба починають вказувати фразу “герб, що тут намальований” та залишати порожнє місце, на яке пізніше наносився за вказівкою власника відповідний малюнок. Такі надання, зокрема, відомі для міст Немирича – Олевська та Добромира (обидва – за 1641 р.), Замойського – Крешова (1640 р.), Ланцкоронського – Нового Бжезя (Збрижа) та Жванця (обидва – 1646 р.)67  тощо.
Як типовий приклад геральдики церковного містечка варто згадати знак затверджений 1647 р. для Яцкополя (Мрина), котрий належав чернігівським домініканцям. Цей герб значно відрізняється від інших великою кількістю фігур. Також багатопольовий герб маємо пізніше на печатці ХVІІІ ст. іншого церковного містечка – Торчина.

Процес пожвавлення колонізації придніпровських земель у першій половині ХVІІ ст. призвів до того, що в самих тільки Київському та Брацлавському воєводствах виникло близько 300 нових міст і містечок. Загальна кількість таких поселень на всіх українських землях виносила понад тисячу. З них основну масу (80-90%) становили приватновласницькі міста68 . Більші міста на королівських (державних) землях мали магдебурзьке право і окремі привілеї, менші – на приватних панських землях – різнилися від сіл тільки тим, що їхні мешканці були звільнені від панщини і сплачували чинш або данину в натурі. Однак містечка давали феодалові у п’ять-десять разів більше доходів, ніж села, на місці яких ці містечка виникли69 .

Значні політичні, економічні та соціальні зміни відбулися в результаті національно-визвольної війни 1648-54 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Після вигнання польської адміністрації та шляхти в Гетьманщині основним чинником у житті міст, поряд з міщанством, стало козацтво. Великі міста (переважно – колишні королівські) зберегли магдебургію, а малі міста та містечка (колишні приватновласницькі та церковні) мали неповне, т. зв. ратушне самоврядування. В основному міщанство попервах зберегло свої давні права. Проте козацька старшина намагалась їх знести.

Деякі міста, пробуючи зберегти своє самоврядування перед наступом козацько-старшинської адміністрації добивалися підтвердження давніх привілеїв. Але ці грамоти, як зауважувала Г. Швидько, “в порівнянні з королівськими універсалами, як видно зі змісту, не вносили нічого нового у правовий стан міста”70 . Пізніше міщани старалися отримувати конфірмаційні грамоти в кожного нового царя та формально підтверджувати свої привілеї у кожного новообраного гетьмана. Такі намагання не були марними, бо фактично крім Переяслава всі інші міста та містечка південної частини Гетьманщини не мали права на самоврядування, а були під владою козацько-старшинської адміністрації, хоч і застосовували давні герби, а нові сотенні містечка обирали собі традиційні символи на печатки.

Цікаві символи використовували Нові Млини, Вороніж, Власівка, Комишня, Старі Санжари, Борзна, Кобеляки, Конотоп, Срібне, Шишаки, Сорочинці та інші міста й містечка, у гербах яких переважали такі елементи, як хрест, зірки, півмісяць, серце тощо.

З політичною метою привілеї надавались містам Лівобережжя й польським королем Яном Казимиром, який хотів повернути їх під свою юрисдикцію. Так, відразу ж після Конотопської битви видано у Варшаві 10 вересня 1659 р. грамоту з підтвердженням привілеїв Ніжина (у т.ч. і з 1625 р. та подано малюнок герба), однак у березні 1660 р. вже московський цар поспішив видати підтвердну грамоту на магдебурзьке право, щоб отримати прихильність ніжинських міщан71 . У грудні 1663 р. привілеї Яна Казимира були надані Остру та Козельцю72 .

Вважається, що в малих сотенних містечках магдебургія впроваджувалася як вже традиційне звичаєве право і в таких поселеннях майже завжди існували окремі ратуші, яким належала як судова, так і адміністративна влада73 . Але внутрішній характер цих містечок зазнавав змін і вони потрапляли під повний вплив козацької адміністрації.

Полкові та сотенні канцелярії склалися як установи аж наприкінці ХVІІ ст. Початково вони діяли разом з ратушами і магістратами, а згодом перебирали на себе основні функції. При цьому сотенні канцелярії дуже часто засвідчували свої документи печатками міських установ або з часом перебирали міські герби на свої печатки. Скажімо, на печатках містечка Лукім’я та Лукомської сотні фігурують однакові знаки74 . Роменська сотня використовувала на своїх печатках ті ж символи, що були й на міських75 . Тому, до певної міри, сотенні знаки можна також вважати одним з основних джерел при встановленні гербів невеликих містечок того часу. Однак при цьому не слід ототожнювати міські герби з сотенними та полковими емблемами, оскільки вони відрізнялися за функціональним призначенням і багато матеріалів підтверджують одночасне використання відмінних символів на цих знаках. Відомі також випадки поступової зміни міського герба чи доповнення його новими елементами (особливо добре це простежується на прикладі ґенези міської печатки Конотопа).

1722 р. у Росії утворено Герольдмейстерську контору. У ній розпочинають розробку гербів, які призначалися для знамен полків, розташованих у різних містах імперії. Автори не мали достатніх уявлень про українську міську геральдику, тому для київської та чернігівської емблеми було взято територіальні знаки з “Титулярника” 1672 р.76  Ніжинський, глухівський та полтавський знаки взагалі були новотворами, й тільки для стародубського використано сюжет з міського герба. Ці емблеми затверджено Сенатом 1730 р. і передано Військовій колегії для використання на полкових прапорах і печатках губернаторів. Однак українськими містами та органами місцевого самоврядування, що продовжували вживати печатки зі своїми давніми символами, ці знаки не використовувалися і вважати їх міськими гербами не можна, хоча в деяких дослідженнях автори схильні значно перебільшувати роль емблем 1730 р.

Згодом виникає проблема створення гербів для полкових знамен слобідських полків. На території Слобожанщини ще в 50-і рр. ХVІІ ст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі полки. В містах та містечках зберігалися такі ж самоврядні традиції, як і в Гетьманщині, що дає підстави припускати використання місцевих символів на печатках77 . Проте вже на початку ХVІІІ ст. більшість міщан була переведена у козаки та у “підпомошники”, а міське самоврядування фактично ліквідоване78 . З поступовим обмеженням царським урядом козацького самоврядування повсюдно почали застосовуватися російські державні символи. У 1726 р. слобідські полки перейшли у відання Військової колегії.

Відповідно до указу 31 липня 1734 р. питанням символів полків продовжувала займатися Військова колегія та герольдмейстер, а герби мали також фігурувати й на полкових печатках79 . Військова колегія доручила розробку знаків для слобідських полків Академії наук, де Й. С. Бекенштейном було до кінця 1734 р. виконано понад 40 варіантів проектів гербів для підрозділів, розташованих у Сумах, Охтирці, Острогозьку, Харкові й Ізюмі. Однак затвердження вони так і не отримали80 . У 1745 р. створено герб для батальйону, розташованого в Бахмуті81 .
Ордером гетьмана Кирила Розумовського з березня 1755 р. визначався порядок зображення елементів на сотенних і полкових прапорах – з лицевого боку фігурував національний герб (козак з мушкетом), а з іншого – знак відповідної сотні чи полку82 . Проте ця регламентація стосувалася міських гербів тільки у тих випадках, коли вони чи їхні елементи використовувалися на сотенних і полкових емблемах.
В описах слобідсько-українських міст за 1767-69 рр. міський герб згадується тільки для Харкова83 . Для Валок занотовано використання комісарством двоголового орла, а для інших міст, містечок і слобід (Хотомль, Вільшана, Липець, Охтирка, Суми) вказано, що ніякого герба не мають, або це питання опущено зовсім.

За розпорядженням Військової колегії 1775 р. був створений гербовник полкових знаків (т. зв. гербовник Щербатова), до якого увійшли герби Харківського, Сумського, Ізюмського, Луганського, Донецького, Полтавського, Херсонського, Дніпровського та інших полків84 . Деякі з цих полкових гербів згодом були затверджені як міські.

Міста на українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої, перебували з середини ХVІІ ст. у стані занепаду, що був викликаний і обмеженням самоврядування міст, і постійними війнами, і зміною торговельних шляхів.

Для багатьох міст проводяться перезатвердження старих привілеїв. У нових грамотах іноді додатково фіксуються здавна вживані міські герби. Правдоподібно, такий випадок маємо з містечком Клевань, якому дозволено 1654 р. мати печатку зі зображенням св. Михайла Архангела85 . Привілей на магдебурзьке право та затвердження герба отримує 1663 р. новозасноване місто Станіславів86 . У магдебурзькій грамоті 1668 р. для містечка Оздзютичів подано, що герб має бути таким, як тут намальований, однак замість малюнку залишено порожнє місце87 . А в привілеях для Рафалівки (1666 р.) та Володимирця (1667 р.) взагалі жодних згадок про герб немає. Надання здійснювалися на прохання власників міста й очевидно, що фіксація міського знака залежала від їхньої ініціативи. Королем Яном Собєським перезатверджувалися давні привілеї та герби переважно для колишніх родинних маєтків у Руському воєводстві.

У першій половині ХVІІІ ст. такі надання стають досить рідкісними. Серед них можна назвати королівську грамоту, яку 1715 р. отримує містечко Нові Кути. У привілеї подано малюнок та опис герба88 . Однак на пізніших печатках замість цього знака зустрічаємо герб власників містечка Потоцьких.

У 1740-60-х рр. магдебурзькі привілеї із затвердженням міських гербів отримують приватновласницькі містечка Гранів, Кублич, Розділ, Обертин, Шатава, Великий Мізоч, Печеніжин, Кулачківців та ін.
* * *
Проведений аналіз королівських, великокняжих та приватновласницьких надань ХІV-ХVІІІ ст. дає підстави вважати, що затвердження герба чи печатки не було обов’язковим у структурі привілеїв на самоврядування, на відміну від ряду адміністративних, юридичних та економічних пільг, котрі фіксувалися майже в усіх документах. Якщо герб чи печатка й згадувалися у грамотах, то такі надання мали переважно формальний характер. Оскільки на цей період існував принцип, за яким вважалося, що дія привілеїв чинна на час правління монарха, котрий його надав, то традиційними є нові перезатвердження, в яких іноді фіксувалися вже здавна вживані знаки. У приватних містах право визначення герба переважно делегувалося їх власникові (подавалася формула “як дідич встановить” або залишалося порожнє місце для пізнішого внесення малюнку чи опису герба) або здійснювалося на його прохання. У королівських містах грамоти з наданням герба часом ініціювалися війтами чи самими міщанами. Але в основному вибір міського знака здійснювався на місці без будь-яких юридичних формальностей.

Найважливішою суспільно-політичною функцією герба була роль символу самоврядування міста. На практиці вона зводилася здебільшого до застосування герба на міській печатці (у текстах грамот “герб” і “печатка” фігурують як адекватні поняття). Міський знак також використовувався на прапорах, будівлях, ставився на мірних ємностях, ним знакували стоплений віск та різні вироби, відоме його вживання на водяних знаках тощо. На війтівських та лавничих печатках переважно трапляються певні видозміни герба міста.

У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. помітне зростання ролі міських знаків як ідеологічних символів. Вони починають частіше з’являтися у королівських та приватновласницьких привілеях (переважно для міст Брацлавщини, Поділля, Київщини, Чернігівщини) як фіксація політичного впливу на нову колонізацію прикордонних територій. Із загостренням релігійно-національних протиріч відбуваються спроби ревізії давніх знаків більших міст і заміна їх новими символами (Львів, Київ, Луцьк). Хоча загалом більшість українських міст зберегла свої герби, дотримуючись принципу “старини не рухаємо, новини не вводимо”.

Після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на Лівобережній Україні із формуванням сотенно-полкового устрою спостерігається значний розвиток місцевої герботворчості. Він знайшов відображення як у міській, так і сотенній та приватній сфрагістиці й зберігав свої традиції аж до кінця ХVІІІ ст. Характерною рисою цього герботворення було широке застосування таких символів, як хрест, півмісяць, серце, зірки, елементи озброєння.

На українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої, із поступовим занепадом самоврядування в містах роль гербів формалізується, поширеним явищем стає заміна їх приватновласницькими, хоча спостерігається й поява нових знаків, окремі з яких фіксуються офіційними наданнями.

За образотворчим характером міські герби ХІV-ХVІІІ ст. можна розділити на кілька груп:
- зображення архітектурних споруд (традиція європейської геральдики, що добре адаптувалася на українському ґрунті);
- агіографічні мотиви (частина яких, безсумнівно, відображає місцеві традиції);
- зображення тварин, птахів, риб і рослин;
- елементи шляхетської геральдики;
- відображення основних промислів, що сприяли виникненню та розвитку міста;
- елементи озброєння як свідчення оборонної ролі поселень;
- зображення хрестів, зірок, місяців та інших атрибутів, характерних для української орнаменталістики;
- зображення сиґлів – початкових літер назви міста.
Характерною рисою для найдавніших знаків (ХІV-ХVІ ст.) є використання однієї-двох геральдичних фігур у гербі.
Загалом ХІV-ХVІІІ ст. є періодом становлення української міської геральдики, її розвитку на місцевих традиціях, зростання не тільки кількісно, але й якісно. Незважаючи на певні відмінності на окремих етапах та в різних регіонах, цей період охоплює цілісний процес формування міських гербів як знаків місцевого самоврядування (хоч іноді й досить обмеженого).

Андрій ГРЕЧИЛО
(за виданням: Гречило А. Українська міська геральдика. – К., Львів, 1998)

Примітки:
 1 Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста та міщанство на Україні-Руси в ХV-ХVІІІ в. – Львів, 1904. – Ч. II. – С.311.
 2 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. V. – С.224-225.
 3 Там само; Ржежабек И. Юрий ІІ, последний князь всея Малыя Руси // Болеслав-Юрий ІІ Тройденович, князь Малой Руси: Сборник материалов и исследований. – Санкт-Петербург, 1907. – С.1-66; та ін.
 4 Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie (далі – AGZ). – Lwów, 1870. – T. II. – S.1-2.
 5 Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwów, 1844. – S.9.
 6 Маркевич О. Невідома грамота князя Льва Даниловича // Архіви України. – 1968. – №5. – С.25-29.
 7 Значного поширення на українських землях зі середини ХVІ ст. набули польськомовні перекази цих збірників Бартоломея Ґроїцького (перші видання 1558 і 1559 рр.) та Павла Щербича (перше видання 1581 р.), котрі неодноразово перевидавалися.
 8 Порівняй з майже дослівним перекладом П. Щербича: “...Pierwsza, że ma doględać niesprawiedliwych miar, albo kwart. To iest, aby każdy Mieszczanin nie insze kwarty, albo miary w przedawaniu, albo szynkowaniu picia rozmaitego, bądź wina, piwa, miodu, y inszych wszelakich, śmiał mieć, iedno te któreby były cechą Mieyską nacechowane. A tego też y Rayce z Burmistrzem doględać powinni” (SzczerbiczP. Ius Municipale, to iest Prawo Mieyskie Maydeburskie, nowo z Lacińskiego y z Niemieckiego na Polski ięzyk z pilnością przełożone. – Lwów, 1581. – S.64). А також з інтерпретацією Б. Ґроїцького: “...Miary każde y Wagi niesprawiedliwe, wszelkiego iedzenia y picia, y kupiey obaczać: aby korce i inne Miary pod Mieyskim znakiem były, które Hetman Mieyski, abo ten na którego ten Urząd osobliwie przynależny, ze dwiema z Rady często opatrować powinien, przynamniey na Miesiąc raz” (GroickiB. Porządek Sądów y Spraw Mieyskich Prawa maydeburskiego w Koronie Polskiey. – Kraków, 1630. – S.13). Тут і далі наведені цитати подані зі збереженням написання та пунктуації, як у вказаних джерелах.
 9 Див.: Szczerbicz P. Ius Municipale... – S.37.
 10 “Wszakże pieczęć którey napis niemoże być wyczytan, dowodu nieczyni, y niemoże być pieczęcią zwana” (Szczerbicz P. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie y Maydeburskie, porządkim abecadła z Lacińskich i Niemieckich exemplarzów zebrane. – Lwów, 1581. – S.300). Значно ширше розписує ці норми Б. Ґроїцький: “Pieczęcie są dwoiakie: jedne ważne, które do listu przyłożone potwierdzaią wszelką sprawę: iako są Pieczęci Krolewskie, Mieyskie y wszelkich person na Urzędzie będących, w sprawach, które się przed ich Sądem toczą. Drugie nieważne, które żadney rzeczy wieczney potwierdzać nie mogą: iako są Pieczęci osobliwych Person. Pieczęć troiakim obyczaiem bywa naganiona. Naprzód, jeśli Napis na niey iest prawie zagładzony. Wtore, jeśli Pieczęć narzezana abo nałamana. Trzecie, jeśli nikomu nieznana” (Groicki B. Porządek... – S.148). Варто згадати, що 1559 р. Ґроїцький разом зі своїм “Porządkiem Sądów” видав також скорочений переклад кодексу 1532 р. Карла V, стаття 89 якого вимагала обов’язкового скріплення печатками всіх судових актів: “...A te Księgi abo Akta, w które się takowe rzeczy zapisuią, skoro po Sądzie, abo po odprawieniu każdego Aktu, maią być zarazem zapieczętowane, y dobrze schowane” (Groicki B. Ten Postępek wybran iest z Praw Cesarskich, który Karolus V. Cesarz, kazał wydać po wszystkich swoich Państwach. – Kraków, 1629. – S.77-78).
 11 Грушевський М. Лист Володимирської громади з 1324р. (Факсиміле листа й печатки) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1906. – Т.72. – Кн.ІV. – С.5-8.
 12 Там само; Маркевич О.В. Печатки міст Галичини як історичне джерело // Історичні джерела та їх використання. – К., 1966. – Вип.2. – С.224-225. Ярославом Дашкевичем були висловлені сумніви, що ця печатка міська, й він більше схилявся до думки, що це відтиск меншої князівської печатки. Проте багато аргументів говорять все ж на користь міської печатки. Дискусію з цього питання див.: Дашкевич Я. Володимир-Волинська печатка 1324 року: міська чи князівська // Знак. – 1997. – Ч.13. – С.8-9; Гречило А. До питання про генезу герба міста Володимира-Волинського // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край (матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 року). – Луцьк, 1998. – С.100-101.
 13 Болеслав-Юрий ІІ Тройденович, князь Малой Руси: Сборник материалов и исследований. – Санкт-Петербург, 1907. – С.77-79.
 14 Отамановский В. Развитие городского строя на Украине в XIV-XVIII вв. и Магдебургское право // Вопросы истории. – 1958. – №3. – С.125.
 15 Matricularum Regni Poloniae Summaria (далі – MRPS). – Varsoviae, 1915. – Pars IV. – Vol.3. – P.359.
 16 Darvasy M. Középkori városaink címereinek eredete és fejlõdése. – Budapest, 1942. – L.12
 17 MRPS. – Pars IV. – Vol.3. – P.364.
 18 Ibid. – P.365; ЦДІА України у Львові. – Ф.146. – Оп.88. – Спр.561. – Арк.11-13.
 19 AGZ. – Lwów, 1872. – T.III. – S.111. Цей привілей відомий тільки з пізнішої копії.
 20 MRPS. – Varsoviae, 1905. – Pars I. – P.11.
 21 Владімірський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і Литві // Розвідки про міста та міщанство на Україні-Руси в ХV-ХVІІІ в. – Львів, 1904. – Ч.II. – С.305.
 22 Prochaska A. Materiały archiwalne wyjęte z metryki Litewskiej od 1348-1607 r. – Lwów, 1890. – No162; пор. з оригіналом – Головний архiв давнiх актiв у Варшавi (Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie, дaлі – ГАДА). – Пергаментні документи. – №4775.
 23 Hattyuffy D. A hazai vármegyék és városok czimerei // Erdélyi Muzeum. – 1880. – Sz.10. – L.290-295; Darvasy M. Középkori... – L.28; Čarek J. Městské znaky v českých zemích. – Praha, 1985. -S.22-28; Pelant J. Znaky a pečetě zăpadočeských měst a městeček. – Plzeň, 1985. – S.9; Novák J. Slovenske mestské a obecné erby. – Martin, 1972. – S.446-448; Kartous P., Novák J., Vrtel’ L. Erby a vlajky miest v Slovenskej republike. – Bratislava, 1991. – S.9-13; etc.
 24 Szymański J. Nauki pomocnicze historii. – Warszawa, 1983. – S.672.
 25 Idem. Herb – znak samorządnej wspólnoty // Polskie tradycje samorządowe a heraldyka. – Lublin, 1992. – S.93.
 26 Szczygieł R. Lokacje miast w Polsce XVI wieku. – Lublin, 1989. – S.25-26.
 27 Ibid. – S.28.
 28 Грушевський М. Історія... – Т. V. – С.229-230; Заяць А. Динаміка чисельності міських поселень Волинського воєводства ХVІ – першої половини ХVІІ ст. (1566-1648) // Історико-географічні дослідження на Україні. – К., 1992. – С.85; Акты Литовско-Русского государства (далі – АЛРГ). – Москва,1900. – Вып.1. – №7, 8.
 29 Одним з останніх досліджень питання розвитку міст Великого князівства Литовського цього періоду є: PietkiewiczK. Wielkie Księstwo Litewskie pod rządami Aleksandra Jagiellończyka. – Poznań, 1995. – S.173-187.
 30 Румянцева В.В. Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины периода феодализма. – К., 1986. – С.44-45.
 31 Див.: Антипович К. Є. Київська міська печатка // Юбілейний збірник на пошану Д.І.Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п’ятдесятих роковин наукової діяльності: Ч.2. – К, 1927. – Кн.13-14. – С.825-835.
 32 Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. – Каменец-Подольск, 1901. – Вып.9. – С.123.
 33 Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. – Kraków, 1858. – S.921.
 34 Іноді власники запроваджували в своїх містах такі пільги для нових поселенців, що завдавали збитків великокняжим містам. Так, у листі від 16 січня 1507 р. король і великий князь Сигізмунд писав луцькому старості Федору Янушевичу: “...иж тыми часы у Волынскои земли многие князи и земяне побудовали замки и места осадили собе и воли имъ дають, а для того наши места пустеють, зануж ремесники видячи у ваших местех легкость, втекають з наших мест для таковых великих драчол и поплатковъ. Ино неради быхмо то видели, абы наши места были пусты, а вашы бы места были осажоны нашими людьми...” (Lietuvos Metrika. Knyga No 8 (1499-1514). – Vilnius, 1995. – No 195).
 35 Як приклад можна зацитувати привілей короля Сигізмунда 1511 р. з наданням міста Литовижа з війтівством князю Федору Чорторийському: “И волен онъ то отдати, продати, заменити, розширити и людми садити, къ своему вжиточъному и лепъшому обернути, какъ ся ему и его жоне, и их наследкомъ налепеи увидить” (Ibid. – No 608). Аналогічна формула є в грамоті того ж року для князя Костянтина Острозького на “замок Степань з містом” (Ibid. – No 616).
36 Сас П.М. Феодальные города Украины a конце XV – 60-х годах XVIв. – К., 1989. – С.153. 
 37 Szczygieł R. Lokacje... – S.102.
 38 ГАДА. – Метрика коронна. – Од. зб.28. – Арк.98.
 39 ЦДІА України у Львові. – Ф.131. – Оп.1. – Спр.343; SochaniewiczK. Herb miasta Lwowa. – Lwów, 1933. – S.63-64.
 40 MRPS. – Pars IV. – Vol.3. – P.21; Biesiadecki F. Herb królewskiego miasta Rohatyna. – Lwów, 1935. – S.3.
 41 Архив ЮЗР. – Ч.V. – Т.1. – С.144.
 42 Російський державний архів давних актів у Москві (далі – РДАДА). – Ф.389. – Спр.51. – Арк.211-зв.; Заяць А. Надання печаток містам Волині у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. (за локаційно-маґдебурзькими привілеями) // Четверта наукова геральдична конференція: Збірник тез повідомлень та доповідей. – Львів, 1994. – С.41.
 43 Печатки з гербом мали переважно латинські легенди: “SIGILLUM CIVITATIS...” (печатка міста), “SIGILLUM OPPIDI...” (печатка містечка), “SIGILLUM CONSULUM...” (печатка райців), “SIGILLUM PROCONSULUM...” (печатка бурмистрів), “SIGILLUM MAGISTRATUS...” (печатка магістрату), рідше польською мовою і зовсім зрідка – українською (значно ширше україномовні печатки почали застосовуватися від середини ХVІІ ст. на Лівобережжі). На лавничо-війтівських печатках були написи: “SIGILLUM SCABINORUM...” (печатка лавників), “SIGILLUM ADVOCATIALE...” (печатка війтівська).
 44 Запаско Я. П., Мацюк О.Я. Львівські стародруки. – Львів, 1983. – С.7, 64.
 45 Мацюк О. Я. Папір... – С.27, 138; Він же. Папір з гербом міста Львова // Третя наукова геральдична конференція: Збірник тез повідомлень та доповідей. – Львів, 1993. – С.55.
 46 Nagy I. Técsö város pecséte // Századok. – 1867. – L.422-424.
 47 Штернберг Я. Герби королівських міст Марамороша // Новини Закарпаття. – 1991. – 18 травня.
 48 Andreş-Tabac S. Heraldica teritorială a Besarabiei şi Transnistriei. – Chişinău, 1998. – P.26, 27.
 49 Costin M. Opere Complete. – Bucuresci, 1888. – T.II. – P.565, 641.
 50 Див. хоча б: Василенко М. Правне положення Чернігівщини за польської доби (1618-1648) // Чернігів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали. – К., 1928. – С.291.
 51 Materiały do dziejów Sejmu czteroletniego. – Wrocław, 1960. – T.III. – S.64.
 52 Отамановский В. Развитие... – С.127.
 53 BardachJ. Miasta... – S.31-32.
 54 Ковальский Н.П. Локационные и магдебургские грамоты городам Украины в составе коронных книг записей “Литовской метрики” второй половины ХVІ – первой половины ХVІІ века // Историографические и источниковедческие проблемы отечественной истории: Источника по социально-экономической истории России и Украины ХVІІ-ХІХ веков. – Днепропетровск, 1983. – С.9.
 55 Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией. – Вильно. – 1870. – Т.IV. – С.248.
 56 Архив ЮЗР. – К., 1905. – Ч.VІІ. – Т.3. – № ХІХ; Николайчик Ф. Д. Материалы по истории землевладения князей Вишневецких в Левобережной Украине // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – 1900. – Вып.3. – Отд.3. – С.99-101.
 57 Архив ЮЗР. – Ч.VІІ. – Т.3. – С.299; Ч.VІІІ. – Т.5. – С.260; Николайчик Ф. Д. Материалы... – С.103.
 58 Николайчик Ф. Д. Материалы... – С.107.
 59 ”...и печат под гербом [пропуск] з нашое щодробливости для его лепъшого и переднешого объходу надаемъ: мают ее мещане места Алекъсандрова теперешние и по нихъ будучые вечне ужывати и справы свои местские и инные всякие и судовые отправовати и печатовати” (Там само. – С.108).
 60 Paprocki B. Gniazdo cnoty. – Kraków, 1578.
 61 Volumina Legum. – Petersburg, 1859. – T.II. – S.443; Архив ЮЗР. – Ч.VІІІ. – Т.5. – С.348; Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. – К., 1989. – С.21.
 62 Volumina Legum. – T.II. – S.465.
 63 ГАДА. – Метрика коронна. – Од. зб.157. – Арк.44-зв. – 46, 47-зв. – 49.
 64 Наприклад, привілей 1603 р. на магдебурзьке право для Болехова (Ягайлонська бібліотека у Кракові (Biblioteka Jagellońska, далі – ЯБК). – Відділ рукописів. – №972. – Арк.9).
 65 Яковенко Н. “Чоловік добрий” і “чоловік злий”: з історії ментальних установок в Україні-Русі кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. // Medievalia Ukrainica: Ментальність та історія ідей. – К., 1992. – Т.1. – С.87.
 66 ГАДА. – Метрика коронна. – Од. зб.173. – С.17. Подібні знаки отримали й козацькі підрозділи з інших міст, хоча ці прапори вважати міськими не можна.
 67 Там само. – Од. зб.185. – Арк.409-зв., 411; Од. зб.186. – Арк.283; Од. зб.189. – Арк.438, 439-зв.
 68 Компан О.С. Міста України в другій половині ХVІІ ст. – К., 1963. – С.109.
 69 Михайлина П.В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.). – К., 1975. – С.13.
 70 Швидько А.К. Материалы по истории городов Левобережной Украины второй половины ХVІІ-ХVІІІ веков в рукописном отделе ЦНБ АН УССР // Историографические и источниковедческие проблемы отечественной истории: Источника по социально-экономической истории России и Украины ХVІІ-ХІХ веков. – Днепропетровск, 1983. – С.76. Ніяких внесень змін до давніх міських гербів чи надання нових, очевидно, не відбувалося. Єдиною новацією була заміна латиномовних легенд на печатках, особливо тих, що згадували короля. Так, у царській грамоті 1654 р. із наданням нової печатки Богдану Хмельницькому вказувалося: “Да с теми же посланники вашими послали к тебе, гетману, и в Войско Запорожское нашу государскую печать с нашим государским имянованьем, потому что прежняя войсковая печать – с королевским имянованьем, и ныне тою прежнею печатью печатати не годитца” (Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах. – Москва, 1954. – Т.ІІІ. – С.567). Хоча деякі містечка ще на початку ХVІІІ ст. продовжували користуватися печатками з латинськими написами (Баришівка, Лубни, Кролевець та ін.).
 71 Петровський М. Надання Ніжину Магдебурзького права у 1623 році // Чернігів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали. – К., 1928. – С.302-304, 306.
 72 РДАДА. – Ф.389. – Спр.220. – Арк.187-193-зв. Опубліковано в: Пам‘ятки історії Східної Європи ХV-ХVІІ ст. – Т.V: Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. – Острог, Варшава, Москва, 1999. – № 133, 134.
 73 Модзалевский В.Л. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чорнуской, Куренской и Варвинской сотен, вошедших в состав Лохвицкого уезда. – К., 1906. – С.22.
 74 ЦДІА України у Києві. – Ф.98. – Оп.2. – Спр.307. – Арк.24, 127-зв.; – Ф.108. – Оп.1. – Спр.270. – Арк.468-зв.
 75 Там само. – Ф.98. – Оп.2. – Спр.336. – Арк.51, 56.
 76 Каменцева Е., Устюгов Н. Русская сфрагистика и геральдика. – Москва, 1974. – С.186.
 77 Д. І. Багалій вважав, що нові поселенці зберігали практику судочинства за екстрактами магдебурзького права (див.: Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет от его существования (с 1655-го по 1905-й год). – Харьков, 1905. – Т.І. – С.103; Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Харків, 1993. – С.91).
 78 Наприклад, у Харкові: “...Войты и городовое самоуправление перевелись, очевидно, тогда, когда перевелось и само мещанство, а случилось это в самом начале ХVІІІ в. В 1700 г. велено было выбрать из харьковцев 850 конных и оружных козаков для военной службы, а остальных превратить в подпомощников. По донесению воеводы Толстого, харьковский полковник Донец перечислил в козаки и подпомощники всех харьковских мещан...” (Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова... – Т.І. – С.104).
 79 Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗ). – Санкт-Петербург, 1830. – Т.9. – №6610.
 80 Про роботу Бекенштейна див.: Соболева Н. А. Российская городская и областная геральдика ХVІІІ-ХІХ вв. – Москва, 1981. – С.61-64. Цікаво, що Бекенштайн отримав з України 5 зошитів із малюнками полкових та сотенних прапорів і на деяких були зображені герби, котрі він потрактував як польські й визнав недоцільним їхнє подальше використання (Там само. – С.63).
 81 Омельченко М. Герб Артемівська // Знак. – 1996. – Ч.12. – С.12.
 82 Детальніше про це див.: Стафійчук В. Роль Генеральної військової канцелярії у забезпеченні прапорами полків, сотень і окремих військових частин Гетьманщини // Знак. – 1997. – Ч.13. – С.6, 7.
 83 Материалы для истории и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губернии в XVI-XVIII ст. – Х., 1890. – Т.2. – С.214.
 84 РДАДА. – Ф.20 (разряд ХХ). – Оп.1. – Спр.269.
 85 Słownik geograficzny... – Warszawa, 1884. – T.IV. – S.139-140.
 86 ЯБК. – Відділ рукописів. – №972. – Арк.183-зв.
 87 РДАДА. – Ф.389. – Спр.220. – Арк.228-зв. Опубліковано в: Пам‘ятки історії... – № 159.
 88 ЦДІА України у Львові. – Ф.5. – Оп.1. – Спр.260. – Арк.1679.